Постанова № 141422845 у справі № 910/3507/25 від 04.11.2026

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 [телефон приховано] inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" листопада 2026 р. Справа№ 910/3507/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Суліма В.В.

суддів: Майданевича А.Г.

Коротун О.М.

при секретарі судового засідання: Шевченко Н.А.

за участю представників сторін:

прокурор: Левицька Н.В.;

від позивачів: 1) не з`явились;

2) не з`явились;

від відповідачів: 1) Левченко Ю.В.;

2) не з`явились,

розглянувши апеляційну скаргу Київської міської прокуратури

на рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2026 (повний текст рішення складено 31.08.2026)

у справі №910/3507/25 (суддя - Бондаренко-Легких Г. П.)

за позовом Виконуючого обов`язки керівника Голосіївської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі:

1) Київської міської ради

2) Північного офісу Держаудитслужби

до 1) Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації

2) Бобровицької Світлани Василівни

про визнання недійсним договору та стягнення 512 682, 10 грн,-

ВСТАНОВИВ:

Виконуючий обов`язки керівника Голосіївської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради та Північного офісу Держаудитслужби до Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації та Бобровицької Світлани Василівни з вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу №47 від 01.07.2019 та застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення 512 682, 10 грн на користь Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації а одержані з Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації кошти в дохід держави.

Позовні вимоги обґрунтовані укладенням договору купівлі-продажу №47 від 01.07.2019 з порушенням частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України (правочин не може суперечити, зокрема, інтересам держави і суспільства), у зв`язку з чим, наявні підстави для визнання його недійсним із застосуванням частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.08.2026 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням місцевого господарського суду, Київська міська прокуратура звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2026 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована ти, що суд першої інстанції неправильно застосував положення статей 203, 215, 228 ЦК України та законодавства про публічні закупівлі і захист економічної конкуренції, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для визнання спірного договору недійсним.

Скаржник зазначає, що встановлене рішенням Антимонопольного комітету України вчинення Фізичною особою - підприємцем Бобровицькою С.В. та іншим учасником закупівлі антиконкурентних узгоджених дій, спрямованих на спотворення результатів торгів, свідчить про усунення реальної конкуренції, порушення принципів прозорості, добросовісної конкуренції та ефективного використання бюджетних коштів, а отже, суперечить інтересам держави і суспільства.

При цьому для застосування ч. 3 ст. 228 ЦК України не є обов`язковою наявність обвинувального вироку суду, оскільки факт порушення публічних інтересів може підтверджуватися іншими належними доказами, зокрема рішенням органу Антимонопольного комітету України, законність якого встановлена судовим рішенням.

Посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Касаційного господарського суду, скаржник наголошує, що ч. 3 ст. 228 ЦК України передбачає спеціальні правові наслідки недійсності правочину, які можуть застосовуватися до договорів, укладених за результатами спотворених публічних закупівель, незалежно від доведення фактичного завдання державі майнових збитків або недобросовісності сторони як окремої умови застосування таких наслідків. Вважає також помилковими висновки суду щодо конфіскаційного характеру зазначеної санкції та необхідності дотримання принципу пропорційності у наведених правовідносинах, посилаючись на те, що учасники закупівлі не можуть користуватися захистом права на мирне володіння майном у разі його набуття внаслідок свідомого порушення публічного порядку.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.09.2026 апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: Сулім В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Майданевич А.Г., Коротун О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.09.2026 відкрио апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської міської прокуратури та призначено до розгляду на 04.11.2026.

06.10.2026 від Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останнє зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, оскільки прокурором не доведено наявності передбачених частиною 3 статті 228 ЦК України підстав для визнання договору недійсним та застосування конфіскаційних наслідків. Сам по собі факт вчинення учасниками закупівлі антиконкурентних узгоджених дій, встановлений рішенням органу Антимонопольного комітету України, не свідчить про те, що укладений за результатами закупівлі договір був спрямований на порушення інтересів держави і суспільства.

Відповідач 1 наголошує, що спірний договір купівлі-продажу № 47 від 01.07.2019 виконаний сторонами в повному обсязі: товар поставлений, прийнятий та оплачений, тоді як прокурором не доведено його неналежної якості, завищення вартості, факту переплати бюджетних коштів чи заподіяння державі реальних майнових збитків. Також відсутні належні докази умислу сторін на вчинення правочину з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

Крім того, відповідач 1 посилається на правовий висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, відповідно до якого частина 3 статті 228 ЦК України не підлягає застосуванню у випадках порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а передбачені нею конфіскаційні наслідки мають відповідати критеріям пропорційності втручання у право власності.

Також зазначається, що стягнення сплачених за договором коштів у дохід держави фактично призведе до вилучення коштів із місцевого бюджету та майнової сфери територіальної громади міста Києва, що не відповідає меті захисту інтересів держави.

Представники позивачів у судове засідання 04.11.2026 не з`явилися, про поважні причини неявки суд не повідомили, хоча про час і місце розгляду справи були повідомленні належним чином, що підтверджується довідками про доставку електронного документа наявних в матеріалах справи.

Представник відповідача 2 у судове засідання 04.11.2026 не з`явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, хоча про час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином засобами поштового зв`язку.

Враховуючи, що під час воєнного стану суди не припинили свою діяльність та продовжують здійснювати правосуддя, колегія суддів, з урахуванням принципу розумності строків розгляду справи судом, з метою забезпечення права на доступ до правосуддя, передбаченого Конституцією України і гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (право на справедливий суд), зважаючи на те, що явка представників учасників справи у судове засідання не визнавалась обов`язковою, дійшла висновку про можливість розгляду апеляційної скарги за відсутності представників позивачів та відповідача 2 у судовому засіданні 04.11.2026.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази в їх сукупності, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, з огляду на викладені скаржником доводи та вимоги апеляційної скарги, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступного.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Стаття 131-1 Конституції України передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частини 3 і 5 стаття 53 Господарського процесуального кодексу України встановлюють, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

У положеннях частини 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України визначено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (чинною на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі №915/478/18, від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц, від 18.03.2020 у справі №553/2759/18, від 06.07.2021 у справі №911/2169/20, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі №910/5201/19, від 05.10.2022 у справах №923/199/21 та №922/1830/19).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27.02.2019 у справі №761/3884/18, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі №910/5201/19, від 05.10.2022 у справах №923/199/21 та №922/1830/19).

Тобто під час розгляду справи в суді фактично стороною у спорі є держава, навіть якщо прокурор визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 05.10.2022 у справах №923/199/21 та № 922/1830/19).

У постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Водночас невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо про причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Звертаючись із даним позовом до суду, прокурор визначив позивачем-1 - Київську міську раду та позивачем-2 - Північний офіс Держаудитслужби.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Частиною 1 статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування (ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до частини 1 та частини 8 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Частиною 2 та 4 статті 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно складають та схвалюють прогнози відповідних місцевих бюджетів, розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Бюджетним кодексом України. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

Частиною 1 статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Згідно статті 172 Цивільного кодексу України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до пункту 1.5. Положення про Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, затвердженого розпорядженням Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.12.2024 №675 (далі - Положення), Управління утворюється Голосіївською районною в місті Києві державною адміністрацією, входить до її складу та в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечує виконання покладених на Управління завдань.

Пунктом 1.6. Положення визначено, що Управління підзвітне та підконтрольне голові Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації та підпорядковане заступникові голови адміністрації згідно з розподілом обов`язків, а також підзвітне і підконтрольне Департаменту соціальної та ветеранської політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Згідно пункту 7.1. Положення, Управління утримується за рахунок бюджетних коштів.

Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації листом від 21.02.2025 №100/06-1276 повідомило Голосіївську окружну прокуратуру міста Києва, що фінансування закупівлі здійснювалося за рахунок міської цільової програми «Турбота. Назустріч киянам» на 2019-2021 роки, затвердженої рішенням Київської міської ради від 18.12.2018 №459/6510.

Київською міською радою у пункті 13 рішення від 18.12.2018 №459/6510 встановлено, що контроль за виконанням цього рішення покладено на постійну комісію Київської міської ради з питань бюджету та соціально-економічного розвитку та на постійну комісію Київської міської ради з питань охорони здоров`я та соціального захисту.

З вказаних норм матеріального права вбачається, що Київська міська рада у спірних правовідносин уповноважена здійснювати контроль щодо законності проведених закупівель, прийнятих за результатами таких закупівель рішень та контроль за ефективністю використання бюджетних коштів при укладенні господарських договорів.

Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію щодо наявності в органів місцевого самоврядування повноважень на звернення до суду з позовами про визнання недійсними договорів про закупівлю. Такої позиції Верховний Суд дотримується в постановах від 15.05.2019 у справі №911/1497/18, від 30.07.2020 у справі №904/5598/18, від 19.08.2020 у справі №923/449/18, від 25.08.2020 у справі №913/153/19, від 19.05.2022 у справі №904/5558/20 тощо.

Згідно із статтею 7 Закону України «Про публічні закупівлі» уповноважений орган здійснює регулювання та реалізує державну політику у сфері закупівель у межах повноважень, визначених цим Законом. Рахункова палата, Антимонопольний комітет України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю, здійснюють контроль у сфері публічних закупівель у межах своїх повноважень, визначених Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.

Головними завданнями органу державного фінансового контролю є, зокрема, здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, ефективним використанням коштів, дотриманням законодавства про закупівлі (частина 1 стаття 2 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні»).

Статтею 5 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» визначено, що контроль за дотриманням законодавства у сфері закупівель здійснюється шляхом проведення моніторингу закупівлі у порядку, встановленому Законом України «Про публічні закупівлі», проведення перевірки закупівель, а також під час державного фінансового аудиту та інспектування.

Згідно із частина 1 стаття. 10 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» органу державного фінансового контролю надається право, зокрема, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2016 №43 (надалі - Положення), Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Основними завданнями Держаудитслужби є реалізація державної політики у сфері державного фінансового контролю; здійснення державного фінансового контролю, спрямованого на оцінку ефективного, законного, цільового, результативного використання та збереження державних фінансових ресурсів, досягнення економії бюджетних коштів (підпункт. 1, 3 пункту 3 зазначеного Положення).

Згідно з підпунктом 20 пункту 6 зазначеного Положення Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушеннями законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.

Відповідно до пункту 7 Положення Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи.

Верховний Суд у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №924/1256/17 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №906/296/18, від 20.02.2019 у справі №912/894/18, від 10.04.2019 у справі №909/569/18, від 15.05.2019 у справі №911/1497/18, від 21.05.2019 у справі №912/895/18, від 29.05.2019 у справі №909/545/18, від 20.11.2019 у справі №912/2887/18, від 29.07.2020 у справі №924/316/18, від 30.07.2020 у справі №904/5598/18, від 01.09.2020 у справі №911/1534/19, від 06.10.2020 у справі №905/121/19, від 30.06.2022 у справі №927/774/20, від 28.09.2023 у справі №927/56/23, від 17.10.2024 у справі №914/1507/23 неодноразово вказував на наявність у Держаудитслужби права на звернення до суду з позовами про визнання недійсними договорів про закупівлю та сформував однозначний правовий висновок, згідно з яким орган державного фінансового контролю є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у таких правовідносинах.

Реалізацію державного фінансового контролю на території мста Києва та Київської області області здійснює апарат Північно офісу Держаудитслужби (далі - Офіс) згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.2016 №266 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Державної аудиторської служби» та Положення про Північний офіс Держаудитслужби, затвердженого наказом Держаудитслужби від 02.06.2016 №23 (далі - Положення №23).

Отже, органом, уповноваженим державою здійснювати повноваження у спірних правовідносинах, є Північний офіс Держаудитслужби.

Як вбачається з матеріалів справи, листом від 22.01.2025 № 43-464ВИХ-25 Голосіївська окружна прокуратура міста Києва звернулася до Північного офісу Держаудитслужби, в якому повідомила позивачу-2 про виявлені порушення законодавства та необхідність вжиття заходів щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу №47 від 01.07.2019, укладеного між Управлінням праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (змінено найменування на Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації) та фізичною особою-підприємцем Бобровицькою С. В., шляхом звернення до суду із відповідним позовом.

У відповідь на вказаний лист, Північний офіс Держаудитслужби листом від 07.02.2025 №262616-17/974-2025 повідомив, що останнім не проводились заходи державного фінансового контролю стосовно закупівлі з ідентифікатором № UA-2019-05-20-001187-b. Також, позивач-2 зазначив, що2 Законом України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» та іншими нормативно-правовими актами, які регулюють діяльність органів державного фінансового контролю не передбачено можливості звернення Офісу до суду з позовом про визнання недійсними договорів та додаткових угод (у тому числі укладених за результатами процедур закупівель).

Крім того, листом від 13.02.2025 №43-1193ВИХ-25 Голосіївська окружна прокуратура міста Києва звернулася до Київської міської ради, в якому повідомила позивача 1 про виявлені порушення законодавства та необхідність вжиття заходів щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу №47 від 01.07.2019, укладеного між Управлінням праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації (змінено найменування на Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації) та фізичною особою-підприємцем Бобровицькою С. В., шляхом звернення до суду із відповідним позовом.

Київська міська рада на вказаний лист відповіді не надала, проте, відповідь на нього надійшла до прокуратури від Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації листом від 21.02.2025 №100/06-1276, у якому Управління зазначило, що їм не було відомо про рішення адміністративної колегії Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України №60/24-р/к від 30.03.2023.

В свою чергу, листом 07.03.2025 №43-1852ВИХ-25 Голосіївська окружна прокуратура міста Києва повідомила Київську міську раду та Північний офіс Держаудитслужби про прийняте рішення щодо здійснення представництва інтересів держави в суді в особі Київської міської ради та Північного офісу Держаудитслужби шляхом звернення до суду з позовом до Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації та Фізичної особи-підприємця Бобровицької С. В. про визнання недійсним договору купівлі-продажу №47 від 01.07.2019 та застосування наслідків його недійсності.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку, що при зверненні до суду з вказаним позовом Голосіївською окружною прокуратурою міста Києва було дотримано вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру», у зв`язку з невжиттям компетентними органами жодних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах протягом розумного строку після того, як цим органам стало відомо про порушення інтересів держави.

Крім того, закон не зобов`язує прокурора подавати позов в особі усіх органів, які можуть здійснювати захист інтересів держави у спірних відносинах і звертатися з позовом до суду. Належним буде звернення в особі хоча б одного з них. Аналогічний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі №912/9/20, від 19.08.2020 у справі №923/449/18.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що у прокурора були обґрунтовані підстави для представництва в суді інтересів держави, у тому числі, в особі позивачів за цим позовом.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 20.05.2019 Управлінням праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації в електронній системі публічних закупівель «ProZorro» оприлюднено оголошення про проведення відкритих торгів щодо закупівлі продуктів харчування та сушених продуктів різних (ідентифікатор закупівлі UA-2019-05-20-001187-b).

Участь у закупівлі взяли два суб`єкти господарювання: ФОП Бобровицька С.В. із тендерною пропозицією у розмірі 512 682,10 грн та ФОП Смирнова В.В. із пропозицією у розмірі 496 183,80 грн. За результатами проведеної процедури переможцем торгів визнано ФОП Бобровицьку С.В.

01.07.2019 між Управлінням праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації та ФОП Бобровицькою С.В. укладено договір купівлі-продажу №47, відповідно до умов якого продавець зобов`язався передати у власність замовника продукти харчування в наборі, а замовник - прийняти та оплатити такий товар. Ціна договору становила 512 682,10 грн.

На виконання умов договору ФОП Бобровицькою С.В. поставлено товар на загальну суму 512 682,10 грн, що підтверджується видатковими накладними №00013/1 та №00013/2. У свою чергу, Управлінням праці та соціального захисту населення Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації сплачено повну вартість поставленого товару, що підтверджується платіжними дорученнями №2307 від 04.07.2019 та №2584 від 01.08.2019.

Водночас рішенням адміністративної колегії Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 30.03.2023 №60/24-р/к у справі №51/60/51-рп/к.21 ФОП Бобровицьку С.В. та ФОП Смирнову В.В. визнано винними у вчиненні порушень законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосувалися спотворення результатів зазначених торгів.

Звертаючись із позовом у цій справі, прокурор посилається на те, що встановлення факту антиконкурентних узгоджених дій учасників закупівлі свідчить про укладення договору №47 від 01.07.2019 з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а тому цей договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України із застосуванням передбачених нею наслідків.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що сам по собі факт вчинення учасниками процедури закупівлі антиконкурентних узгоджених дій, хоча й становить порушення законодавства про захист економічної конкуренції, не є достатньою та безумовною підставою для визнання укладеного за результатами такої закупівлі договору недійсним відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним, а за наявності умислу в обох сторін - у разі виконання правочину обома сторонами - за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане ними за правочином.

Отже, для застосування зазначеної норми недостатньо встановити лише факт порушення однією зі сторін правочину певної законодавчої заборони. Суд має з`ясувати, у чому саме полягала мета правочину, що завідомо суперечила інтересам держави і суспільства, чи усвідомлювала відповідна сторона протиправність такої мети, чи мала місце спрямованість її волі на досягнення протиправного результату, а також які наслідки настали для охоронюваних законом публічних інтересів.

При цьому правова кваліфікація правочину як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства, повинна здійснюватися з врахуванням не лише характеру допущеного порушення, а й фактичних обставин укладення та виконання договору, наявності майнової шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та її наслідками, а також співмірності застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину.

Визначальне значення для вирішення цього спору має правовий висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23.

У зазначеній постанові Об`єднана палата наголосила, що частина третя статті 228 Цивільного кодексу України передбачає застосування конфіскаційної санкції, яка не є звичайним способом відновлення порушеного майнового стану, а має каральний характер та пов`язана з істотним втручанням держави у право особи на мирне володіння майном. Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб`єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.

З огляду на це, застосування такої санкції потребує дотримання принципу пропорційності, зокрема встановлення того, чи є втручання необхідним для досягнення легітимної мети та чи існують менш обтяжливі заходи відповідальності, здатні забезпечити належний захист публічного інтересу.

Об`єднана палата дійшла висновку, що частина третя статті 228 Цивільного кодексу України може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, зокрема за обставин вчинення кримінального правопорушення або завдання державі та суспільству значних збитків, унаслідок яких винна особа незаконно та безпідставно збагатилася. Водночас ця норма не може застосовуватися лише з підстав порушення суб`єктом господарювання норм законодавства, що регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист економічної конкуренції.

Таким чином, наведений правовий висновок Верховного Суду не заперечує суспільної небезпечності антиконкурентних узгоджених дій та необхідності притягнення винних осіб до відповідальності, однак розмежовує відповідальність за порушення конкурентного законодавства та застосування спеціальної конфіскаційної санкції, передбаченої частиною 3 статті 228 Цивільного кодексу України.

У даній справі факт вчинення ФОП Бобровицькою С.В. та ФОП Смирновою В.В. антиконкурентних узгоджених дій встановлено рішенням адміністративної колегії Антимонопольного комітету України від 30.03.2023 №60/24-р/к. Зазначене рішення не оскаржувалося до суду, а накладені штрафи сплачено добровільно.

Колегія суддів не ставить під сумнів встановлені Антимонопольним комітетом України обставини узгодженої поведінки учасників торгів, зокрема використання ними спільних IP-адрес, контактних даних, електронної поштової скриньки, подання тендерних пропозицій з однієї IP-адреси, синхронність їхніх дій та спільні ознаки оформлення тендерної документації.

Водночас предметом дослідження Антимонопольного комітету України було встановлення факту порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а не визначення цивільно-правової мети договору №47 від 01.07.2019, наявності у сторін умислу на завдання шкоди державі чи суспільству, розміру такої шкоди або співвідношення вартості поставленого товару з його ринковою вартістю.

Тому встановлення рішенням Антимонопольного комітету України факту спотворення результатів торгів саме по собі не підтверджує всіх необхідних умов для застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України.

При цьому колегія суддів враховує, що предметом договору №47 від 01.07.2019 була поставка продуктів харчування, тобто товару, придбання якого відповідало завданням та функціям Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації.

Матеріали справи підтверджують, що товар за договором фактично поставлений замовнику, прийнятий ним та оплачений у повному обсязі.

Прокурором не надано належних і допустимих доказів того, що поставлений товар не відповідав погодженим умовам щодо кількості, асортименту чи якості, що його вартість була завищеною або що замовник міг придбати аналогічний товар за істотно нижчою ціною.

Так само прокурором не доведено, що внаслідок укладення та виконання спірного договору державі або територіальній громаді було завдано конкретної майнової шкоди, що відповідач 2 одержав кошти без належного зустрічного надання або безпідставно збагатився на суму, співмірну із заявленою до стягнення.

Саме по собі спотворення конкуренції під час проведення процедури закупівлі не дає можливості автоматично ототожнювати таке порушення із завданням замовнику майнової шкоди в розмірі всієї вартості виконаного договору. Для такого висновку необхідно встановити конкретні негативні майнові наслідки, які настали внаслідок укладення та виконання договору, а також причинний зв`язок між ними та діями відповідачів.

За відсутності доказів завищення ціни, неналежної якості чи неповноти поставки товару, а також інших обставин, які свідчили б про фактичне погіршення майнового становища замовника, вимога про стягнення всієї суми договору як конфіскаційної санкції не може вважатися належним чином обґрунтованою.

Отже, висновок суду першої інстанції про недоведеність прокурором наявності передбачених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України підстав для визнання договору недійсним та застосування конфіскаційних наслідків є обгрунтованим.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що укладення договору за результатами торгів, результати яких були спотворені антиконкурентними узгодженими діями, саме по собі свідчить про порушення інтересів держави і суспільства, колегія суддів зазначає таке.

Порушення законодавства про захист економічної конкуренції безумовно посягає на встановлений порядок функціонування конкурентного середовища та принципи здійснення публічних закупівель. Однак відповідальність за таке порушення передбачена спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про захист економічної конкуренції».

Застосування ж частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України має іншу правову природу та передбачає додаткові, самостійні умови, пов`язані з метою правочину, умислом його сторін і характером порушення публічного інтересу.

Тому обставина, що учасники торгів узгодили свою поведінку та спотворили результати закупівлі, не звільняє прокурора від обов`язку довести наявність усіх юридичних фактів, необхідних для застосування саме цієї норми цивільного законодавства.

Інше тлумачення фактично означало б автоматичне застосування конфіскаційної санкції до кожного договору, укладеного за результатами закупівлі, у якій було встановлено порушення конкурентного законодавства, без з`ясування реальних наслідків виконання такого договору та без оцінки пропорційності втручання у право власності.

Не приймаються колегією суддів і доводи апелянта про необхідність застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27.03.2019 у справі №905/1250/18, від 24.04.2024 у справі №922/3322/20 та від 17.10.2024 у справі №914/1507/23.

Зазначені судові рішення підлягають оцінці з урахуванням подальшого розвитку судової практики та правового висновку Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23.

Саме в останній постанові надано уточнене тлумачення умов застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України у правовідносинах, пов`язаних із порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, зокрема наголошено на неприпустимості застосування конфіскаційних наслідків лише на підставі встановлення антиконкурентних узгоджених дій.

Отже, посилання прокурора на судові рішення, ухвалені раніше, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки вони мають застосовуватися з урахуванням актуального правового висновку Об`єднаної палати Верховного Суду, який безпосередньо стосується спірного питання.

Щодо доводів апеляційної скарги про умисний характер дій відповідача 2, колегія суддів зазначає, що встановлення Антимонопольним комітетом України узгодженої поведінки учасників торгів підтверджує вчинення ними порушення конкурентного законодавства, проте не є тотожним установленню умислу на укладення правочину, мета якого завідомо суперечить інтересам держави і суспільства в розумінні частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України.

Для застосування зазначеної норми необхідно встановити не лише усвідомлення стороною протиправності своєї поведінки під час участі в закупівлі, а й спрямованість її волі на досягнення мети, яка завідомо суперечить публічним інтересам, та відповідні наслідки такої поведінки.

Наведені прокурором обставини узгодженості дій ФОП Бобровицької С.В. та ФОП Смирнової В.В. були предметом оцінки Антимонопольного комітету України, однак самі по собі не доводять наявності всіх зазначених умов.

При цьому відсутність обвинувального вироку суду щодо відповідача 2 не є єдиною чи самостійною підставою для відмови в позові. Визначальним у цій справі є те, що прокурором не доведено сукупності обставин, необхідних для застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України, зокрема завдання значної майнової шкоди, незаконного збагачення відповідача-2 та співмірності заявленої конфіскаційної санкції.

Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта щодо необхідності стягнення всієї суми договору в дохід держави як способу відновлення порушених публічних інтересів.

Як вбачається з умов договору, його фінансування здійснювалося за рахунок коштів місцевого бюджету. Отже, кошти, сплачені за поставлений товар, належали до майнової сфери територіальної громади міста Києва.

Застосування наслідків, передбачених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України, у заявлений прокурором спосіб передбачало б стягнення коштів із відповідача 2 на користь Управління соціальної та ветеранської політики Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації з подальшим їх перерахуванням до державного бюджету.

За таких обставин прокурор мав довести не лише наявність передбачених законом підстав для застосування конфіскаційної санкції, а й те, що саме такий спосіб втручання у майнові права сторін є необхідним та пропорційним меті захисту публічного інтересу.

Однак з огляду на фактичне отримання замовником товару, повне виконання сторонами договірних зобов`язань та недоведеність майнової шкоди стягнення всієї суми договору мало б наслідком застосування до відповідача 2 додаткової майнової санкції, співмірність якої належними доказами не підтверджена.

При цьому порушення конкурентного законодавства вже стало підставою для застосування до учасників закупівлі передбачених спеціальним законом заходів відповідальності, зокрема накладення штрафів, які, як встановлено судом, сплачено добровільно. Наведене не означає, що такі заходи виключають можливість застосування інших способів захисту за наявності відповідних правових підстав, однак підтверджує необхідність окремої оцінки доцільності та пропорційності додаткового конфіскаційного втручання.

Таким чином, прокурором не доведено, що застосування саме наслідків, передбачених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України, є необхідним для відновлення порушених інтересів держави або суспільства.

Щодо заявленого клопотання про застосування строку позовної давності, то колегія суддів зазначає, що відповідно до усталеного правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного, зокрема, у постанові від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, позовна давність застосовується лише за умови встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача. Якщо ж суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, відмова в позові здійснюється саме з цієї підстави, без застосування позовної давності.

Оскільки в цій справі судом не встановлено правових підстав для визнання договору недійсним та застосування наслідків його недійсності, суд першої інстанції обґрунтовано не вирішував питання про застосування позовної давності.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що прокурором не доведено наявності сукупності обставин, необхідних для визнання договору купівлі-продажу №47 від 01.07.2019 таким, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та застосування передбачених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України конфіскаційних наслідків його недійсності.

Водночас суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам та застосував до спірних правовідносин норми матеріального права з урахуванням актуального правового висновку Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не свідчать про неправильне застосування ним норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели чи могли призвести до ухвалення неправильного рішення.

За таких обставин колегія суддів вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2026 у справі №910/3507/25 ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для його скасування чи зміни відсутні.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та дослідженні судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86, 269 Господарського процесуального кодексу України. А тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір, згідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покласти на апелянта.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

У Х В А Л И В:

1. Апеляційну скаргу Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 04.08.2026 року у справі № 910/3507/25 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста від 04.08.2026 року у справі № 910/3507/25 залишити без змін.

3. Судовий збір, понесений у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на апелянта.

4. Матеріали справи № 910/3507/25 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя В.В. Сулім

Судді А.Г. Майданевич

О.М. Коротун

Дата підписання 12.11.2026