Рішення № 141423751 у справі № 910/5743/26 від 12.11.2026

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. [телефон приховано], E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.11.2026 Справа №910/5743/26

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент"

до 1. Російської Федерації 2. Міністерства оборони Російської Федерації

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на

стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "КМС Логістика"

про стягнення збитків у розмірі 1 173 812,00 доларів США

Суддя Бойко Р.В.

секретар судового засідання Кучерява О.М.

Представники сторін в судове засідання, призначене на 22.10.2026, не з`явилися, у зв`язку з чим розгляд справи було завершено в порядку письмового провадження, а тому згідно ч. 5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України датою ухвалення рішення у даній справі є дата складення його повного тексту.

ВСТАНОВИВ:

У травні 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації та Міністерства оборони Російської Федерації про стягнення збитків у розмірі 1 173 812,00 доларів США.

В обґрунтування позовних вимог Товариство з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" стверджує, що ефективність діяльності позивача поступово зменшувалась. Основними факторами, що вплинув на погіршення фінансового результату роботи підприємства в 2022-2024 роках, є зростання вартості будівельних матеріалів, ріст заробітних плат, а також падіння доходів від надання в оренду транспортних засобів ТОВ "КМС Логістика". Якщо у 2022-2023 роках виручка компанії зросла до 17-21 млн грн порівняно з 7-9 млн грн у 2020-2021 роках, то за 2024 рік скоротилась в 2,8 рази порівняно з 2023 роком та в 3,5 рази порівняно з 2022 року. Маржинальність валового прибутку у 2020 році складала 71,6%, у 2021 році скоротилась до 34,1%, а у 2022-2024 роках впала до 20,4-23,0%, тобто у Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" зменшилась ефективність операційної діяльності.

Позивач стверджує, що саме військова агресія Російської Федерації проти України вплинула на реалізацію господарської діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент", отримання ним прибутку, що є меншим, ніж на який він розраховував у 2022 та 2023 роках, що свідчить про порушення його права як суб`єкта господарської діяльності. Зокрема позивач вказує, що займався перевезеннями вантажів, що надходили авіашляхом з інших країн в аеропорт "Бориспіль", який через початок повномасштабного вторгнення зупинив свою діяльність.

Посилаючись на Звіт про незалежну оцінку справедливої вартості упущеної вигоди Групи компаній у складі Товариства з обмеженою відповідальністю "КМС Логістика" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент", заподіяної внаслідок військової агресії Російської Федерації, позивач вказує, що йому було завдано збитки у формі упущеної вигоди (недоотриманого прибутку) станом на 30 квітня 2025 року у розмірі 1 173 812,00 доларів США.

У змісті позовної заяви Товариство з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" виклало попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, згідно якого судові витрати позивача складається із витрат на проведення незалежної оцінки (50 000,00 грн) та на правничу допомогу, кінцевий розмір яких на даний час визначити не можливо. Позивач вказує, що орієнтовно витрати на правничу допомогу становитимуть 150 000,00 грн (30 000,00 грн за вивчення наданих позивачем документів, 20 000,00 грн за аналіз судової практики в такій категорії спорів, 45 000,00 грн за формування правової позиції та складання позовної заяви, 50 000,00 грн за п`ять судових засідань в даній справі в суді першої інстанції).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.05.2026 відкрито провадження у справі №910/5743/26; вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження; залучено до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю "КМС Логістика" в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача; визначено учасникам справи строки для подання заяв по суті спору; призначено підготовче засідання на 30.07.2026; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" здійснити переклад на російську мову ухвали Господарського суду міста Києва від 18.05.2026 у справі №910/5743/26 і позовної заяви та направити скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації - [пошта прихована]; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" надати суду переклад на російську мову ухвали Господарського суду міста Києва від 18.05.2026 у справі №910/5743/26 і позовної заяви, а також докази направлення скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації - [пошта прихована]; вирішено направити переклад на російську мову ухвали Господарського суду міста Києва від 18.05.2026 у справі №910/5743/26 і позовної заяви в Посольство Російської Федерації в Румунії.

29.07.2026 через систему "Електронний суд" від Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника позивача.

В підготовче засідання 30.07.2026 представники учасників справи своїх повноважних представників не направили, відповідач та третя особа про причини неявки суд не повідомили, тому ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.07.2026 закрито підготовче провадження у справі №910/5743/26; встановлено порядок дослідження доказів - в порядку їх розміщення в матеріалах справи; призначено справу №910/5743/26 до розгляду по суті на 22.10.2026; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" здійснити переклад на російську мову даної ухвали суду та направити скан-копію такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації - [пошта прихована]; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" надати суду у строк до 14.08.2026 переклад на російську мову даної ухвали суду, а також докази направлення скан-копії такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації - [пошта прихована]; вирішено направити переклад на російську мову ухвали Господарського суду міста Києва від 31.07.2026 у справі №910/5743/26 і позовної заяви в Посольство Російської Федерації в Румунії.

У судове засідання, призначене на 22.10.2026, представники учасників справи не з`явились, позивач просив здійснювати розгляд справи за відсутності його представника.

Відповідачі явку своїх представників у засідання по справі №910/5743/26 не забезпечили, про причини неявки суд не повідомили, своїм правом на подання відзиву не скористались хоча про розгляд справи та призначені засідання повідомлялись належним чином, що підтверджується наступним.

По-перше, у мережі Інтернет судом було виявлено електронну пошту Міністерства юстиції Російської Федерації - [пошта прихована], інформація про яку розміщена на сайті Міністерства юстиції Російської Федерації https://minjust.gov.ru.

Зважаючи на те, що .gov.ru - головний домен російських державних сайтів, на якому знаходиться основний сайт уряду Росії, то суд приходить до висновку, що сайт за посиланням https://minjust.gov.ru належить державному органу Російської Федерації, а відтак електронна пошта Міністерства юстиції Російської Федерації - [пошта прихована] була повідомлена Російською Федерацією в особі відповідного органу, а відтак є офіційною електронною поштою (адресою) Міністерства юстиції Російської Федерації.

Водночас, згідно підпункту 3.1. пункту 3 указу президента Російської Федерації від 13.10.2004 №1313 основними завданнями Міністерства юстиції Російської Федерації, є, серед іншого, забезпечення в межах своїх повноважень представництва та захисту інтересів Російської Федерації в судах іноземних держав та міжнародних судових органах.

Так, переклад на російську мову ухвал по справі №910/5743/26 та позовної заяви направлявся на електронну пошту Міністерства юстиції Російської Федерації - [пошта прихована], що підтверджується наявними в матеріалах справи прінт-скрінами поштової скриньки представника позивача.

По-друге, частиною 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в частині першій статті 121 цього Кодексу.

З 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною і Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність дипломатичних установ Російської Федерації на території України зупинено. Комунікація Міністерства закордонних справ України з органами державної влади Російської Федерації за посередництва третіх держав не здійснюється. У зв`язку з чим наразі унеможливлено сприяння органами дипломатичної служби України у переданні судових документів російській стороні (листи Міністерства закордонних справ України вих. №71/17-500-67127 від 04.09.2022 та вих. №71/17-500-77469 від 03.10.2022).

Також припинено доставку поштових відправлень до/з Російської Федерації з перших днів повномасштабного вторгнення.

Таким чином, передача будь-яких документів компетентним органам Російської Федерації, у тому числі дипломатичними каналами, наразі неможлива (лист Міністерства юстиції України вих. №100817/98748-22-22/12.1.3 від 31.10.2022).

Оскільки діяльність посольства Російської Федерації в Україні зупинена, в той час як суду не відоме місцезнаходження інших дипломатичних представництв відповідача в Україні, судом здійснювались публікації на офіційному веб-сайті судової влади України про розгляд справи №910/5743/26 та призначені в ній засідання.

По-третє, судом здійснювалось направлення перекладу на російську мову позовної заяви і ухвал в Посольство Російської Федерації в Румунії, однак поштові відправлення повертались до суду без вручення у зв`язку з незатребуванням адресатом.

Пунктом 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що днем вручення судового рішення, зокрема є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Неотримання Посольством Російської Федерації в Румунії направлених судом перекладів на російську мову процесуальних документів, у зв`язку з чим останні повернулись до Господарського суду міста Києва з поміткою у довідці відділення поштового зв`язку "незатребувано" є наслідками вольової поведінки Посольства Російської Федерації в Румунії у формі бездіяльності щодо їх належного отримання, а тому суд вважає, що фактично посольство країни-агресора в Румунії відмовилось отримати копії процесуальних документів та ухвал.

Відтак згідно п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України примірних позовної заяви та ухвала суду від 18.05.2026 вважаються врученими Посольству Російської Федерації в Румунії 09.07.2026 (день проставлення у поштовому повідомленні на конверті №RM067399338UA відмітки про відмову отримати поштове відправлення), а ухвала суду від 31.07.2026 - 14.09.2026 (день проставлення у поштовому повідомленні на конверті №RM067691784UA відмітки про відмову отримати поштове відправлення).

Посольство - це дипломатичне представництво держави в столиці іншої, або при міжнародній організації.

Таким чином, представництву відповідачів було вручено переклади на російську мову ухвал від 18.05.2026, від 31.07.2026 та позовної заяви, а відтак Російська Федерація та відповідно її уряд були обізнані про розгляд Господарським судом міста Києва справи №910/5743/26 та про призначене на 22.10.2026 судове засідання.

Як вбачається із наявних в матеріалах справи повідомлень про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи, ухвала суду від 31.07.2026 про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті була доставлена до електронного кабінету Товариства з обмеженою відповідальністю "КМС Логістика" 31.07.2026 об 15:45, про що судом було отримано інформацію 31.07.2026 об 15:51.

Згідно пункту 2 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Таким чином, керуючись приписами п. 2 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України, суд приходить до висновку, що днем вручення відповідачам третій особі ухвали суду від 31.07.2026 є 31.07.2026.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі "Олєйніков проти Росії" ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються "відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її", і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі "Цудак проти Литви" (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції". Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Слід зазначити, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської і Донецької областей України.

Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №2-о/381/134/16 (провадження №61-3789св18), Верховний Суд встановив факт, що вимушене переселення особи у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області України. При цьому, Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", частиною четвертою статті 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях", та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року особи з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області.

Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі №752/6366/16-ц, від 21 серпня 2018 року у справі №428/8076/16-ц, від 06 червня 2018 року справа №428/13977/16-ц.

За таких обставин, починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України №2188-IX від 14 квітня 2022 року "Про Заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії РФ вчиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. В цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 "Агресія проти України" визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні", схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України №2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи" №2433 і визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Преамбулою Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації; відзначаючи, що дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

Російська Федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов`язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.

Отже, враховуючи, що даний спір стосується відшкодування шкоди, завданої на території України внаслідок повномасштабної військової агресії іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.

У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до частини першої статті 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" (англ. "tort exсeption"). Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у справі, яка переглядається, суд врахував таке:

- предметом позову є відшкодування матеріальної шкоди, завданої юридичній особі, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України;

- місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна;

- передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України;

- вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН;

- національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту).

Додатково суд врахував, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.

У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Тобто суд виходить з того, що у разі застосування "деліктного винятку" будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Оскільки вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету вказаної країни на цей час немає.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Згідно із правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 по справі №428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.

Таким чином, через повномасштабну військову агресію будь-який поштовий/дипломатичний зв`язок із РФ припинений, що виключає можливість звернення потерпілої особи до суду країни-агресора. Крім того, в стороннього спостерігача є підстави для обґрунтованих сумнівів у здійсненні судами країни-агресора захисту прав особи, оскільки це означало визнання державними органами РФ незаконності своїх дій. Відтак, не здійснення розгляду національним судом України даного спору фактично позбавить особу права на доступ до правосуддя.

Суд встановив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі є недоречним.

РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії резидентам України.

Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 14.04.2022 у справі №308/9708/19, від 18.05.2022 у справі №428/11673/19 та від 08.06.2022 у справі №490/9551/19.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

З огляду на наведене та зважаючи на те, що Російська Федерація була належним чином і завчасно повідомлена про розгляд Господарським судом міста Києва справи №910/5743/26, суд вбачає за можливе розглянути дану справу по суті без участі представників відповідачів та третьої особи.

Частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва встановив наступне.

Предметом позову є відшкодування шкоди, завданої Товариству з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" у вигляді упущеної вигоди внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

Основними факторами, що вплинули на погіршення фінансового результату роботи підприємства в 2022-2024 роках, позивач вказує зростання вартості будівельних матеріалів, ріст заробітних плат, а також падіння доходів від надання в оренду транспортних засобів ТОВ "КМС Логістика". Якщо у 2022-2023 роках виручка компанії зросла до 17-21 млн грн порівняно з 7-9 млн грн у 2020-2021 роках, то за 2024 рік скоротилась в 2,8 рази порівняно з 2023 роком та в 3,5 рази порівняно з 2022 року. Маржинальність валового прибутку у 2020 році складала 71,6%, у 2021 році скоротилась до 34,1%, а у 2022-2024 роках впала до 20,4-23,0%, тобто у Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" зменшилась ефективність операційної діяльності.

Позивач стверджує, що саме військова агресія Російської Федерації проти України вплинула на реалізацію господарської діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент", отримання ним прибутку, що є меншим, ніж на який він розраховував у 2022 та 2023 роках, що свідчить про порушення його права як суб`єкта господарської діяльності. Зокрема позивач вказує, що займався перевезеннями вантажів, що надходили авіашляхом з інших країн в аеропорт "Бориспіль", який через початок повномасштабного вторгнення зупинив свою діяльність.

Посилаючись на Звіт про незалежну оцінку справедливої вартості упущеної вигоди Групи компаній у складі Товариства з обмеженою відповідальністю "КМС Логістика" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент", заподіяної внаслідок військової агресії Російської Федерації, позивач вказує, що йому було завдано збитки у формі упущеної вигоди (недоотриманого прибутку) станом на 30.04.2025 у розмірі 1 173 812,00 доларів США.

Згідно із частинами першою-третьою статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

За загальними положеннями статті 22 Цивільного кодексу України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

До складу збитків включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (стаття 225 Господарського кодексу України, яка була чинною до 28.08.2025).

Оскільки відшкодування збитків є однією з форм цивільно-правової відповідальності, застосування цієї відповідальності можливе лише за наявності чотирьох умов складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки боржника; збитків; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданими збитками, вини боржника.

Окрім того, при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання (частина четверта статті 623 Цивільного кодексу України).

Отже для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення: 1) протиправної поведінки особи (боржника); 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, в тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди. За відсутності одного із елементів складу цивільного правопорушення відповідальності з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди не настає (висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 04.07.2011 у справі №3-64гс11, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.10.2018 у справі №908/2261/17, від 31.07.2019 у справі №910/15865/14).

Відсутність хоча б одного із вказаних елементів, що утворюють склад правопорушення, не дає підстави кваліфікувати поведінку боржника як правопорушення та, відповідно, не може бути підставою застосування відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності.

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою і збитками є обов`язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов`язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв`язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв`язку.

У цивільному праві протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи (така поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності)). Під збитками розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага тощо. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками виражається в тому, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки. Вина заподіювача збитків є суб`єктивним елементом відповідальності і полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності.

Тож при зверненні з позовом про відшкодування заподіяних збитків у вигляді упущеної вигоди, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами протиправність (неправомірність) поведінки заподіювача збитків, наявність збитків та їх розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками, що виражається в тому, що збитки мають виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача збитків.

Натомість боржник зі свого боку має доводити відсутність своєї вини у заподіянні збитків, оскільки чинним законодавством закріплена презумпція вини особи, яка порушила зобов`язання. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов`язання (стаття 614 Цивільного кодексу України).

Отже згідно з наведеними нормами упущеною вигодою є неодержаний (не отриманий) дохід, який кредитор міг реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушено, а боржник додержувався правил здійснення господарської діяльності.

Неодержаний дохід (упущена вигода) - це розрахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на доказах, які підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання певних грошових сум, якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення.

Тому звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на кредитора (позивача) обов`язок також довести, окрім наведеного, реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання.

Крім того, позивач (кредитор) має довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача (боржника) стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (подібні за змістом висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №750/8676/15-ц (провадження №14-79цс18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі №910/12204/17, від 16.06.2021 у справі №910/14341/18).

Тобто вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №127/16524/16-ц (провадження №61-22106св18)).

Окрім того, позивач (кредитор) повинен довести: факти вжиття ним певних заходів щодо одержання таких доходів. Тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягає відшкодуванню (подібні висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.12.2019 у справі №908/2486/18, від 15.10.2020 у справі №922/3669/19, від 16.06.2021 у справі №910/14341/18).

Отже Цивільним кодексом України передбачено загальний принцип повного відшкодування заподіяних збитків, тобто принцип за яким відшкодування здійснюється в розмірі, еквівалентному заподіяним збиткам, а обмеження майнової відповідальності допускається лише у виняткових, прямо передбачених законом або договором випадках.

Відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків.

Отже при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення) як: 1) звичайні обставини (умови цивільного/господарського обороту); 2) розумні витрати; 3) компенсаційність відшкодування збитків.

24.02.2022 Російською Федерацією розпочато повномасштабну військову агресію проти України.

Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 та вподальшому даний строк неодноразово продовжувався і станом на дату розгляду справи №910/5743/26 воєнний стан досі триває.

Частиною 3 статті 75 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Загальновідомі факти не потребують доказування тоді, коли вони визнані такими судом. Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об`єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але крім об`єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб`єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населеного пункту), але й всьому складу суду, який розглядає справу (постанови Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/3946/16 та від 26.10.2021 у справі №922/3990/19).

На підтвердження понесення збитків у вигляді упущеної вигоди у розмірі 1 173 812,00 доларів США Товариством з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" було надано договори оренди транспортних засобів, акти наданих послуг, платіжні інструкції, виписки по банківському рахунку, а також Звіт про незалежну оцінку справедливої вартості упущеної вигоди Групи компаній у складі Товариства з обмеженою відповідальністю "КМС Логістика" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент", заподіяної внаслідок військової агресії Російської Федерації (надалі - Звіт).

Товариство з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" вказує, що здійснює діяльність з надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобі та вантажних автомобілів.

І викладених даних у Звіті даних вбачається, що у 2022-2023 роках виручка Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" зросла більш ніж удвічі - до 17-21 млн грн порівняно з довоєнними 2020-2021 роками (коли вона становила 7-9 млн грн). Отримання рекордних доходів після початку повномстабної військової агресії Російської Федерації проти України прямо суперечить твердженню позивача про те, що саме через повномасштабне вторгнення Російської Федерації ним було недотримано доходи.

Зниження маржинальності валового прибутку почалося ще до повномасштабного вторгнення - у 2021 році цей показник обвалився з 71,6% до 34,1% (більш ніж у два рази), що дає підстави для висновку, що подальше зниження до 20,4-23,0% у 2022-2024 роках є продовженням негативного тренду, що сформувався у 2021 році, а не наслідком воєнних дій.

Скорочення виручки у 2024 році (в 2,8 рази порівняно з 2023 роком) відбулося на третій рік повномасштабної війни, що свідчить про вплив поточної ринкової кон`юнктури або управлінських рішень, а не про прямий наслідок розпочатої у лютому 2022 року країною-агресором повномасштабної війни.

У змісті позовної заяви позивач зазначає, що основними причинами погіршення фінансового результату стали зростання вартості будівельних матеріалів та збільшення витрат на заробітну плату.

Однак інфляційні процеси, зміна цін на ринку праці та будматеріалів є підприємницькими ризиками та загальноекономічними чинниками, настання яких не пов`язане безпосередньо із повномасштабним вторгненням. Більш того, показник річної інфляції в Україні у 2015 році був значно вищим за показники річної інфляції у 2022-2025 роки.

Крім того, інфляційні процеси (зростання вартості будівельних матеріалів та ріст заробітних плат) як в Україні, так і інших країнах відбуваються безперервно, а початок повномасштабного вторгнення міг лише посилити інфляційні процеси, проте аж ніяк не є основною причиною їх виникнення.

Наприклад, за останні п`ять років (із 2021 по 2026 рік) сукупна споживча інфляція у США зросла більш ніж на 25%, а у Польщі - понад 40%, проте на території цих країн не ведуться активні бойові дії.

Щодо посилань позивача на те, що зупинка роботи аеропорту "Бориспіль" призвела до втрати ним доходів у 2022-2023 роках, то такі твердження прямо суперечать об`єктивним економічним реаліям ринку вантажних перевезень України.

Після початку повномасштабного вторгнення відбулося одночасне закриття повітряного простору та блокування морських портів України. Оскільки авіаційний та морський транспорт до 2022 року забезпечували основну частку експортно-імпортної логістики, весь міжнародний вантажопотік України вимушено переорієнтувався на сухопутні кордони та автомобільні перевезення.

Таким чином увесь обсяг міжнародних вантажів (який лише зріс із початком повномасштабної війни в Україні, в тому числі через потреби війська та надання гуманітарної допомоги партнерами України) був перенаправлений на сухопутні кордони та автомобільний транспорт, що спричинило гострий дефіцит вантажівок та зростання тарифів на автомобільні перевезення (про що суду достеменно відомо з огляду на систематичний розгляд спорів у сфері автомобільних перевезень вантажів).

Тобто замість падіння попиту це спричинило безпрецедентний бум на ринку автоперевезень, гострий дефіцит вантажного транспорту та суттєве зростання тарифів на логістичні послуги. Зазначений загальновідомий факт підтверджується і власною фінансовою звітністю Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент", виручка якого у 2022-2023 роках зросла більш ніж удвічі (до 17-21 млн грн проти 7-9 млн грн у 2020-2021 роках).

Вантажні автомобілі не є спеціалізованим аеродромним обладнанням, яке неможливо використати за межами аеропорту. Транспортні засоби позивача могли вільно виконувати перевезення з альтернативних логістичних хабів (польських чи румунських аеропортів, морських портів тощо).

Таким чином, закриття аеропорту "Бориспіль" та морських портів не лише не позбавило позивача можливості отримувати дохід, а й створило надвисокий попит на його профільну діяльність.

З огляду що ситуація із міжнародним вантажопотоком в Україні станом на даний час не змінилась (тобто попит на вантажні перевезення залишається значно вищим ніж до повномасштабного вторгнення країни-агресора), то більш вірогідним є висновок, що падіння фінансових показників позивача у 2024 році та зменшення доходів від оренди транспорту є наслідком внутрішніх господарських прорахунків, зміни ринкової конкуренції або відносин із конкретними контрагентами, а не прямим наслідком дій відповідачів.

З огляду на наведене вбачається, що позивач не довів причиново-наслідкового зв`язку між неможливістю отримати дохід та повномасштиаюним вторгненням Російської Федерації проти України.

Окремо суд вбачає за необхідне зазначити, що безумовним та загальновідомим є факт збройної агресії Російської Федерації проти України, який сам по собі є протиправним діянням та зумовлює цивільно-правову відповідальність держави-агресора за завдану шкоду. Проте зазначена обставина не звільняє позивача від обов`язку довести належними та допустимими доказами наявність усіх обов`язкових елементів складу цивільного правопорушення у кожній конкретній справі, зокрема наявність прямого причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідачів і заявленими збитками.

Відповідно до статей 2, 13, 74 Господарського процесуального кодексу України судочинство здійснюється на засадах верховенства права, законності та змагальності сторін, а кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Наявність стану війни не може слугувати універсальною підставою для автоматичного стягнення з відповідачів будь-яких грошових сум за необґрунтованими (абстрактними, недоведеними) вимогами.

Збройна агресія не підміняє собою стандартів доказування у господарському процесі та не перетворює звичайні підприємницькі ризики, внутрішні управлінські прорахунки чи загальноекономічні коливання на упущену вигоду.

Задоволення необґрунтованого позову лише з мотивів збройної агресії Російської Федерації проти України суперечить принципу верховенства права та підриває довіру до законності й обґрунтованості судових рішень України, зокрема під час їхнього подальшого визнання та виконання в іноземних юрисдикціях.

Більш того, для того щоб рішення українського суду мало юридичну силу та могло бути виконане на території іншої держави, воно має пройти спеціальну процедуру визнання та надання дозволу на примусове виконання (екзекватуру) у компетентному суді іншої країни. Іноземний суд не переглядає справу по суті, а лише перевіряє дотримання процесуальних норм та умов міжнародних договорів.

Згідно п.п. "b", "с" ч. 1 ст. 7 Конвенції про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах (ратифіковано Законом №2342-IX від 01.07.2022) у визнанні або виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо судове рішення було отримане внаслідок обману; визнання або виконання було б очевидно несумісним з публічним порядком запитуваної Держави, включаючи ситуації, коли конкретне провадження, за результатами якого ухвалене судове рішення, було несумісним з основоположними принципами процесуальної справедливості цієї Держави, та ситуації, пов`язані з порушенням безпеки або суверенітету цієї Держави.

Оскільки процедура екзекватури (визнання та надання дозволу на примусове виконання) передбачає судовий контроль за рішенням національного суду з боку компетентних органів іноземної держави, ухвалене рішення має повною мірою відповідати найвищим стандартам якості та процесуальних гарантій.

У разі недотримання базових принципів - таких як належне сповіщення сторін, дотримання права на захист, обґрунтованість висновків чи відповідність публічному порядку (ordre public) держави виконання - іноземний суд неминуче відмовить у наданні дозволу на виконання. Саме тому якість національного судового акта є ключовою передумовою його ефективності поза межами держави.

Задоволення позовних вимог про відшкодування шкоди виключно з огляду на правовий статус відповідача (Російської Федерації), який фактично не здійснює представництво своїх інтересів у українських судах, є неприпустимим. Процесуальна пасивність відповідача не звільняє позивача від обов`язку довести обґрунтованість своїх вимог належними та допустимими доказами, а суд - від обов`язку ухвалити законне й мотивоване рішення відповідно до стандартів доказування. Формальне задоволення необґрунтованих позовів у цій категорії справ створює суттєві ризики під час подальшої процедури їх визнання та виконання в іноземних юрисдикціях (екзекватури), що здатне завдати непоправної шкоди авторитету судової влади та України вцілому і підірвати довіру до національного правосуддя на міжнародній арені.

Відтак, оскільки Товариством з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" не доведено причинного зв`язку між протиправною поведінкою відповідачів і упущеною вигодою, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати на оплату судового збору за подачу даного позову необхідно покласти на Дніпропетровський обласний центр зайнятості з огляду на відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Керуючись статтями 2, 13, 74, 79, 129, 232, 236-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент" (03040, м. Київ, провулок Задорожний, буд. 6-А, офіс 1; ідентифікаційний код 41231950) до Російської Федерації (Russian Federation; код ISO ru/rus 643) в особі Міністерства юстиції Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14; код загальноросійського класифікатора органів державного управління 1318000) та Міністерства оборони Російської Федерації (119160, Російська Федерація, м. Москва, вул. Знаменка, буд. 19; код загальноросійського класифікатора органів державного управління 1313500) про стягнення збитків у розмірі 1 173 812,00 доларів США відмовити повністю.

2. Судові витрати позивача на оплату судового збору покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Діамант Девелопмент".

3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. У відповідності до положень ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду.

Повний текст рішення складено 12.11.2026.

Суддя Роман БОЙКО