Рішення № 141389671 у справі № 910/10558/26 від 11.11.2026

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. [телефон приховано], E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.11.2026 Справа № 910/10558/26

Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МІХАНБУД" (61022, Україна, місто Харків, вулиця Іванівська, будинок 1, к. 72, ідентифікаційний код: 42668931)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "КЕРРОТ ГРУП БЕТОН" (04050, м. Київ, вул. Іллєнка, буд. 12; ідентифікаційний код: 45203534)

про стягнення 368 889,00 грн,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "МІХАНБУД" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "КЕРРОТ ГРУП БЕТОН" про стягнення попередньої оплати за усним договором поставки у розмірі 368 889,00 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.08.2026 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "МІХАНБУД" залишено без руху, встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви - 5 днів з дня вручення ухвали суду.

31.08.2026 через підсистему «Електронний суд» на виконання вищевказаної ухвали суду, від позивача надійшли заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.09.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено процесуальні строки для подання пояснень по суті спору.

До суду від відповідача відзив на позовну заяву не надходив.

Судом встановлено, що сторони належним чином повідомлялися про здійснення розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Згідно з частиною 4 статті 89 Цивільного кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

За приписами частини 1 статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Згідно приписів ч. 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Крім цього, судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За таких обставин, приймаючи до уваги, що відповідач так і не скористався наданими йому процесуальними правами, а за висновками суду у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами (ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України).

Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

06.05.2026 Товариством з обмеженою відповідальністю «КЕРРОТ ГРУП БЕТОН» (далі - відповідач) було виставлено Товариству з обмеженою відповідальністю «МІХАНБУД» (далі - позивач) рахунок на оплату № 313 від 06.05.2026 на загальну суму 368 889,00 грн, у тому числі ПДВ у розмірі 61 481,50 грн.

Зазначеним рахунком визначено найменування, кількість та вартість будівельних матеріалів, які підлягали поставці позивачу, а саме самовирівнювальних сумішей CERESIT, ремонтних сумішей, гідроізоляційних матеріалів, цементно-піщаної суміші TIGOR та шпаклівки CERESIT.

Загальна вартість товару без ПДВ становила 307 407,50 грн, сума ПДВ - 61 481,50 грн, усього до сплати - 368 889,00 грн.

У рахунку зазначено банківські реквізити відповідача для здійснення оплати.

Крім того, рахунок містить застереження про те, що його оплата означає погодження з умовами поставки товарів, повідомлення про оплату є обов`язковим, товар відпускається за фактом надходження коштів на поточний рахунок постачальника, самовивозом, за наявності довіреності та паспорта.

На виконання зазначеного рахунку позивач 07.05.2026 здійснив перерахування на банківський рахунок відповідача грошових коштів у розмірі 368 889,00 грн, що підтверджується наявною у матеріалах справи платіжною інструкцією № 1857 від 07.05.2026.

У призначенні платежу зазначено: «Сплата за будматеріали, згідно рах. № 313 від 06/05/26 у сумі 307407.50 грн, ПДВ - 20 % 61481.50 грн».

Водночас, за твердженнями позивача, відповідач, отримавши попередню оплату, свого зобов`язання щодо поставки обумовленого товару не виконав, оплачений товар позивачу не передав, відповідних видаткових накладних та інших документів, які б підтверджували здійснення поставки, не надав.

З метою досудового врегулювання спору позивач 01.07.2026 звернувся до відповідача з письмовою вимогою про поставку попередньо оплаченого товару, у якій запропонував здійснити поставку протягом семи календарних днів із дня отримання вимоги.

Однак відповідач зазначену вимогу не виконав, поставку товару не здійснив.

У зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язання щодо поставки товару позивач, керуючись частиною другою статті 693 Цивільного кодексу України, скористався правом вимагати повернення сплаченої суми попередньої оплати та 22.07.2026 направив відповідачу відповідну письмову вимогу про повернення грошових коштів у розмірі 368 889,00 грн.

За твердженнями позивача, вказана вимога була отримана відповідачем 27.07.2026, проте залишена без задоволення, грошові кошти позивачу не повернуті.

З огляду на вищевикладене, позивач звернувся до суду з даним позовом та просить суд стягнути з відповідача 368 889,00 грн попередньої оплати.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з наступних підстав.

Відповідно до частини першої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом статей 627, 628 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, а зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Відповідно до статті 181 Господарського кодексу України у редакції, чинній до втрати ним чинності, допускалося укладення господарських договорів у спрощений спосіб, зокрема шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальних вимог до форми та порядку укладення договорів цього виду.

Водночас, на момент виникнення спірних правовідносин Господарський кодекс України вже втратив чинність, тому правова оцінка укладення договору між сторонами здійснюється судом відповідно до положень Цивільного кодексу України.

За змістом частини другої статті 205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Згідно зі статтею 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у тому числі електронних, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Відповідно до статті 642 Цивільного кодексу України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, така дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Таким чином, враховуючи виставлення відповідачем рахунку № 313 від 06.05.2026, який містить погоджені сторонами найменування, кількість та вартість товару, а також здійснення позивачем повної оплати за цим рахунком, суд дійшов висновку про виникнення між сторонами договірних правовідносин поставки товару.

Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною другою статті 712 Цивільного кодексу України передбачено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Згідно зі статтею 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Частиною другою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Судом встановлено, що у рахунку зазначено банківські реквізити відповідача для здійснення оплати.

Крім того, рахунок містить застереження про те, що його оплата означає погодження з умовами поставки товарів, повідомлення про оплату є обов`язковим, товар відпускається за фактом надходження коштів на поточний рахунок постачальника, самовивозом, за наявності довіреності та паспорта.

Також судом встановлено, що рахунок № 313 від 06.05.2026 не містить конкретної календарної дати поставки товару.

Водночас, зазначений рахунок передбачає відпуск товару за фактом надходження коштів на поточний рахунок постачальника.

Позивач виконав свій обов`язок щодо попередньої оплати товару 07.05.2026, перерахувавши відповідачу 368 889,00 грн.

Крім того, 01.07.2026 позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою № 01-01-07 про поставку попередньо оплаченого товару.

У вказаній вимозі позивач зазначив про здійснення повної попередньої оплати вартості будівельних матеріалів у розмірі 368 889,00 грн та невиконання відповідачем обов`язку щодо їх поставки.

Позивач вимагав протягом семи календарних днів із дня отримання вимоги здійснити поставку товару, визначеного рахунком № 313 від 06.05.2026, за адресою: м. Харків, вул. Конторська, буд. 2, а також завчасно повідомити про дату та час прибуття транспортного засобу і надати належним чином оформлені товаросупровідні документи.

Крім того, у зазначеній вимозі позивач повідомив відповідача про готовність прийняти належним чином поставлений товар та запропонував у разі неможливості здійснення поставки повідомити про це і повернути суму попередньої оплати.

На підтвердження направлення зазначеної вимоги позивачем надано копії поштової накладної, опису вкладення у цінний лист та відомості про відстеження поштового відправлення № 6105049385909.

Згідно з наданими позивачем відомостями поштове відправлення було отримано адресатом 07.07.2026.

Таким чином, судом встановлено, що позивач звернувся до відповідача з вимогою про виконання зобов`язання з поставки товару, визначивши семиденний строк для його виконання.

Отже, незалежно від відсутності у рахунку конкретної календарної дати поставки, відповідач був зобов`язаний виконати зобов`язання з передачі товару у строк, визначений відповідно до статей 530, 663 Цивільного кодексу України.

Однак відповідач свого обов`язку не виконав.

Відповідно до статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Згідно з частиною першою статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною першою статті 693 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Отже, зазначена норма передбачає альтернативні способи захисту прав покупця у разі невиконання продавцем обов`язку щодо поставки попередньо оплаченого товару, вибір між якими належить саме покупцю.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11.02.2025 у справі № 914/1314/24, відповідно до якого умовою застосування частини другої статті 693 Цивільного кодексу України є неналежне виконання продавцем зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю, у зв`язку з чим покупець має право вимагати або передання оплаченого товару, або повернення суми попередньої оплати.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 918/631/19 сформульовано висновок про те, що аванс (попередня оплата) є грошовою сумою, яка перераховується наперед у рахунок майбутніх розрахунків, та підлягає поверненню особі, яка його сплатила, у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.02.2026 у справі № 911/969/24 наголошено, що саме від волі покупця залежить вибір між вимогою про передання оплаченого товару та поверненням попередньої оплати.

Як встановлено судом, позивач спочатку звернувся до відповідача з вимогою про поставку попередньо оплаченого товару, однак після невиконання відповідачем зазначеної вимоги скористався передбаченим законом правом на повернення суми попередньої оплати.

Зокрема, 22.07.2026 позивач направив відповідачу письмову вимогу про повернення 368 889,00 грн, встановивши семиденний строк для виконання такого грошового зобов`язання.

Отже, позивач належним чином реалізував передбачене частиною другою статті 693 Цивільного кодексу України право вимагати повернення суми попередньої оплати.

Суд звертає увагу, що відповідач, отримавши попередню оплату за товар, не надав доказів виконання свого обов`язку щодо передачі товару, а також не підтвердив повернення отриманих коштів.

З огляду на викладене, у відповідача виник обов`язок повернути позивачу суму попередньої оплати у розмірі 368 889,00 грн.

Враховуючи встановлений судом факт здійснення позивачем попередньої оплати товару, невиконання відповідачем зобов`язання щодо його поставки та неповернення отриманих коштів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «МІХАНБУД» про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕРРОТ ГРУП БЕТОН» 368 889,00 грн попередньої оплати є обґрунтованими, документально підтвердженими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "КЕРРОТ ГРУП БЕТОН" (04050, м. Київ, вул. Іллєнка, буд. 12; ідентифікаційний код: 45203534) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "МІХАНБУД" (61022, Україна, місто Харків, вулиця Іванівська, будинок 1, к. 72, ідентифікаційний код: 42668931) 368 889 (триста шістдесят вісім тисяч вісімсот вісімдесят дев`ять) грн 00 коп. попередньої оплати та 4 426 (чотири тисячі чотириста двадцять шість) грн 67 коп. судового збору.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 11.11.2026

Суддя І.О. Андреїшина