Судові рішення

Постанова № 141409460 у справі № 464/1236/23 від 10.11.2026

Постанова від 10.11.2026 у цивільній справі № 464/1236/23 (категорія «Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі)»). Суд: Львівський апеляційний суд, суддя Копняк С. М.

Справа№ 464/1236/23
СудЛьвівський апеляційний суд
СуддяКопняк С. М.
Форма рішенняПостанова
Форма судочинстваЦивільне
КатегоріяСправи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі)
Дата ухвалення10.11.2026
Надійшло до реєстру12.11.2026
Оригіналreyestr.court.gov.ua/Review/141409460

Лист, коли відкриється Pro

Моніторинг, сповіщення і вивантаження на всіх сайтах мережі Initask. Залиште пошту, і ми напишемо в день запуску.

Менеджер допоможе з першим запуском.

Текст рішення

Справа № 464/1236/23 Головуючий у 1 інстанції: Горбань О.Ю.

Провадження № 22-ц/811/1946/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С. М.,

суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

секретар судового засідання - Федчун Н. С.,

з участю - представника позивача Наконечної О. М., представника відповідача ПП «Івзо Плюс» - адвоката Фостяка О. Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Львівської міської ради на рішення Сихівського районного суду м.Львова від 21 квітня 2026 року (повний текст рішення складено 01 травня 2026 року) у справі за позовом Львівської міської ради до приватного підприємства «Івзо Плюс», ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права приватної власності та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

у березні 2023 року Львівська міська рада звернулася в суд з позовом до приватного підприємства (далі - ПП) «Івзо Плюс», приватного підприємства (далі - ПП) «КГК», ОСОБА_1 , в якому просила:

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП «КГК» на об`єкт нерухомого майна: нежитлове приміщення літ. «Б-1», загальною площею 42, 9 кв. м на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 36368953);

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП «Івзо Плюс» на об`єкт нерухомого майна: нежитлове приміщення літ. «Б-1», загальною площею 42 ,9 кв. м на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 36368953);

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна: нежитлове приміщення літ. «Б-1», загальною площею 42, 9 кв. м на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2676049146060);

- усунути перешкоди в користуванні Львівською міською радою земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом демонтажу ПП «Івзо Плюс» та ОСОБА_1 об`єкта під літ. «Б-1», загальною площею 42, 9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов мотивований тим, що територіальна громада м. Львова в особі Львівської міської ради є власником земельної ділянки по АДРЕСА_1 . За цією адресою знаходиться тимчасова споруда, яка виготовлена із панелей типу «Сендвіч», площею 43, 9 кв. м, об`єктів нерухомого майна за цією адресою не виявлено. Про те, що нежитлове некапітальне приміщення є тимчасовою спорудою вказують наступні документи: паспорт прив`язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності від 29 листопада 2021 року № ТС-2020-1110-С, договір на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення тимчасових споруд від 12 березня 2020 року № С-2538-20, постанова Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року у справі № 1313/665/2012; ухвала Львівської міської ради від 26 грудня 2019 року № 6107, додаток 1 (Сихівський район № з/п 23, площа ОКЕБ - 56 кв. м), ухвала Львівської міської ради від 02 березня 2017 року № 1613, додаток 1 до ухвали Львівської міської ради від 06 грудня 2022 року № 2679 «Про окремі питання здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території Львівської міської територіальної громади у зв`язку із введенням воєнного стану». Зазначає, що ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 24 лютого 2012 року у справі № 1313/665/2012 затверджено мирову угоду, за умовами якої серед іншого визнано право власності за ПП «КГК» на нежитлове приміщення літ. Б-1 площею 42, 9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі цієї ухвали 04 квітня 2012 року Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради (далі - ОКП ЛОР) «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» зареєстровано за ПП «КГК» право власності на нежитлове приміщення загальною площею 42, 9 кв. м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 36368953). В подальшому, 04 липня 2012 року ПП «КГК» відчужило нежитлове приміщення на АДРЕСА_1 на користь ПП «Івзо Плюс», укладенням договору купівлі-продажу № 1026 від 04 липня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гусаком Романом Тадейовичем (далі - приватний нотаріус (Гусак Р. Т.). 07 вересня 2012 року ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» проведено реєстрацію права власності за ПП «Івзо Плюс» на нежитлове приміщення загальною площею 42, 9 кв. м по АДРЕСА_1 . Зазначала, що ухвала Миколаївського районного суду Львівської області від 24 лютого 2012 року (про затвердження мирової угоди) скасована постановою Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження розгляду. При прийнятті даної постанови, суд апеляційної інстанції встановив, що приміщення, на які визнано право власності відповідачів на підставі оскаржуваної ухвали, є тимчасовими спорудами, відтак право власності на тимчасові споруди не підлягає державній реєстрації. 26 грудня 2022 року, тобто після скасування апеляційним судом ухвали Миколаївського районного суду Львівської області від 24 лютого 2012 року, ПП «Івзо Плюс» відчужило 1/10 нежитлового приміщення на АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу 1/10 частки нежитлового приміщення, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Папайло Наталією Євгенівною (далі - приватний нотаріус Папайло Н. Є.). Оскільки державна реєстрація права власності проведена на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка скасована, а отже є незаконною, тому і укладені договори купівлі-продажу є нікчемними, що порушує права позивача. Просила скасувати державну реєстрацію права приватної власності нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (площею 42, 9 кв. м.), котре є насправді тимчасовою некапітальною спорудою. При цьому земельна ділянка в користування фізичним або юридичним особам земельної ділянки для обслуговування об`єкта під літ. «Б-1», площею 42, 9 кв. м не надавалась, жодні договори оренди землі не укладались. Наполягала, що нежитлове приміщення на АДРЕСА_1 є тимчасовою спорудою, право власності на яку згідно частини четвертої пункту 1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно та частини першої, четвертої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не підлягає державній реєстрації в Реєстрі прав власності на нерухоме майно. Крім того, просила усунути перешкоди в користуванні Львівською міської радою вказаною земельною ділянкою шляхом демонтажу об`єкта під літ. «Б-1», площею 42, 9 кв. м за адресою АДРЕСА_1 , оскільки земельна ділянка надавалась для розміщення тимчасової споруди.

Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 16 березня 2026 року провадження по справі за позовом Львівської міської ради до ПП «КГК» про скасування державної реєстрації права приватної власності закрито, у зв`язку із припиненням (ліквідацією) юридичної особи.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 21 квітня 2026 року позов Львівської міської ради залишено без задоволення.

Скасовано вжиті заходи забезпечення позову, відповідно до ухвали Сихівського районного суду м. Львова від 28 лютого 2023 року про заборону вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо 1/10 нежитлового приміщення літ. Б-1 по АДРЕСА_1 , загальною площею 42, 9 кв. м.

Рішення суду оскаржила Львівська міська рада, подавши в травні 2026 року апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 21 квітня 2026 року, ухвалити нове про задоволення позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржене рішення суд першої інстанції дійшов передчасного висновку, що ПП «Івзо Плюс» та ОСОБА_1 є добросовісними набувачами спірного майна, відтак необґрунтовано відмовив в задоволенні позову, адже неправильно визначив правову природу пред`явлених позовних вимог та помилково застосував до спірних правовідносин положення статей 387-388 ЦК України, оскільки у даній справі Львівською міською радою заявлено саме негаторний, а не віндикайний позов. Тому, в даному спорі положення згаданих статей є незастосовними, адже такий виник у зв`язку із тим, що на земельній ділянці комунальної власності розміщено тимчасову споруду, яка всупереч вимогам законодавства була зареєстрована як об`єкт нерухомого майна, що фактично створює Львівській міській раді перешкоди у здійсненні нею правомочностей власника такої земельної ділянки. Вказує, що тимчасова споруда не є об`єктом цивільних прав, а сам факт внесення запису до реєстру не створює права власності на такий об`єкт, який за своєю природою не є нерухомим майном. Вважає помилковим висновок суду про те, що первинна реєстрація права власності на спірний об`єкт за ПП «КГК» є правомірною, адже чинність ухвали суду про затвердження мирової угоди щодо нього сама пособі не легалізує права власності щодо нього. Також необґрунтованим є посилання суду як на беззаперечний доказ того, що спірне майно є нерухомим, на висновок експерта № 056/22 будівельно-технічного дослідження від 31 грудня 2022 року, оскільки такий суперечить вимога щодо проведення такого виду експертиз.

В серпні 2026 року від ПП «Івзо Плюс» через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив на апеляційну скаргу, який підписаний представником Алексеєнком А. А., в якому міститься прохання апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, такий мотивований законністю та обґрунтованістю оскарженого рішення.

Вирішуючи питання прийняття відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів виходить з такого.

Згідно з частиною першою статті 360 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.

Відповідно до частини першої статті 120 ЦПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню цивільного судочинства (стаття 121 ЦПК України).

Положеннями статті 126 ЦПК України передбачено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу.

В ухвалі Львівського апеляційного суду від 01 червня 2026 року роз`яснено учасникам справи право подати відзив на апеляційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 360 ЦПК України, визначено строк на подання відзиву протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали. Також зазначено про необхідність додати докази надсилання відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.

Про відкриття апеляційного провадження у справі суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу (частина перша статті 359 ЦПК України).

Згідно і частиною третьою цієї статті Кодексу, в ухвалі про відкриття апеляційного провадження зазначається строк для подання учасниками справи відзиву на апеляційну скаргу та вирішується питання про витребування матеріалів справи. Якщо разом з апеляційною скаргою подано заяви чи клопотання, суд в ухвалі про відкриття апеляційного провадження встановлює строк, протягом якого учасники справи мають подати свої заперечення щодо поданих заяв чи клопотань, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Як зазначено в статті 361 ЦПК України разом з ухвалою про відкриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції надсилає копії апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів учасникам справи, крім випадків, якщо скаргу подано в електронній формі через електронний кабінет.

Відповідно до частини п`ятої статті 272 ЦПК України учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно зі частиною шостою цієї статті Кодексу, днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

З матеріалів справи убачається, що апеляційна скарга подана Львівською міською радою до суду апеляційної інстанції в паперовій формі.

У ПП «Івзо Плюс» відсутній електронний кабінет.

Ухвала про відкриття апеляційного провадження разом з копією апеляційної скарги та доданими до неї документами направлена цьому учаснику справи рекомендованим листом з повідомленням про вручення та отримана ним 22 червня 2026 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення.

Враховуючи положення частини шостої статті 272 ЦПК України, з огляду на час доставки документів ПП «Івзо Плюс», строк на подання ним відзиву на апеляційну скаргу закінчився 02 липня 2026 року.

Відзив на апеляційну скаргу подано через підсистему «Електронний суд» лише 10 серпня 2026 року, тобто із значним пропуском строку, визначеного судом для вчинення цієї процесуальної дії.

Відзив на апеляційну скаргу не містить заяви (клопотання) про продовження цього строку, а колегія суддів не убачає підстав для його продовження з власної ініціативи, адже не встановлено об`єктивних перешкод для подання відзиву у встановлений судом строк.

Відзив на апеляційну скаргу від інших учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення осіб, які з`явились до суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

З оприлюднених в Реєстрі судових рішень по справі № 1313/665/2012 убачається таке.

Ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 24 лютого 2012 року мирову угоду від 20 лютого 2012 року, укладену між ОСОБА_2 , ПП «КГК», ТОВ «Фірма «Європа-Контакт» і ТОВ «Гал-Леобуд», визнано на таких умовах: сторони цієї мирової угоди дійшли згоди про внесення змін до протоколу загальних зборів засновників ПП «КГК» від 25 жовтня 2011 року шляхом виключення ТОВ «Фірма Європа-Контакт» і ТОВ «Гал-Леобуд» з числа осіб, що вступають до складу учасників ПП «КГК» і вносять своє майно до статутного фонду підприємства.

Визнано за ПП «КГК» право власності на таке нерухоме майно: нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , літ. «Б-1», площею 22,7 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , літ. «Б-1», площею 42, 9 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: м. Львів, проспект Червоної Калини, 109, літ. «Б- 1», площею 118, 4 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , літ. «Б-1», площею 27, 9 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_4 , літ. «В-1», площею 57, 4 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_5 , літ. «В-1», площею 58,7 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , літ. «Б-1», площею 60 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , літ. «Б-1», площею 54, 8 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_6 ; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , літ. «Б-1», площею 54 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_7 , літ. «Б-1», площею 94, 8 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_8 , літ. «Б- 1», площею 42, 6 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_8 , літ. «Г-1», площею 49, 2 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_9 , літ. «В-1» площею 49, 6 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_5 , літ. «Б-1» площею 31, 3 кв. м; нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_10 , літ. «Б-1», площею 28 кв. м.

Визнано за ТОВ «Фірма «Європа-Контакт» право власності на: нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_11 , площею 147, 3 кв. м; нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_12 , площею 2 974, 9 кв. м.

Визнано за ТОВ «Гал-Леобуд» право власності на нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , площею 366, 9 кв. м.

Судові витрати, сплачені учасниками процесу, віднесено на осіб, які їх сплатили.

Провадження у справі закрито.

Постановою Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року апеляційну скаргу Львівської міської ради задоволено. Ухвалу Миколаївського районного суду Львівської області від 24 лютого 2012 року скасовано і направлено справу для продовження розгляду до Миколаївського районного суду Львівської області.

Постановою Верховного Суду від 22 березня 2023 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Фостяка О. Я. задоволено частково. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 28 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Постановою Львівського апеляційного суду від 15 травня 2024 року апеляційні скарги Львівської міської ради та ОСОБА_3 задоволено. Ухвалу Миколаївського районного суду Львівської області від 24 лютого 2012 року скасовано і направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постановою Верховного Суду від 06 листопада 2024 року касаційні скарги ОСОБА_2 та АТ «Комерційний інвестиційний банк», особи, яка не брала участь у справі, задоволено. Ухвали Львівського апеляційного суду від 26 травня 2023 року та від 03 липня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 травня 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Ухвалою Львівського апеляційного суду від 20 грудня 2024 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Львівської міської ради на ухвалу Миколаївського районного суду Львівської області від 24 лютого 2012 року відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 09 квітня 2025 року касаційну скаргу Львівської міської ради залишено без задоволення. Ухвалу Львівського апеляційного суду від 20 грудня 2024 року залишено без змін.

Судами встановлено, що 04 квітня 2012 року ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» на підставі ухвали Миколаївського районного суду Львівської області про затвердження мирової угоди від 24 лютого 2012 року проведено державну реєстрацію права власності ПП «КГК» на нежитлове приміщення літ. «Б-1» загальною площею 42, 9 кв. м , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

04 липня 2012 року між ПП «КГК» та ПП «Івзо Плюс» укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Гусаком Р. Т. 04 липня 2012 року за реєстровим № 1026, за яким ПП «КГК» (продавець) передало, а ПП «Івзо Плюс» (покупець) прийняв у власність нежитлового приміщення літ. «Б-1», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Нежитлове приміщення розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером [номер приховано]:07:003:0053. Вказане приміщення належить продавцю на праві приватної власності, що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав, виданого 04 квітня 2012 року ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» за № 33712755, реєстраційни1й номер об`єкта: 36368953.

На підставі цього договору 07 вересня 2012 року проведено державну реєстрацію права власності ПП «Івзо Плюс» нежитлове приміщення літ. «Б-1» загальною площею 42, 9 кв. м , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 36368953.

26 грудня 2022 року між ПП «Івзо Плюс» та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу 1/10 частки нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Папайло Н. Є., реєстровий номер № 1871, за яким ПП «Івзо Плюс» (продавець) передало, а ОСОБА_1 (покупець) прийняв у власність 1/10 частку нежитлового приміщення літ. «Б-1» загальною площею 42, 9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з умовами договору, дане нежитлове приміщення належить продавцю на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, посвідченого приватним нотаріусом Львівського МНО Гусаком Р. Т. 04 липня 2012 року за реєстровим № 1026, зареєстрованого в електронному Реєстрі права власності на нерухоме майно 07 вересня 2012 року, реєстраційний номер: 36368953.

На підставі цього договору 26 грудня 2022 року проведено державну реєстрацію (рішення про державну реєстрацію, індексний номер: 65958782 від 28.12.2022) права (тип - спільна часткова) ОСОБА_1 на 1/10 частки нежитлового приміщення літ. «Б-1» загальною площею 42 ,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2676049146060, номер відомостей про речове право: 48860016.

З висновку експерта № 056/22 будівельно-технічного дослідження від 31 грудня 2022 року убачається, що нежитлове приміщення літ. «Б-1» загальною площею 42, 9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є нерухомим майном.

Також встановлено, що 12 березня 2020 року між Управлінням комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та ОСОБА_4 укладено договір № С-2538-20 на право тимчасового користування окремим конструктивними елементами благоустрою комунальної власності на умовах оренди для розміщення тимчасових споруд, предметом якого є надання в оренду конструктивного елементу благоустрою комунальної власності площею 56, 00 кв. м (тротуар, газон тощо) для розміщення ТС на адресою: місто Львів, вулиця, Драгана, 1.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).

При цьому відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 та від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23).

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 923/466/17).

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року в справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (пункт 55) та інші).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови від 29 вересня 2020 року в справі № 378/596/16 (пункт 77), від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 (пункт 52), від 06 квітня 2021 року в справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16 (пункт 155), від 25 січня 2022 року в справі №143/591/20 (пункт 8.46), від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20 (пункт 148)).

Частиною другою статті 90 ЗК України передбачено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до приписів частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів (частина третя 152 ЗК України).

Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Статтею 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387-388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).

Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Тобто, це позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Відповідно до частини першої статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, які не пов`язані з позбавленням володіння (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16).

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Схожі висновки викладені, зокрема, у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17.

Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо така особа не набула права власності. Водночас, ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).

Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункти 70-71)).

Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов, не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

З урахуванням наведеного визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.

При цьому віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 522/1029/18 (пункт 114)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 грудня 2025 року в справі № 908/2388/21 зазначила, що негаторний позов пред`являється у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.

У постанові від 13 травня 2026 року в справі № 456/252/22 Велика Палата Верховного Суду погодилась із тим, що належним та ефективним способом захисту прав власника, позбавленого права користування належним йому майном, є пред`явлення негаторного позову.

Такий висновок викладено, зокрема, у постановах від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16, від 26 жовтня 2022 року в справі №227/3760/19.

За статтею 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

У постанові Верховного Суду від 03 липня 2024 року в справі № 201/8007/21 зазначено, що: «належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. Близькі за змістом висновки зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гс23)».

Аналогічні висновки зроблено Верховним Судом у постанові від 18 лютого 2026 року в справі № 643/11971/24.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21 вказано, що:

«усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача. Щодо вимог про визнання недійсними укладених між відповідачами договорів купівлі-продажу, то слід зазначити, що Міськрада не є стороною спірних договорів та не заявляє про свої права або інтереси щодо об`єктів купівлі-продажу. Внаслідок укладення відповідачами спірних договорів обсяг прав та обов`язків Міськради жодним чином не змінюється. Укладення оскаржуваних договорів не створило для позивача як дійсного власника земельної ділянки жодних правових наслідків. При цьому самі договори, на відміну від розташування на земельній ділянці самочинного будівництва, не створюють для позивача перешкоди в розпорядженні земельною ділянкою.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що у справі, яка розглядається, належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. Зазначений спосіб захисту відповідає характеру правопорушення, є таким, що встановлений законом, реально захищає та відновлює права та інтереси позивача.

Звернення з негаторним позовом спрямоване на відновлення суб`єкта речового права у попередньому стані. Вимоги за негаторним позовом полягають в усуненні порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Негаторний позов може бути пред`явлений впродовж всього строку тривання відповідного порушення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц). Вимога про знесення майна, яке власник земельної ділянки вважає самочинним будівництвом, є різновидом негаторного позову власника земельної ділянки з усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своєю земельною ділянкою. Статтею 376 ЦК України регламентовано правовий режим самочинного будівництва. Частиною другою статті 212 ЗК України встановлено право власника вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою з боку суб`єктів, які створюють такі перешкоди. Отже, враховуючи негаторний характер позову власника земельної ділянки, обов`язок з приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, покладається на особу, яка чинить такі перешкоди на момент звернення власника земельної ділянки з позовом до суду. На об`єкт самочинного будівництва не виникає право власності як на нерухому річ (згідно із частиною другою статті 376 ЦК України особа, яка здійснила самочинне будівництво, не набуває права власності на нього). Зміна правового режиму самочинного будівництва може бути здійснена виключно на підставі рішення суду в порядку, встановленому статтею 376 ЦК України.

… відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач)».

09 квітня 2025 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року (далі - Закон України № 4292-ІХ від 12 березня 2025 року), яким внесені зміни, зокрема до статей 388, 390, 391 ЦК України та статей 177, 185, 265 ЦПК України.

Так, якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу (частина друга статті 391 ЦК України, в редакції Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року).

У пункті 2 Розділу ІІ Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року зазначено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (постанова Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16).

Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20).

Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 463/5896/14-ц, пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17).

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частина перша та друга статті 228 ЦК України).

Згідно зі частиною третьою статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Тлумачення частини першої статті 228 ЦК України свідчить, що при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, відбувається, перш за все, порушення вимог актів, що закріплюють окремі елементи публічного порядку, такі як, зокрема, Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення. Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок (постанова Верховного Суду від 10 травня 2023 року в справі № 761/22937/18).

У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок, що: «статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо».

Частиною першою статті 12 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

Згідно зі змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини (пункти 4, 5 частини другої статті 175 ЦПК України).

У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору (частина шоста статті 175 ЦПК України).

Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Принцип оцінки доказів «поза розумним сумнівом» полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, підтверджених доказами. Стандарт доказування залежить і від специфіки обставин, про доведення яких йдеться, а сторонам повинна бути надана можливість повідомити будь-які докази, необхідні для успіху скарги.

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України).

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц).

Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (постанови Верховного Суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 та від 04 жовтня 2024 року в справі № 607/6215/23).

У справі, що переглядається:

- Львівська міська рада просила скасувати державну реєстрацію права приватної власності ПП «Івзо Плюс» та ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна: нежитлове приміщення літ. «Б-1», загальною площею 42, 9 кв. м на АДРЕСА_1 , право власності на яке (частку в такому) набуто ними на підставі нотаріально посвідчених договорів, укладених 04 липня 2012 року між ПП «КГК» та ПП «Івзо Плюс» та 26 грудня 2022 року між ПП «Івзо Плюс» та ОСОБА_1 , а також усунути перешкоди в користуванні Львівською міською радою земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 , на якій знаходиться дане майно, шляхом його демонтажу відповідачами, які є його кінцевими співвласниками;

- зазначаючи, що первинна реєстрація на нежитлове приміщення за ПП «КГК» була незаконною, тому правочини щодо його подальшого відчуження є нікчемними, оскільки спрямовані на незаконне заволодіння земельною ділянкою, тому оскаржуваною реєстрацією порушено права та майнові інтереси законного власника такої земельної ділянки (позивача), який позбавлений можливості її використовувати, розпоряджатися нею, відтак усунення перешкод у користуванні такою має бути захищене у спосіб демонтажу спірного майна (нежитлового приміщення);

- суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову виходив з того, що оскільки відповідачі є добросовісними набувачами спірного майна, адже матеріали справи не містять доказів того, що вони знали або могли знати, набуваючи спірні нежитлові приміщення, про можливі порушення чи відсутність необхідних документів чи дозволів на земельну ділянку, оскільки всі дії щодо оформлення права власності на приміщення відповідачами здійснювалися у межах чинного законодавства, на підставі рішення суду та з дотриманням встановленої процедури, застосувавши положення частини другої статті 391 ЦК України, в редакції Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року, вважав, що в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права приватної власності належить відмовити, виходячи з цих підстав. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, місцевий суд виходив з того, що позивачем не спростовано презумпції правомірності державної реєстрації права власності та не доведено недобросовісності відповідачів, а знесення спірного нежитлового приміщення не буде відповідати вимогам статті 376 ЦК України;

- проте, не врахував, що з огляду на час ухвалення судом першої інстанції рішення, яке відбулося після набрання чинності Законом України № 4292-IX від 12 березня 2025 року, під час вирішення спору хоча і підлягали застосуванню його норми, зокрема, частина друга статті 391 ЦК України, однак, виходячи з спірного об`єкта (нежитлове приміщення), позивач як орган місцевого самоврядування ніколи не був його власником, відповідно не міг вчиняти будь-які дії, спрямовані на його відчуження, в результаті яких набувачем такого майна став би суб`єкт права приватної власності, помилково застосував положення статей 387 і 388, а також частини другої статті 391 цього Кодексу, в редакції Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року;

- оскільки, з урахуванням обставин, встановлених у цій справі, підстав для кваліфікації як нікчемних договорів купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення, немає, недійними такі не визнавались, а задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації за відповідачами спірного майна не може вважатися належним та ефективним способом захисту, у задоволенні таких належить відмовити з цієї підстави;

- враховуючи, що судове рішення, яким за ПП «КГК» як первинним набувачем визнано право власності на спірне приміщення набрало законної сили, державна реєстрація права власності проведена на його підставі за цим підприємством не скасована, підстав вважати таке самочинним будівництвом немає, враховуючи і те, що на такі обставини Львівська міська рада у позовній заяві не посилалась, позовні вимоги про усунення перешкод у користування земельною ділянкою в обраний позивачем спосіб до задоволення не підлягають. У зв`язку із наведеним відсутні підстави для з`ясування правового статусу спірного майна, а саме, чи є таке тимчасовою спорудою, чи нерухомим майном.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для відмови в позові, проте помилився щодо мотивів такої відмови.

Відтак, доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 367 ЦПК України).

Пунктами 1 та 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно зі частиною четвертою статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Оскільки під час апеляційного розгляду встановлено обставини, які дають підстави для висновку, що оскаржене рішення в частині вирішення спору по суті ухвалене частково з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржене рішення змінити, у спосіб викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови, а в решті рішення суду належить залишити без змін. Тому, апеляційна скарга Львівської міської ради підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційних скарг, з огляду на те, що рішення суду змінено лише в мотивувальній частині, підстави для розподілу судових витрат, які пов`язані з розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу Львівської міської ради задовольнити частково.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 21 квітня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В решті рішення суду залишити без змін

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий С. М. Копняк

Судді: С. М. Бойко

А. В. Ніткевич

Інші рішення у справі

ДатаДокументСуд
13.08.2026 Ухвала № 138970423 Львівський апеляційний суд
16.06.2026 Ухвала № 137426515 Львівський апеляційний суд
01.06.2026 Ухвала № 137084693 Львівський апеляційний суд
01.05.2026 Рішення № 136150747 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
21.04.2026 Рішення № 135848978 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
17.03.2026 Ухвала № 134854587 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
16.03.2026 Ухвала № 134834916 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
18.02.2026 Ухвала № 134153020 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
15.01.2026 Ухвала № 133321139 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
17.12.2025 Ухвала № 132647371 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
16.10.2025 Ухвала № 131069008 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
17.09.2025 Ухвала № 130294322 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
22.09.2023 Ухвала № 113639555 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
03.07.2023 Ухвала № 112023360 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
30.06.2023 Ухвала № 112550036 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
30.05.2023 Ухвала № 111239132 без тексту Сихівський районний суд м. Львова
07.03.2023 Ухвала № 109481906 без тексту Сихівський районний суд м. Львова