Окрема думка № 141390215 у справі № 758/5328/22 від 04.11.2026

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду Ситнік О. М.

щодо постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2026 року в справі № 758/5328/22 (провадження № 61-13505св24)

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2024 року у складі колегії суддів Кафідової О. В., Оніщука М. І.,Шебуєвої В. А.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення боргу за договором позики

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому зазначив, що 12 листопада 2020 року він та відповідач за згодою дружини уклали договір позики, на підставі якого позивач передав відповідачу грошові кошти у сумі 127 800,00 дол. США. Вказану суму коштів відповідач зобов`язався повернути у строк до 01 серпня 2022 року.

На підтвердження своїх зобов`язань відповідач видав йому боргову розписку та на забезпечення її виконання передав позивачу на зберігання оригінали правовстановлюючих документів на належні йому будинок та земельну ділянку. У випадку неповернення отриманих у борг коштів у встановлений строк відповідач зобов`язався здійснити переоформлення права власності на вказане нерухоме майно на його (позивача) користь.

Вказував на те, що відповідач борг не повернув, зобов`язання щодо переоформлення об`єктів нерухомого майна не виконав.

Позивач, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив суд стягнути з відповідача на його користь борг за договором позики у розмірі 4 673 467,08 грн.

05 вересня 2023 року рішенням Дарницького районного суду м. Києва позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову суму у розмірі 4 673 467,08 грн та судовий збір у розмірі 13 956,80 грн, а всього 4 687 423,88 грн.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що у розписці, виданій відповідачем, відсутні відомості про отримання відповідачем від позивача грошових коштів у позику та умови про їх повернення, а вжите у розписці дієслово «виплатити» не є синонімом дієслова «повернути», дійшов висновку про відсутність правових підстав для кваліфікації спірних правовідносин як позики.

Сторони не надали переконливих і логічних пояснень та належних доказів, на підставі яких суд міг би зробити висновок про характер первісних зобов`язань, які стали передумовою для складення розписки.

Водночас недоведеність позивачем свого права вимагати виконання позикового зобов`язання не свідчить про відсутність фактичної підстави цього позову, оскільки з аналізу предмета та змісту виданої йому відповідачем розписки чітко зрозуміло, що останній взяв на себе зобов`язання сплатити конкретну грошову суму у визначений строк і без будь-яких умов. Отже, розписка є вираженням волі сторін на виникнення між ними зобов`язального правовідношення і в силу цього зобов`язання на відповідача як на боржника покладено обов`язок сплатити позивачу обумовлену грошову суму у визначений строк, якому кореспондує право позивача як кредитора вимагати його виконання. Складення та підписання відповідачем розписки, яка містить умову зобов`язального характеру, надання його дружиною згоди на видачу цього документа позивачу та фактичне виконання домовленості в частині передачі позивачу на зберігання правовстановлюючих документів на нерухоме майно, вказує на те, що у спірних правовідносинах відповідач діяв свідомо і повністю розумів природу правочину, свої зобов`язання за ним та обсяг своєї відповідальності. Правочин, яким зафіксовано боргове зобов`язання відповідача, вчинено у передбаченій статтею 208 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України письмовій формі, від правочину сторони не відмовлялись і недійсним у встановленому законом порядку він не визнавався.

Оскільки цей позов поданий на захист суб`єктивного матеріального права позивача, його предметом є вимога про стягнення з відповідача грошової суми і саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, суд вважав, що самостійне застосування ним для ухвалення рішення загальних положень цивільного закону про зобов`язання жодним чином не свідчить про вихід суду за межі позовних вимог чи зміну обраного позивачем способу захисту.

20 лютого 2024 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 вересня 2023 року змінено в частині його мотивів.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що за своїм змістом розписка, укладена між сторонами, є борговим документом, що свідчить про факт укладення договору та зміст умов договору і про факт отримання боржником від кредитора грошової суми у розмірі 127 800,00 дол. США, а, отже, містить умови зобов`язального характеру для відповідача щодо повернення грошових коштів у розумінні статей 1046, 1047, 1049 ЦК України.

Відсутність у розписці вказівки щодо фактичної передачі грошових коштів у позику не спростовує ту обставину, що сам факт написання розписки є підтвердженням передачі грошей.

Сторона відповідача, заперечуючи проти отримання грошових коштів за договором позики, не скористалась правом звернення з позовом про визнання договору позики недійсним, чи про розірвання цього договору, вказаний договір позики є чинним та недійсним не визнаний.

26 червня 2024 року постановою Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд керувався тим, що у тексті розписки від 12 листопада 2020 року, яка написана відповідачем і оригінал якої знаходиться у позивача, відсутня інформація про передачу грошових коштів у розмірі 127 800,00 дол. США ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , чи їх отримання останнім від позивача та зобов`язання повернути позику.

Апеляційний суд не встановив справжньої правової природи розписки від 12 листопада 2020 року, не перевірив факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу), що є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії, що відповідач категорично заперечує, не спростував доводів апеляційної скарги щодо неотримання за цим договором грошових коштів, у результаті чого зробив передчасний висновок про доведеність заявлених позивачем вимог.

ОСОБА_2 посилався на те, що розписка від 12 листопада 2020 року написана з метою перекриття боргів третьої особи ОСОБА_2 , яка брала у позику грошові кошти на лікування її дочки, яка померла у 2019 році, а не своїх будь-яких боргових зобов`язань перед ОСОБА_1 .

Верховний Суд не погодився з висновком апеляційного суду про те, що відповідач повинен був оспорити договір позики чи пред`явити позов про його розірвання, якщо заперечує проти позову, так як цивільне процесуальне законодавство до способів захисту відповідача відносить не лише пред`явлення зустрічного позову, а й заперечення проти позову.

05 вересня 2024 рокупостановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 05 вересня 2023 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що зі змісту розписки не вбачається відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання їх відповідачем, а наявність зобов`язань щодо виплати позивачу певної грошової суми, не може свідчити про те, що між сторонами було укладено договір позики та те, що позивачем було передано відповідачу грошові кошти.

Переконливих і логічних пояснень та належних доказів, на підставі яких суд міг би зробити висновок про характер первісних зобов`язань, які стали передумовою для складення розписки, сторони не надали.

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі зазначено, що відповідно до розписки відповідач взяв на себе зобов`язання виплатити кошти позивачу, а у разі невиплати - переоформити на позивача нерухоме майно, що і було зроблено відповідачем, а саме передано всі оригінали правовстановлюючих документів на нерухоме майно.

Вважав, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги той факт, що відповідач вже частково виконав умови розписки, а саме передав всі оригінали правовстановлюючих документів на нерухоме майно, які наразі знаходяться у позивача. Вказана обставина також підтверджує і те, що відповідач передав вказані документи вже після отримання коштів.Суд апеляційної інстанції безпідставно вдався до тлумачення змісту розписки, не надав оцінку всім наявним доказам.

04 листопада 2026 року постановою Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2024 року залишено без змін.

Верховний Суд керувався тим, що розписка від 12 листопада 2020 року про зобов`язання відповідача виплатити позивачу 127 800,00 дол. США до 01 серпня 2022 року (або переоформити нерухомість у разі невиплати) сама собою не підтверджує укладення договору позики та не є підставою для задоволення позову. Суд зазначив, що документ фіксує лише обов`язок майбутньої виплати, але не містить відомостей про фактичне передання коштів, їх отримання саме в позику чи підстави виникнення цього боргу. Передані позивачу на зберігання правовстановлюючі документи на будинок і земельну ділянку також не засвідчують факту й умов передачі грошей. Оскільки сторони не надали належних доказів для встановлення правової природи первісного зобов`язання, а кваліфікація відносин не може ґрунтуватися на припущеннях, суди дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позикових правовідносин і відмову в позові.

Із такими висновками не погоджуюся, тому відповідно до частини третьої статті 35 цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України висловлюю окрему думку.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У статтях 15, 16 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно із статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України).

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам собою факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Отже, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

У разі встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, від 26 лютого 2020 року в справі № 205/5292/15-ц, від 03 листопада 2026 року в справі № 369/7175/24 та ін.

У справі, що переглядається, суди встановили, що 12 листопада 2020 року відповідач склав розписку такого змісту (мовою оригіналу):

«Я, ОСОБА_4 обязуюсь выплатить ОСОБА_5 суму в размере 127 800 $ (сто двадцать семь тысяч восемьсот долларов США) до 01.08.2022 года, в случае невыплаты этой суммы денег в указанные сроки, обязуюсь переоформить дом и землю по адресу: АДРЕСА_1 , на ОСОБА_5 или другое лицо по его просьбе, для чего передаю на хранение документы на землю и дом ОСОБА_5 .

В случае выплаты 127 800 $ (сто двадцать семь тысяч восемьсот долларов США) в сроки, документы на землю и дом подлежат возврату.

В случае смерти ОСОБА_5 до указанной даты, обязуюсь выплатить эту суму (127 800,00 $ сто двадцать семь тысяч восемьсот долларов США) его дочери ОСОБА_6 или переоформить на неё дом и землю по вышеуказанному адресу: АДРЕСА_1 ».

Відповідно до вимог статті 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов`язанням. Заміна боргу позиковим зобов`язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047цього Кодексу).

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 15 червня 2021 року в справі № 904/5726/19, від 20 червня 2023 року в справі № 633/408/18 зазначила, що у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Отже, за будь-яких обставин, навіть якщо позивач неправильно застосував чи вказав норму права, суд сам визначає зміст правовідносин і застосовує норму права, яка їх регулює.

Аналіз змісту розписки від 12 листопада 2020 року свідчить, що ОСОБА_2 склав письмовий документ, у якому вжив однозначне, безумовне та імперативне формулювання: «обязуюсь выплатить ОСОБА_5 суму в размере 127 800 $... до 01.08.2022 года».

Отже, написання фрази «зобов`язуюсь виплатити» у сукупності з визначенням чіткої фіксованої суми та кінцевої дати її повернення у цивільно-правовому аспекті є підтвердженням існування грошового зобов`язання.

У частинах третій, четвертій статті 213 ЦК України зазначено, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Вважаю, що суд апеляційної інстанції вдався до надміру формалізованого підходу, зазначивши, що в тексті документа відсутнє слово «взяв» чи «отримав».

Складення письмового документа з детальним описом обов`язку виплатити позивачу визначну суму грошей (127 800,00 дол. США), передача оригіналів документів на власну нерухомість (будинок і землю за адресою: АДРЕСА_1 ) як заставу/гарантію «на зберігання», та окремо передбачення в розписці обов`язку виплатити ці ж кошти дочці кредитора у разі його смерті є достатнім підтвердженням існування реального боргового зобов`язання між сторонами.

Наявність у тексті розписки умови про те, що в разі невиплати грошових коштів відповідач зобов`язується переоформити на позивача нерухоме майно, для чого і передає оригінали документів, прямо вказує на функцію забезпечення виконання основного (грошового) зобов`язання. Повернення документів законодавець або самі сторони чітко пов`язали із фактом виплати 127 800,00 дол. США.

Крім того, факт перебування оригіналу розписки у відповідно до статті 545 ЦК України підтверджує факт того, що зобов`язання відповідачем не виконано, а сам борг є реальним. Те, що вказане зобов`язання не пов`язане з підприємницькою чи господарською діяльністю, підтверджується згодою дружини зобов`язаної особи на вказаній розписці.

Процесуальний обов`язок доведення безгрошовості розписки в силу вимог статей 12, 81 ЦПК України покладається на відповідача, який належними та допустимими доказами факт існування зобов`язання не спростував.

За таких обставин вважаю, що суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про відсутність між сторонами зобов`язальних правовідносин. Установивши, що відповідач власноруч склав борговий документ із чітким обов`язком повернути грошові кошти у визначений строк, а позивач надав оригінал цього документа, суд мав констатувати наявність грошового зобов`язання, строк виконання якого настав 01 серпня 2022 року.

Формальна відсутність у тексті детальних пояснень щодо джерела походження боргу не звільняє боржника від обов`язку виконати безумовно взяті на себе зобов`язання (стаття 526 ЦК України).

Відтак, оскаржуване судове рішення апеляційного суду про відмову в позові є необґрунтованим, ухваленим із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, тому Верховний Суд за результатами касаційного перегляду мав скасувати постанову апеляційного суду з ухваленням нового рішення про задоволення позову або направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суддя О. М. Ситнік