Ухвала № 141399702 у справі № 420/28975/26 від 11.11.2026

Справа № 420/28975/26

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2026 року м.Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Басова Н.М., розглянувши в письмовому провадженні справу за позовом адвоката Глазової Олени Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов адвоката Глазової Олени Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 (далі позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі відповідач), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо виплати пенсії ОСОБА_1 з 18.11.2025 з урахуванням обмежень, пов`язаних із бюджетними асигнуваннями, а також нездійснення виплати пенсії у фактично нарахованому розмірі відповідно рішення суду по справі №420/27952/25;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області виплачувати ОСОБА_1 пенсію, починаючи з 18.11.2025 без урахування обмежень бюджетного асигнування та у фактично нарахованому розмірі на виконання рішення суду у справі №420/27952/25.

Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області, отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та вважає протиправними дії відповідача щодо невиплати пенсії у фактично нарахованому розмірі після проведення з 01.02.2023 перерахунку на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.10.2025 у справі № 420/27952/25, яке набрало законної сили 18.11.2025, у зв`язку із застосуванням пункту 14 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік». На переконання позивача, застосування зазначеного обмеження фактично призвело до часткового виконання судового рішення та недоотримання належної йому суми пенсії.

На підставі викладеного просив суд задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 23.09.2026 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Відповідач позов не визнав, проти задоволення позову заперечив з підстав викладених у відзиві на позов, зокрема зазначив, що порядок здійснення з бюджету Пенсійного фонду України видатків на виплату пенсій (щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці), призначених (перерахованих) на виконання судових рішень, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14.07.2025 № 821.

Відповідно до статті 8 Закону № 2262 виплата пенсій, у тому числі додаткових пенсій, доплат, надбавок та підвищень до них, компенсаційних виплат, встановлених законодавством, звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Оскільки пенсії за Законом № 2262 виплачуються виключно за рахунок коштів Державного бюджету, порядок виплати пенсій за рішенням суду за цим Законом встановлено законодавцем, а саме Законом «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05.06.2012 № 4901-VI (далі - Закон № 4901).

Згідно з Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 4901 бюджетні асигнування на погашення заборгованості за рішеннями суду визначаються законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

Статтею 22 Бюджетного кодексу України чітко визначено виключний перелік розпорядників бюджетних коштів за видами бюджетних призначень. У вказаному переліку Пенсійний фонд України, його регіональні та територіальні органи відсутні. Разом з тим, відповідно до статті 2 Бюджетного кодексу України Пенсійний фонд України є одержувачем бюджетних коштів, тобто суб`єктом, уповноваженим розпорядником бюджетних коштів на здійснення заходів, передбачених бюджетною програмою, та отримує на їх виконання кошти бюджету. Отже, виходячи з аналізу вищевказаних норм бюджетного законодавства, Пенсійний фонд України є одержувачем бюджетних коштів, а не їх розпорядником.

У зв`язку з чим просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Розглянувши матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області, отримує пенсію за вислугу років з 29.04.2021, призначену відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.10.2025 по справі №420/27952/25, яке набрало законної сили 18.11.2025, зокрема, визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо відмови у здійсненні перерахунку пенсії ОСОБА_1 з 01.02.2023 року на підставі довідки від 25.04.2025 року № ЮО118364 про розмір грошового забезпечення станом на 01.01.2023, виданої ІНФОРМАЦІЯ_1 з урахуванням зазначених в ній основних та додаткових видів грошового забезпечення та зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області провести перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 з 01.02.2023 року на підставі довідки від 25.04.2025 року № ЮО118364 про розмір грошового забезпечення станом на 01.01.2023, виданої ІНФОРМАЦІЯ_1 з урахуванням зазначених в ній основних та додаткових видів грошового забезпечення, з урахуванням здійснених виплат.

02.06.2026 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.10.2025 у справі №420/27952/25 Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області здійснено перерахунок пенсії позивачу на підставі довідки ІНФОРМАЦІЯ_2 від 25.04.2025 № ЮО118364 про розмір грошового забезпечення позивача станом на 01.01.2023.

За наслідками перерахунку відповідач донарахував позивачу різницю недоотриманої пенсії. При цьому період перерахунку охоплено з лютого 2023 року по червень 2026 року. Загальна сума виплати становить 265786,68 грн.

З 01.07.2026 позивачу нараховано виплату пенсії у розмірі 25797,63 грн.

Вказані обставини підтверджуються матеріалами пенсійної справи позивача, що надав відповідач на виконання вимог ухвали суду.

Позивач через свого адвоката звернувся із заявою, в якій просив виплачувати заявнику пенсію на підставі рішення Одеський окружний адміністративний суд від 17.10.2025 у справі №420/27952/25 з 18.11.2025 (дата набрання законної сили), без застосування Порядку здійснення з бюджету Пенсійного фонду України видатків на виплату пенсій (щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці), призначених (перерахованих) на виконання судових рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 р. № 821, надати інформації щодо виплат сум пенсії на виконання рішення суду помісячно починаючи з листопада 2025 року.

Листом №41210-37167/Є-02/8-1500/26 від 23.07.2026 ГУ ПФУ в Одеській області фактично відмовило позивачу у виплаті в повному обсязі пенсії, перерахованої на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.10.2025 у справі №420/27952/25, пославшись на відсутність відповідного фінансування та зазначивши, що залишок заборгованості буде виплачений у подальшому після виділення відповідних коштів.

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо виплати пенсії з 18.11.2025 з урахуванням обмежень, пов`язаних із бюджетними асигнуваннями, а також нездійснення виплати пенсії у фактично нарахованому розмірі відповідно рішення суду по іншій справі, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, дослідивши надані позивачем та відповідачем докази, суд приходить до наступних висновків.

Згідно з частиною першою статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Частинами другою та четвертою статті 372 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом.

Відповідно до статті 373 Кодексу адміністративного судочинства України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку визначається Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За нормами частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 686/23317/13-а на підставі аналізу положень Закону України «Про виконавче провадження» дійшла висновку, що не можна зобов`язати суб`єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно з положеннями частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

В адміністративних справах з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту та пільг за письмовою заявою заявника суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати звіт про виконання судового рішення.

За правилами частин першої та третьої статті 382-3 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень суд постановляє ухвалу про прийняття або відмову у прийнятті звіту, яку може бути оскаржено в апеляційному порядку за правилами частини п`ятої статті 382-1 цього Кодексу.

У разі постановлення ухвали про відмову у прийнятті звіту суд накладає на керівника суб`єкта владних повноважень штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також додатково може встановити новий строк для подання звіту відповідно до частини третьої статті 382-1 цього Кодексу або за власною ініціативою розглянути питання про зміну способу і порядку виконання судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов`язати відповідача належним чином виконати рішення суду. Ці норми Кодексу адміністративного судочинства України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних із виконанням або невиконанням судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 липня 2026 року у справі № 990/282/24 підтвердила самостійне процесуальне значення інституту судового контролю за виконанням судових рішень як невід`ємної складової судового захисту та наголосила на його безпосередньому призначенні забезпечити реальне, повне й належне виконання судового рішення, яке набрало законної сили. Зазначений інститут спрямований не на повторний розгляд спору по суті та не на повторне встановлення прав і обов`язків його учасників, а на забезпечення практичної реалізації вже здійсненого судом захисту порушеного права та перевірку того, чи виконано суб`єктом владних повноважень покладений на нього судовим рішенням обов`язок у визначений цим рішенням спосіб і обсязі.

Наявність у Кодексі адміністративного судочинства України спеціальних процесуальних механізмів, спрямованих на забезпечення належного та повного виконання судового рішення, виключає необхідність звернення з новим позовом з метою спонукання відповідача до його виконання. Судове рішення підлягає безпосередньому виконанню без ухвалення додаткового судового рішення, а питання щодо його невиконання чи неналежного виконання підлягають вирішенню в порядку судового контролю, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України, та/або із застосуванням заходів, визначених законодавством про виконавче провадження.

За положеннями статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 05 серпня 2025 року у справі № 620/15158/24, від 25 березня 2026 року у справі № 320/36568/25 та від 30 квітня 2026 року у справі № 620/13341/25.

До того ж Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у своїй постанові від 15.09.2026 у справі № 580/490/26 відступив від висновку, сформульованого Верховним Судом у постанові від 30 квітня 2026 року у справі № 340/7985/25, відповідно до якого спір щодо правомірності застосування суб`єктом владних повноважень положень постанови Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 року № 821, що виник під час виконання судового рішення, може бути предметом розгляду в порядку окремого адміністративного позову.

У згаданій постанові від 15.09.2026 у справі № 580/490/26 Верховний Суд вказав, серед іншого, таке:

« 44. Отже, спірні правовідносини виникли не внаслідок первинного вирішення питання про право позивачки на пенсію у відповідному розмірі, оскільки таке право та відповідний обов`язок відповідача вже були визначені рішенням суду у справі № 580/2568/25, яке набрало законної сили. Предметом незгоди позивачки є спосіб та повнота реалізації цього судового рішення.

45. Сам факт прийняття відповідачем у процесі виконання судового рішення певного управлінського рішення або застосування ним нормативного регулювання не змінює процесуальної природи правовідносин, якщо такі дії вчинені саме з метою реалізації обов`язку, встановленого судовим рішенням. Визначальним у такому випадку є не форма відповідного акта чи дії суб`єкта владних повноважень, а їх функціональний зв`язок із виконанням судового рішення.

46. Такий підхід узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 липня 2026 року у справі № 990/282/24, якою підтверджено самостійне процесуальне значення інституту судового контролю та його спрямованість на забезпечення виконання вже ухваленого судового рішення.

47. При цьому встановлений Кодексом адміністративного судочинства України механізм судового контролю має стадійний характер та передбачає послідовну перевірку виконання судового рішення і застосування відповідних процесуальних заходів у разі його невиконання або неналежного виконання. Така законодавча конструкція свідчить про те, що питання, які виникають безпосередньо у зв`язку з виконанням судового рішення, мають вирішуватися у межах спеціальної процедури судового контролю, а не шляхом повторного розгляду вже вирішеного спору в позовному провадженні.

48. Отже, якщо особа пов`язує порушення своїх прав саме з тим, що суб`єкт владних повноважень неналежно виконав покладений на нього судовим рішенням обов`язок, належним способом судового захисту є використання передбачених статтями 382, 382-1- 382-3, 383 Кодексу адміністративного судочинства України процесуальних механізмів, спрямованих на забезпечення виконання цього рішення.

49. Інше тлумачення призвело б до ситуації, за якої кожна незгода особи зі способом виконання судового рішення могла б бути підставою для порушення нового адміністративного провадження, що фактично нівелювало б спеціальний інститут судового контролю та створювало можливість повторного судового розгляду правовідносин, щодо яких уже ухвалено остаточне судове рішення.

50. При цьому сама по собі обставина, що неналежне виконання судового рішення проявилося у прийнятті відповідачем нового індивідуального акта, здійсненні нового розрахунку або застосуванні нормативного акта, не є достатньою для висновку про виникнення нового адміністративного спору. Вирішальним є встановлення того, чи виникли внаслідок таких дій нові самостійні правовідносини щодо іншого предмета, який не був охоплений первісним судовим рішенням, чи відповідні дії є лише способом реалізації обов`язку, вже встановленого цим рішенням. У другому випадку спір стосується виконання судового рішення та підлягає вирішенню в порядку судового контролю.

51. Визначальним у розмежуванні нового адміністративного спору та спору щодо належного виконання судового рішення є не сам факт прийняття суб`єктом владних повноважень нового рішення чи вчинення ним нових дій, а їх зміст, мета та безпосередній зв`язок із виконанням судового рішення. Якщо такі рішення чи дії є способом реалізації вже встановленого судом обов`язку, питання про їх правомірність підлягає вирішенню в порядку судового контролю за виконанням судового рішення.

52. Підставою для звернення позивачки до суду є те, що відповідач, виконуючи судове рішення у справі № 580/2568/25, застосував положення постанови Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 року № 821, що, на переконання позивачки, призвело до неправильного виконання рішення суду та порушення її прав.

53. Фактично доводи позивачки зводяться до того, що відповідач, виконуючи рішення суду, неправильно визначив порядок його реалізації, оскільки застосував постанову Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 року № 821, яка, на думку позивачки, не підлягала застосуванню або була застосована помилково. Проте така обставина сама по собі не трансформує спір щодо виконання судового рішення у новий публічно-правовий спір.

54. За таких обставин застосування постанови Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 року № 821 не є самостійним юридичним фактом, який породив нові публічно-правові відносини між сторонами. Застосування зазначеної постанови було лише способом, який обрав відповідач для реалізації покладеного на нього судовим рішенням обов`язку. Саме тому предметом незгоди позивачки є не самостійна правомірність постанови Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 року № 821, а правомірність її застосування відповідачем під час виконання судового рішення у справі № 580/2568/25.

55. Отже, якщо застосування постанови Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 року № 821 відбулося виключно під час виконання судового рішення у справі № 580/2568/25, а позивачка пов`язує порушення своїх прав саме з таким способом виконання рішення суду, належним процесуальним способом судового захисту є звернення із заявою в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України. Подання окремого адміністративного позову за таких обставин не відповідає спеціальному процесуальному механізму, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, та фактично підміняє інститут судового контролю за виконанням судових рішень загальним позовним провадженням, що суперечить правовій природі цих процесуальних інститутів.

56. Колегія суддів зазначає, що питання щодо нарахування та виплати пенсії позивачці, які виникли у зв`язку з виконанням рішення суду у справі № 580/2568/25, перебувають у безпосередньому зв`язку з предметом спору у зазначеній справі та стосуються належності виконання покладеного на відповідача судовим рішенням обов`язку.

57. За таких обставин, колегія суддів констатує, що заявлені позивачкою позовні вимоги стосуються саме порядку виконання судового рішення в іншій справі, а тому позивачка має встановлене процесуальним законом право в порядку статей 382, 383 Кодексу адміністративного судочинства України подати до суду першої інстанції заяву про зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення та/або заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивачки, підтверджених таким рішенням суду, у зв`язку з чим суд першої інстанції, позицію якого підтримав суд апеляційної інстанції, дійшов законного та обґрунтованого висновку про наявність підстав для закриття провадження в цій справі на підставі пункту 4 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України.».

Суд зазначає, що наведені висновки Верховного Суду у повному обсязі релевантні до спірних правовідносин у даній справі № 420/28975/26, оскільки суть спірних правовідносин є подібною.

Слід вказати, що даний спір стосується правомірності застосування відповідачем положень постанови Кабінету Міністрів України від 14 липня 2025 року № 821 при виконанні судового рішення по іншій справі №420/27952/25 та стосується періоду, який повністю охоплюється виконанням саме цього рішення по справі №420/27952/25 (з лютого 2023 року по червень 2026 року).

Тож, застосовуючи вищенаведені висновки Верховного Суду до обставин цієї справи, суд зазначає, що питання щодо нарахування та виплати пенсії позивачу, які виникли у зв`язку з виконанням рішення суду у справі №420/27952/25, перебувають у безпосередньому зв`язку з предметом спору у зазначеній справі та стосуються належності виконання покладеного на відповідача судовим рішенням обов`язку.

За таких обставин, суд дійшов до висновку, що заявлені позивачем позовні вимоги стосуються саме порядку виконання судового рішення в іншій справі, а тому позивач має встановлене процесуальним законом право в порядку статей 382, 383 Кодексу адміністративного судочинства України подати до суду першої інстанції заяву про зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення та/або заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Наведені вимоги про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, які прийняті (вчинені або не вчинені) на виконання судового рішення, в окремому судовому позовному провадженні не розглядаються.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Тож за встановлених обставин існують достатні фактичні та правові підстави для закриття провадження у справі відповідно до пункту 4 частини першої статті 238 КАС України.

Щодо сплаченого позивачем судового збору при зверненні до суду з даним позовом у розмірі 1065,00 грн, суд роз`яснює позивачу, що згідно пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674-VI сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

Керуючись статтями 238, 242, 248, 256, 294, 295 КАС України, суд

УХВАЛИВ:

Закрити провадження в адміністративній справі № 420/28975/26 за позовом адвоката Глазової Олени Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії.

Роз`яснити позивачу, що в силу вимог частини другої статті 239 КАС України повторне звернення з тією самою позовною заявою не допускається.

Ухвала набирає законної сили з моменту підписання суддею та може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Н.М.Басова

.