Рішення № 141423552 у справі № 910/5794/26 від 11.11.2026

Рішення від 11.11.2026 у господарській справі № 910/5794/26 (категорія «Про відшкодування шкоди»). Суд: Господарський суд міста Києва, суддя Блажівська О.Є.

Справа	№ 910/5794/26
Суд	Господарський суд міста Києва
Суддя	Блажівська О.Є.
Форма рішення	Рішення
Форма судочинства	Господарське
Категорія	Про відшкодування шкоди
Дата ухвалення	11.11.2026
Надійшло до реєстру	12.11.2026
Оригінал	reyestr.court.gov.ua/Review/141423552

Лист, коли відкриється Pro

Моніторинг, сповіщення і вивантаження на всіх сайтах мережі Initask. Залиште пошту, і ми напишемо в день запуску.

Текст рішення

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. [телефон приховано], E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.11.2026 Справа № 910/5794/26

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Блажівської О.Є. за участю секретаря судового засідання Тесля К.Г., розглянувши у закритому судовому засіданні справу №910/5794/26

за позовом Фізичної особи-підприємця Зейналов Масуд Вадим огли ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )

до відповідача 1 російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, буд. 14, буд. 1; ідентифікаційний код 103773968834)

відповідача 2 Публічного акціонерного товариства «Газпром» (197229, російська федерація, м. Санкт-Петербург, проспект Лахтинський, буд. 2, корп. 3, буд. 1; ідентифікаційний код 1027700070518)

відповідача 3 Товариство з обмеженою відповідальністю «Газпром капітал» (195277, російська федерація, м. Санкт-Петербург, внутрішньоміська територія, муніципальний округ Сампсонієвське, Великий Сампмонієвський проспект, буд. 28/2, літера Д, прим. 43-Н, прим. 58; ідентифікаційний код 1087746212388)

про стягнення упущеної вигоди 1 055 010, 27 грн,

за участю представників: згідно протоколу судового засідання від 11.11.2026

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

1. Стислий виклад позовних вимог.

До Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Фізичної особи-підприємця Зейналова Масуд Вадим огли до російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації, відповідача 2 Публічного акціонерного товариства «Газпром», відповідача 3 Товариство з обмеженою відповідальністю «Газпром капітал» про стягнення упущеної вигоди 1 055 010, 27 грн, що складає 25 403, 57 доларів США.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 27.02.2025 між ОСОБА_1 та Фізичною особою - підприємцем Зейналовим Масудом Вадим Огли укладено договір позички нерухомого майна № 1, відповідно до якого ОСОБА_1 надає, а Фізична особа- підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли приймає у тимчасове безоплатне користування нежитлове приміщень площею 68,3 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3). Відповідно до п. 4.4.1 договору позички нерухомого майна № 1 від 27.02.2025 Фізична особа-підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли має право передавати вказане приміщення у користування третім особам, зокрема за договорами оренди, без згоди на це ОСОБА_1 та попереднього погодження з ним, визначаючи умови таких договорів самостійно. 14.04.2025 р. між Фізичною особою-підприємцем Зейналовим Масудом Вадим Огли та Акціонерним товариством «Укрпошта» укладено договір оренди (найму)приміщення № 62-104825. Відповідно до п. 1.1 договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 Фізична особа-підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли надає, а Акціонерне товариство «Укрпошта» приймає у платне строкове користування нежитлове приміщень площею 68,3 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3). Згідно п. 9.2 строк оренди приміщення починає свій перебіг з 14 квітня 2025 року та діє до 14 березня 2028 року. Розмір щомісячної орендної плати за користування об`єктом оренди становить за 1 повний календарний місяць 32 784,00 грн (п. 3.1 договору оренди (найму) приміщення № 62-104825. Всього Акціонерним товариством «Укрпошта» перераховано Фізичній особі- підприємцю Зейналову Масуду Вадим Огли 92 492,73 грн за договором оренди (найму) приміщення № 62-104825, що підтверджується банківськими виписками та актом звірки взаєморозрахунків за договором оренди (найму) приміщення № 62-104825.

17 червня 2025 року невстановленими особами з числа збройних сил російської федерації, всупереч положень міжнародного гуманітарного права, зокрема Женевської конвенції (IV) про захист цивільного населення під час війни, здійснено масований ракетний обстріл м. Києва, внаслідок якого балістична ракета влучила в житловий будинок АДРЕСА_2 , а будинок отримав пошкодження та руйнування з обрушенням конструкції 7 під`їзду будинку. В означеному будинку АДРЕСА_2 вибуховою хвилею були нанесені значні матеріальні збитки та руйнування нежитлового приміщення площею 68,3 кв.м. від загальної площі 401,6 кв.м., а саме приміщення першого поверху (17/100 часток нежилих приміщень : №4 основне заг.пл. 63,6 кв.м, №5 коридор заг.пл. 1,3 кв.м., №1 підсобне заг.пл 1,5 м.кв., №26 тамбур заг.пл. 1,9 м.кв.), що знаходяться за адресою : АДРЕСА_2 , та належать фізичній особі громадянину України ОСОБА_1 на праві власності та Фізичній особі-підприємцю Зейналову Масуду Вадиму Огли на підставі договору позички. Обставини справи щодо пошкодження вказаного нежитлового приміщення площею 68,3 кв.м. внаслідок масованого ракетного обстрілу м. Києва 17 червня 2025 року підтверджується актом комісійного обстеження об`єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації від 28.11.2025 року, підписаного комісією з обстеження об`єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації по приміщенням ОСОБА_2 (17/100 часток нежилих приміщень : №4 основне заг.пл. 63,6 кв.м, №5 коридор заг.пл. 1,3 кв.м., №1 підсобне заг.пл 1,5 кв.м, №26 тамбур заг.пл. 1,9 кв.м), витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження № 22025101110000731 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 438 Кримінального кодексу України, листом Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 11.08.2025 № 108/29-2127.

08.08.2025 у зв`язку з пошкодженнями, яких зазнало вказане нежитлове приміщення, AT «Укрпошта» надіслала ФОП Зейналову М.В. листа № 1.12.127.001.-30223- 25 від 08.08.2025 про дострокове розірвання договору оренди (найму) приміщення № 62- 104825, оскільки приміщення зазнало значних пошкоджень, що унеможливлює його подальше користування. У зв`язку з неможливістю подальшого використання вказаного приміщення через значні руйнування внаслідок ракетного обстрілу 12.08.2025 р. сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору оренди (найму) приміщення № 62-104825, якою достроково розірвано договір оренди (найму) приміщення № 62-104825 з 12 серпня 2025 року та повернуто об`єкт оренди у стані після масованого ракетного обстрілу 17.06.2025 збройними силами російської федерації.

Враховуючи викладене, Фізична особа-підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли втратив доходи, які міг би одержати на підставі договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 від 14.04.2025, оскільки договір укладався до 14.03.2028, тобто на 35 календарних місяців; розмір щомісячної орендної плати складав 32 784,00 грн; у випадку непошкодження збройними силами російської федерації об`єкту оренди Фізична особа- підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли повинен був отримати дохід за вказаним договором на загальну суму 1 147 440,00 грн (35 місяців*32 784,00 грн), замість якого позивачем отримано лише 92 429,73 грн, відтак сума збитків у формі упущеної вигоди від дострокового розірвання договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 складає 1 055 010,27 грн (1 147 440,00 - 92 429,73 = 1 055 010,27), що станом на дату завдання збитків (17.06.2025) складає 25 403,57 доларів США (Офіційний курс валют Національного банку України на 17 червня 2025 року (дата обстрілу) був встановлений на наступному рівні: USD (1 долар США): 41,5306 грн).

Стислий виклад заперечень Відповідача 1

Відповідач 1 правом на подання відзиву на позовну заяву у відповідності до приписів ст. 178 ГПК України не скористався та не подав.

Стислий виклад заперечень Відповідача 2

Відповідач 2 правом на подання відзиву на позовну заяву у відповідності до приписів ст. 178 ГПК України не скористався та не подав.

Стислий виклад заперечень Відповідача 3

Відповідач 3 правом на подання відзиву на позовну заяву у відповідності до приписів ст. 178 ГПК України не скористався та не подав.

Процесуальні дії у справі

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справа розглядатиметься за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 01.07.2026.

03.06.2026 через систему «Електронний суд» від представника Фізичної особи-підприємця Зейналов Масуд Вадим огли надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.06.2026 заява представника Фізичної особи-підприємця Зейналов Масуд Вадим огли про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.07.2026 призначено підготовче засідання на 12.08.2026.

12.08.2026 у засідання з`явився представник позивача.

Представники відповідачів 1-3 12.08.2026 у засідання не з`явилися. Відповідачі повідомлені, шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, згідно статті 122 ГПК України. Оголошення було розміщене на офіційному веб-сайті судової влади України 20.07.2026 об 11:12 (відомості на підтвердження містяться в матеріалах справи), відтак, відповідач повідомлений належим чином.

12.08.2026 у засіданні судом поставлено на обговорення питання щодо закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні 12.08.2026 представник позивача не заперечував щодо закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16.09.2026.

У судове засідання 16.09.2026 представники позивача та відповідачів 1-3 не зявилися.

Ухвала Господарського суду міста Києва від 12.08.2026 направлена представнику позивача в електронний кабінет системи "Електронний суд" та отримана останнім, про що свідчать довідка про доставку електронного листа. Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 6 Господарського процесуального кодексу України, Єдина судова інформаційно-комунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів). Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

Відповідачі повідомлені, шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, згідно статті 122 ГПК України. Оголошення було розміщене на офіційному веб-сайті судової влади України 13.08.2026 об 10:43 (відомості на підтвердження містяться в матеріалах справи), відтак, відповідач повідомлений належим чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.09.2026 засідання у справі № 910/5794/26 призначено на 28.10.2026.

У судове засідання 28.10.2026 з`явився представник позивача.

Представники відповідачів 1-3 12.08.2026 у засідання не з`явилися. Відповідачі повідомлені, шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, згідно статті 122 ГПК України. Оголошення було розміщене на офіційному веб-сайті судової влади України 12.10.2026 об 13:04 (відомості на підтвердження містяться в матеріалах справи), відтак, відповідач повідомлений належим чином.

28.10.2026 заслухавши позицію сторони, після судових дебатів, судом оголошено про перехід до стадії ухвалення рішення та у відповідності до ст. 219 ГПК України відкладено ухвалення та проголошення судового рішення до 04.11.2026.

02.11.2026 представником позивача через систему Електронний суд подано завершальне слово.

04.11.2026 засідання не відбулося.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.11.2026 засідання у справі № 910/5794/26 призначено на 11.11.2026.

У судове засідання 11.11.2026 представники позивача та відповідачів 1-3 не зявилися.

Ухвала Господарського суду міста Києва від 05.11.2026 направлена представнику позивача в електронний кабінет системи "Електронний суд" та отримана останнім, про що свідчать довідка про доставку електронного листа. Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 6 Господарського процесуального кодексу України, Єдина судова інформаційно-комунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів). Відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.

Відповідачі повідомлені, шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, згідно статті 122 ГПК України. Оголошення було розміщене на офіційному веб-сайті судової влади України (відомості на підтвердження містяться в матеріалах справи), відтак, відповідач повідомлений належим чином.

Щодо дотримання прав відповідачів 1-3 під час розгляду даної справи судом, суд зазначає наступне.

24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022 року, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» та продовження строку дії воєнного стану в Україні згідно з Указами Президента України «Про продовження дії воєнного стану в Україні» № 133/2022 від 14.03.2022, №259/2022 від 18.04.2022, № 341/2022 від 17.05.2022, № 573/2022 від 12.08.2022, № 757/2022 від 07.11.2022, №58/2023 від 06.02.2023 року, № 254/2023 від 01.05.2023, № 451/2023 від 26.07.2023, № 734/2023 від 06.11.2023 року, № 49/2024 від 05.02.2024, № 271/2024 від 06.05.2024 та № 469/2024 від 23.07.2024 року, № 740/2024 від 28.10.2024, № 26/2025 від 14.01.2025, № 235/2025 від 15.04.2025, № 478/2025 від 14.07.2025, № 793/2025 від 20.10.2025, № 40/2026 від 12.01.2026 затвердженим Законом України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» на території України з 5:30 24 лютого 2022 року введено воєнний стан, який триває на даний час.

Поряд із цим, як встановлено за змістом позовної заяви, відповідачем 1 у справі визначено Російську Федерацію в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, а також відповідачів 2, 3 - Публічне акціонерне товариство «Газпром», Товариство з обмеженою відповідальністю «Газпром капітал», які є нерезидентами. Діючі представництва відповідачів 1-3 на території України наразі відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

З 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною і Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність дипломатичних установ Російської Федерації на території України зупинено. Комунікація Міністерства закордонних справ України з органами державної влади Російської Федерації за посередництва третіх держав не здійснюється.

Відповідно до положень статті 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року та статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», Міністерством закордонних справ України було розроблено алгоритм дій з питання отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету держави у зв`язку із розглядом судами України цивільних справ за позовами проти Російської Федерації, у тому числі в особі Посольства Російської Федерації в Україні, за яким Міністерство закордонних справ України доручало Посольству України в Російській Федерації передати до Міністерства закордонних справ Російської Федерації ноту Міністерства закордонних справ України з питання отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету під час розгляду судовими органами України справ за позовами проти Російської Федерації.

Разом із тим, у зв`язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів Статуту ООН, Гельсінського Заключного акта, Паризької Хартії для Нової Європи та низки інших документів ОБСЄ, у зв`язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справ України.

24.02.2022 нотифікувало Міністерство закордонних справ Російської Федерації про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Російською Федерацією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.

Відтак, діяльність дипломатичних представництв України в Російській Федерації та Російської Федерації в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинені відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Отже, подальше застосування зазначеного вище алгоритму з отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету, а також подача будь-яких судових документів у даній категорії справ до російської сторони дипломатичними каналами унеможливлюється.

За зверненням Міністерства юстиції України Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресію Російської Федерації проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Крім того, у зв`язку з агресією з боку Російської Федерації та введенням воєнного стану Акціонерне товариство «Укрпошта» з 25.02.2022 припинило обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією та Республікою Білорусь.

Зокрема, 25.02.2022 Акціонерне товариство «Укрпошта» розмістило на власному офіційному вебсайті повідомлення про те, що припинено поштове співробітництво з поштою Російської Федерації, посилки та перекази в цю країну не приймаються. Іншими операторами поштового зв`язку також припинено доставку поштових відправлень до/з Російської Федерації з перших днів повномасштабного вторгнення.

Відтак, передача будь-яких документів компетентним органам Російської Федерації, у тому числі дипломатичними каналами наразі неможлива (лист Міністерства юстиції України вих. № 100817/98748-22-22/12.1.3 від 31.10.2022), у зв`язку з чим суд не здійснює повідомлення відповідачів про розгляд даної справи засобами поштового зв`язку та не звертається до суду Російської Федерації з судовим дорученням про вручення судових документів.

У зв`язку з вищевикладеним про дату, час і місце проведення судового засідання відповідачі 1-3 повідомлялися шляхом розміщення інформації про призначення судових засідань з розгляду по суті справи № 910/5794/25 на сторінці Господарського суду міста Києва на офіційному вебпорталі «Судова влада в Україні» в мережі Інтернет, що підтверджено наявними в матеріалах справи роздруківками з офіційного вебпорталу «Судова влада в Україні».

Судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Суд зазначає, що до повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу Російської Федерації.

Проте, 12.01.2023 прийнято Закон України «Про вихід з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності».

Частиною 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в частині першій статті 121 цього Кодексу.

Отже, повідомлення відповідачів про розгляд даної справи є належним та можливим шляхом їх ознайомлення з інформацією про розгляд справи в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua, а також шляхом публікації відповідного оголошення на офіційному вебпорталі судової влади України.

Також у мережі Інтернет судом було встановлено електронну пошту Міністерства юстиції Російської Федерації - [пошта прихована], інформація про яку розміщена на сайті Міністерства юстиції Російської Федерації https://minjust.gov.ru.

Зважаючи на те, що gov.ru - головний домен російських державних сайтів, на якому знаходиться основний сайт уряду Російської Федерації, суд доходить висновку, що сайт за посиланням https://minjust.gov.ru належить державному органу Російської Федерації, а відтак зазначена електронна пошта Міністерства юстиції Російської Федерації - [пошта прихована] вважається офіційною електронною поштою (адресою) Міністерства юстиції Російської Федерації.

Водночас згідно з підпунктом 3.1. пункту 3 Указу Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року № 1313 основними завданнями Міністерства юстиції Російської Федерації є, серед іншого, забезпечення в межах своїх повноважень представництва та захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав та міжнародних судових органах.

З огляду на вищевикладене, з урахуванням отримання відповідачами 1-3 засобами електронного зв`язку направлених представником позивача матеріалів, факту розірвання дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України з 24.02.2022 року, а також неможливості надсилання поштової кореспонденції до Російської Федерації як засобами поштового зв`язку, так і за сприяння органів дипломатичної служби України, суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою встановлення місцезнаходження відповідачів 1-5 та повідомлення їх про розгляд справи судом.

Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання

У судове засідання 11.11.2026 представники позивача та відповідачів 1-3 не зявилися.

Відповідачі повідомлені, шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, згідно статті 122 ГПК України. Оголошення було розміщене на офіційному веб-сайті судової влади України (відомості на підтвердження містяться в матеріалах справи), відтак, відповідач повідомлений належим чином.

Відповідно до приписів ч. 3 ст. 222 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу не здійснюється.

11.11.2026 фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу не здійснювалося.

Судом проголошено вступну та резолютивну частину повного рішення відповідно до приписів ч.1 ст.240 Господарського процесуального кодексу України.

ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ

10.04.2024 між ТОВ «Лара» та ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, згідно п. 1 якого, зокрема, ТОВ «Лара» передав (продав), а ОСОБА_1 прийняв (купив) у спільну часткову власність 17/100 часток нежилих приміщень площею 68,3 кв.м. від загальної площі 401,6 кв.м., а саме приміщення першого поверху: №4 основне заг.пл. 63,6 кв.м, №5 коридор заг.пл. 1,3 кв.м., №1 підсобне заг.пл 1,5 м.кв., №26 тамбур заг.пл. 1,9 м.кв.), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

Вказане підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі - продажу нерухомого майна від 10.04.2024 року, витягом з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10.04.2024 року № 373727206.

27.02.2025 між ОСОБА_1 та Фізичною особою- підприємцем Зейналовим Масудом Вадим Огли укладено договір позички нерухомого майна № 1, відповідно до якого ОСОБА_1 надає, а Фізична особа- підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли приймає у тимчасове безоплатне користування нежитлове приміщень площею 68,3 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до п. 4.4.1 договору позички нерухомого майна № 1 від 27.02.2025 Фізична особа-підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли має право передавати вказане приміщення у користування третім особам, зокрема за договорами оренди, без згоди на це ОСОБА_1 та попереднього погодження з ним, визначаючи умови таких договорів самостійно.

14.04.2025 р. між Фізичною особою-підприємцем Зейналовим Масудом Вадим Огли та Акціонерним товариством «Укрпошта» укладено договір оренди (найму)приміщення № 62-104825.

Відповідно до п. 1.1 договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 Фізична особа-підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли надає, а Акціонерне товариство «Укрпошта» приймає у платне строкове користування нежитлове приміщень площею 68,3 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3).

Згідно п. 9.2 строк оренди приміщення починає свій перебіг з 14 квітня 2025 року та діє до 14 березня 2028 року.

Метою оренди вказаного приміщення є розташування в ньому поштового відділення «Укрпошта» (п. 1.5 договору оренди (найму) приміщення № 62-104825).

Розмір щомісячної орендної плати за користування об`єктом оренди становить за 1 повний календарний місяць 32 784,00 грн (п. 3.1 договору оренди (найму) приміщення № 62-104825.

22.04.2025 Акціонерним товариством «Укрпошта» перераховано Фізичній особі- підприємцю Зейналову Масуду Вадим Огли 32784,00 грн в якості оплати за оренду за перший місяць оренди за договором оренди (найму) приміщення № 62-104825.

22.04.2025 Акціонерним товариством «Укрпошта» перераховано Фізичній особі- підприємцю Зейналову Масуду Вадим Огли 32784,00 грн в якості оплати за оренду за останній місяць оренди за договором оренди (найму) приміщення № 62-104825.

05.06.2025 та 10.06.2025 Акціонерним товариством «Укрпошта» перераховано Фізичній особі-підприємцю Зейналову Масуду Вадим Огли 13748,13 грн та 13113,60 грн відповідно за оренду за договором оренди (найму) приміщення № 62-104825.

Позивач у позовній заяві зазначає, що всього Акціонерним товариством «Укрпошта» перераховано Фізичній особі- підприємцю Зейналову Масуду Вадим Огли 92 492,73 грн за договором оренди (найму) приміщення № 62-104825, що підтверджується банківськими виписками та актом звірки взаєморозрахунків за договором оренди (найму) приміщення № 62-104825.

Обставини справи щодо пошкодження вказаного нежитлового приміщення площею 68,3 кв.м. внаслідок масованого ракетного обстрілу м. Києва 17 червня 2025 року підтверджується актом комісійного обстеження об`єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації від 28.11.2025 року, підписаного комісією з обстеження об`єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації по приміщенням ОСОБА_2 (17/100 часток нежилих приміщень : №4 основне заг.пл. 63,6 кв.м, №5 коридор заг.пл. 1,3 кв.м., №1 підсобне заг.пл 1,5 кв.м, №26 тамбур заг.пл. 1,9 кв.м), витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження № 22025101110000731 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 438 Кримінального кодексу України, листом Солом`янської районної в місті Києві державної адміністрації від 11.08.2025 № 108/29-2127.

У зв`язку з неможливістю подальшого використання вказаного приміщення через значні руйнування внаслідок ракетного обстрілу 12.08.2025 р. сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору оренди (найму) приміщення № 62-104825, якою достроково розірвано договір оренди (найму) приміщення № 62-104825 з 12 серпня 2025 року та повернуто об`єкт оренди у стані після масованого ракетного обстрілу 17.06.2025 збройними силами російської федерації.

Позивач зазначає, що він втратив доходи, які міг би одержати на підставі договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 від 14.04.2025, оскільки договір укладався до 14.03.2028, тобто на 35 календарних місяців; розмір щомісячної орендної плати складав 32 784,00 грн; у випадку непошкодження збройними силами російської федерації об`єкту оренди Фізична особа- підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли повинен був отримати дохід за вказаним договором на загальну суму 1 147 440,00 грн (35 місяців х 32 784,00 грн), замість якого позивачем отримано лише 92 429,73 грн, відтак сума збитків у формі упущеної вигоди від дострокового розірвання договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 складає 1 055 010,27 грн (1 147 440,00 - 92 429,73 = 1 055 010,27), що станом на дату завдання збитків (17.06.2025) складає 25 403,57 доларів США (Офіційний курс валют Національного банку України на 17 червня 2025 року (дата обстрілу) був встановлений на наступному рівні: USD (1 долар США): 41,5306 грн).

23.04.2026 Фізична особа-підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли звернувся до ГУ СБУ у місті Києві та Київській області з заявою про залучення його в якості потерпілого та надання йому витягу з єдиного реєстру досудових розслідувань, копія якої долучається.

04.05.2026 р. адвокатом Мелеховою О.С. отримано листа старшого слідчого в ОВС З відділу слідчого управління ГУ СБУ у місті Києві та Київській області Г. Боровського від № 51/12 з витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 22025101110000731 та пам`яткою потерпілого ФОП Зейналова Масуда Вадима огли.

У зв`язку із наведеним позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації, Публічного акціонерного товариства «Газпром», Товариства з обмеженою відповідальністю «Газпром капітал» про стягнення упущеної вигоди 1 055 010, 27 грн, що складає 25 403, 57 доларів США.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ. ПОЗИЦІЯ СУДУ

Судом під час розгляду справи по суті було досліджено наступні докази, якими учасники справи обґрунтовували свої доводи та заперечення, а саме копії: виписки з ЄДРПОУ щодо ФОП Зейналова Масуда Вадима огли; Договору купівлі-продажу нерухомого майна № 369 від 10.04.2024; витяг з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10.04.2024 року № 373727206; договору позички нерухомого майна № 1 від 27.02.2025; договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 від 14.04.2025; меморіальних ордерів про оплату оренди на підставі договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 від 14.04.2025 на загальну суму 92429,73 грн; акту звірки взаєморозрахунків на загальну суму 92429,73 грн; листа AT «Укрпошта»№ 1.12.127.001.-30223-25 від 08.08.2025; додаткової угоди № 1 до договору оренди (найму) приміщення № 62-104825; акту повернення майна за договором оренди (найму) приміщення № 62-104825; акту комісійного обстеження об`єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації від 28.11.2025 року; заяви про визнання позивача потерпілим від 23.04.2026; листа старшого слідчого в ОВС 3 відділу слідчого управління ГУ СБУ у місті Києві та Київській області Г. Боровського від № 51/12 з витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 22025101110000731 та пам`яткою потерпілого ФОП Зейналова Масуда Вадима огли; листа Солом`янської районної у місті Києві державної адміністрації від 11.08.2025 № 108/29-2127.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд виходить з наступного.

Згідно із частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

Право особи на справедливий і публічний розгляд її справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Аіітепіагіа Запбегз 8.А. V. Зраіп).

Згідно із статтею 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН Е8-11/1 від 02.03.2022 військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.

Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 у справі щодо звинувачень в геноциді за Конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов`язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.

У подальшому 14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України №2188-ІХ).

В свою чергу, Парламентська Асамблея Ради Європи 27 квітня 2022 року ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433 і визнала, що агресія Російської Федерації проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Так, у контексті положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї - Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12.08.1949, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І) від 08.06.1977, одним із проявів збройної агресії відповідача 1 проти України стали обстріли цивільних об`єктів на території України, внаслідок яких було пошкоджено та знищено майно, яким позивач здійснюючи господарську діяльність володів на праві користування нежитловим приміщенням площею 68,3 кв.м. від загальної площі 401,6 кв.м., а саме приміщення першого поверху (17/100 часток нежилих приміщень : №4 основне заг.пл. 63,6 кв.м, №5 коридор заг.пл. 1,3 кв.м., №1 підсобне заг.пл 1,5 м.кв., №26 тамбур заг.пл. 1,9 м.кв.), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3), що підтверджується доказами, долученими до матеріалів справи.

Пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що справедливість, добросовісність та розумність є одними із загальних засад цивільного законодавства.

Згідно із пунктом 3 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

В силу припису статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Пунктом 8 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Згідно із частиною 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується повному обсязі особою, яка її завдала. Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавана шкоди (цивільне правопорушення).

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду під час вирішення спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 Цивільного кодексу України доказуванню підлягає факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювана шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди (постанова Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 922/3414/19 (пункт 58); постанова Верховного Суду від 10.08.2022 у справі № 905/1793/19 (пункт 14); постанова Верховного Суду від 23.03.2022 у справі № 917/674/17).

Як зазначено вище, збитки як правова категорія включають в себе й упущену (втрачену) вигоду (lucrumcessans), яка відрізняється від реальних збитків (damnumemergens) тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.

Майном може бути як існуюче майно, так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні легітимні сподівання на реалізацію майнового права. Легітимні сподівання за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті.

Водночас аналіз змісту положень чинного законодавства свідчить про відсутність в них закріплених норм, що детально регламентують методику розрахунку - критерії визначення (обчислення) збитків у вигляді упущеної вигоди.

Відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди має свою специфіку, обумовлену низкою факторів, що зумовлено, зокрема, особливістю правової природи категорії збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки момент вчинення правопорушення упущена вигода є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями, адже досить складним є визначення розміру тих втрат, які ще не сталися (не наступили фізично), позаяк невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток.

Тож у з`ясуванні критеріїв, яким слід керуватися при визначені (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди, суд зважає на сутність правової природи категорії упущена вигода, принципи на яких ґрунтується виконання зобов`язання з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, а також функції, які повинно виконувати відшкодування збитків та завдання - компенсацію дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків.

Відтак, при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення) як: 1) звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту); 2) розумні витрати; 3) компенсаційність відшкодування збитків.

Відмова у стягненні упущеної вигоди з огляду не доведення позивачем чіткого розміру заподіяних йому збитків не узгоджується із наведеним принципами та засадами цивільного законодавства, які є керівними ідеями, з яких мають виходити у своїй діяльності усі без винятку учасники цивільних (господарських) відносин та призводить до втрати захисної і відновлювальної функції відшкодування збитків.

Відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується з метою захисту порушених (невизнаних) цивільних прав й інтересів, та полягає у відшкодуванні правопорушником вартості майнових вигод, які потерпіла особа могла б мати, якби її суб`єктивне право не було порушеним (невизнаним).

Тобто така міра відповідальності як відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди перше за все є спрямованою на захист (відновлення) порушеного права потерпілого.

Тому справедливе відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди за наявності доведеності протиправної поведінки заподіювача збитків та причинного зв`язку між збитками та протиправною поведінкою є одним із ефективних засобів захисту порушених прав позивача.

Отже, суд зазначає, що упущена вигода як правова категорія за своєю суттю є не отриманим доходом (майновими втратами), який з урахуванням розумних витрат на його отримання міг реально отримати позивач за звичайних обставин, якби його право не було порушено, а відповідач додержувався правил здійснення господарської діяльності.

Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на доказах, які підтверджують реальну можливість отримання певних грошових сум, якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.

Звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на позивача обов`язок довести реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання (позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 910/12204/17, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/180).

В обґрунтування наявності у сукупності всіх елементів складу правопорушення, яке тягне за собою відповідальність у вигляді відшкодування упущеної вигоди позивач посилається на ті ж обставини та доводи, що викладені ним в обґрунтування понесення реальних збитків.

У постанові від 11.11.2021 у справі № 910/7511/20, розглядаючи спір про стягнення, зокрема, збитків у формі упущеної вигоди, Верховний Суд у пунктах 59, 65-78, 80 виснував, що:

- тлумачення змісту частини другої статті 22 ЦК України, частини другої статті 224, статті 225 ГК України свідчить, що упущена вигода, будучи складовою поняття збитки, на відміну від реальних збитків, фактичну вартість яких можна виявити на основі оцінки прямих майнових втрат, завданих особі, пов`язана з тим реальним приростом, збільшенням її майнової сфери, якого можна було б очікувати за звичайних обставин, якби ці обставини не були порушені неправомірною поведінкою боржника (пункт 59);

- аналіз змісту положень ЦК України та ГК України свідчить про відсутність в них закріплених норм, що детально регламентують методику розрахунку - критерії визначення (обчислення) збитків у вигляді упущеної вигоди;

- відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди має свою специфіку, обумовлену низкою факторів, що зумовлено, зокрема, особливістю правової природи категорії збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки момент вчинення правопорушення упущена вигода є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями, адже досить складним є визначення розміру тих втрат, які ще не сталися (не наступили фізично), позаяк невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток;

- тож у з`ясуванні критеріїв, яким слід керуватися при визначені (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди, суд зважає на сутність правової природи категорії упущена вигода, принципи на яких ґрунтується виконання зобов`язання з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, а також функції, які повинно виконувати відшкодування збитків;

- відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди пов`язує можливість отримання доходу (майнових вигод) особою, право якої порушено, саме із звичайними обставинами, тобто звичайними умовами цивільного/господарського обороту;

- тому при визначенні (обчисленні) розміру упущеної вигоди першочергове значення має врахування критерію звичайних обставин (умов цивільного/господарського обороту), за яких кредитор мав достатні очікування на отримання відповідного доходу в разі належного виконання боржником своїх обов`язків;

- при цьому звичайними обставинами (умовами цивільного/господарського обороту) фактично є типові (нормальні) обставини (умови) комерційного обігу (функціонування ринку), а не теоретично, потенційно можливі, особливо сприятливі ситуації, що мали місце під час неналежного виконання боржником своїх обов`язків;

- іншим критерієм, який необхідно враховувати при визначенні (розрахунку) розміру упущеної вигоди, є критерій розумності витрат. Сутнісний зміст цього критерію та необхідність урахування при розрахунку упущеної вигоди обумовлений принципами зобов`язального права та загальними засадами цивільного законодавства - керівними ідеями, з яких мають виходити усі без виключення учасники цивільних відносин;

- аналіз таких принципів цивільного права як справедливість, добросовісність, розумність дає підстави для висновку, що розумними витратами є витрати кредитора на отримання доходів, які він поніс би, якби не відбулося порушення права;

- визначаючи розмір збитків у вигляді упущеної вигоди, необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна функція, яка виходить з неприпустимості збагачення потерпілої сторони зобов`язання (кредитора) та визначає своїм завданням компенсацію кредитору дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків;

- відтак, при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення) як: 1) звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту); 2) розумні витрати; 3) компенсаційність відшкодування збитків;

- водночас, на практиці досить часто складно точно визначити та, як наслідок, довести дійсний розмір заподіяних кредитору збитків у вигляді упущеної вигоди;

- у такому разі виникає питання, яким чином має діяти суд, у випадку коли заподіяні позивачу (кредитору) збитки у вигляді упущеної вигоди важко з`ясувати в кількісному вираженні та складно встановити їх розмір з достатнім ступенем визначеності, тоді як протиправна поведінка заподіювача збитків та причинний зв`язок між збитками та протиправною поведінкою є доведеними позивачем (кредитором) та підтверджуються матеріалами справи?;

- вочевидь, що за цих умов відмова у стягненні упущеної вигоди з огляду не доведення позивачем чіткого розміру заподіяних йому збитків не узгоджується із наведеним вище принципами та засадами цивільного законодавства, які є керівними ідеями, з яких мають виходити у своїй діяльності усі без винятку учасники цивільних (господарських) відносин та призводить до втрати захисної і відновлювальної функції відшкодування збитків;

- відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується з метою захисту порушених (невизнаних) цивільних прав й інтересів, та полягає у відшкодуванні правопорушником вартості майнових вигод, які потерпіла особа могла б мати, якби її суб`єктивне право не було порушеним (невизнаним);

- тому справедливе відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди за наявності доведеності протиправної поведінки заподіювача збитків та причинного зв`язку між збитками та протиправною поведінкою є одним із ефективних засобів захисту порушених прав кредитора, адже сама лише констатація у судовому рішення порушення прав кредитора (позивача) не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним;

- завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів");

- Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення Європейського суду з прав людини "Олюджіч проти Хорватії"). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Мала проти України", "Богатова проти України").

Тобто вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди мають бути обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №127/16524/16-ц).

Також доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів (подібні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06.12.2019 у справі №908/2486/18, від 15.10.2020 у справі №922/3669/19, від 16.06.2021 у справі №910/14341/18).

Отже, упущена вигода - це втрати очікуваного приросту в майні, на підставі беззастережних доказів реальної можливості їх отримання, у разі недопущення правопорушення.

Матеріалами справи встановлено, що 27.02.2025 між ОСОБА_1 та Фізичною особою- підприємцем Зейналовим Масудом Вадим Огли укладено договір позички нерухомого майна № 1, відповідно до якого ОСОБА_1 надає, а Фізична особа- підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли приймає у тимчасове безоплатне користування нежитлове приміщень площею 68,3 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_3).

Згідно п. 9.2 строк оренди приміщення починає свій перебіг з 14 квітня 2025 року та діє до 14 березня 2028 року.

Згідно листа старшого слідчого в ОВС З відділу слідчого управління ГУ СБУ у місті Києві та Київській області Г. Боровського № 51/12 від 04.05.2026 та витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань № 22025101110000731 ФОП Зейналова Масуда Вадима огли визнано потерпілим.

Отже, матеріалами справи встановлено, що Фізична особа-підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли втратив доходи, які міг би одержати (упущену вигоду) на підставі договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 від 14.04.2025, оскільки договір укладався до 14.03.2028, тобто на 35 календарних місяців; розмір щомісячної орендної плати складав 32 784,00 грн; у випадку непошкодження збройними силами російської федерації об`єкту оренди 17.06.2025 Фізична особа-підприємець Зейналов Масуд Вадим Огли повинен був отримати дохід за вказаним договором на загальну суму 1 147 440,00 грн (32784,00 грн*35 місяців), замість якого позивачем отримано лише 92 429,73 грн, відтак сума збитків у формі упущеної вигоди від дострокового розірвання договору оренди (найму) приміщення № 62- 104825 складає 1 055 010,27 грн (1 147 440,00 - 92 429,73 = 1 055 010,27), що еквівалентно 25 403,57 доларам США.

У той же час, матеріалами справи встановлено, що відповідно до п. 11. 4 Договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 Орендар (АТ «Укрпошта») підтверджує, що він є платником податку на загальних підставах. Орендодавець (позивач) підтверджує, що є платником єдиного податку за ставкою 5%.

Враховуючи викладене вище, при визначенні остаточного розміру упущеної вигоди враховується чистий дохід позивача, тобто сума неотриманого доходу за вирахуванням обов`язкових податкових платежів, які фізична особа-підприємець мала б сплатити у разі фактичного одержання орендної плати.

Оскільки Орендодавець (позивач) є платником єдиного податку 3-ї групи за ставкою 5%, із суми втраченого доходу в розмірі 1 055 010,27 грн підлягає вирахуванню сума єдиного податку у розмірі 52 750,51 грн (1 055 010,27 грн Ч 5%). Таким чином, чистий дохід (упущена вигода) позивача складає 1 002 259,75 грн.

Суд також бере до уваги, що відповідно до п. 3.1.1 Договору оренди (найму) приміщення № 62-104825 вартість послуги з комплексного обслуговування обєкту (управління майном та його утримання), спожитих у відповідному місяці не входять у розмір Орендної плати та відшкодовуються Орендарем окремо.

Суд зазначає, що відповідно до положень частини першої статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, відповідно до статті 74 ГПК України обов`язок доказування, зокрема подання доказів, покладено на сторони та інших учасників справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30 березня 2023 року у справі № 905/2307/21 (905/496/22).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суд зважає на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п.145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02).

З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що пред`явлення позовних вимог про стягнення суми упущеної вигоди до російської федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, а також є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав.

При цьому судом враховано, що відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Оскільки держава може вступати у правовідносини через свої компетентні органи, необхідним є чітко визначити, який саме державний орган цієї країни уповноважений виконувати представницьку функцію в іноземних судах.

Відповідно до Указу Президента Російської Федерації від 28.05.2018 року № 271 «Про внесення змін до Положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затвердженого Указом Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року № 1313» внесено в Положення про Міністерство юстиції Російської Федерації, затверджене Указом Президента Російської Федерації від 13.10.2004 року№ 1313 «Питання Міністерства юстиції Російської Федерації» наступні зміни: а) пункт 1 доповнено підпунктом 5 наступного змісту: « 5) функції щодо забезпечення в межах своїх повноважень представництва і захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав і міжнародних судових (арбітражних) органах, включаючи Європейський Суд з прав людини і Суд Євразійського економічного розвитку».

За таких обставин, Міністерство юстиції Російської Федерації є тим компетентним органом, який уповноважений здійснювати повноваження щодо представництва і захисту інтересів Російської Федерації, у тому числі в межах цього спору. Також, зазначення Міністерства юстиції Російської Федерації чи іншого органу Російської Федерації не впливає на вірність визначення відповідача/відповідачів у даній справі, так як належним відповідачем є країна агресор - Російська Федерація.

Отже, суд зазначає про правомірність звернення з позовними вимогами про відшкодування збитків, завданих збройною агресією Російської Федерації, до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, яке є компетентним органом державної влади Російської Федерації та виконує від її імені відповідні функції, у тому числі з представництва інтересів Російської Федерації в судах.

Враховуючи предмет та підстави позову, позивачі звернулися з вимогами не лише до Держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, а й до Публічного акціонерного товариства «Газпром» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Газпром капітал», вважаючи вказаних юридичних осіб співвідповідачами у даній справі.

Визначаючи зазначені компанії співвідповідачами у справі № 910/5794/26, судом враховано відсутність наразі ефективних механізмів стягнення з Російської Федерації збитків, завданих нею юридичним та фізичним особам на території України під час здійснення військової агресії.

Суд зазначає, що при вирішенні питання щодо законності звернення стягнення на майно співвідповідачів 2-3 за боргами Російської Федерації застосуванню підлягає доктрина «підняття корпоративної завіси» у формі «alter ego» (передбачає зворотне підняття завіси - притягнення учасника юридичної особи до відповідальності за її боргами).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) підняття корпоративної завіси може відбуватися у випадках, коли учасник юридичної особи володіє значною часткою у статутному капіталі (значним пакетом акцій), що дозволяє йому одноосібно формувати волю юридичної особи, коли такий учасник є активним, впливає на справи компанії, бере участь в оперативному управлінні (на відміну від того учасника, який не бере участі в управлінні компанією і лише очікує на дивіденди). Тобто в усіх тих випадках, коли компанія та акціонер нерозривно пов`язані між собою (ідентифікуються як одне ціле) і було б штучним їх відокремлення (з урахуванням відмінностей в обставинах справи див. рішення ЄСПЛ у справі «Альберт і інші проти Угорщини» (ALBERT AND OTHES v. HUNGARY від 07.07.2020, пункти 138-157, заява № 5294/14), у справі «Лекіч проти Словенії» (LEKIC v. SLOVENIA від 11.12.2018, заява № 36480/07).

Відтак, Верховним Судом зазначено про доктрину підняття корпоративної завіси (невизнання самостійної правосуб`єктності юридичної особи, відокремленості її майна від майна учасників), зокрема, вирішуючи питання відповідальності за завдану шкоду (постанови Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 826/11415/16, від 30.06.2021 у справі №916/1914/20, від 04.08.2021 у справі № 910/10900/19, від 15.06.2022 у справі № 905/671/19). Водночас, застосування цього правила щодо юридичних осіб, створених іноземною державою, має значну специфіку.

Як зазначено Верховним Судом у справі № 910/4210/20, загальновизнаним є те, що держава несе відповідальність за дії державних органів та її органи, навіть якщо вони є формально окремими юридичними особами, несуть відповідальність за дії та борги держави. Тоді як державні компанії, які є окремими юридичними особами, не несуть відповідальності за боргами держави. Водночас, органами держави можуть бути визнані не тільки ті організації, які мають відповідний статус в національному праві держави-боржника, а й, за певних умов, державні компанії.

Міжнародний суд ООН у справі Barcelona Traction (яка стосувалась можливості Бельгії надавати дипломатичний захист від втручання Іспанії в майнові права компанії, зареєстрованої в Канаді, акціонерами якої були піддані Бельгії) зробив застереження, що «форми інкорпорації та юридична особистість іноді застосовувались не тільки для цілей, для яких вони були призначені. Іноді корпоративна особа не могла захистити права тих, хто передав їй свої фінансові ресурси; тому виникли ризики зловживання, як і в багатьох інших інститутах права. Отже, тут, як і в інших випадках, право, діючи в рамках економічної реальності, мало надати захисні заходи та механізми в інтересах тих, хто знаходився всередині корпоративних осіб, так і тих хто був ззовні, хто взаємодіяв з ними: незалежне існування юридичних осіб не може вважатись абсолютним. В цьому контексті процеси «підняття корпоративної вуалі» або «зневажання юридичною особою» були визнані виправданими та справедливими в деяких обставинах та для деяких цілей. Практика, акумульована щодо цього питання на національному рівні вказує на те, що вуаль піднімається для запобігання зловживання привілеями юридичної особи, як у деяких випадках шахрайства, для захисту третіх осіб таких як кредитори або набувачі, або для запобігання уникненню юридичних вимог або обов`язків» (Barcelona Traction, Light and Power Company, Limited, Judgment, I.C.J. Reports 1970, p. 3 at p 33-34 paras. 38-39).

Європейський суд з прав людини, застосовуючи вищезгадану доктрину у справі Liseytseva and Maslov v. Russia від 09.10.2014 (за заявами № 39483/05 та№ 40527/10, § 187-192) дійшов висновку про те, що ключовими критеріями, які використовувалися для визначення того, чи дійсно держава несе відповідальність за борги своєї компанії, є: (1) правовий статус компанії (згідно з публічним чи приватним правом); (2) характер її діяльності (публічна функція або звичайне підприємство); (3) контекст її функціонування (наприклад, монополія або суворо регульований бізнес); (4) її інституційна незалежність (ступінь державної власності) та (5) операційна незалежність (ступінь державного контролю, нагляду).

Застосовуючи кожен з критеріїв вищезазначеного тесту ЄСПЛ зазначив: «Що стосується юридичного статусу компанії згідно з національним законодавством [пункт 1], [ЄСПЛ] послідовно підходив до того, що цей статус, яким би важливим він не був, не є вирішальним для визначення відповідальності держави ... Справді, кілька разів [ЄСПЛ] визнавав державу відповідальною за борги компаній незалежно від їх формальної класифікації за національним законодавством».

Що стосується характеру діяльності компанії та контексту діяльності [пункти 2 та 3] ЄСПЛ зазначив, що «Фактори, які беруться до уваги Судом включають права, надані компанії, тобто те, чи ці права, як правило, зберігаються за державними органами..., характер її діяльності, тобто чи здійснює юридична особа публічну функцію або є типовим бізнесом, а також контекст, в якому вона здійснюється. Наприклад, Суд встановив, що юридичні особи можуть вважатися «урядовими організаціями», якщо вони виконують певні державні обов`язки під наглядом державних органів...».

Крім того, ЄСПЛ «також бере до уваги ступінь державної власності, а також ступінь державного нагляду та контролю, а також контроль над активами компанії [пункти 4 та 5].У низці українських справ [ЄСПЛ] розглядав питання про те, чи належали державі більшість акцій, чи всі акції, таким чином, щоб підприємство повністю залежало від держави, контролювалося та управлялося нею (див., серед інших, Regent Compani проти України, № 773/03, § 7, 3 квітня 2008 року). У справі Р. Качапора та інших [ЄСПЛ] встановив, що компанія-боржник належала холдинговій компанії, яка переважно складалася з соціального капіталу, і що вона відповідно перебувала під пильним контролем Агентства приватизації, яке є державним органом, а також уряду».

Що стосується відокремлення майна компанії від власності держави, то ЄСПЛ включив це питання в операційну незалежність компанії [пункт 5], вказавши, що «в справі «Cooperatia Agricola Slobozia-Hanesei проти Молдави» [ЄСПЛ] зазначив, що держава здійснювала значний контроль над активами компанії».

Тобто, у цьому рішенні ЄСПЛ уточнив свій висновок: жоден із наведених вище критеріїв не є визначальним сам по собі; правовий статус компанії згідно з національним законодавством є важливим, але не є вирішальним для визначення відповідальності держави; на характер діяльності компанії вказує те, чи здійснює юридична особа публічну функцію або є типовим бізнесом, а також контекст, в якому вона здійснюється. Наприклад, суд визначив, що юридичні особи можуть вважатися «урядовими організаціями», якщо вони виконують певні державні обов`язки під наглядом державних органів; суд перевіряє, чи більшість або чи усі акції компанії належали компанії таким чином, що суб`єкти господарювання були повністю залежними від держави, перебували під її контролем та управлінням; питання операційної незалежності компанії охоплює також відокремлення майна компанії від власності держави, тобто наскільки значний контроль держава здійснювала над активами компанії.

У постанові Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 зазначено, що акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна, порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається у державній власності й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури [...] державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, 100 % акцій статутного фонду якого залишаються у власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю.

За певних умов компанії, часткою у яких володіє держава, солідарно відповідають за борги держави, тобто на майно таких організацій (установ) може бути звернено стягнення за боргами цієї держави перед іншими особами, зокрема, у постанові від 20.07.2022 у справі № 910/4210/20 Верховний Суд зазначив: якщо юридична особа фактично виконує функції державного органу, тобто alter ego («другим я») такої держави, на майно, формально належне такій юридичній особі, може бути звернене стягнення за боргами держави (суд нехтує формальною відокремленістю майна цієї юридичної особи від майна держави). Зокрема, врахуванню підлягають критерії: чи утворена компанія для виконання комерційних цілей; чи виконує компанія функції, притаманні державним органам (тобто здійснює публічну функцію, не характерну для приватних осіб); чи здійснює така компанія інші види діяльності та чи є вони основними І самостійними, або носять допоміжний характер до виконання нею публічної функції; яким є ступінь контролю з боку держави; чи відокремлене майно компанії від майна держави.

Отже, виходячи із застосованих юридичних критеріїв, суд встановив, що Публічне акціонерне товариство «Газпром» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Газпром капітал» є alter ego Російської Федерації, а отже у даній справі відповідачі несуть відповідальність за правопорушення в тій же мірі, що і Російська Федерація.

Суд зазначає, що правила визнання та виконання рішень іноземних судів передбачаються або двосторонніми міжнародними договорами про правову допомогу, або у національному законодавстві відповідних країн, із якими спеціальні угоди з цього питання Україною підписані не були і в яких питання щодо виконання рішень українських судів розглядається за принципом взаємності.

Відповідно до зазначеного, в Україні прийнято Закон № 2116-ІХ «Про основні засади примусового вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів», реалізація норм якого дозволяє примусово вилучити на користь держави об`єкти права власності Російської Федерації, її резидентів, фізичних осіб-громадян РФ, осіб, які не є громадянами РФ, але мають тісний зв`язок з агресором (мають місце проживання або займаються основною діяльністю в РФ), юридичних осіб, що працюють в Україні, але бенефіціаром яких є РФ, та юридичних осіб в Україні, в яких РФ володіє прямо чи опосередковано часткою в капіталі чи є засновником або бенефіціаром.

Також прийнято Закон України «Про санкції», яким запроваджується можливість стягнення в дохід держави активів, що належать фізичним або юридичним особам, а також активів, якими вони можуть прямо чи опосередковано розпоряджатися для посилення обороноздатності та відновлення України.

Суд зазначає щодо визначення термінів, які використовуються у цьому законі, зокрема, об`єкти права власності Російської Федерації та її резидентів - рухоме і нерухоме майно, кошти, вклади у банках, цінні папери, корпоративні права, інше майно (активи), що знаходяться (зареєстровані) на території України та безпосередньо або через афілійованих осіб належать Російській Федерації та її резидентам. Отже, фактично на законодавчому рівні закріплено примусове вилучення об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів, за рахунок яких у подальшому можна буде отримати компенсацію за збитки, які завдала Російська Федерація на території України.

Так, конфіскація активів Російської Федерації в Україні вже реалізується на практиці, враховуючи затвердження Верховною Радою 12.05.2022 Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 травня 2022 року «Про примусове вилучення в Україні об`єктів права власності Російської Федерації та її резидентів», тобто вилучені в порядку застосування такого указу об`єкти та конфісковані активи можуть стати джерелом грошової компенсації певних збитків.

При цьому, відсутність в Україні майна Російської Федерації, за рахунок якого може бути здійснено стягнення, не означає абсолютної неможливості подальшого виконання судового рішення, позаяк українське судове рішення може бути виконано на території іншої держави, де знаходиться майно Російської Федерації та / або компаній alter ego росії.

Так, при умові недостатності активів Російської Федерації і російських компаній в України для виконання судових рішень про стягнення збитків з Російської Федерації в Україні, у зв`язку з чим останнє є практично ускладненим, доцільним є розшук активів Російської Федерації поза межами Російської Федерації та України, які є перспективними з погляду звернення стягнення на них, враховуючи їх цінність та знаходження в країнах, які як вводили проти Російської Федерації жорсткі санкції, так і мають сприятливе для виконання іноземних судових рішень законодавство.

Суд зазначає щодо основною перешкодою на шляху до арешту російських активів і звернення стягнення на них є суверенний імунітет Російської Федерації. Доктрина суверенного імунітету є загальноприйнятою в міжнародному праві та передбачає, що іноземні держави не можна залучати як відповідачів до судових процесів без їх згоди та, без згоди іноземної держави неможливо вжити заходи забезпечення щодо її майна та звернути стягнення на це майно в процесі виконання судового чи арбітражного рішення.

Так, в даному випадку саме доктрина alter ego, яка визнається в багатьох розвинених країнах, сприяє арешту та стягненню таких комерційних активів та в контексті виконання судових рішень передбачає можливість звернення стягнення на активи, які не належать іноземній державі безпосередньо (тобто не є власністю її уряду чи органів влади). Це можуть бути акції, нерухомість, банківські рахунки та інше майно компаній, якими повністю або частково володіє держава.

Згідно з частиною 3 статті 124 Конституції України юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частини 1 статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право» підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися.

Пунктами 3, 7 частини 1 статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, справи про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України; а також у випадках, коли дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

Оскільки шкода була заподіяна позивачу на території України, а дії Російської Федерації, які стали підставою для подання позову мало місце на території України, дана справа належить саме до юрисдикції судів України.

Крім того, частина 1 статті 29 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу.

Відповідно до частини 8 статті 29 Господарського процесуального кодексу України позови про відшкодуванні шкоди, заподіяної майну, можуть пред`являтися за місцем заподіяння шкоди.

Згідно з частиною 10 статті 29 Господарського процесуального кодексу України позови до відповідача, який не має в Україні місцезнаходження чи місця проживання, можуть пред`являтися за місцезнаходженням його майна.

Пункту 2.1 статті 2 Угоди між Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів України про умови розміщення та обслуговування дипломатичних представництв Російської Федерації в Україні та України в Російській Федерації від 19.11.1998 передбачено, що українська сторона надає право власності Російській стороні на будинки, розташовані за адресою: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27 для розміщення Посольства Російської Федерації. Зазначена нерухомість передається Російській стороні після підписання цієї Угоди.

Відповідно до статті 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, ратифікованої 21.03.1964, функції дипломатичного представництва полягають, зокрема, у представництві акредитуючої держави в державі перебування, а також у захисті держави перебування інтересів акредитуючої держави і її громадян в межах, допустимих міжнародним правом.

Оскільки і майно Російської Федерації, і останнє зареєстроване місцезнаходження Посольства Російської Федерації, яке здійснювало представництво інтересів відповідача 1 в Україні, знаходиться за адресою: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27, то ця справа підсудна Господарському суду міста Києва.

Під час вирішення питання про наявність у цій справі у відповідачів судового імунітету судом враховано, що за загальним правилом, встановленим частиною 1 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України. Тобто, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Концепція судового імунітету держави передбачена у Європейській конвенції про імунітет держав 1972 року (стаття 11) та у Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12).

Водночас, концепція судового імунітету не може слугувати інструментом ухилення іноземної держави, яка грубо порушила норми міжнародного права та завдала шкоди особам (як юридичним, так і фізичним) інших держав, від відшкодування збитків (компенсації).

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ обмеження права на справедливий суд, зокрема, шляхом застосування судового імунітету держави, є таким, що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду.

Крім того, ЄСПЛ неодноразово визнавав, що надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави.

Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету Російської Федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема, сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права.

У той же час, неспровокована збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, вчинені її збройними силами міжнародні злочини (у тому числі акти тероризму) в Україні виключають питання ввічливості та добрих відносин між цими державами.

На переконання позивача, застосування судового імунітету Російської Федерації та компаній, що є «alter ego» Російської Федерації, у цій справі обмежувало б право позивача на справедливий суд, позбавляло б єдиного розумно доступного засобу захисту права та заперечувало б саму сутність такого права.

Враховуючи безпрецедентний характер неспровокованого повномасштабного вторгнення однієї суверенної держави (Російської Федерації) на територію іншої суверенної держави (України) необхідно виходити не з принципу абсолютного судового імунітету іноземної держави, а з його обмеженості. Так, на рівні міжнародних нормативно-правових актів, у національному законодавстві та судовій практиці окремих держав станом на зараз існують такі винятки з судового імунітету:

1) деліктний виняток («tort exception»): держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду;

2) виняток стосовно порушення імперативних норм міжнародного права: держава не може посилатися на судовий імунітет у зв`язку із порушенням прав людини, які за своїм характером є порушенням імперативних норм міжнародного права (заборона геноциду, воєнних злочинів, злочинів проти людяності, катування);

3) виняток тероризму («terrorism exception»): держава не користується судовим імунітетом, якщо позов стосується шкоди, завданої внаслідок акту тероризму. Для застосування винятку тероризму необхідна одночасна сукупність таких умов: (і) позов може бути поданий лише за наявності реального та суттєвого зв`язку з державою суду, (іі) позов допускається лише проти держав, офіційно визнаних як таких, що підтримують тероризм (спонсори тероризму) та (ііі) позивачу необхідно довести, що дії держави відповідають ознакам терористичної діяльності відповідно до національного законодавства держави суду.

На переконання суду, у межах цих спірних правовідносин наявні підстави для застосування усіх трьох вище наведених винятків з судового імунітету, оскільки дії відповідача 1, що полягали в обстрілі цивільного об`єкта на території України, внаслідок чого було пошкоджено нерухоме майно позивача 1 та знищено майно позивача 2, є грубим порушенням міжнародного права - терористичним актом зі сторони Російської Федерації на території України, що мало наслідком вчинення делікту Російською Федерацією на території України, який спричинив майнову шкоду позивам.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Згідно з пунктом § статті 23 Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907 крім заборон, передбачених спеціальними конвенціями, особливо забороняється знищувати або захоплювати власність ворога, крім випадків, коли таке знищення або захоплення настійно вимагається військовою необхідністю.

Відповідно до статті 25 Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907 забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Згідно зі статтею 1 (1) Статуту Організації Об`єднаних Націй (далі також - «ООН») ООН має на меті підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру й придушення актів агресії, або інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагоджування або розв`язання міжнародних конфліктів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру.

24.03.2022 Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію Е8-12/1, якою засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, у тому числі атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

У такий спосіб, серед іншого, міжнародними установами визнано факт системного і грубого порушення Російською Федерацією норм міжнародного права у зв`язку із здійсненням атак на цивільні об`єкти.

Відповідно до підпункту іі) пункту а) частини 2 статті 8 Римського Статуту Міжнародного кримінального Суду від 17.07.1998 воєнним злочином вважається умисне спрямування нападів на цивільні об`єкти, тобто об`єкти, що не є військовими цілями.

Так, обстріли цивільного об`єкта на території України та, як наслідок, пошкодження та знищенням належного позивачам майна Російською Федерацією в ході здійснення збройної агресії проти України, є грубим порушенням вищезазначених норм міжнародного права і є достатньою підставою для обмеження судового імунітету Російської Федерації з метою відшкодування завданої Позивачу майнової шкоди у вигляді упущеної вигоди.

Також суд зазначає, що для застосування винятку тероризму необхідно довести одночасну наявність таких умов: (і) позов може бути поданий лише за наявності реального та суттєвого зв`язку з державою суду, (іі) позов допускається лише проти держав, офіційно визнаних як таких, що підтримують тероризм (спонсори тероризму) та (ііі) позивачу необхідно довести, що дії держави відповідають ознакам терористичної діяльності відповідно до національного законодавства держави суду.

Умова щодо наявності реального та суттєвого зв`язку позивача з державою суду підтверджується тим, що позивач у цій справі є юридичною особою, зареєстрованою за законодавством України і майнова шкода була заподіяна позивачу також на території України.

Відповідно до абзацу 6 статті 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» терористичною визнається діяльність, яка охоплює: планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів; підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об`єктів у терористичних цілях; організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах; вербування, озброєння, підготовку та використання терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму; пропаганду російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави-терориста проти України; проходження навчання тероризму; перетинання державного кордону України з терористичною метою; фінансування та інше сприяння тероризму.

Згідно з частиною 1 статті 258 Кримінального кодексу України терористичним актом є застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створюють небезпеку для життя чи здоров`я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об`єднаннями громадян, юридичними особами, міжнародними організаціями, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою.

На переконання суду, дії Російської Федерації щодо знищення / пошкодження належного позивачам майна мають ознаки терористичного акту, оскільки за своєю суттю є застосуванням зброї, що створило небезпеку для життя та здоров`я людей, заподіяння майнової шкоди з метою порушення громадської безпеки, залякування населення України, а також з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади України в ході здійснення повномасштабної збройної агресії (капітуляції, погодження на умови, запропоновані Російської Федерацією в ході перемовин тощо). Реалізація терористичного акту є, зі свого боку, видом терористичної діяльності відповідно до абзацу 6 статті 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

Окрім того, терористичний характер дій Російської Федерації в ході здійснення збройної агресії проти України визнаний як на національному, так і міжнародному рівнях, що підтверджується: [...] невибірковими ударами Росія прагне просунути свою терористичну політику, щоб придушити волю українців до опору і захисту своєї країни та завдати максимальної шкоди цивільному населенню [...] (пункт 6 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 2463 (2022) від 13.10.2022); [...] з жовтня 2022 року Росія навмисно атакує критично важливу інфраструктуру України по всій країні, щоб тероризувати населення та перекрити йому доступ до газу, електроенергії, води, інтериету та інших основних товарів і послуг, що є особливо руйнівним з наближенням зими; [...] метою цих нападів є тероризування населення України, придушення їхнього опору та рішучості продовжувати захищати свою країну (пункт 6 Резолюції Європейського парламенту 2022/2896 (К.8Р) від 23.11.2022).

Відтак, суд наголошує, що майно, яким користувався позивач, знищене внаслідок військової агресії відповідача 1 не належало до об`єктів критичної чи військової інфраструктури та не мало жодного оборонного значення. Отже, така атака є навмисним і цілеспрямованим терористичним актом, що має на меті ескалацію страху серед населення, створення психологічного тиску та економічне виснаження України як елементу ширшої кампанії державного терору, тобто дії російської федерації відповідають всім ознакам терористичної діяльності відповідно до національного законодавства держави суду - України.

В свою чергу, умова щодо подання позову лише проти держав, офіційно визнаних як таких, що підтримують тероризм (спонсори тероризму), підтверджується тим, що Російська Федерація офіційно визнана Україною як держава-терорист, однією з цілей політичного режиму якої є геноцид Українського народу, фізичне знищення, масові вбивства громадян України, вчинення міжнародних злочинів проти цивільного населення, використання заборонених методів війни, руйнування цивільних об`єктів та об`єктів критичної інфраструктури, штучне створення гуманітарної катастрофи в Україні або окремих її регіонах (частина 1 стаття 2 Закону України «Про заборону пропаганди російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави терориста проти України, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україну»).

Таким чином, за висновками суду, у даній справі наявні усі три умови для застосування винятку тероризму («terrorism exception») для цілей вирішення питання про відсутність судового імунітету відповідачів, зокрема, відповідача 1 - Російської Федерації.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Юрисдикційний імунітет включає: судовий імунітет - непідсудність однієї держави судам іншої держави; імунітет від попереднього забезпечення позову - неможливість застосовувати без згоди держави будь-які примусові заходи щодо її майна з метою попереднього забезпечення пред`явленого до неї позову; імунітет від примусового виконання судового рішення - неможливість без згоди держави здійснити примусове виконання рішення, ухваленого щодо неї юрисдикційним органом іншої держави.

У національному законодавстві України правило про юрисдикційний імунітет іноземної держави викладено у статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно якої пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави. Винятки з цього правила можуть бути передбачені міжнародним договором України або законом України. Тобто, по суті, чинним національним законодавством України встановлено принцип абсолютного юрисдикційного імунітету іноземної держави. Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 р., та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 2 грудня 2004 р. Ці конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов в суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом в суді іншої держави-учасниці.

Європейська конвенція про державні імунітети 1972 року та Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їхнього майна 2004 року спираються на принцип функціонального (а не абсолютного) характеру імунітетів і вводять «деліктний виняток» - держава не користується імунітетом у справах, пов`язаних із заподіянням шкоди здоров`ю, життю та майну осіб (однак вони не застосовуються до ситуацій, пов`язаних із збройним конфліктом).

Попри те, що перша з них укладена обмеженим колом держав, а друга не набула чинності, та Україна не є учасницею жодної із цих конвенцій, конвенції розглядаються як кодифікація звичаїв міжнародного права (Cake of Cudak v. Lithuania, Application №15869/02, 23.03.2010, §§ 50, 66, 67) та досить активно застосовуються державами й міжнародними судами. Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів держава може бути пов`язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини Проект статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності Комісії ООН з міжнародного права 1991 року, що зараз втілений у Конвенції ООН, застосовується відповідно до звичайного міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала Конвенцію, якщо не заперечила їй. Отже, незалежно від того, чи набула Конвенція ООН чинності та чи ратифікували її Україна та Російська Федерація, резолютивні положення Конвенції ООН становлять «загальні принципи права», визнані цивілізованими націями, і самі по собі є обов`язковими для виконання суверенними державами, включно з Російською Федерацією.

На поступовому послабленні застосування принципу абсолютного імунітету держави та прийнятті у 2000 році Генеральною Асамблеєю ООН Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 р. наголошено ЄСПЛ у Рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви». У Рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Російської Федерації» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Наразі обидва вказані рішення ЄСПЛ було застосовано Верховним Судом при вирішенні питання щодо судового імунітету Російської Федерації у справі про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення у справі за позовом низки українських компаній до Російської Федерації про стягнення сум компенсації за втрачене нерухоме майно на території окупованої РФ Автономної Республіки Крим (постанова Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18).

Як Європейська конвенція (стаття 11), так і Конвенція ООН (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Так, у постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 Верховний Суд також підтримав можливість обмеження судового імунітету Російської Федерації для цілей відшкодування збитків, завданих її протиправними діями на території України в умовах збройної агресії. Верховний Суд вказав, що «РФ, вчинивши неспровокований і повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України». «Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає».

Верховний Суд у рішенні у справі №760/17232/20-ц від 18 травня 2022 року зазначив: «Збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи Російської Федерації, питання ввічливості та добрих відносин між країнами. Це позбавляє застосування судового імунітету Російської Федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети... Су довий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом».

Отже, Верховний Суд виходить із позиції, що скоєння міжнародного злочину, зокрема агресії проти іншої держави, не є тотожним здійсненню суверенних прав, тому виключає наявність юрисдикційних імунітетів суверенної власності.

Суд зазначає, що для застосування «деліктного винятку» необхідно довести, що смерть чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрата в результаті дій чи бездіяльності держави мали місце повністю або частково на території держави суду.

Обставини заподіяння шкоди позивачу у цій справі відповідають розробленим у міжнародному праві критеріям, що необхідні для застосування «деліктного винятку» з судового імунітету держави: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії / бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія / бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Таким чином, дії відповідача 1 щодо знищення та пошкодження майна, яке перебувало у користуванні позивача внаслідок обстрілу цивільного об`єкта на території України є грубим порушенням норм міжнародного права, терористичним актом, що одночасно є вчиненням делікту (протиправних дій, що завдали майнової шкоди) щодо позивачів. У зв`язку з цим, у межах цієї справи наявні підстави для застосування винятків з судового імунітету Російської Федерації через деліктний виняток, виняток тероризму та виняток щодо грубого порушення норм міжнародного права. Отже, згода Російської Федерації на розгляд цієї справи судом відповідно до вимог статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» не вимагається.

Крім того, в аспекті наведеного суд також зважає на те, що ухвали суду у даній справі направлялись до одного з посольств Російської Федерації у країнах Європи, а саме Посольства Російської Федерації в Румунії. Вжиття судом заходів повідомлення Російської Федерації про розгляд національними судами України спорів, в яких Російська Федерація є відповідачем, є сталою судовою практикою.

Відповідно до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства, зокрема, є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому, вирішуючи питання щодо застосування матеріального права судом враховано, що відповідно до частини 1 статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно з статтею 1 (1) Статуту Організації Об`єднаних Націй (ООН) ООН має на меті підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру й придушення актів агресії, або інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагоджування або розв`язання міжнародних конфліктів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру.

Відповідно до статті 2 (4) Статуту ООН усі Члени ООН утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним із Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до матеріалів справи, станом на дату подання позову Російська Федерація не виконала приписів (вимог) ані Резолюції Генеральної Асамблеї ООН Е8-11/1 від 02.03.2022, ні наказу Міжнародного суду ООН від 16.03.2022, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об`єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до статті 1 Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року Договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Згідно із статтею 3 цієї Конвенції Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Статтею 46 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) встановлено, що приватна власність повинна поважатися та не підлягає конфіскації.

Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 «Про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» дії, вчинені Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії російської федерації проти України, яка розпочалася 24.02.2022, визнано геноцидом Українського народу.

Відповідно до частини 3 статті 85 Господарського процесуального кодексу України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Наведене дає достатні підстави суду дійти висновку, що дії Російської Федерації, які полягали в обстрілі цивільного об`єкта на території України 18.11.2023, внаслідок чого було знищено та пошкоджено належне позивачу нерухоме майно, є протиправними та загальновідомими, оскільки факт збройної агресії Російської Федерації проти України визнаний на найвищому міжнародному рівні.

З огляду на положення національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача 1 за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України, відтак суд вважає обгрунтованими доводи позивачів щодо протиправності дій Російської Федерації, позаяк протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності), а протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

У частині доведення вини відповідача 1 суд зазначає, що згідно з частиною 2 статті 1166 Цивільного кодексу України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Оскільки цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини заподіювана шкоди, то саме на відповідачів 1-5 покладено тягар доведення того, що в їх діях відсутня вина у заподіянні збитків. З огляду на це позивач не зобов`язаний доводити такий елемент складу цивільного правопорушення, як вина відповідачів, у межах цієї справи.

Суд зазначає, що наявна протиправність дій Російської Федерації полягає у порушенні

Конституції України (суверенітет, територіальна цілісність, захист від непорушності права власності та захист від протиправного позбавлення цього права тощо), низки статей КК України, Статуту ООН, зокрема, про те, що всі держави повинні утримуватися від погрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави чи в будь-який інший спосіб, несумісний із цілями Організації Об`єднаних Націй. Окрім цього влучання безпілотними літальними апаратами типу ««Shahеd» / Герань» у майно позивачів та пошкодження / знищення цього майна в результаті застосування зброї - є складовою військової агресії Російської Федерації, тобто протиправним діянням, що передбачено ст. 438 КК України «;Порушення законів та звичаїв війни».

Також суд наголошує, що Російська Федерація здійснює протиправні діяння з прямим умислом, позаяк її агенти, посадові особи, військові тощо усвідомлюють суспільно небезпечний характер своїх дій, а саме порушення міжнародного законодавства та законодавства України - геноцид Українського народу, передбачають його суспільно небезпечні наслідки (загибель людей, знищення майна тощо) і бажають їх настання - попри міжнародні санкції продовжують війну, а отже вина відповідача 1 є очевидною.

Разом із тим судом встановлено, що відповідачі 1-3 не скористалися наданим їм процесуальним законом правом довести відсутність вини у своїх діях, не висловили жодних заперечень та не надали відповідних доказів, які б спростували доводи, наведені позивачем у позовних заявах.

Таким чином, доводи позивачів у цій частини не були спростовані у межах цієї справи, що дозволяє суду зробити висновок про наявність елементу вини відповідачів у вчиненні протиправних дій, які спричинили майнові збитки позивачу.

Відтак, беручи до уваги ту обставину, що причиною знищення належного позивачу майна є неправомірна поведінка рф, яка полягає у воєнній агресії проти України, вважаємо, що вимога позивача про стягнення з відповідача завданої матеріальної шкоди у формі у формі упущеної вигоди у розмірі 1 002 259, 75 грн., що еквівалентно 24 133, 39 доларам США (станом на 17.09.2025) є обґрунтованою та підлягає задоволенню в даній частині.

В частині солідарного стягнення завданих позивачеві збитків з відповідача 1 та відповідачів 2-3 суд зазначає, що відповідно до статті 543 Цивільного кодексу України у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Кредитор, який одержав виконання обов`язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов`язаними доти, доки їхній обов`язок не буде виконаний у повному обсязі.

За приписами ст. 541 Цивільного кодексу України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання.

Згідно загальновизнаного правового принципу будь-яка держава здійснює свої функції через різні органи, такі як міністерства, урядові установи та, за певних обставин, компанії, що контролюються державою. Інакше кажучи, поняття або ідентичність «держави» включає в себе її різні органи та інструменти.

Для цих цілей абсолютно неважливо, чи брали відповідачі 2-3 активну - або будь-яку іншу - участь у вчиненні делікту, про який йде мова у даному спорі, чи ні, оскільки важливим є те, що на момент вчинення делікту відповідачі 2-5 були частиною Російської Федерації, яка, за висновками суду, вчинила делікт.

Судом під час розгляду справи визначено, що відповідачі були alter ego на момент вчинення Російською Федерацією делікту проти власності позивачів, таким чином, виходячи з вищевикладеного суд доходить висновку, що відповідачі несуть відповідальність за це правопорушення в тій же мірі, що і Російська Федерація.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303-А, п. 29)

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до приписів частин 1, 2, 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, увалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачем, частково обґрунтований матеріалами справи та відповідачем 1 не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Згідно частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до пункту 1 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно (пункт 22 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір»).

Відповідно до підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частини 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

При цьому судом враховано, що у разі коли позов майнового характеру задоволено солідарно за рахунок двох і більше відповідачів, то судові витрати також розподіляються між відповідачами порівну. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

Відтак, враховуючи висновки суду про часткове задоволення позовних вимог в повному обсязі, з урахуванням ціни позову у цій справі розмір судового збору за його подання становить 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2025 року, тобто судовий збір підлягає стягненню з відповідачів 1-3 до Державного бюджету України у розмірі 15 033, 90 грн. в рівних частинах.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237, 238, 240, 241, 242, 254, 255, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

1. Позов Фізичної особи-підприємця Зейналов Масуд Вадим огли - задовольнити частково.

2. Стягнути з російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, буд. 14, буд. 1; ідентифікаційний код 103773968834), Публічного акціонерного товариства «Газпром» (197229, російська федерація, м. Санкт-Петербург, проспект Лахтинський, буд. 2, корп. 3, буд. 1; ідентифікаційний код 1027700070518), Товариство з обмеженою відповідальністю «Газпром капітал» (195277, російська федерація, м. Санкт-Петербург, внутрішньоміська територія, муніципальний округ Сампсонієвське, Великий Сампмонієвський проспект, буд. 28/2, літера Д, прим. 43-Н, прим. 58; ідентифікаційний код 1087746212388) солідарно на користь Фізичної особи-підприємця Зейналов Масуд Вадим огли ( АДРЕСА_1 ) упущену вигоду 1 002 259, 75 грн. (один мільйон дві тисячі двісті п`ятдесят дев`ять гривень 75 копійок).

3. В задоволені решти позовних вимог відмовити.

4. Стягнути з російської федерації в особі Міністерства юстиції російської федерації (119991, м. Москва, вул. Житня, буд. 14, буд. 1; ідентифікаційний код 103773968834), Публічного акціонерного товариства «Газпром» (197229, російська федерація, м. Санкт-Петербург, проспект Лахтинський, буд. 2, корп. 3, буд. 1; ідентифікаційний код 1027700070518), Товариство з обмеженою відповідальністю «Газпром капітал» (195277, російська федерація, м. Санкт-Петербург, внутрішньоміська територія, муніципальний округ Сампсонієвське, Великий Сампмонієвський проспект, буд. 28/2, літера Д, прим. 43-Н, прим. 58; ідентифікаційний код 1087746212388) солідарно на користь Фізичної особи-підприємця Зейналов Масуд Вадим огли ( АДРЕСА_1 ) в дохід державного бюджету України судовий збір по 5 011,30 грн. (п`ять тисяч одинадцять гривень 30 копійок) з кожного.

5. Після набрання рішенням законної сили видати накази.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду відповідно до приписів Господарського процесуального кодексу України.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення відповідно до приписів Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення суду складено та підписано 11.11.2026.

Суддя Оксана БЛАЖІВСЬКА

Інші рішення у справі

Дата	Документ	Суд
05.11.2026	Ухвала № 141263970	Господарський суд міста Києва
16.09.2026	Ухвала № 139785081	Господарський суд міста Києва
12.08.2026	Ухвала № 138913936	Господарський суд міста Києва
15.07.2026	Ухвала № 138259461	Господарський суд міста Києва
11.06.2026	Ухвала № 137298671	Господарський суд міста Києва
01.06.2026	Ухвала № 137024903	Господарський суд міста Києва