Постанова № 141390183 у справі № 183/7378/24 від 09.11.2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 183/7378/24

провадження № 61-12369св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Самарівської міської ради Дніпропетровської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 квітня 2025 року у складі судді Майної Г. Є. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року у складі колегії суддів Агєєва О. В., Космачевської Т. В., Халаджи О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Самарівської міської ради Дніпропетровської області, про позбавлення батьківських прав.

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Самарівської міської ради Дніпропетровської області, про позбавлення батьківських прав.

В обґрунтування позову посилався на те, що він є батьком неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Мати дитини - ОСОБА_2 , з якою шлюб розірвано рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 березня 2014 року, не проживає разом з ним та їх спільною дитиною, не піклується про дитину та ніякої участі у вихованні та утриманні сина не бере.

Позивач зазначав, що син проживає з батьком, який повність займається його вихованням, утримує сина, активно бере участь у його житті та створює належні побутові умови для його проживання, а також забезпечує йому належне медичне обслуговування та навчання.

Позивач вказував, що рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2017 року визначено місце проживання дитини разом з батьком.

ОСОБА_1 просив суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 14 квітня 2025 року, яке залишив без змін Дніпровський апеляційний суд постановою від 03 вересня 2025 року, у задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів, що відповідач свідомо нехтує своїми батьківськими обов`язками, а також урахував, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом реагування.

Судом враховано, що визначальною обставиною, яка має значення для вирішення цього спору, є інтереси дитини, а інтересам дитини найкраще відповідатиме збереження зв`язків з матір`ю.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2025 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 15 жовтня 2025 року відкрив касаційне провадження у зазначеній справі та витребував її із Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

13 листопада 2025 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як підставу для касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі № 147/277/24, від 02 липня 2025 року у справі № 490/3580/21, від 03 вересня 2025 року у справі № 372/699/24 та інших (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник вказує, що суд не дослідив та не з`ясував всі обставини справи щодо ухилення матері від виконання батьківських обов`язків та не надав належну оцінку наявним у справі доказам, не врахував думку дитини (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, заявник зазначає, що апеляційний суд не забезпечив участь представника позивача у режимі відеоконференції.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що 25 грудня 2010 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , зареєстрували шлюб, який Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 26 березня 2014 року розірвав.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області рішенням від 19 січня 2017 року у справі № 183/3294/16 визначив місце проживання ОСОБА_3 разом з батьком - ОСОБА_1 .

Відповідно до довідки про склад сім`ї (фактичну кількість проживаючих) № 220 від 22 квітня 2025 року, акта № 53 від 22 квітня 2024 року про фактичне місце проживання, ОСОБА_1 з сином ОСОБА_3 проживає за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 21, 26).

Згідно із довідкою № 24/1 від 24 квітня 2021 року ОСОБА_1 працює у ТОВ «ЕКСПРЕС ФУДЗ» на посаді водія (а. с. 28).

За місцем проживання ОСОБА_1 характеризується позитивно, займається самостійно вихованням сина, матері дитини сусіди жодного разу не бачили, що підтверджується характеристикою з місця проживання, виданою головою ЖБК «8-ме БЕРЕЗНЯ» ОСОБА_5 (а. с. 23, 24).

Відповідно до характеристики з навчального закладу ОСОБА_3 навчається в ліцеї № 6 м. Новомосковська, вихованням та навчанням учня займається батько, мати з дитиною не проживає, навчанням сина не цікавиться, зв`язку з класним керівником не підтримує.

Згідно з повідомлення КНП «Новомосковський центр первинної медико-санітарної допомоги» № 239 від 24 квітня 2025 року ОСОБА_3 має декларацію з сімейним лікарем ОСОБА_6 . При відвідування сімейним лікарем пацієнта ОСОБА_3 був присутній лише його батько. На всі прийоми до сімейного лікаря ОСОБА_3 з`являється в супроводі свого батька ОСОБА_1 (а. с. 20).

14 травня 2024 року ОСОБА_2 у приватного нотаріуса Новомосковського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Шевченко Г. В. склала нотаріально посвідчену заяву, якою надала згоду: «на те, щоб усі питання стосовно мого сина до його повноліття вирішував особисто його батько ОСОБА_1 , з яким я відносин не підтримую, без додаткових погоджень зі мною з будь-яких підстав, питань чи проблем. Повідомляю, що я не заперечую проти ухвалення рішення суду про встановлення юридичного факту, що ОСОБА_1 дійсно самостійно виховує, здійснює догляд та утримує малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без будь-якої моєї участі. Крім того, я не заперечую про позбавлення мене материнських прав щодо сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 » (а. с. 29 - 30).

Судовим наказом, який видав Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області 01 листопада 2024 року у цивільній справі № 183/10275/24 стягуються з відповідача на користь позивача аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини від заробітку (доходу) відповідача, але не менше ніж 50 відсотків від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку щомісяця, починаючи з 03 жовтня 2024 року і до досягнення сином повноліття.

Висновком органу опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради про доцільність/недоцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , № 2775/0/2-24 від 27 листопада 2024 року вирішено за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відносно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 74, 75).

Допитаний, за його згоди, у судовому засіданні у суді першої інстанції як свідок позивач ОСОБА_1 пояснив, що з 2014 року він займається вихованням сина самостійно, мати не забезпечує дитину жодним чином, не займається його розвитком.

Свідок ОСОБА_7 у судовому засіданні у суді першої інстанції пояснив, що відповідач не бере участі у вихованні сина ОСОБА_3 , проживає окремо, вихованням, утриманням та розвитком дитини займається позивач.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Частиною першою статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція про права дитини), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно з частиною третьою статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною першою статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).

Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язанні виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Відповідно до частини першої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).

Згідно з частиною першою статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 308/13654/21 наведено такі правові висновки: «ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори як кожен окремо, так і в сукупності можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Жорстоке поводження з дитиною полягає у фізичному або психічному насильстві, застосуванні недопустимих методів виховання, приниженні людської гідності дитини тощо.

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

ЄСПЛ в рішенні у справі «Хант проти України» вказав, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача та його поведінці.

Якщо рішення мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути доведено, що така небезпека справді існує. При ухваленні рішення про відібрання дитини від батьків може виникнути необхідність врахування низки чинників. Можливо, потрібно буде з`ясувати, наприклад, чи зазнаватиме дитина, якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження, чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки, або визначити, чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров`я. З іншого боку, той факт, що дитина може бути поміщена в середовище, більш сприятливе для її виховання, не виправдовує примусового відібрання її від батьків. Такий захід не можна також виправдовувати виключно посиланням на ненадійність ситуації, адже такі проблеми можна вирішити за допомогою менш радикальних засобів, не вдаючись до роз`єднання сім`ї, наприклад, забезпеченням цільової фінансової підтримки та соціальним консультуванням (пункт 50 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України).

У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків».

У постанові Верховного Суду від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18 вказано, що зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось з батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити у задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і при наявності вини у діях батьків.

Разом із тим відповідно до статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору про позбавлення батьківських прав. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).

У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.

Верховний Суд враховує, що відповідач ОСОБА_2 не є особою, поведінка якої негативно впливає на дитину, а тому припинення сімейних відносин із нею не відповідає її інтересам. Суд не встановив і позивач не довів свідомого та остаточного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, а також не обґрунтував, яким чином позбавлення батьківських прав покращить становище дитини. Сам факт того, що батько забезпечує сина та займається його розвитком, не свідчить про небажання матері виконувати батьківські обов`язки.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано відхилив висновок органу опіки та піклування, оскільки він не містить доказів свідомого ухилення матері від батьківських обов`язків, що могло б виправдати позбавлення її батьківських прав як крайній захід впливу.

Тому, врахувавши те, що позивач не довів навмисного ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків та її винної поведінки, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність підстав, передбачених частиною першою статті 164 СК України, для застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ігнорування думки дитини, оскільки суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси. При цьому суд враховує, що думка дитини не завжди може відповідати її інтересам.

Доводи касаційної скарги, стосовного того, що апеляційний суд не забезпечив участь представника позивача у режимі відеоконференції Верховний Суд відхиляє, оскільки позивач та його представник були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання і це не призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Наведені обставини є не обов`язковою підставою для скасування ухваленого апеляційним судом рішення і направлення справи на новий розгляд. Факт належного повідомлення апеляційним судом про час і місце розгляду справи позивач та його представник не заперечують.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої інстанції та апеляційної інстанції.

Викладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне судове рішення лише з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).

З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров