ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 листопада 2026 року м. Житомир
справа № 240/1380/26
категорія 112010200
Житомирський окружний адміністративний суд у складі
головуючого судді Горовенко А.В.,
розглянувши у письмовому провадженні у приміщенні суду за адресою: 10014, місто Житомир, вул. Лятошинського Бориса, 5, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, -
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просить:
- визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області №063850005349 від 07.11.2025 щодо незарахування періодів роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016, з 28.11.2016 по 20.08.2018, у тому числі до спеціального стажу періодів роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016, з 28.11.2016 по 10.10.2017 в Автономній Республіці Крим, яка окупована російською федерацією 20.02.2014, а також період роботи вчителем англійської мови з 21.08.2018 по 26.03.2022 в м. Алушти до часу повернення на підконтрольну Україні територію до загального та спеціального страхового стажу;
- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду в Тернопільській області зарахувати до страхового стажу періоди роботи, а саме: страхового стажу за період роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016, з 28.11.2016 по 20.08.2018, в тому числі до спеціального стажу періодів роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016, з 28.11.2016 по 20.08.2018 в Автономній Республіці Крим, яка окупована російською федерацією 20.02.2014, а також до загального та спеціального стажу роботи період роботи вчителем англійської мови з 21.08.2018 по 26.03.2022 в м. Алушта (АР Крим) до часу повернення на підконтрольну Україні територію.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що звернувся до органу Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за вислугу років, яка за принципом екстериторіальності розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України в Тернопільській області, та за результатами якого 07.11.2025 прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії.
Вважаючи протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, та таким, що порушує його права та обов`язки, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відповідно до ухвали Житомирського окружного адміністративного суду від 02.02.2026 провадження у справі відкрито. Справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвала про відкриття провадження була направлена позивачу та відповідачу за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, вказана ухвала отримана відповідачем.
Відповідач у строк, встановлений ч.1 ст.261 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), зазначений в ухвалі про відкриття провадження надіслав до суду відзив на позовну заяву.
В обґрунтування своїх доводів вказує, що 31.10.2025 позивач звернувся до органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за вислугу років. Для прийняття рішення за результатами поданої заяви за принципом екстериторіальності структурним підрозділом визначено Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області. За результатами розгляду заяви Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області прийняло рішення №063850005349 від 07.11.2025 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років.
Зазначає, що на дату звернення із заявою про призначення пенсії, вік позивача становив 58 років 02 місяці. Страховий стаж позивача на дату звернення складає - 30 років 09 місяців 08 днів. Спеціальний стаж становить 19 років 03 місяці 05 днів.
Вказує, що згідно з поданими документами до страхового стажу не зараховано:
- періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2026, з 28.11.2016 по 20.08.2018, у тому числі до спеціального стажу періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016 та з 28.11.2016 по 10.10.2017 робота в Автономній Республіці Крим, яка окупована російською федерацією 20.02.2014 (відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого Наказом Міністерства розвитку громад та територій України №376 від 28.02.2025), оскільки позивач працював в установах, які діяли за законодавством окупаційної адміністрації (в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування за вище перелічені періоди дані відсутні).
Вважає, що у позивача відсутні правові підстави для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", оскільки у нього відсутній необхідний спеціальний стаж станом на 11.10.2017 - 26 років 06 місяців.
Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Суд зазначає, що судове рішення у справі, постановлене у письмовому провадженні, складено у повному обсязі відповідно до ч.4 ст.243 КАС України.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Судом встановлено, що згідно з копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Алуштинським МВ РУ МВС України у Криму 10.12.1997, ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до довідки від 26.03.2022 №1801-5000502262 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, місце фактичного проживання/перебування ОСОБА_1 : АДРЕСА_1
31 жовтня 2025 року позивач звернувся до органів Пенсійного фонду України із заявою про призначення пенсії за вислугу років.
З урахуванням принципу екстериторіальності, заяву позивача про призначення пенсії розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України в Тернопільській області та 07.11.2025 прийнято рішення №063850005349 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років у зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу років станом на 11.10.2017.
В зазначеному рішенні вказано, що вік заявника (на момент звернення до територіальних органів Пенсійного фонду України) 58 років 02 місяці, страховий стаж особи становить 30 років 09 місяців 08 днів, спеціальний стаж становить 19 років 03 місяці 05 днів.
Зазначено, що за результатами розгляду документів, доданих до заяви, до страхового стажу не зараховано:
- періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2026 з 28.11.2016 по 20.08.2018, у тому числі до спеціального стажу періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016 та з 28.11.2016 по 10.10.2017 робота в Автономній Республіці Крим, яка окупована російською федерацією 20.02.2014 (відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого Наказом Міністерства розвитку громад та територій України №376 від 28.02.2025), оскільки позивач працював в установах які діяли за законодавством окупаційної адміністрації (в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування за вище перелічені періоди дані відсутні).
Листом від 14.11.2025 №0600-0205-8/100696 Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області повідомило позивачу про прийняте Головним управлінням Пенсійного фонду України в Тернопільській області рішення від 07.11.2025 №063850005349 про відмову в призначенні пенсії за вислугу років.
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Стаття 4 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058 (далі - Закон №1058) визначає складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов`язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.
Законом, який відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій є Закон України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII(далі - Закон №1788-XII).
Відповідно до ст.48 Кодексу законів про працю України та статті 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-ХІІ (далі - Закон №1788-ХІІ) основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Пунктами 1, 2, 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 №637 (далі - Порядок №637) визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставах інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі, коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється на підставі показань свідків.
За відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження наявного трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які місять відомості про періоди роботи.
Абзацами 1-2 п. 20 Порядку №637 передбачено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників (додаток № 5). У довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, куди включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка.
Аналіз наведених норм права свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка, а необхідність підтвердження трудового стажу на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами виникає виключно у разі відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній чи наявності неправильних чи неточних записів про періоди роботи.
Вказаний висновок узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.12.2019 по справі №235/805/17, від 06.12.2019 по справі №663/686/16-а, від 06.12.2019 по справі № 500/1561/17, від 05.12.2019 по справі №242/2536/16-а.
З оскаржуваного рішення слідує, що позивачу не зараховано періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2026 з 28.11.2016 по 20.08.2018, у тому числі до спеціального стажу періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016 та з 28.11.2016 по 10.10.2017 - робота в Автономній Республіці Крим, яка окупована російською федерацією 20.02.2014 (відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, затвердженого Наказом Міністерства розвитку громад та територій України №376 від 28.02.2025), оскільки позивач працював в установах, які діяли за законодавством окупаційної адміністрації (в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування за вище перелічені періоди дані відсутні).
Відповідно до записів, що містяться у трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 від 04.07.1983, позивач у періоди:
- з 01.12.2010 по 25.11.2016 - працював вчителем англійської мови в Партенітській загальноосвітній школі I-IIІ ступеня;
- з 28.11.2016 по 20.08.2018 - працював вчителем англійської мови в Муніципальній загальноосвітній установі "Школа №2" міста Алушти.
Відмовляючи у зарахуванні до страхового стажу позивача періоду роботу з 01.03.2014 по 25.11.2026 з 28.11.2016 по 20.08.2018, у тому числі до спеціального стажу періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016 та з 28.11.2016 по 10.10.2017, відповідач вказує, що позивач працював в установах, які діяли за законодавством окупаційної адміністрації.
З даного приводу суд зазначає наступне.
Згідно з вимогами пункту 14-4 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV, громадянам України, які проживають на тимчасово окупованих територіях України або під час тимчасової окупації територій виїхали на підконтрольну Україні територію, виплата пенсії згідно з цим Законом проводиться за умови неодержання пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації. У разі відсутності обміну інформацією між органами пенсійного забезпечення України та російської федерації неодержання пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації підтверджується повідомленням про це органу Пенсійного фонду в заяві особи про призначення, поновлення та продовження виплати пенсії.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 № 1207-VІІ (далі - Закон №1207-VІІ), тимчасово окупована російською федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території визначаються цим Законом, іншими законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права.
Відповідно до частини другої згаданої статті, датою початку тимчасової окупації російською федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року.
Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими російською федерацією з 20 лютого 2014 року.
Статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території.
Україна зобов`язується підтримувати і забезпечувати економічні, фінансові, політичні, соціальні, інформаційні, культурні та інші зв`язки з громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, сприяти їх залученню до процесів утвердження української національної та громадянської ідентичності.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», для громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території, реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на надання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Порядок надання соціальних послуг громадянам, які проживають на тимчасово окупованій території, визначається Кабінетом Міністрів України.
Гарантії прав, свобод та законних інтересів осіб, які переселилися з тимчасово окупованої території України та перебувають на території України на законних підставах, визначаються Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 № 1706-VII (далі - Закон №1706-VII).
Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи за національним законодавством міститься у статті 1 Закону №1706-VII, а саме, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка: перебуває на території України на законних підставах; має право на постійне проживання в Україні; була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Відповідно, визначення внутрішньо переміщеної особи має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства), та спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.
Відповідно до статті 2 Закону №1706-VII, Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
За змістом частин першої та другої статті 4 Закону №1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.
Згідно зі статтею 5 Закону №1706-VII, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.
За частинами другою та третьою статті 7 Закону №1706-VII Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.
Статтею 14 Закону №1706-VII визначено, що внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.
Судом встановлено, що позивач є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 26.03.2022 №1801-5000502262 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, яка зареєстрована в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846, затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Порядок №22-1).
Згідно з абзацом 2 п. 1.5 Порядку №22-1, внутрішньо переміщені особи (крім осіб, зазначених в абзаці двадцять четвертому пункту 2 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509) подають заяви з урахуванням вимог постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».
Постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.2017 №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (далі - Постанова №637, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), зокрема установлено, що Призначення, відновлення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання) (далі - пенсії) внутрішньо переміщеним особам, у тому числі особам, які відмовились відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно проживають на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження, здійснюються територіальними органами Пенсійного фонду України на підставі відомостей, що містяться в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб.
Під час звернення внутрішньо переміщеної особи із заявою про призначення, відновлення чи продовження виплати пенсії та документом, що посвідчує особу, територіальні органи Пенсійного фонду України ідентифікують особу заявника, фіксують місце і час її звернення, порівнюють отримані дані з даними, що обробляються в базах даних Пенсійного фонду України, з урахуванням даних Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб у порядку, який затверджується Пенсійним фондом України за погодженням з Мінсоцполітики.
Виходячи із системного аналізу вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що особам, які проживають на визнаних Україною тимчасово окупованих територіях забезпечується дотримання всіх соціальних прав згідно із положеннями Конституції України та законодавства України.
Територія АР Крим визнана тимчасово окупованою з 20.02.2014, та на даній території продовжувалось відповідно забезпечення, зокрема, соціальних гарантій осіб, громадян України, іноземців, що визначається затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 №234 Порядком виплати пенсії та надання соціальних послуг громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.
Суд враховує, що у 1971 році Міжнародний суд Організації Об`єднаних Націй (далі ООН) у документі «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначив, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Відтак, у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані Намібійські винятки, відповідно до яких документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.
Верховний Суд у постанові від 22.10.2018 у справі №235/2357/17 підтвердив обґрунтованість врахування судами першої та апеляційної інстанцій довідок, які видані на тимчасово окупованій території, та зазначив, що до вказаних правовідносин застосуванню підлягають так звані намібійські винятки Міжнародного суду ООН: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.
На думку Верховного Суду у вказаному рішенні у виняткових випадках визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» від 23.02.2016 суд констатував, що Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих defacto органів та інститутів (окупаційної влади) далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами.
Отже, з огляду на сформовані міжнародні стандарти захисту прав та інтересів громадян (так звані "намібійські винятки" Міжнародного суду ООН), суд дійшов висновку, що видані окупаційною владою документи повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.
Крім цього, відповідно до пункту 2.1 Порядку №22-1 до заяви про призначення пенсії за віком додаються, зокрема: заява в довільній формі про відсутність громадянства держави-окупанта (для призначення пенсій громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації). Орган, що призначає пенсію, додає одержаний на запит документ про те, що особа не перебуває на обліку в органах пенсійного забезпечення російської федерації як одержувач пенсії.
У разі відсутності обміну інформацією між органами пенсійного забезпечення України та російської федерації неодержання пенсії від органів пенсійного забезпечення російської федерації підтверджується повідомленням про це органу, що призначає пенсію, в заяві особи про призначення, поновлення та продовження виплати пенсії (для осіб, зазначених у пункті 14-4 розділу XV Закону).
Судом встановлено, що у заяві про призначення пенсії від 31.10.2025, ОСОБА_1 у графі "Пенсія іншого виду, за іншими законами України або в іншій державі, в том у числі в іншій державі з урахуванням періодів трудової діяльності до 01 січня 1992 року в республіках колишнього Союзу РСР" засвідчив власним підписом, що пенсія не призначалася в іншій державі, не отримує пенсію іншого виду та не отримує від рф.
Також позивач у своїй позовній заяві вказує, що відповідачем, при розгляді його заяви про призначення пенсії за вислугу років, не зараховано до страхового стажу роботу на посаді вчителя англійської мови починаючи з 21.08.2018 по 26.03.2022 в м. Алушта (АР Крим) до часу повернення на підконтрольну державі Україна територію в 2022 році.
До матеріалів справи позивачем долучено трудову книжку серії НОМЕР_2 від 04.07.1983, у якій містяться відповідні записи про його трудову діяльність, які внесені уповноваженою особою, про що свідчить підпис та печатки, містять посилання на дату на номер наказу, що слугували підставою вчинення запису про прийняття та звільнення.
Зокрема, з 28.11.2016 по 20.08.2018, з 21.08.2018 по 26.03.2022 (взятий на облік внутрішньо переміщеної особи відповідно до довідки від 26.03.2022 №1801-5000502262) позивач дійсно працював вчителем англійської мови в м. Алушта (АР Крим) до часу повернення на підконтрольну Україні територію.
З аналізу положень Порядку №637 та Порядку №22-1 слідує, що основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування, є саме оригінал трудової книжки, а за відсутності оригіналу трудової книжки або відповідних записів у ній стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Верховний Суд у постанові від 06.02.2018 у справі №677/277/17 зазначив, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 № 301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а тому недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, якій ця трудова книжка належить.
Відтак, на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Відсутність посилання чи неточних записів у первинних документах по обліку трудового стажу та нарахуванню заробітної плати на конкретну посаду, яку займав позивач у той чи інший період його роботи у підприємстві за наявності належним чином оформленої трудової книжки, не може бути підставою для виключення вказаних періодів роботи з трудового стажу позивача, що дає йому право на призначення пенсії за віком, оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства та не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань з призначення пенсії за віком.
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 21.02.2018 у справі №687/975/17.
Відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII (в редакції, що діяла до внесення змін Законом України від 02.03.2015 №213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі Закон №213-VIII) та Законом України від 24.12.2015 №911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі Закон №911-VIII), право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Проте, Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення", який набув чинності з 01.04.2015 пункт "е" статті 55 Закону № 1788-ХІІ було викладено в іншій редакції, згідно якої право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати:
з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;
з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;
з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;
з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;
з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;
з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;
з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;
з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;
з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;
з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
У подальшому, згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 № 911-VIII до статті 55 Закону № 1788-ХІІ з 01.01.2016 також було внесено зміни, відповідно до якого пункт "е" вказаної статті має наступний зміст: право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення: які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту; 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки - які народилися з 1 січня 1969 року по 30 червня 1969 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 1 січня 1971 року.
Отже, Закон №911-VIII встановив раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме: 55 років - при наявному спеціальному стажі діяльності не менше 25 років.
Проте, рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року №911-VIII.
Конституційний Суд України приймаючи вказане рішення, виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення певного віку (для працівників, зазначених у пунктах "е", "ж" статті 55 Закону № 1788-ХІІ - 55 років), нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Ці норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04 червня 2019 року.
Отже, з 04 червня 2019 року при вирішенні питання про призначенні позивачу пенсії за вислугою років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону № 1788-XII необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законом №213-VIII та Законом № 911-VIII.
Таким чином, з 04 червня 2019 року при визначенні права на отримання пенсії за вислугу років необхідно виходити з наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон №1058-ІV.
03 жовтня 2017 року прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" №2148-VIII, яким з 11 жовтня 2017 року розділ XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV доповнено пунктом 2-1
Згідно з пунктом 2-1 Розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV, особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення".
Також, Законом №2148-VІІІ були внесені зміни до пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII, після внесених яких вказаний пункт викладений у наступній редакції:
"До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону №1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії".
Таким чином, враховуючи положення п.2-1 та п.16 Розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV, визначальним для встановлення права особи на призначення пенсії за вислугу років є наявність в особи спеціального стажу, необхідного для призначення пенсії станом на 11.10.2017. У спірному випадку, враховуючи вищенаведені положення статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", такий стаж повинен становити від 25 до 30 років.
Подібна позиція висловлена Верховним Судом у справі №440/1286/20 (постанова від 27.07.2022).
За доводами відповідача страховий стаж позивача становить 30 років 09 місяців 08 днів, спеціальний стаж становить 19 років 03 місяці 05 днів, тобто менший ніж 25 років.
Водночас, як вже встановлено судом, відповідач неправомірно не зарахував до страхового стажу позивача періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2026 з 28.11.2016 по 20.08.2018, у тому числі до спеціального стажу періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016 та з 28.11.2016 по 10.10.2017, та період роботи вчителем англійської мови з 21.08.2018 по 26.03.2022 в м. Алушта (АР Крим) до часу повернення на підконтрольну Україні територію, відповідно до трудової книжки серії НОМЕР_2 від 04.07.1983.
Відтак, беручи до уваги, що конституційне право особи на соціальний захист, що включає право на забезпечення у старості та в інших випадках, передбачених законом, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області №063850005349 від 07.11.2025, є таким, що порушує право позивача на соціальних захист, не відповідає приписам чинного законодавства та принципу верховенства права, а тому наявні підстави для визнання такого рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Згідно із ч.3 ст.245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
В спірному випадку заява позивача від 31.10.2025 щодо призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. "е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" розглянута за принципом екстериторіальності Головним управлінням Пенсійного фонду України в Тернопільській області та за результатом її розгляду прийнято рішення від 07.11.2025 №063850005349.
Таким чином, оскільки відповідальним за прийняття оскаржуваного рішення є орган Пенсійного фонду, що розглядав таку заяву, належним способом захисту порушеного права є зобов`язання саме такого органу Пенсійного фонду вчинити дії для відновлення порушеного права позивача.
Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії, чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду.
З метою належного захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне зобов`язати суб`єкта владних повноважень - Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, повторно розглянути заяву позивача від 31.10.2025 про призначення пенсії за вислугу років, зарахувавши до страхового стажу періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2026, з 28.11.2016 по 20.08.2018, у тому числі до спеціального стажу періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016 та з 28.11.2016 по 10.10.2017, та період роботи вчителем англійської мови з 21.08.2018 по 26.03.2022 в м. Алушта (АР Крим) до часу повернення на підконтрольну Україні територію відповідно до трудової книжки серії НОМЕР_2 від 04.07.1983, з урахуванням висновків суду у даній справі.
Відповідно до ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України у адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи те що, відповідачем не надано суду доказів на підтвердження правомірності своєї відмови, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
В силу приписів ч.1 ст.139 КАС України, сплачений позивачем судовий збір підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 4, 6-9, 32, 77, 90, 139, 205, 242-246, 250, 255, 258, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, Житомирський окружний адміністративний суд, -
вирішив:
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідн. номер НОМЕР_3 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області (майдан Волі, 3, м. Тернопіль, Тернопільська обл., Тернопільський р-н, 46001, код ЄДРПОУ 14035769) про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 07.11.2025 за №063850005349 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до п. "е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 31.10.2025 про призначення пенсії за вислугу років, зарахувавши до страхового стажу періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2026 та з 28.11.2016 по 20.08.2018, у тому числі до спеціального стажу періоди роботи з 01.03.2014 по 25.11.2016 та з 28.11.2016 по 10.10.2017, та період роботи вчителем англійської мови з 21.08.2018 по 26.03.2022 в м. Алушта (АР Крим) до часу повернення на підконтрольну Україні територію відповідно до трудової книжки серії НОМЕР_2 від 04.07.1983, з урахуванням висновків суду у даній справі.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) грн 20 (двадцять) коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.
Рішення складено в повному обсязі 13 листопада 2026 року.
Суддя А.В. Горовенко