Рішення № 141389471 у справі № 910/9960/26 від 06.10.2026

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. [телефон приховано], E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.10.2026 Справа № 910/9960/26

За позовом Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Алькор Рент"

про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном

Суддя Котков О.В.

Секретар судового засідання Костюк А.С.

представники учасників справи: згідно протоколу судового засідання

В судовому засіданні 06.10.2026, відповідно до положень ст. 233, 240 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено вступну та резолютивну частину рішення

СУТЬ СПОРУ:

До Господарського суду міста Києва з позовом звернулась Київська міська рада (далі - Київрада, позивач) до Товариства з обмеженою відповідальніст "Алькор Рент" (далі - ТОВ "Алькор Рент", відповідач) про усунення перешкод власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою з кадастровим номером [номер приховано]:66:124:0008 місце розташування якої: місто Київ, Дніпровський район, вул. Празька, 25/2, шляхом зобов`язання ТОВ "Алькор Рент" знести об`єкт самочинного будівництва, а саме: нежитлову будівлю, літ "Б", загальною площею 98 кв.м., розташовану за адресою: вул. Празька, 25/2-Б у Дніпровському районі м. Києва, право власності на який зареєстровано за ТОВ "Алькор Рент" в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Яцино К.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 08.09.2023, індексний номер: 69204233, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2232634280000.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем було встановлено, що на земельній ділянці (кадастровий номер [номер приховано]:66:124:0008) за адресою: місто Київ, Дніпровський район, вул. Празька, 25/2 розміщено нежитлову будівлю, літ "Б", загальною площею 98 кв.м. Вказана нежитлова будівля була зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1 на підставі технічного паспорту та довідки про технічні показники об`єкта та підтвердження адреси № 3377 від 19.11.2020, виготовлених на замовлення останньої ТОВ "Армовірбуд". У подальшому, на підставі рішення загальних зборів учасників ТОВ "Алькор Рент" та акту приймання-передачі нерухомого майна від 05.09.2023, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Алькор Рент", право власності на вказану нежитлову будівлю було набуто ТОВ "Алькор Рент".

Разом з тим, Київрада зазначає, що жодного рішення щодо передачі відповідачу або будь-якій іншій особі земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:66:124:0008 не приймала, розпорядження про присвоєння адреси об`єкту нерухомого майна: АДРЕСА_1 , не надавала. Тобто, як вказує позивач, нежитлова будівля на вказаній земельній ділянці є самочинно збудованим відповідачем нерухомим майном, у зв`язку з чим позивач звернувся з даним позовом до суду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.08.2026 було вжито заходи забезпечення позову, з підстав, зазначених у цій ухвалі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.08.2026 вказаний позов був прийнятий до розгляду, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання, сторонам надана можливість реалізувати свої процесуальні права та обов`язки.

18.09.2026 від відповідача надійшов відзив на позов, у якому останній проти позову заперечив, зазначив, що ТОВ "Алькор Рент" набуло право власності на спірний об`єкт не шляхом його будівництва, а внаслідок передачі вже існуючого об`єкта за актом приймання-передачі № 05/09-23 від 05.09.2023 із подальшою державною реєстрацією права власності на вказане нерухоме майно за відповідачем. При цьому, сама по собі відсутність рішення Київради про передачу земельної ділянки іншій особі автоматично не встановлює незаконність набуття ТОВ "Алькор Рент" права власності на вже існуючий об`єкт нерухомого майна, та тим більше не доводить вчинення відповідачем дій з самочинного будівництва.

23.09.2026 від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача, у якій останній заперечив проти доводів відповідача, викладених у відзиві, вважав їх безпідставними, наполягав на своїй позиції, викладеній у позові.

Представник позивача заявив клопотання про залучення до розгляду справи третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Департамента територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Розглянувши заявлене клопотання, суд відмовив у його задоволенні з огляду на наступне.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 50 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін.

У даному випадку судом не встановлено на які саме права та обов`язки Департамента може вплинути рішення у цій справі, а тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для залучення вказаної особи до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва, занесеною до протоколу судового засідання від 29.09.2026, підготовче провадження було закрито, справу призначено до розгляду по суті.

У судовому засіданні по суті розгляду справи представник позивача позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити.

Представник відповідача проти позовних вимог заперечив та просив суд відмовити в позові у повному обсязі.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Як зазначає позивач, Департаментом територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 24.04.2026 було винесено припис № 202612468 стосовно об`єкта, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером [номер приховано]:66:124:0008 у Дніпровському районі міста Києва, та запропоновано ТОВ "Алькор Рент" надати копії дозвільної документації на розміщення тимчасових споруд.

28.04.2026 на виконання вказаного припису до Департаменту територіального контролю від ТОВ "Алькор Рент" надійшла заява, що зареєстрована в системі електронного документообігу АСКОД (вх. № 064/11615 від 28.04.2026), разом з якою було надано копію документів на нежитлове торгове приміщення за адресою: вул. Празька, буд. 25/2-Б, а саме: копію витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (індексний номер 345755221 від 08.09.2023) та копію технічного паспорту виготовленого 19.11.2020 ТОВ «Армовірбуд» на громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами - об`єкт нерухомого майна.

Відповідно до інформації з публічної кадастрової карти об`єкт нерухомого майна, а саме магазин «Рибний» («Хек та риба»), розташований на земельній ділянці з кадастровим номером [номер приховано]:66:124:0008 за адресою: вул. Празька, 25/2 у Дніпровському районі міста Києва. Місцезнаходження об`єкта на земельній ділянці з кадастровим номером [номер приховано]:66:124:0008 підтверджується також актом обстеження тимчасової споруди від 05.05.2026 та схемою місця розташування.

Звертаючись до суду з даним позовом, Київська міська рада зазначає, що жодних рішень щодо передачі земельної ділянки за адресою: вул. Празька, 25/2-Б у Дніпровському районі м. Києва (кадастровий номер [номер приховано]:66:124:0008), у власність чи користування фізичним та юридичним особам не приймала, тому розміщена на ній нежитлова будівля, літ "Б", загальною площею 98 кв.м. є самочинно збудованим нерухомим майном.

Отже, позивач вважає, що наявні підстави для усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою за вказаною адресою шляхом зобов`язання ТОВ "Алькор Рент" знести об`єкт самочинного будівництва.

Так, відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження №12-187гс18), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 02.07.2019 у справі №48/340 (провадження №12-14звг19) та багатьох інших.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, та має бути адекватним наявним обставинам.

Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Отже, суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи є відповідні позовні вимоги у справі.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Відповідно до статей 317, 319 Цивільного кодексу України права володіння, користування та розпорядження своїм майном належать власникові. Власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частинами 1, 2 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина 1 статті 373 Цивільного кодексу України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина 2 статті 373 Цивільного кодексу України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина 4 статті 373 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Як визначено статтею 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Так, позивач зазначає, що жодних рішень щодо передачі земельної ділянки (кадастровий номер: [номер приховано]:66:124:0008) для будівництва за адресою: вул. Празька, 25/2-Б у Дніпровському районі м. Києва, ні ТОВ "Алькор Рент", ні іншим юридичним чи фізичним особам не приймала.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 зазначено, що самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

При цьому, сам по собі факт державної реєстрації права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду, не слід розглядати як окреме відносно факту самочинного будівництва порушення прав власника земельної ділянки.

Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 Цивільного кодексу України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) власника земельної ділянки в реалізації свого права власності додаткові юридичні обмеження.

Отже, знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Також потрібно враховувати положення частини 3 та 5 статті 376 Цивільного кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 Земельного кодексу України, статті 377 Цивільного кодексу України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04.12.2018 у справі №910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі №921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі №923/196/20 (пункт 34)).

Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Визнання права власності в порядку частини 3 або 5 статті 376 Цивільного кодексу України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина 3 статті 376 Цивільного кодексу України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина 5 статті 376 Цивільного кодексу України).

Отже, застосування положень частини 3 або 5 статті 376 Цивільного кодексу України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво, і, зокрема, захищає права власника земельної ділянки.

Відповідно до частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

При цьому, формулювання положень статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини 4 цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі №916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі №680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 у справі №923/196/20).

Тобто відповідно до приписів частин 3 та 5 статті 376 Цивільного кодексу України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

У постанові Верховного Суду від 15.07.2020 у справі №826/1419/18 зазначено, що об`єкт слід вважати самочинним будівництвом, зокрема, за наявності хоча б однієї з таких обставин: 1) об`єкт збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) об`єкт будується без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи; 3) об`єкт будується без належно затвердженого проекту з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Як вбачається з матеріалів справи, право власності за ТОВ "Алькор Рент" було зареєстроване на підставі акта приймання-передачі № 05/09-23 від 05.09.2023, відповідно до якого ОСОБА_1 було передано до статутного капіталу ТОВ "Алькор Рент", нежитлову будівлю загальною площею 98 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на праві власності відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26.11.2020 № 234311571. При цьому, як вбачається з вказаного витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, підставою для державної реєстрації стали технічний паспорт, серія та номер 3377/01/20, виданий 19.11.2020 ТОВ «Армовірбуд», довідка про технічні показники об`єкта та підтвердження адреси № 3377, видана 19.11.2020 ТОВ «Армовірбуд».

Отже, ТОВ "Алькор Рент" набуло право власності на спірний об`єкт не шляхом його самочинного будівництва, як вважає позивач, а внаслідок передачі вже існуючого об`єкта за актом приймання-передачі № 05/09-23 від 05.09.2023 із подальшою реєстрацією права власності за ТОВ "Алькор Рент".

Щодо доводів позивача про те, що Київрадою не приймалось рішення про передачу земельної ділянки кадастровий номер: [номер приховано]:66:124:0008 у власність чи користування фізичним або юридичним особам суд зазначає, що відсутність рішення Київради про передачу земельної ділянки іншій особі не встановлює факту незаконності набуття ТОВ "Алькор Рент" права власності на вже існуючий об`єкт нерухомого майна, власником якого з 2020 була інша особа, та тим більше не доводить, що цей об`єкт є самочинним будівництвом з боку відповідача, як і не встановлює цих обставин відсутність реєстрації у Департаменті з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) документів, що дають право на виконання підготовчих / будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта нерухомого майна.

Суд звертає увагу учасників судового процесу, що згідно з частинами 1-3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїс-Матеос проти Іспанії" від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993 Європейського суду з прав людини у справі "Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів").

У п.26 рішення від 15.05.2008 Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

За приписами частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У статті 77 Господарського процесуального кодексу України вказано, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В контексті наведених засад господарського судочинства суд звертає увагу учасників судового процесу на приписи ст.79 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд зауважує, що стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Отже, позивачем у даній справі не доведено належними та допустимими доказами, що спірний об`єкт нерухомого майна є об`єктом самочинного будівництва з боку відповідача, а тому підстав для його знесення у ТОВ "Алькор Рент" немає.

За таких обставин, у позові Київради суд відмовляє у повному обсязі.

Щодо заяви відповідача про застосування спливу строку позовної давності до позовних вимог, то суд керується положеннями ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, за якими позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013).

Таким чином, оскільки порушення прав та інтересів позивача судом не встановлено, позовна давність в межах даної справи до позовних вимог не застосовується.

Згідно з положеннями статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. 73, 86, 129, 219, 233, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 10 листопада 2026 року.

Суддя О.В. Котков