Постанова № 141422643 у справі № 916/2789/24 від 12.11.2026

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2026 року м. Одеса Справа № 916/2789/24

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Поліщук Л.В., Ярош А.І.

секретар судового засідання (за дорученням головуючого) Гричулевич А.Н.

за участю представників учасників справи:

прокурор - Кобзар А.І.

від Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України - не з`явився

від Херсонської обласної державної адміністрації - Шмиголь Ф.Д.

від Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області - Маляренко А.О.

від Станіславської сільської ради, с. Станіслав Херсонської області - не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу заступника керівника Херсонської обласної прокуратури, м. Херсон

на рішення Господарського суду Одеської області від 21.08.2026 року, суддя першої інстанції Цісельський О.В.

у справі №916/2789/24

за позовом керівника Олешківської окружної прокуратури Херсонської області, м. Миколаїв в інтересах держави в особі Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, м. Херсон та Херсонської обласної державної адміністрації (Херсонської обласної військової адміністрації), м. Херсон

до відповідача Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, м. Київ та Станіславської сільської ради, с. Станіслав Херсонської області

про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні земельною ділянкою, -

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

У червні 2024 року керівник Олешківської окружної прокуратури Херсонської області, м. Миколаїв в інтересах держави в особі Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, м. Херсон та Херсонської обласної державної адміністрації (Херсонської обласної військової адміністрації) , м. Херсон звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, м. Київ та Станіславської сільської ради, с. Станіслав Херсонської області, в якому просив суд усунути перешкоди власнику - державі в особі Херсонської обласної державної адміністрації, м. Херсон у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 13,4 га з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321 шляхом:

- визнання незаконним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, м. Київ від 24.11.2020 року №6 «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» у частині передачі у комунальну власність Станіславській сільській раді Станіславської територіальної громади Херсонського району (раніше Білозерського району) Херсонської області земельної ділянки площею 13,4 га з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321;

- скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на земельну ділянку площею 13,4 га з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321 за територіальною громадою в особі Станіславської сільської ради Станіславської територіальної громади Херсонського району (раніше Білозерського району) Херсонської області (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2319175165203) з одночасним припиненням речових прав Станіславської сільської ради Херсонського району Херсонської області на земельну ділянку площею 13,4 га з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321;

- скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321 площею 13,4 га;

- зобов`язання Станіславської сільської ради, с. Станіслав Херсонської області повернути земельну ділянку площею 13,4 га з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321, державі в особі Херсонської обласної державної адміністрації, м. Херсон.

В обґрунтування позову прокурор посилається на порушення відповідачами вимог земельного та природоохоронного законодавства України при передачі спірної земельної ділянки з державної у комунальну власність.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.07.2024 року у справі №916/2789/24 було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.08.2026 року у справі №916/2789/24 у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив з того, що позивачем в порушення вимог процесуального права не виконано свого обов`язку в частині доказування порушеного права держави, в інтересах якої подано позов прокурором, не доведено віднесення спірної земельної ділянки до земель ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Олександрівський», оскільки таке є лише припущеннями.

Водночас, на думку суду першої інстанції, належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував накладення земельних ділянок, може бути лише висновок земельно-технічної експертизи, після якого суд вирішує наявність чи відсутність порушених речових прав позивачів на земельну ділянку.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Заступник керівника Херсонської обласної прокуратури, м. Херсон з рішенням суду першої інстанції не погодився, тому звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 21.08.2026 року у справі №916/2789/24 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи. Зокрема, прокурор, посилаючись на земельне та природоохоронне законодавство, зазначає:

- матеріалами справи підтверджено належність спірної земельної ділянки до території заказника «Олександрівський», тоді як відповідачами не надано доказів на їх противагу, які б спростовували ці обставини;

- наявність у державному кадастрі відомостей про сільськогосподарське призначення земельної ділянки не анулює її спеціального правового режиму, якщо вона погоджена до включення в територію заказника і не виключена у законному порядку;

- сам факт створення заказника і визначення його території матеріалами створення надає відповідним землям статус заповідних незалежно від стадії оформлення прав на землю;

- відсутність встановлених меж заказника в натурі (на місцевості) не означає, що земля втратила свій заповідний статус - навпаки, цей статус охороняється законом і не може бути проігнорований;

- на час прийняття оскаржуваного наказу про передачу земель (24.11.2020 року) спірна ділянка вже мала правовий статус земель природно-заповідного фонду (земель природоохоронного призначення), адже ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Олександрівський» створений на підставі Указу Президента України від 21.02.2002 року №167/2002 «Про території природно-заповідного фонду загальнодержавного значення»;

- компетентний орган не погоджував і не міг погодити передачу цієї землі у комунальну власність для сільськогосподарського використання, оскільки це суперечить самому призначенню території заказника та вимогам природоохоронного законодавства;

- спірна ділянка імперативно відносилась до земель природоохоронного призначення з моменту створення заказника, і її нецільове використання або відчуження заборонено без спеціальної процедури;

- суд першої інстанції безпідставно встановив пріоритет експертного висновку перед іншими доказами та не надав належної правової оцінки решті доказів у справі;

- у контексті цієї справи висновок судової експертизи не є єдиним та необхідним способом встановлення місця розташування ділянки, оскільки межі ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Олександрівський» визначені в Указі Президента України і матеріалах створення заказника, вони не є гіпотетичними або невизначеними, а мають нормативне походження;

- висновок експерта взагалі не підтвердить та не спростує факт накладення меж спірної земельної ділянки на межі об`єкту природно-заповідного фонду.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.09.2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Херсонської обласної прокуратури, м. Херсон на рішення Господарського суду Одеської області від 21.08.2026 року по справі №916/2789/24 та призначено розгляд цієї справи на 12.11.2026 року о 14:00 год.

09.10.2026 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, м. Київ надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній заперечує проти її задоволення, зазначаючи про її безпідставність та необґрунтованість.

Крім того, відповідач зазначає, що за відсутності затвердженого проекту землеустрою щодо встановлення меж заказника та відсутності відомостей у Державному земельному кадастрі, прокурором не надано належних та допустимих технічних доказів, які б дозволили суду з геодезичною точністю встановити, що спірна ділянка увійшла саме в геометричні контури заповідного об`єкта.

Також, відповідач звертає увагу, що беззаперечним доказом в земельних спорах щодо меж та площі земельних ділянок є. зокрема, такі як, Витяг з Державного земельного кадастру (формується кадастровим реєстратором), документація із землеустрою (проекти відведення, технічні документації), висновки судової земельно-технічної експертизи (єдиний інструмент для підтвердження або спростування накладання меж ділянок), правовстановлюючі документи (державні акти, договір купівлі-продажу, свідоцтва про право на спадщину тощо), які чітко визначають та підтверджують межі земельної ділянки.

Щодо вимоги прокурора скасувати державну реєстрацію земельної ділянки без пред`явлення віндикаційного позову, відповідач вказує, що несформована земельна (зокрема ландшафтного заказника) ділянка, яка не має кадастрового номера та чітко визначених меж, юридично не може перетинатися чи мати накладення інших ділянок, оскільки земельна ділянка вважається сформованою виключно з моменту присвоєння їй кадастрового номера та внесення її меж до Державного земельного кадастру.

Відзив долучено до матеріалів справи.

В судовому засіданні прокурор підтримав свої доводи щодо апеляційної скарги з мотивів, що викладені письмово.

В судовому засіданні в режимі відеоконференції представник Херсонської обласної державної адміністрації (Херсонської обласної військової адміністрації) підтримав апеляційну скаргу прокурора.

В судовому засіданні в режимі відеоконференції представник Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області щодо доводів та вимог апеляційної скарги прокурора заперечував, просив суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишити без змін з мотивів, викладених письмово.

Представники позивача Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України та відповідача Станіславської сільської ради в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, про що свідчать наявні у матеріалах справи довідки про доставку до їх електронного кабінету ухвали про відкриття апеляційного провадження. Про причини неявки в судове засідання не повідомили, будь-яких заяв чи клопотань суду не надали.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

З урахуванням викладеного, оскільки судом апеляційної інстанції було створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, явка сторін до суду ухвалами не визнавалася обов`язковою, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, учасники справи мали можливість подати всі необхідні клопотання та заяви, висловити свої позиції щодо суті спору та вимог і доводів апеляційної скарги, а затягування строку розгляду скарги в даному випадку може призвести до порушення прав осіб, що прийняли участь в засіданні суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників учасників справи.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до статті 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга заступника керівника Херсонської обласної прокуратури, м. Херсон не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 21.08.2026 року у справі №916/2789/24 відповідає вимогам чинного процесуального законодавства України, і відсутні підстави для його скасування, виходячи з наступного.

Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

На виконання Указу Президента України від 21.02.2002 року №167/2002 «Про території природно-заповідного фонду загальнодержавного значення» видано наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 27.05.2002 року №196 (а.с.41 т.1), яким затверджено Положення про ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Олександрівський» (далі Положення) (а.с.42-47 т.1).

Відповідно до п. 1.2. Положення заказник входить до складу природно-заповідного фонду України, охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення й використання.

Заказник розташований на землях Олександрівської сільської ради Білозерського району Херсонської області (п. 1.3. Положення).

Згідно з п. 1.4. Положення територія оголошена заказником не вилучається із землекористування Олександрівської сільської ради Білозерського району Херсонської області. Користувач здійснює на ній всю діяльність відповідно до чинного законодавства України та цього Положення, несе відповідальність за належне її утримання і додержання встановленого режиму території. Заказник займає площу 996 га, в тому числі: 60 га - суша, 936 га - акваторія Дніпровського лиману.

За умовами п. 1.5. Положення межі заказника переносяться в натуру з встановленням єдиних державних знаків та аншлагів затвердженого зразку й наносяться на планово-картографічні матеріали органів Держкомзему України та користувача. Вирішення цих питань покладено на користувача.

Відповідно до п. 1.6. Положення режим території заказника враховується в усіх видах проектно-планувальної документації, а також проектах на будівництво комплексів і окремих споруд в районі його розташування.

Зміна меж, категорії та скасування статусу заказника проводиться відповідно до чинного законодавства України (п. 1.7. Положення).

Згідно з п. 2.1. Положення основною метою створення заказника є збереження та відтворення цінних природних комплексів крутосхилів Дніпровського лиману та прибережної смуги його акваторії, а саме, збереження унікального для півдня степової України в підзоні типчаково-ковилових степів ландшафту надлиманних степових лесових зсувів, а також всього комплексу рослинного і тваринного світу.

За змістом п. 2.2. Положення визначено, що основними завданнями заказника є :

- збереження цінного природного ландшафту степових крутосхилів правого берега Дніпровського лиману, відслонень лесових порід та прибережної акваторії;

- збереження та відновлення генофонду рідкісних, занесених до Червоної книги України та типових рослин і тварин, у тому числі, глечиків жовтих, латаття білого, скіфського, сальнівії плаваючої, ковили волосистої, ковили Лессінга, тюльпану бузький, тюльпану Шренка, зморшка степового, сальвінії плаваючої, п`явки медичної, полозу жовточеревого, ктиру гігантського, поліксену, махаону, дибки степової, джміля глинистого;

- збереження місць оселення різних видів птахів та диких тварин тощо;

- забезпечення охорони та раціонального використання природних ресурсів;

- підтримка загального екологічного балансу в регіоні;

- поширення природоохоронних та екологічних знань; виховання та освіта населення тощо.

Пунктом 2.3. Положення передбачено, що заказник може використовуватись у природоохоронних, естетичних, освітньо-виховних, науково-дослідних, оздоровчих та інших цілях.

Охорону території заказника «Олександрівський» покладено на Олександрівську сільську раду з оформленням охоронного зобов`язання від 22.04.2022 року №75 (а.с.48 т.1).

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області від 24.11.2020 року №6 «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» (з додатком) (а.с.91-96 т.1) передано Станіславській сільській раді, с. Станіслав Херсонської області у комунальну власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 864,5834 га, згідно з переліком, у якому зазначені кадастрові номери земельних ділянок, їх місце розташування, площа, цільове призначення, відомості про обтяження речових прав на земельні ділянки, обмеження у їх використанні, що додається (у тому числі земельна ділянка площею 13,4 га з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321). Право власності на земельні ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права та оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

25.11.2020 року між відповідачами підписано акт приймання-передачі, відповідно до якого Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області передає із державної власності, а Станіславська сільська рада, с. Станіслав Херсонської області приймає у комунальну власність земельні ділянки згідно з додатком, в тому числі і земельну ділянку площею 13,4 га з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321 (а.с.97-102 т.1).

Рішенням ІІІ сесії VІІІ скликання Станіславської сільської ради, с. Станіслав Херсонської області від 23.12.2020 року №80 (з додатком) (а.с.103-109 т.1) прийнято земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 864,5834 га у комунальну власність Станіславської територіальної громади.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (а.с.49-50 т.1) за Станіславською сільською радою, с. Станіслав Херсонської області 18.03.2021 року зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку (номер відомостей про речове право 2319175165203).

За даними витягу Державного земельного кадастру (а.с.51 т.1; а.с.65-71 т.2) спірна земельна ділянка 24.06.2019 року зареєстрована як земельна ділянка сільськогосподарського призначення із цільовим призначенням « 01.02 для ведення фермерського господарства».

Додатком до витягу Державного земельного кадастру про спірну земельну ділянку є кадастровий план земельної ділянки з описами меж, координати поворотних точок меж земельної ділянки та експлікація земельних угідь (а.с.72-75 т.2).

В матеріалах цієї справи також наявні: копія картографічного матеріалу ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Олександрівський» (а.с.110 т.1; а.с.46 т.2; а.с.58, 109 т.3), в якому визначено план територій та об`єктів природно-заповідного фонду Херсонської області, роздруківка витягу з Національної кадастрової системи (а.с.111-112 т.1; а.с.45, 47, 48 т.2) та роздруківка витягу з відкритих даних земельного кадастру (https://kadastr.live) (а.с.113 т.1), карта-схема ландшафтних заказника загальнодержавного значення «Олександрівський» і «Станіславськів» (а.с.65, 116 т.3) щодо орієнтовних меж заказника, а також, Поземельна книга на спірну земельну ділянку (а.с.77-95 т.3), що відкрита 24.06.2019 року, яка відображає кадастровий план земельної ділянки та експлікацію земельних угідь відповідно до останнього актуального запису.

Крім того, в матеріалах цієї справи є наявним висновок судової земельно-технічної експертизи від 29.01.2026 року №1248-34-25, проведеної судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України (а.с.144-157 т.3), відповідно до якого судовий експерт Олег Возний вказав, зокрема, що: «Визначити чи є накладення меж земельної ділянки [номер приховано]:02:001:0321 площею 13,4 га на межі ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Олександрівський», розташованого в адміністративних межах території Станіславської сільської ради Херсонського району Херсонської області, відповідно до правовстановлюючих документів та матеріалів створення об`єкту природно-заповідного фонду не надається можливим».

Інших письмових доказів матеріали господарської справи не містять.

Предметом апеляційного перегляду даної справи є встановлення обставин щодо наявності або відсутності підстав для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні земельною ділянкою площею 13,4 га з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Щодо наявності у прокурора підстав для представництва інтересів держави.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначене конституційне положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Стаття 131-1 Конституції України передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частини третя та п`ята статті 53 Господарського процесуального кодексу України встановлюють, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

У положеннях частини четвертої статті 53 Господарського процесуального кодексу України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статті 174 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.

Тобто, під час розгляду справи в суді фактично стороною у спорі є держава, навіть якщо прокурор визначив стороною у справі певний орган.

Подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі №5023/10655/11, від 26.02.2019 року у справі №915/478/18, від 27.02.2019 року у справі №761/3884/18, від 26.06.2019 року у справі №587/430/16-ц, від 18.03.2020 року у справі №553/2759/18, від 06.07.2021 року у справі №911/2169/20, від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц, від 20.07.2022 року у справі №910/5201/19, від 05.10.2022 року у справах №923/199/21 та №922/1830/19.

Разом з тим, згідно з частиною четвертою статті 23 Закону «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

У постанові від 26.05.2020 року у справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статті 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Водночас, невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статті 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо про причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Прокурор, обґрунтовуючи підстави для представництва інтересів держави в особі Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України, м. Херсон та Херсонської обласної державної адміністрації (Херсонської обласної військової адміністрації), м. Херсон, зазначив про порушення вимог земельного та природоохоронного законодавства України при передачі спірної земельної ділянки з державної у комунальну власність.

Прокурором у листах від 21.05.2024 року №53/1-1840-24 (а.с.77-81 т.1), від 10.06.2024 №53/1-1840-24 (а.с.114-117 т.1) повідомив позивачів про те, що прокурором виявлені порушення вимог природоохоронного законодавства щодо незаконного заволодіння земель природно-заповідного фонду та запитано про вжиті ними заходів реагування до усунення цих порушень і повернення відповідних земель у розпорядження держави або повідомлення про неможливість звернення до суду з метою захисту інтересів держави в судовому порядку прокуратурою.

У відповідь на вказані листи Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України, м. Херсон повідомило листом від 22.05.2024 року №11/11-05/1875-24 (а.с.82-83 т.1), що прокурор здійснює представництво в суді в інтересах держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, а Херсонська обласна державна адміністрація (Херсонська обласна військова адміністрація), м. Херсон повідомила листом від 14.06.2024 року №01-01-66-6301/0/24/14 (а.с.118-120 т.1) про відсутність підстав для звернення до суду з відповідним позовом.

Тобто, позивачами у розумний строк у судовому порядку не вживались належні заходи щодо захисту порушених інтересів держави.

Отже, прокурор дотримався передбачених статті 23 Закону України «Про прокуратуру» вимог щодо обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у суді у цій справі.

Щодо суті позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

У статті 41 Конституції України проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим (стаття 18 Земельного кодексу України).

Згідно зі статтею 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення (частина перша статті 19 Земельного кодексу України).

У статті 43 Земельного кодексу України передбачено, що землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва) (стаття 44 Земельного кодексу України).

Відповідно до статті 45 Земельного кодексу України землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

За змістом частин першої, другої та третьої стаття 78 Земельного кодексу України вбачається, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно зі статтею 79 Земельного кодексу України земельна ділянка це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Зміст права власності розкриває стаття 317 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Тобто зміст права власності становить «тріаду» повноважень, а саме: право володіння «jus possidendi», право користування «jus utendi» і право розпорядження «jus abutendi».

Право володіння - це правомочність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю, тобто реальну можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Цю правомочність власник може здійснювати не лише одноособово, а й передавати право володіння іншим особам, зберігаючи при цьому право власності на річ. Право користування полягає в тому, що власник має право вилучити з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Власник вправі відступити право користування іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Право розпорядження - в тому, що власник може визначити правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами на користь інших осіб тощо. Здійснення права розпорядження річчю не повинне суперечити закону. Здійснення цієї правомочності власник може передати іншим особам.

Отже, право власності - це основне речове право, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном, і таке право належить також державі. Тобто державі як власнику майна належить повноваження щодо володіння, користування та розпорядження належним їй майном, яке вона здійснює через відповідний уповноважений орган. У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими її учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Держава в особі відповідного органу як власник відповідного майна вправі приймати рішення щодо такого майна, а отже, і здійснювати захист свого права власності у випадку його порушення. Обмеження такого права на захист є недопустимим.

Відносини в галузі охорони і використання територій та об`єктів природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів регулюються Законом України «Про природно-заповідний фонд України», Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншими актами законодавства України (стаття 2 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» до природно-заповідного фонду України належать: природні території та об`єкти - природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища; штучно створені об`єкти - ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, пам`ятки природи, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва.

Заказники, пам`ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової, історико-культурної цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення (частина друга статті 3 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).

У свою чергу, частиною четвертою статті 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» передбачено, що межі територій та об`єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проєктів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Частинами першою та другою статті 25 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» передбачено, що заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів у їх власників або користувачів.

Основні вимоги щодо режиму заказників наведено у статті 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», за змістом частин першої-третьої встановлено, що на територіях заказників забороняються рубки головного користування, суцільні, прохідні, лісовідновні та поступові рубки, видалення захаращеності, а також полювання та інша діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник. Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів, оголошених заказником, беруть на себе зобов`язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Відповідно до частин третьої, п`ятої статті 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» рішення про організацію чи оголошення територій та об`єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об`єктів природно-заповідного фонду приймається обласними, Київською та Севастопольською міськими радами. Заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об`єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов`язання.

Схожі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 02.04.2025 року у справі №369/3999/22.

Колегія суддів також враховує висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 09.01.2025 року у справі №709/480/23, від 13.08.2019 року у справі №910/11164/16, від 26.02.2020 року у справі №911/3315/17, від 16.09.2022 року у справі №752/3090/19, стосовно того, що до встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду, що узгоджується з положеннями частини четвертої статті 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», а неналежне оформлення земельної ділянки не змінює її цільового призначення, як віднесеної до земель природно-заповідного фонду і не звільняє органи державної влади від обов`язку діяти відповідно до встановленого чинним законодавством України порядку зміни цільового призначення та вилучення земельної ділянки.

Крім того, у постановах Верховного Суду від 25.07.2019 року у справі №910/14803/17, від 07.10.2020 року у справі №910/2323/18, зазначено, що незавершення технічної процедури встановлення меж національного природного парку як об`єкта природно-заповідного фонду, не змінює цільового призначення земельної ділянки як земель природно-заповідного фонду.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд зауважує, що після прийняття рішення уповноваженим органом про оголошення / створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду, земельні ділянки, які знаходяться в межах такої території, належать до категорії земель природно-заповідного фонду відповідно до імперативних вказівок приписів статей 3, 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».

При цьому, режим земельних ділянок у межах оголошених / створених територій природно-заповідного фонду насамперед визначається тим, що вони розташовуються в межах таких об`єктів і територій, а тому мають особливий режим відповідно до законодавства.

Також, Верховний Суд у постанові від 27.02.2024 року у справі №620/6905/22 (пункти 60, 64) наголосив, що встановлення меж територій природно-заповідного фонду є одним з обов`язкових за законом заходів із землеустрою, який забезпечує закріплення на місцевості меж цих територій з метою їх раціонального використання та охорони. Нездійснення, у тому числі й органами місцевого самоврядування, обов`язкових за законом заходів землеустрою щодо встановлення і закріплення на місцевості меж територій природно-заповідного фонду, вказує на порушення ними вимог законодавства щодо охорони земель, охорони і використання територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Встановлення меж територій природно-заповідного фонду є обов`язковим заходом землеустрою, а коло суб`єктів, бездіяльність яких може порушувати цю вимогу, не обмежується органами місцевого самоврядування.

Відповідно до частини першої статті 22 Закону України «Про землеустрій» землеустрій здійснюється на підставі: а) рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення робіт із землеустрою (у тому числі при розробленні містобудівної документації); б) укладених договорів між юридичними чи фізичними особами (землевласниками і землекористувачами) та розробниками документації із землеустрою; в) судових рішень.

До видів документації із землеустрою пункт «в» частини другої статті 25 Закону України «Про землеустрій» відносить проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об`єктів.

Частина перша статті 26 Закону України «Про землеустрій» встановлює, що замовниками документації із землеустрою можуть бути органи державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, землевласники і землекористувачі, а також інші юридичні та фізичні особи.

Верховний Суд у постанові від 16.03.2020 року у справі №823/1793/17 (пункти 28, 30) зазначив, що до повноважень органів місцевого самоврядування належить, зокрема, питання щодо замовлення проектів землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду, та погодився з тим, що жодним нормативним актом не передбачено обов`язку органу місцевого самоврядування протягом певного часу забезпечити розробку проекту землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду.

Згідно з частиною третьою статті 47 Закону України «Про землеустрій» проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об`єктів розробляються на підставі укладених договорів між замовниками документації із землеустрою та її розробниками. Частина четверта цієї статті передбачає, що проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об`єктів для біосферних заповідників, природних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, парків - пам`яток садово-паркового мистецтва та зоологічних парків можуть розроблятися лише на землях та земельних ділянках, що включаються до складу таких територій без вилучення у землевласників та землекористувачів.

Відповідно до частини дев`ятої статті 47 Закону України «Про землеустрій» рішення про затвердження проектів землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон одночасно є рішенням про встановлення меж таких територій.

Як вже зазначалося, на виконання Указу Президента України від 21.02.2002 року №167/2002 «Про території природно-заповідного фонду загальнодержавного значення» видано наказ Міністерства екології та природних ресурсів України від 27.05.2002 року №196, яким затверджено Положення про ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Олександрівський», територія якого площею 996 га, у тому числі 60 га суші та 936 га акваторії Дніпровського лиману, розташована на землях Олександрівської сільської ради Білозерського району Херсонської області та має особливий режим охорони, відтворення й використання.

Колегія суддів погоджується з доводами прокурора в частині того, що відсутність встановлених у натурі меж території природно-заповідного фонду сама по собі не свідчить про відсутність у неї відповідного правового статусу.

Однак, сам по собі факт створення ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Олександрівський» та надання йому відповідного природоохоронного статусу не є безумовною підставою для висновку про належність до його території будь-якої земельної ділянки, розташованої в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці, оскільки в даному випадку визначальним критерієм для вирішення цього спору є встановлення фактичного місця розташування спірної земельної ділянки площею 13,4 га з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321 відносно меж ландшафтного заказника «Олександрівський», визначених відповідно до матеріалів його створення.

Наявність правового режиму природно-заповідного фонду та факт поширення такого режиму на конкретну земельну ділянку є різними за своїм змістом обставинами.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження належності спірної земельної ділянки до території заказника прокурором надано картографічні матеріали, роздруківки відомостей Національної кадастрової системи, відкритих даних земельного кадастру та карти-схеми орієнтовних меж заказників «Олександрівський» і «Станіславський».

Однак, колегія суддів зазначає, що наведені матеріали не дають можливості достовірно встановити координатне розташування меж території заказника відповідно до матеріалів його створення та співвіднести їх із координатами поворотних точок меж спірної земельної ділянки, відображеними у Державному земельному кадастрі.

Зокрема, ці картографічні матеріали мають загальний та орієнтовний характер, а тому самі по собі не дають змоги встановити, що вся спірна земельна ділянка або її частина фактично входить до території заказника.

Також, вказане не означає, що факт розташування конкретної земельної ділянки в межах об`єкта природно-заповідного фонду може презюмуватися або встановлюватися виключно з огляду на територіальну близькість до такого об`єкта чи її розташування в межах відповідної сільської ради.

При цьому, прокурором не надано іншої належної технічної документації, яка б містила достатні відомості для однозначного визначення просторових меж відповідної природоохоронної території та їх зіставлення з координатами спірної земельної ділянки.

Крім того, колегія суддів враховує висновок судової земельно-технічної експертизи від 29.01.2026 року №1248-34-25, відповідно до якого судовий експерт встановив, що визначити наявність або відсутність накладення меж спірної земельної ділянки на межі заказника «Олександрівський» відповідно до правовстановлюючих документів та наданих до справи матеріалів створення об`єкта природно-заповідного фонду не виявилося можливим.

Таким чином, висновок експерта як не підтверджує, так і не спростовує факту накладення меж спірної земельної ділянки на територію заказника, тому не може розглядатися як належне підтвердження обставин, на які прокурор посилається, як на підставу позовних вимог.

Разом з тим, колегія суддів погоджується з запереченнями Головного управління Держгеокадастру у Херсонській області, м. Київ з приводу того, що несформована земельна (зокрема ландшафтного заказника) ділянка, яка не має кадастрового номера та чітко визначених меж, юридично не може перетинатися чи мати накладення інших ділянок, оскільки земельна ділянка вважається сформованою виключно з моменту присвоєння їй кадастрового номера та внесення її меж до Державного земельного кадастру.

Додатково також слід зазначити наступне.

Основні положення про докази та доказування, наведені у главі 5 Господарського процесуального кодексу України, передбачають, що докази мають бути досліджені та оцінені судом з точки зору їх належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша та друга статті 73, частини перша та третя статті 74 Господарського процесуального кодексу України).

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частина друга статті 76, частина перша статті 77, частини перша та друга статті 79 Господарського процесуального кодексу України).

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Подібні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 року у справі №910/366/21, від 19.06.2019 року у справі №910/4055/18, від 16.04.2019 року у справі №925/2301/14.

Тобто, з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв`язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов`язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову. Належність, як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.

Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).

Колегія суддів звертає увагу на те, що тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто, коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 року у справі №910/366/21, від 15.07.2021 року у справі №916/2586/20, від 23.10.2019 року у справі №917/1307/18.

Колегія суддів зауважує, що обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Отже, колегія суддів зазначає, що саме на прокурора в даному випадку покладається обов`язок довести обставини, які свідчать про порушення інтересів держави, зокрема, належність спірної земельної ділянки до території природно-заповідного фонду та, як наслідок, відсутність у відповідного органу повноважень щодо розпорядження нею.

Водночас, самі лише припущення щодо можливого входження спірної земельної ділянки до меж заказника, які не підтверджені належними та достатніми доказами в розумінні статей 73, 74, 76-79, а також частини шостої статті 81 Господарського процесуального кодексу України, не можуть бути покладені в основу судового рішення.

За таких обставин, незважаючи на встановлений правовий статус заказника «Олександрівський» та необхідність дотримання особливого режиму охорони територій природно-заповідного фонду, матеріали справи не містять достатніх доказів того, що земельна ділянка площею 13,4 га з кадастровим номером [номер приховано]:02:001:0321 фактично розташована в межах заказника.

За відсутності належного підтвердження цієї обставини відсутні підстави для висновку про те, що Головне управління Держгеокадастру у Херсонській області, м. Київ розпорядилося земельною ділянкою, яка не могла бути передана у комунальну власність у встановленому законом порядку.

Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та жодним чином не спростовують вірних висновків суду та не доводять неправильність чи незаконність рішення, прийнятого судом першої інстанції.

З огляду на наведене, судова колегія вважає, що твердження прокурора, наведені ним в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду оскаржуваного судового рішення, а зводяться лише до незгоди останнього з таким рішенням без належного обґрунтування для цього відповідних підстав. При цьому протилежного ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції скаржником не доведено.

Тому, враховуючи наведені вище обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволення позовних вимог прокурора та вважає, що рішення Господарського суду Одеської області від 21.08.2026 року у справі №916/2789/24 ухвалене з дотриманням норм матеріального права та вимог процесуального закону, з огляду на що підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

По справі «Руїз Торіха проти Іспанії», ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Хоча пункт 1 статті Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи

Відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені судом і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв`язку із чим оскаржуване рішення є правомірним, а доводи скаржника, зазначені ним в апеляційній скарзі, є такими, що фактично зводяться лише до незгоди з судовим рішенням, що не може бути обґрунтованою підставою для його скасування або зміни.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга заступника керівника Херсонської обласної прокуратури, м. Херсон не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 21.08.2026 у справі №916/2789/24 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на апелянта.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу керівника Херсонської обласної прокуратури, м. Херсон залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 21.08.2026 у справі №916/2789/24 залишити без змін.

Постанова, відповідно до вимог статті 284 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 12.11.2026.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Судді Л.В. Поліщук

А.І. Ярош