Постанова № 141381417 у справі № 335/4355/26 від 10.11.2026

Дата документу 10.11.2026 Справа № 335/4355/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №335/4355/26 Головуючий у 1-й інстанції: Макаров В. О.

Провадження № 22-ц/807/2354/26 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Кухаря С.В., Мінгазова Р.В., Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 21 вересня 2026 року про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізької міської ради про визнання незаконним та скасування розпорядження про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Запорізької міської ради про визнання незаконним та скасування розпорядження про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

В обгрутування позову зазначено, що з 09 травня 2023 року ОСОБА_1 працював заступником директора Департаменту - начальника управління контролю Департаменту управління активами Запорізької міської ради. Також за сумісництвом ОСОБА_1 є головою ліквідаційної комісії (ліквідатором) управління з питань земельних відносин Запорізької міської ради.

02 березня 2026 року під впливом складних внутрішніх обставин у Департаменті, ОСОБА_1 було подано заяву про звільнення за власним бажанням з 16 березня 2026 року. Реалізуючи право за ч. 2 ст. 38 КЗпП України, ОСОБА_1 чотири рази (09, 10, 13 та 16 березня 2026 року) офіційно відкликав заяву про звільнення в тому числі через систему електронної пошти з накладенням КЕП.

Попри відсутність волевиявлення на розірвання договору, 16 березня 2026 року ОСОБА_1 було незаконно звільнено на підставі Розпорядження № 279 к/тр.

Звільнення ОСОБА_1 відбулося під час його хвороби, у зв`язку з чим він перебував на лікарняному, що є прямими порушенням трудових гарантій. Крім того, 09 березня 2026 року відповідач вчинив акт мобінгу (ст.2-2 КЗпА України), змінивши замки його кабінету, де знаходилися печатка ліквідатора. За даним фактом ним було негайно здійснено виклик поліції. Дії відповідача мали на меті психологічний тиск та перешкоджання діяльності ліквідаційної комісії.

Середній заробіток становить 3 313,35 грн, період вимушеного прогулу станом на 22 квітня 2026 року складає 27 робочих днів. Сума середнього заробітку 89 460,45 грн.

Крім того, позивач заявив вимоги щодо стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 130 000 грн, яка обґрунтована тривалим стресом, публічним приниженням гідності під час виклику поліції та протиправним обмеженням доступу до печатки державного органу.

На підставі вищевикладеного просив визнати незаконним та скасувати Розпорядження №279 к/тр від 02.03.2026 року. Поновити ОСОБА_1 на займаній посаді з 17.03.2026 року. Стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17.03.2026 року по день прийняття рішення судом, та моральну шкоду в розмірі 130 000 грн.

Ухвалою Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 12 травня 2026 року прийнято до розгляду вищевказану позовну заяву. Ухвалено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження із повідомленням (викликом) сторін у судове засідання.

28.05.2026 до суду першої інстанції від Запорізької міської ради надійшла заява про закриття провадження у справі, оскільки позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, натомість відносяться до адміністративного судочинства, так як ОСОБА_1 був посадовою особою органу місцевого самоврядування і перебував на публічній службі.

Ухвалою Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 21 вересня 2026 року провадження по справі закрито на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України. При цьому роз`яснено ОСОБА_1 його право на звернення з адміністративним позовом до адміністративного суду.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права, без належного врахування конкретного характеру спірних правовідносин, просить ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 21 вересня 2026 року про закриття провадження у справі скасувати, та направити справу до Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя для продовження розгляду. У разі якщо за результатами апеляційного перегляду судом буде прийнято процесуальне рішення, яке відповідно до статті 256 та частини четвертої статті 377 ЦПК України надає апелянту право на направлення справи за встановленою юрисдикцією, роз`яснити апелянту відповідне право та порядок його реалізації.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не врахував конкретний характер спірних правовідносин та безпосередню правову підставу звільнення ОСОБА_1 - статті 38 КЗпП України; не повною мірою оцінив конкретний характер спірних правовідносин; не врахував належним чином процесуальну історію справи та добросовісну поведінку позивача; після попереднього прямого висновку про те, що позов подано до належного суду та справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, змінив юрисдикційну кваліфікацію спору після тривалого розгляду справи; не врахував повною мірою ризик фактичного позбавлення позивача ефективного доступу до розгляду спору по суті. Саме тому у цій справі необхідно перевірити конкретну правову природу припинення правовідносин за статтею 38 КЗпП України, а у разі іншого висновку щодо юрисдикції - визначити процесуальні наслідки таким чином, щоб позивач не був позбавлений можливості отримати судовий розгляд заявлених вимог по суті.

Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу Запорізька міська рада зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

ОСОБА_1 , будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, а саме шляхом надсилання судом судової повістки -повідомлення в електронний кабінет підсистеми « Електронний суд» що підтверджується довідкою відповідального працівника суду про доставку судової повістки-повідомлення до електронного кабінету 22.10.2026 о 21:20:10 ( а.с. 241) до апеляційного суду не з`явився про причини неявки суд не повідомив.

На адресу апеляційного суду надійшла заява від ОСОБА_2 від 09 листопада 2026 року вх. № 18701 про розгляд справи за його відсутності на задоволенні апеляційної скарги наполягає ( т. 2 а.с. 10-13

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Оскільки ОСОБА_1 був належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі, та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), апеляційний суд вважає за потрібне розглянути справу в даному судовому засіданні. у відсутності ОСОБА_1 .

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам відповідає.

Постановляючи ухвалу про закриття провадження по справі на підставі п.1 ч.1 ст.. 255 ЦПК України, суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на характер спірних правовідносин, їх публічно-правову природу, суб`єктивний склад сторін, а також те, що ОСОБА_1 є суб`єктом владних повноважень, спір стосується проходженням публічної служби, та за своїм характером є публічно-правовим, тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Судом встановлено, що відповідно до Розпорядження голови Запорізької міської ради, секретаря міської ради А. Куртєва від 05.05.2023 за №1289/ к/тр ОСОБА_1 з 09 травня 2023 року на підставі переведенням призначено на посаду заступника директора Департаменту-начальника управління контролю Департаменту управління активами Запорізької міської ради з посадовим окладом згідно зі штатним розписом із присвоєнням йому 8 рангу посадової особи місцевого самоврядування, як такого, що успішно пройшов стажування на цій посаді (а.с.132).

02 березня 2026 року ОСОБА_1 було подано заяву про звільнення за власним бажанням з 16 березня 2026 року (а.с.19).

Відповідно до довідки Комунальне підприємство «Нікопольська лікарня» Покровської сільської ради від 27.03.2026, ОСОБА_1 знаходився на амбулаторному лікуванні з приводу травми у лікаря хірурга, судинного хірурга з 11.03.2026 по 27.03.2026 (а.с.6).

Реалізуючи право за ч. 2 ст. 38 КЗпП України, ОСОБА_1 чотири рази (09, 10, 13 та 16 березня 2026 року) офіційно відкликав заяву про звільнення, в тому числі через систему електронної пошти з накладенням КЕП (а.с.10-14,19).

Відповідно до Розпорядження Запорізького міського голови Харченко Р. від 16 березня 2026 року № 279 к/тр, ОСОБА_1 було звільнено з посади заступника директора Департаменту - начальника управління контролю Департаменту управління активами Запорізької міської ради за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (а.с.17).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі№ 686/23445/17 (провадження № 14-162цс19) зазначено, що: «Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» («Zand v. Austria», заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів» («SokurenkoandStrygun v. Ukraine», заяви № 29458/04 та № 29465/04,§ 24).

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції».

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

До справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір (постанова Велика Палата Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 368/561/19 (провадження№ 14-118цс20)).

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні керуватися сутністю права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 520/13190/17 (провадження № 11-1066апп18), від 27 листопада 2018 року у справі№ 820/3534/17 (провадження № 11-870апп18).

Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (див. постанови від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21 (провадження№ 14-36цс22), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження№ 14-32цс22), від 23 листопада 2021 року у справі № 641/5523/19 (провадження № 14-178цс20) та інші).

Будь-які трудові правовідносини мають приватно правову природу, оскільки виникають на добровільній основі між двома рівноправними суб`єктами на підставі трудового договору. Підпорядкування працівника роботодавцеві в межах цих відносин має договірний, а не адміністративний характер.

Єдиний виняток - це правовідносини щодо проходження публічної служби, зокрема державної служби. Велика Палата Верховного Суду у постановівід 20 листопада 2019 року у справі № 623/1656/16-ц (провадження№ 14-405цс19) зазначила: «публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства».

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі№ 426/160/14, від 31 жовтня 2018 року у справі № 761/33941/16 зазначено, що відносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням регламентуються нормами адміністративного законодавства, а спори, які виникають із таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) вказано: «для набуття спором ознак публічно-правового в контексті статті 19 КАС України спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, яка віднесена до публічної служби, та здійснення нею службової діяльності. […] Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що спір у правовідносинах, які виникають із трудових відносин, не пов`язаних з проходженням публічної служби, є приватноправовим незалежно від участі у ньому суб`єкта публічного права. Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/6612/17 (провадження № 11-1196апп18)».

Вирішення питання про те, чи є правовідносини приватно правовими чи публічно-правовими, залежить, зокрема, від змісту та характеру правовідносин, суб`єктного складу, наявності підстав для виникнення зобов`язань та умов їх виконання, а також мети, якої хоче досягти працівник, звернувшись до суду.

Як було зазначено вище, що відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Отже, зміст поняття «публічна служба» охоплює також поняття державної служби, діяльність в органах місцевого самоврядування..

Публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходження та припинення, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням) спеціальними нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 7 Конституції України, в Україні визначається і гарантується місцеве самоврядування.

Відповідно до статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Порядок проходження служби в органах місцевого самоврядування врегульований Законом України «Про місцеве самоврядування» №280/97-ВР від 21.05.1997, Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» №493-ІІІ від 07.06.2001.

Згідно зі статтею 2 Закону України « Про місцеве самоврядування» ( у редакції, чинній на час призначення позивача на посаду) місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Посадова особа місцевого самоврядування - особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету ( п. 9 ст. 1 Закону №280/97-ВР).

Згідно зі статтею 11 Закону № 280/97-ВР виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Згідно із ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законом України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» № 2493-ІІІ, 07.06.2001 ( у редакції, чинній на час призначення позивача на посаду) служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Статтею 3 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» визначено, що посадами в органах місцевого самоврядування є: виборні посади, на які особи обираються на місцевих виборах; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування визначається Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про статус депутатів місцевих рад", "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", цим та іншими законами України.

Посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України "Про запобігання корупції" та законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до Розпорядження голови Запорізької міської ради, секретаря міської ради А. Куртєва від 05.05.2023 за №1289/ к/тр призначено ОСОБА_1 з 09 травня 2023 за переведенням на посаду заступника директора Департаменту-начальника управління контролю Департаменту управління активами Запорізької міської ради з посадовим окладом згідно зі штатним розписом із присвоєнням йому 8 рангу посадової особи місцевого самоврядування, як такого, що успішно пройшов стажування на цій посаді (а.с.132).

Розпорядженням Запорізького міського голови від 02.03.2026 №279к/тр ОСОБА_1 було звільнено з посади. Підставою для звільнення ОСОБА_1 зазначено статтю 38 Кодексу законів про працю України - за власним бажанням.

ОСОБА_1 у позовній заяві просив визнати незаконним та скасувати Розпорядження міського голови від 02.03.2026 №279к/тр, оскільки у нього не було бажання звільнятися, а заяву про звільнення він склав під впливом складних внутрішніх обставин у Департаменті управління активами.

Отже, ОСОБА_1 був посадовою особою органу місцевого самоврядування і перебував на публічній службі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі 623/1856/16-ц виснувала, що спір пов`язаний із проходженням публічної служби, і хоча до нього включаються вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, проте він повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Оскільки спір виник з приводу звільнення позивача з публічної служби, вимоги поновити останнього на посаді, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 лютого 2018 року у справі №14-4зц18, від 11 квітня 2015 року у справі 14-98цс18, від 22 серпня 2018 року у справах №14-278цс18 і №14-294цс18, від 13 березня 2019 року у справі №14-21цс19, та в постанові від 20 листопада у справі № 14-405цс19 Великої Палати Верховного Суду підстав для відступу від них не вбачала.

У межах цивільного судочинства суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльність службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному судочинстві в силу вимог статті 19 КАС України.

Така ж правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 року в справі № 804/285/16, від 13.03.2019 року в справі № 723/18/17, від 10.04.2019 року в справі №705/1664/17, яка відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України має враховуватись судом при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.

Посилання апелянта на те, що підставою для звільнення є стаття 38 КЗпП України, не спростовує зазначеного висновку. Статтею 20 Закону України « Про службу в органах місцевого самоврядування» прямо передбачено можливість припинення служби, у тому числі із загальних підстав, установлених Кодексом законів про працю України.

Таким чином, застосування трудового законодавства при звільненні посадової особи місцевого самоврядування є передбаченим законом способом регулювання службових правовідносин і не змінює їх публічно-правової природи.

Вимога про відшкодування моральної шкоди також не змінює юрисдикції спору, оскільки вона заявлена одночасно з вимогою про скасування індивідуального акта щодо звільнення з публічної служби. Відповідно до частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями суб`єкта владних повноважень, розглядається адміністративним судом, якщо заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

За таких обставин, суд першої інстанції, закриваючи провадження у цивільній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, правильно виходив з того, що дані правовідносини мають публічно-правову природу, суб`єктний склад сторін, а також те, що відповідач по справі є суб`єктом владних повноважень, спір стосується проходження позивачем публічної служби, а отже даний спір має публічно-правовий характер, тому підлягає розгляду в порядку та в межах адміністративного судочинства.

Висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для закриття провадження у справі, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, - відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Викладене дає підстави для висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду першої інстанції без змін.

Інші доводи апеляційної скарги спростовуються вищезазначеними обставинами, а тому підлягають відхиленню.

У зв`язку із цим ухвала суду першої інстанції є законною та обгрунтованою, тому підстав для її скасування колегія суддів не вбачає

Доводи заявника, що у разі якщо за результатами апеляційного перегляду судом буде прийнято процесуальне рішення, яке відповідно до статті 256 та частини четвертої статті 377 ЦПК України надає апелянту право на направлення справи за встановленою юрисдикцією, роз`яснити апелянту відповідне право та порядок його реалізації є безпідставними, як такі, що неправильно тлумачать вказані норми права, з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 256 Цивільного процесуального кодексу України, обов`язок суду апеляційної чи касаційної інстанції роз`яснити право на звернення із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією виникає лише тоді, коли саме цей суд апеляційної чи касаційної інстанції ухвалює рішення (постанову) про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Проте, ухвалу про закриття провадження у цій справі постановив суд першої інстанції через порушення правил юрисдикції, а суд апеляційної інстанції своєю ухвалою залишив це рішення без змін (не закриваючи провадження самостійно, а здійснюючи апеляційний перегляд ухвали), то обов`язок щодо роз`яснення та механізм направлення справи за ст. 256 ЦПК України безпосередньо судом апеляційної інстанції за загальним правилом закону не застосовуються в такій редакції, оскільки рішення про закриття ухвалив суд першої інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі вирішується процесуальне питання забезпечення позову, то понесені за подання апеляційної скарги судові витрати підлягають розподілу за наслідками вирішення спору по суті.

Керуючись ст. ст. 367,368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 21 вересня 2026 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 11 листопада 2026 року.

Головуючий, суддя Суддя Суддя

Подліянова Г.С. Кухар С.В. Мінгазов Р.В.