ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
13 листопада 2026 року справа № 380/16833/26
Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Желік О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів, -
в с т а н о в и в:
до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), у якій позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди у розмірі пропорційно часу безпосередньої участі у бойових діях відповідно до абзацу 3 пункту 4 Постанови КМУ від 11 лютого 2025 року № 153;
- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду на підставі абзацу 3 пункту 4 Постанови КМУ від 11 лютого 2025 року № 153 з розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених), а саме за 114 днів, в сумі 633333,33 тис. грн;
- встановити, що утриманні з одноразової грошової винагороди передбачені законодавством податки та збори компенсуються відповідачем позивачу відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 28.03.2022 у віці до 25 років його призвано на військову службу за мобілізацією до Збройних Сил України. Позивач проходив службу у військовій частині НОМЕР_2 на посадах навідника та снайпера, а з 19.04.2023 - у військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 19.07.2024 №338-РС позивача звільнено з військової служби за станом здоров`я, а з 26.07.2024 виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 . У періоди з 16.10.2022 по 04.11.2022 та з 15.11.2022 по 11.02.2023 позивач брав участь у бойових діях, що, на його думку, підтверджується довідкою військової частини НОМЕР_2 від 25.12.2023 №6375 та витягом із журналу бойових дій. З 22.02.2024 позивач має статус учасника бойових дій. Як стверджує позивач, його звільнення з військової служби зумовлене захворюванням, набутим до початку її проходження, у зв`язку з яким у 2023 році йому встановлено третю групу інвалідності.
Позивач вважає, що відповідає умовам, визначеним абз.3 п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі - постанова №153), оскільки його призвано на військову службу у віці до 25 років під час воєнного стану, а безпосередня участь у бойових діях тривала менше шести місяців. На думку позивача, постанова №153 та затверджений нею Порядок не містять заборони чи обмеження щодо виплати винагороди особам, звільненим з військової служби до 13.02.2025. Обмеження права на винагороду залежно від дати звільнення позивач вважає дискримінаційним, таким, що суперечить ст.24 Конституції України та практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Карсон та інші проти Сполученого Королівства», «Бурдов проти Росії»). Тривалість своєї безпосередньої участі у бойових діях позивач визначає у 114 днів і вважає, що набув право на пропорційну частину винагороди та законне сподівання на її отримання у розумінні ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Позивач також зазначає, що у відмові відповідача відсутні посилання на наявність у нього захворювання, набутого до призову, що під час призову його визнали придатним до виконання бойових завдань, що він не вчиняв правопорушень, які позбавляють права на виплату, а звільнення відбулося з поважної причини. Крім того, позивач просить врахувати обов`язок відповідача компенсувати суму податку з доходів фізичних осіб, утриману з винагороди.
Ухвалою від 17.08.2026 суд відкрив провадження у справі та постановив розглядати її за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
26.09.2026 відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому проти задоволення позову заперечив. Відповідач зазначає, що позивача, призваного 28.03.2022 на військову службу за мобілізацією, наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 19.04.2023 №69 зараховано до списків особового складу частини, а наказом від 26.07.2024 №212 звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу частини і всіх видів забезпечення. Відповідач вважає, що згідно з абз.2 п.4 постанови №153 право на винагороду мають громадяни України з числа осіб рядового, сержантського та старшинського складу, які у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях. Оскільки на момент прийняття постанови №153 позивач уже не проходив військову службу та не мав статусу військовослужбовця, її положення на нього не поширюються. Відповідач наголошує, що як суб`єкт владних повноважень він не має права на власний розсуд визначати коло отримувачів винагороди, змінювати умови її призначення або здійснювати виплату бюджетних коштів за відсутності передбачених нормативно-правовими актами підстав. Вимоги про стягнення 633333,33 грн та про компенсацію податків відповідач вважає похідними від вимоги про визнання бездіяльності протиправною. Відповідач також вказує, що виплата винагороди без правових підстав призведе до незаконних витрат коштів державного бюджету в умовах воєнного стану. Одночасно з відзивом відповідач подав клопотання про поновлення строку на його подання.
01.10.2026 позивач подав відповідь на відзив. Позивач зазначає, що відповідач не заперечує його відповідності іншим умовам постанови №153, а єдиною підставою відмови вважає те, що позивач не проходить військову службу. Позивач вказує, що абз.4 п.4 постанови №153 передбачає виплату винагороди у повному обсязі особам, які мають захворювання, поранення (травми, контузії, каліцтва), одержані під час захисту Вітчизни, а такі особи часто підлягають звільненню з військової служби. На цій підставі позивач робить висновок, що винагорода належить не лише особам, які проходять службу на дату звернення за нею. Позивач вважає, що на користь його права на виплату свідчать вживання у п.4 постанови №153 поняття «громадянам України», а не «військовослужбовцям», та саме поняття «винагорода», зміст якого він розкриває з посиланням на Методичні рекомендації щодо оплати праці працівників малих підприємств, схвалені наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 13.08.2004 №186. Позивач посилається на ст.17, 24, 65 Конституції України, на рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 №14-рп/2004 та від 18.12.2018 №12-р/2018, на принцип тлумачення закону на користь особи з посиланням на постанову Верховного Суду від 10.01.2024 у справі №240/4894/23, на розмежування кола учасників експериментального проекту (п.3 постанови №153) і кола отримувачів винагороди (п.4 постанови №153), а також на ч.1 ст.53 Закону України «Про правотворчу діяльність», за змістом якої дія нормативно-правового акта поширюється і на відносини, що виникли до набрання ним чинності та тривали на цю дату.
01.10.2026 відповідач подав заперечення на відповідь на відзив, у яких підтримав позицію, викладену у відзиві. Відповідач зазначає, що умова «проходять військову службу» міститься безпосередньо в диспозиції абз.2 п.4 постанови №153, а абзаци третій та четвертий цього пункту стосуються військовослужбовців, зазначених в абзаці другому, тому не створюють окремої категорії отримувачів з числа колишніх військовослужбовців. На думку відповідача, словосполучення «громадяни України» визначає загальну категорію осіб і не може тлумачитися окремо від подальших кваліфікаційних умов, а наявність захворювання чи поранення впливає лише на розмір винагороди. Відповідач вказує, що постанова №153 враховує факт призову чи прийняття на службу до набрання нею чинності, однак не має необмеженої зворотної дії, а принцип тлумачення на користь особи не може застосовуватися для створення права, не передбаченого нормативним актом. Відповідач також заперечує доводи про дискримінацію, оскільки особи, які проходять службу, та особи, звільнені до набрання чинності постановою №153, мають різний правовий статус, а умова щодо проходження служби пов`язана з метою експериментального проекту. Крім того, відповідач посилається на практику Харківського та Волинського окружних адміністративних судів 2026 року.
Вирішуючи питання щодо врахування відзиву, суд виходить з того, що строк на його подання встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі. Відповідно до ч.2 ст.121 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Беручи до уваги подане відповідачем клопотання, а також те, що позивач отримав відзив та реалізував право на подання відповіді на нього, суд з власної ініціативи продовжує відповідачу строк на подання відзиву та враховує відзив під час ухвалення рішення.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією паспорта громадянина України № НОМЕР_3 . Реєстраційний номер облікової картки платника податків позивача - НОМЕР_4 .
Згідно із записами у військовому квитку серії НОМЕР_5 позивача 28.03.2022 на підставі Указу Президента України №69/2022 від 24.02.2022 призвано до Збройних Сил України по мобілізації. На дату призову позивачу виповнилося 24 роки. Відповідно до записів у п.17 «Проходження військової служби» військового квитка позивач проходив службу у військових частинах НОМЕР_6 , НОМЕР_7 , НОМЕР_2 , а з 19.04.2023 - у військовій частині НОМЕР_1 .
Витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 19.04.2023 №69 солдата військової служби за призовом під час мобілізації ОСОБА_1 , призначеного наказом командира 1220 інженерного батальйону (по особовому складу) від 19.04.2023 №6-РС на посаду робітника підсобного 1-го інженерного відділення 5-го інженерного взводу 3-ї інженерної роти, з 19.04.2023 зараховано до списків особового складу частини та на всі види забезпечення.
Відповідно до довідки військової частини НОМЕР_2 від 25.12.2023 №6375 про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України матрос ОСОБА_1 у період з 16.10.2022 по 04.11.2022, з 15.11.2022 по 11.02.2023 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи в с. Опитне, с. Водяне Донецької області. Підставою видачі довідки зазначено витяг з журналу бойових дій від 15.11.2022 та 11.02.2023 (інв.№23/дск від 23.06.2022). До матеріалів справи долучено витяг із журналу бойових дій військової частини НОМЕР_2 інв.№23/дск від 23.06.2022, який містить записи за 15.11.2022 та 11.02.2023 про виконання підрозділом бойових завдань у складі 36 обрмп.
22.02.2024 позивачу видано посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_8 .
Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААГ №386140 від 30.08.2023 за результатами первинного огляду позивачу встановлено третю групу інвалідності безстроково. Як зазначає сам позивач у позовній заяві, інвалідність зумовлена захворюванням, набутим до початку проходження військової служби.
Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 26.07.2024 №212 солдата військової служби по мобілізації ОСОБА_1 , робітника підсобного 1-го інженерного відділення 5-го інженерного взводу 3-ї інженерної роти, звільненого наказом командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (по особовому складу) від 19.07.2024 №338-РС у запас за підп.«б» (за станом здоров`я (за наявності інвалідності (якщо військовослужбовець не висловив бажання продовжувати військову службу))) п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» №2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232-XII), з 26.07.2024 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Календарна вислуга позивача у Збройних Силах України на день виключення зі списків особового складу становить 02 роки 03 місяці 05 днів. Підставою наказу визначено наказ командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (по особовому складу) від 19.07.2024 №338-РС та рапорт солдата ОСОБА_1 від 26.07.2024 №2999.
Згідно зі скороченим витягом з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» ФОВА-006286246 станом на 21.05.2026 відомості про наявність у позивача незнятої чи непогашеної судимості відсутні.
Позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату одноразової грошової винагороди відповідно до постанови №153 (згідно з позовною заявою - у травні 2026 року). Листом від 20.07.2026 №1254 відповідач повідомив позивача, що постанова №153 набрала чинності після його звільнення з військової служби, оскільки позивача звільнено наказом командувача військ ОК « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 19.07.2024 №338-РС та виключено зі списків особового складу 26.07.2024. У листі також зазначено: «Постанова №153 не містить положень щодо її зворотної дії в часі та не передбачає поширення її норм на осіб, які були звільнені з військової служби до набрання нею чинності. Враховуючи викладене, правові підстави для нарахування та виплати одноразової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153, відсутні, у зв`язку з чим у задоволенні Вашої заяви відмовлено».
Не погоджуючись з такою відмовою, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір по суті, суд керується таким.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.5 ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Згідно з ч.1, 2 ст.24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до ч.1 ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України у Рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 зазначив: «За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце».
Згідно з ч.1 ст.2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Відповідно до ч.3 ст.2 Закону №2232-XII громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями. Абзацом четвертим ч.9 ст.1 Закону №2232-XII визначено, що військовослужбовці - особи, які проходять військову службу.
Згідно з абз.1 ч.3 ст.24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до абз.1 п.1 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно з п.2 ст.9 Закону №2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Абзацом першим п.4 ст.9 Закону №2011-XII встановлено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Кабінет Міністрів України прийняв постанову №153. Постанову опубліковано в газеті «Урядовий кур`єр» від 13.02.2025 №33, вона набрала чинності 13.02.2025. На час виникнення спірних правовідносин постанова №153 діяла в редакції від 07.08.2025 зі змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 01.04.2025 №387 та від 30.07.2025 №942.
Пунктом 1 постанови №153 Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ стосовно реалізації протягом двох років з дня, що настає за днем набрання чинності цією постановою, експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану (далі - експериментальний проект).
Відповідно до підп.1 п.3 постанови №153 учасниками експериментального проекту є: громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії або Державної прикордонної служби на посади рядового складу; Збройні Сили; Національна гвардія; Державна прикордонна служба; Міністерство оборони; Міністерство внутрішніх справ; військові частини, визначені Генеральним штабом Збройних Сил, Головним управлінням Національної гвардії та Адміністрацією Державної прикордонної служби.
Пунктом 4 постанови №153 установлено, що:
громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 р. №64, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 р. №2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора (далі - бойові дії в районах ведення воєнних (бойових) дій), строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах (далі - винагорода) у розмірі 1 млн. гривень;
військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн. гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених);
військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон) винагорода виплачується в повному обсязі;
військовослужбовцям, зазначеним в абзацах другому та третьому цього пункту у разі, коли вони притягувалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів притягувалися до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, винагорода не виплачується;
виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та:
були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу;
проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу "молодший лейтенант";
проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання.
Пунктом 1 Порядку реалізації експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану, затвердженого постановою №153 (далі - Порядок №153), визначено, що цей Порядок визначає механізм реалізації експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Держприкордонслужбі під час воєнного стану (далі - експериментальний проект) та особливості залучення під час воєнного стану на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії та Держприкордонслужби на посади рядового складу громадян України віком від 18 до 25 років, проходження ними військової служби, а також створення для цього відповідних умов. Метою експериментального проекту є підвищення рівня укомплектованості особовим складом бойових військових частин (підрозділів) Збройних Сил, Національної гвардії та Держприкордонслужби шляхом удосконалення механізму залучення громадян України віком від 18 до 25 років до проходження військової служби за контрактом та створення додаткових мотиваційних чинників для цього.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам сторін, суд зазначає таке.
Одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення у розумінні п.2 ст.9 Закону №2011-XII. Її розмір та коло отримувачів визначив Кабінет Міністрів України в межах повноважень, наданих п.4 ст.9 Закону №2011-XII. Тому право на цю виплату виникає лише в особи, яка відповідає умовам, встановленим п.4 постанови №153.
Аналіз абз.2 п.4 постанови №153 дає підстави для висновку, що право на винагороду виникає за одночасної наявності таких умов: особа належить до рядового, сержантського чи старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань або правоохоронних органів спеціального призначення; до набрання чинності постановою №153 особа у віці до 25 років була прийнята або призвана на військову службу під час воєнного стану; особа проходить військову службу; особа брала безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності постановою №153. Відсутність хоча б однієї з цих умов виключає виникнення права на винагороду в розмірі, визначеному абз.2 п.4 постанови №153.
Абзаци третій і четвертий п.4 постанови №153 не встановлюють окремого кола отримувачів. Вони визначають розмір винагороди для «військовослужбовців, зазначених в абзаці другому цього пункту», безпосередня участь яких у бойових діях тривала менше шести місяців. Отже, для застосування абз.3 п.4 постанови №153, на який посилається позивач, особа повинна відповідати всім умовам абз.2 п.4 постанови №153, крім умови про шестимісячну тривалість участі у бойових діях. Серед цих умов є умова щодо проходження військової служби.
Суд звертає увагу, що умови абз.2 п.4 постанови №153 сформульовано по-різному в часі. Обставини щодо прийняття (призову) на службу та участі у бойових діях викладено у минулому часі («були прийняті або призвані», «брали безпосередню участь») і прив`язано до дати набрання чинності постановою №153. Умову щодо служби викладено у теперішньому часі - «проходять військову службу». Тобто постанова №153 враховує минулі факти служби, проте адресована особам, які на момент набрання нею чинності проходили військову службу. Таке формулювання абз.2 п.4 збережено і після внесення змін до постанови №153 постановами Кабінету Міністрів України від 01.04.2025 №387 та від 30.07.2025 №942.
Зміст поняття «проходять військову службу» визначено законом. Згідно з ч.3 ст.2 та абз.4 ч.9 ст.1 Закону №2232-XII військовослужбовцями є особи, які проходять військову службу. Відповідно до ч.3 ст.24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.
У даній справі мали місце наступні обставини. Позивача призвано на військову службу 28.03.2022 у віці 24 років. Наказом командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 19.07.2024 №338-РС позивача звільнено з військової служби у запас, а наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 26.07.2024 №212 - з 26.07.2024 виключено зі списків особового складу частини. Постанова №153 набрала чинності 13.02.2025.
Отже, проходження позивачем військової служби закінчилося 26.07.2024, тобто за шість з половиною місяців до набрання чинності постановою №153. Станом на 13.02.2025, а також на день звернення до відповідача із заявою у 2026 році позивач військову службу не проходив і статусу військовослужбовця не мав. Тому позивач не відповідає умові абз.2 п.4 постанови №153 щодо проходження військової служби, а відтак не належить і до військовослужбовців, яким винагорода виплачується пропорційно відповідно до абз.3 п.4 постанови №153.
Такий висновок узгоджується з конституційним принципом дії нормативно-правових актів у часі. Постанова №153 набрала чинності 13.02.2025 і не містить положень про поширення її дії на осіб, військова служба яких закінчилася до цієї дати. Правовідносини проходження позивачем військової служби, в межах яких могло виникнути право на додаткові види грошового забезпечення, припинилися 26.07.2024, коли постанова №153 ще не діяла. Застосування постанови №153 до таких правовідносин означало б надання їй зворотної дії в часі, що не відповідає ч.1 ст.58 Конституції України та її тлумаченню, наданому Конституційним Судом України у Рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99.
Суд відхиляє посилання позивача на ч.1 ст.53 Закону України «Про правотворчу діяльність» №3354-IX від 24.08.2023 (далі - Закон №3354-IX). Положення, на яке посилається позивач, міститься не у ст.53, а у ч.1 ст.57 Закону №3354-IX, згідно з якою дія нормативно-правового акта у часі - це реалізація нормативно-правового акта щодо суспільних відносин, що виникли після набрання ним чинності або до набрання ним чинності і тривали станом на дату набрання актом чинності. Дія нормативно-правового акта поширюється на суспільні відносини, що виникли (тривають) після набрання ним чинності, якщо інше не передбачено Конституцією України чи законом. Водночас абзацом першим п.1 розділу XIV «Прикінцеві положення» Закону №3354-IX встановлено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року №2102-IX, крім положень, визначених підпунктами 1-5 цього пункту. Ст.57 Закону №3354-IX до цих винятків не належить. Оскільки воєнний стан в Україні триває, ст.57 Закону №3354-IX не введена в дію. Крім того, навіть за змістом наведеної норми нормативно-правовий акт реалізується щодо відносин, які виникли до набрання ним чинності, лише за умови, що такі відносини тривали станом на дату набрання актом чинності. Відносини військової служби позивача станом на 13.02.2025 не тривали.
Суд не погоджується з доводом позивача про те, що вживання у п.4 постанови №153 словосполучення «громадянам України» свідчить про поширення її дії на колишніх військовослужбовців. Абзац другий п.4 постанови №153 містить єдину конструкцію: «громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу …, які … проходять військову службу». Громадянство є лише однією з ознак отримувача винагороди і не може тлумачитися окремо від інших ознак, визначених у тому самому реченні. Крім того, в абзацах третьому - п`ятому п.4 постанови №153 отримувачі винагороди прямо названі «військовослужбовцями».
Суд відхиляє посилання позивача на визначення поняття «винагорода», наведене у Методичних рекомендаціях щодо оплати праці працівників малих підприємств, схвалених наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 13.08.2004 №186. Ці рекомендації стосуються оплати праці працівників малих підприємств і не регулюють грошове забезпечення військовослужбовців. Умови виплати винагороди визначено безпосередньо п.4 постанови №153, а назва виплати («за тривалість проходження служби в бойових умовах») не змінює кола осіб, яким вона виплачується.
Суд погоджується з позивачем у тому, що п.3 постанови №153 визначає учасників експериментального проекту, а п.4 постанови №153 є самостійною підставою для виплати винагороди, яка не пов`язана з укладенням контракту за формою, затвердженою постановою №153. Однак цей довід не впливає на результат вирішення спору, оскільки умова щодо проходження військової служби міститься саме в п.4 постанови №153.
Суд також відхиляє довід позивача про те, що абз.4 п.4 постанови №153 поширює право на винагороду на осіб, звільнених з військової служби у зв`язку із захворюванням. Абзац четвертий п.4 постанови №153 так само стосується «військовослужбовців, зазначених в абзаці другому цього пункту», і визначає не коло отримувачів, а розмір винагороди (у повному обсязі) у разі, коли участь у бойових діях тривала менше шести місяців у зв`язку із наявністю захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або перебуванням у полоні. Позивач вимагає не повної, а пропорційної виплати за абз.3 п.4 постанови №153. Крім того, позивач сам зазначає, що захворювання, яке зумовило встановлення йому інвалідності, набуте до початку проходження військової служби, тобто не одержане під час захисту Вітчизни. Підставою звільнення позивача, згідно з наказом від 26.07.2024 №212, є підп.«б» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-XII - за станом здоров`я за наявності інвалідності, якщо військовослужбовець не висловив бажання продовжувати військову службу. Отже, обставини, з якими абз.4 п.4 постанови №153 пов`язує виплату винагороди у повному обсязі, у справі відсутні.
Посилання позивача на те, що під час призову його визнали придатним до військової служби, що він не притягувався до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності, а звільнення відбулося з поважної причини, суд оцінює критично. Ці обставини стосуються інших умов п.4 постанови №153 і не заміщують умову щодо проходження військової служби. Відсутність обставин, визначених абз.5 п.4 постанови №153, не створює права на винагороду в особи, яка не відповідає умовам абз.2 п.4 постанови №153.
Щодо доводів позивача про дискримінацію суд зазначає таке. Посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 №14-рп/2004, позивач наголошує, що відмінності у правовому статусі осіб мають бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. Європейський суд з прав людини у рішенні Великої палати від 16.03.2010 у справі «Карсон та інші проти Сполученого Королівства» (заява №42184/05) виходить з того, що питання дискримінації виникає за наявності різного поводження з особами, які перебувають в аналогічних або відносно подібних ситуаціях, а у сфері соціальної та економічної політики держава має широку свободу розсуду.
Критерієм розмежування у п.4 постанови №153 є проходження особою військової служби на момент набрання чинності постановою. Цей критерій є об`єктивним і не пов`язаний з ознаками, наведеними у ст.24 Конституції України. Він однаково застосовується до всіх осіб, військова служба яких закінчилася до 13.02.2025, незалежно від підстав звільнення. Критерій пов`язаний з визначеною у п.1 Порядку №153 метою експериментального проекту - підвищенням рівня укомплектованості особовим складом бойових військових частин (підрозділів) та створенням додаткових мотиваційних чинників для проходження служби. Особа, військова служба якої закінчилася до запровадження винагороди, та особа, яка на цю дату проходила службу, щодо такої мети не перебувають у подібних ситуаціях. Запровадження з певної дати нової виплати для визначеного кола осіб не є скасуванням чи звуженням прав, які існували в позивача на момент його звільнення. Тому суд не вбачає в п.4 постанови №153 та в діях відповідача ознак дискримінації позивача.
Висновки Конституційного Суду України, викладені в Рішенні від 18.12.2018 №12-р/2018, щодо особливого статусу громадян, які захищають Вітчизну, суд враховує. Водночас конкретні види соціальних гарантій та умови їх надання визначаються законодавством. Позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_8 , та користується гарантіями, встановленими законодавством для цієї категорії осіб. Відсутність у позивача права на винагороду за п.4 постанови №153 не позбавляє його цих гарантій.
Посилання позивача на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бурдов проти Росії» суд відхиляє, оскільки у цій справі розглядалося питання тривалого невиконання державою судових рішень, а не умови виникнення права на соціальну виплату.
Суд також не погоджується з доводом позивача про наявність у нього законного сподівання на отримання винагороди у розумінні ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення Великої палати від 28.09.2004 у справі «Копецький проти Словаччини», заява №44912/98) законне сподівання як складова поняття «майно» може існувати лише за наявності достатньої підстави в національному праві. На час проходження позивачем військової служби та його звільнення нормативно-правового акта, який передбачав би спірну виплату, не існувало. Постанова №153, прийнята після звільнення позивача, поширюється на осіб, які проходили військову службу на момент набрання нею чинності. Тому вимога позивача не має достатньої підстави в національному праві.
Посилання позивача на постанову Верховного Суду від 10.01.2024 у справі №240/4894/23 суд відхиляє. Висновки Верховного Суду, викладені у цій постанові, не є релевантними для обставин справи, що розглядається, адже такі висновки викладені за іншого правового регулювання (спір щодо доплати, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 14.07.2021 №713 «Про додатковий соціальний захист окремих категорій осіб») та обставин справи, а відтак не підлягають застосуванню. Крім того, принцип тлумачення норми на користь особи застосовується у разі, коли норма допускає кілька обґрунтованих варіантів тлумачення. Умова абз.2 п.4 постанови №153 щодо проходження військової служби сформульована однозначно і не допускає тлумачення, за яким вона не застосовується до осіб, звільнених з військової служби до набрання чинності постановою №153.
Також суд звертає увагу на те, що висновки судів першої та апеляційної інстанції не є обов`язковими для врахування відповідно до ч.5 ст.242 КАС України.
Суд зауважує, що відповідач розглянув заяву позивача та листом від 20.07.2026 №1254 повідомив його про відмову у виплаті з наведенням мотивів. Тобто відповідач вчинив дії за результатами розгляду заяви. Водночас незалежно від способу захисту, обраного позивачем, підставою для відмови у позові є відсутність у позивача права на спірну виплату.
Суд також звертає увагу, що сумарна тривалість періодів, зазначених у довідці військової частини НОМЕР_2 від 25.12.2023 №6375, становить 109 днів (з 16.10.2022 по 04.11.2022 - 20 днів, з 15.11.2022 по 11.02.2023 - 89 днів), а не 114 днів, як зазначає позивач. З огляду на відсутність у позивача права на винагороду ця обставина на результат вирішення спору не впливає. З цих же підстав суд не надає оцінки відповідності зазначених у довідці періодів поняттю безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій у розумінні п.4 постанови №153.
Перевіряючи поведінку відповідача на предмет відповідності критеріям, визначеним у ч.2 ст.2 КАС України, суд дійшов висновку, що, відмовляючи позивачу у нарахуванні та виплаті винагороди, відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, та з дотриманням принципу рівності перед законом.
За наведеного правового регулювання та встановлених обставин справи суд приходить висновку, що позивач, військова служба якого закінчилася 26.07.2024, тобто до набрання чинності постановою №153, не відповідає умові абз.2 п.4 постанови №153 щодо проходження військової служби. Тому в нього не виникло права на одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах, зокрема у розмірі, визначеному абз.3 п.4 постанови №153. Протиправної бездіяльності відповідача щодо непризначення та невиплати позивачу такої винагороди не встановлено, а вимога про визнання бездіяльності протиправною задоволенню не підлягає.
Вимога про стягнення з відповідача на користь позивача винагороди у сумі 633333,33 грн є похідною від вимоги про визнання бездіяльності протиправною та ґрунтується на тому самому праві. Оскільки права на винагороду в позивача не виникло, ця вимога також задоволенню не підлягає.
Вимога про встановлення обов`язку відповідача компенсувати позивачу податки та збори, утримані з одноразової грошової винагороди, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44, пов`язана з виплатою винагороди, право на яку в позивача відсутнє. Тому вона також задоволенню не підлягає.
Відповідно до ч.1, 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Таким чином, шляхом співставлення зібраних по справі доказів, з урахуванням встановленого Кодексом адміністративного судочинства України обов`язку доведення правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, суд приходить висновку, що відповідач довів правомірність відмови у нарахуванні та виплаті позивачу одноразової грошової винагороди, передбаченої п.4 постанови №153, а позовні вимоги є необґрунтованими.
Суд також враховує, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява №4909/04, пункт 58) рішення судів та інших органів вирішення спорів мають бути належним чином умотивовані; водночас обов`язок наводити підстави для рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент сторони (пункт 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів).
Будь-яких інших обставин, які б вимагали детальної відповіді або спростування, сторонами у заявах по суті справи не зазначено та з матеріалів справи судом не встановлено.
Позивача звільнено від сплати судового збору відповідно до п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» №3674-VI від 08.07.2011. Оскільки у задоволенні позову відмовлено, а доказів понесення відповідачем судових витрат, пов`язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, матеріали справи не містять, судові витрати відповідно до ст.139 КАС України розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст.2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 257-262, 295 КАС України, суд, -
в и р і ш и в:
у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Желік О.М.