Судові рішення

Рішення № 141482558 у справі № 173/1365/26 від 12.11.2026

Рішення від 12.11.2026 у цивільній справі № 173/1365/26 (категорія «Визнання права власності»). Суд: Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області, суддя Островерхова А. В.

Справа№ 173/1365/26
СудВерхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області
СуддяОстроверхова А. В.
Форма рішенняРішення
Форма судочинстваЦивільне
КатегоріяВизнання права власності
Дата ухвалення12.11.2026
Надійшло до реєстру14.11.2026
Оригіналreyestr.court.gov.ua/Review/141482558

Лист, коли відкриється Pro

Моніторинг, сповіщення і вивантаження на всіх сайтах мережі Initask. Залиште пошту, і ми напишемо в день запуску.

Менеджер допоможе з першим запуском.

Текст рішення

Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 173/1365/26

Номер провадження2/173/1483/2026

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

12 листопада 2026 року м. Верхньодніпровськ

Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючої судді Островерхової А. В.

секретаря Прокоф`євої Н.Л.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Верхньодніпровськ цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,

ВСТАНОВИВ:

29 квітня 2026 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно: на 1/2 частину житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Загальна площа житлового будинку становить 53,2 кв. м, житлова - 31,8 кв. м за набувальною давістю.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що предметом спору є 1/2 частина житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 53,2 кв. м.

Позивачка посилається на те, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 серпня 1998 року власниками зазначеного житлового будинку в рівних частках по 1/2 були її чоловік ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, після її смерті спадкоємці належну померлій 1/2 частину житлового будинку не прийняли, фактичного володіння нею не здійснювали, участі в утриманні будинку не брали.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер чоловік позивачки - ОСОБА_5 . Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому 1/2 частину спірного житлового будинку.

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 листопада 2024 року позивачка набула право власності на зазначену 1/2 частину житлового будинку. При цьому, як убачається зі змісту свідоцтва, інші спадкоємці - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - відмовилися від спадщини на її користь.

Отже, позивачка вказує, що право власності на одну половину житлового будинку оформлено за нею в порядку спадкування, тоді як право власності на іншу половину, яка раніше належала ОСОБА_6 , залишається неоформленим за позивачкою.

Основним аргументом позивачки є тривале, відкрите, безперервне та, за її твердженням, добросовісне володіння всім житловим будинком.

Позивачка зазначає, що з 1998 року постійно проживає у спірному житловому будинку, тобто понад 28 років, фактично користується ним як єдиним об`єктом нерухомого майна, здійснює його утримання та забезпечує належний технічний стан.

За її твердженням, протягом зазначеного періоду вона доглядала за будинком і прибудинковою територією, проводила поточні та капітальні ремонти, підтримувала господарські будівлі й споруди в належному стані, несла витрати, пов`язані з експлуатацією нерухомості.

Позивачка наголошує, що володіння будинком здійснювалося відкрито, без приховування від інших осіб. Вона не змінювала місця розташування майна, не перешкоджала встановленню його правового статусу та фактично поводилася як власниця всього домоволодіння.

На підтвердження характеристик нерухомого майна позивачка надала технічний паспорт, відповідно до якого житловий будинок має загальну площу 53,2 кв. м, житлову площу 31,8 кв. м, а до складу домоволодіння входять відповідні господарські будівлі та споруди.

Крім того, позивачка посилається на довідку про зареєстрованих у житловому будинку осіб від 21 листопада 2024 року, згідно з якою за відповідною адресою зареєстровані особи відсутні.

Позивачка вважає, що зазначені обставини у сукупності підтверджують фактичне здійснення нею повноважень володіння та користування спірним нерухомим майном.

Окремо позивачка звертає увагу на те, що протягом тривалого часу інші особи не заявляли до неї вимог про звільнення будинку, передачу спірної частки у володіння, усунення перешкод у користуванні нерухомістю або припинення її фактичного володіння.

За твердженням позивачки, її володіння не переривалося, а спірний будинок не вибував із її фактичного користування.

Правовою підставою позовних вимог позивачка визначає статтю 344 Цивільного кодексу України.

Посилаючись на зазначену норму, позивачка вказує, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито та безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, за встановлених законом умов може набути право власності на нього за набувальною давністю.

На думку позивачки, передбачений законом десятирічний строк у її випадку сплив, оскільки фактичне володіння всім житловим будинком триває з 1998 року.

Вона стверджує, що володіння було добросовісним, оскільки здійснювалося без протиправного заволодіння майном, відкрито та за відсутності заперечень з боку інших осіб.

Позивачка також посилається на положення статей 15, 16, 335 та 344 ЦК України, вважаючи, що визнання права власності в судовому порядку є належним способом захисту її майнових прав.

Обґрунтовуючи необхідність судового захисту, позивачка зазначає, що не має можливості оформити право власності на спірну 1/2 частину будинку в нотаріальному порядку, оскільки попередня власниця померла, а право на відповідну частку за позивачкою не оформлено.

Вона вважає, що за таких обставин саме судове рішення про визнання права власності за набувальною давністю може бути підставою для подальшої державної реєстрації її права на відповідну частку нерухомості.

На підтвердження правової позиції позивачка також посилається на роз`яснення, викладені в постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 07 лютого 2014 року № 5, щодо застосування положень про набувальну давність та можливості судового визнання права власності за наявності передбачених законом умов.

Таким чином, позивачка вважає, що сукупність таких обставин, як тривале проживання у будинку, фактичне володіння всім домоволодінням, здійснення витрат на його утримання, відсутність заявлених до неї вимог щодо повернення майна та сплив установленого законом строку, є достатньою підставою для набуття права власності за набувальною давністю.

З огляду на викладене позивачка просить суд визнати за нею право власності за набувальною давністю на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 53,2 кв. м, з відповідними господарськими будівлями та спорудами.

13.08.2024 замовлення позивачки виготовлено технічний паспорт на вищевказане нерухоме майно.

Ухвалою від 25 червня 2026 року відкрито загальне позовне провадження по справі та призначене підготовче судове засідання. Ухвалою від 26 жовтня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

В судове засідання позивачка не з`явилась, надала до суду заяву про розгляд справи без її участі, позовні вимоги підтримує і просить задовольнити. Відповідачі в судове засідання не з`явилися, подали заяви про розгляд справи без їх участі, не заперечують щодо задоволення позовних вимог.

Суд, розглянувши заяви учасників справи, приходить до наступного висновку.

Згідно ч. 3 ст. 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

Оскільки всі учасники справи в судове засідання не з`явились, то відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Згідно п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, правила ст. 344 ЦК України, про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Враховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК про те, що правила ст. 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 року, положення ст. 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 1 січня 2011 року.

Можливість пред`явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15,16 ЦК України, а також ч. 4 ст. 344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв`язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності. Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

Згідно п.9, 11, 13, 14 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», особа яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено Цивільним кодексом. При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація). Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності добросовісність заволодіння майном. Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник. Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абз.2 ч.3 ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч.2 ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років. Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду. Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Велика Палата Верховного Суду, враховуючи зазначене про умови набуття права власності за набувальною давністю, не вбачає підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом ч.1 ст. 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Такий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17. Рішення суду, що набрало законної сили, про задоволення позову про визнання права власності за набувальною давністю є підставою для реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно згідно п.5 ч.1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Судом встановлені наступні фактичні обставини та зміст спірних правовідносин, які підтверджуються дослідженими в судовому засіданні доказами, наданими учасниками справи на підтвердження своїх вимог та заперечень щодо позову, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

Предметом спору є право власності на 1/2 частину житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 серпня 1998 року, виданого Верхньодніпровською державною нотаріальною конторою Дніпропетровської області, спадкоємцями житлового будинку після смерті ОСОБА_7 стали ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , кожен із яких набув право власності на 1/2 частину зазначеного нерухомого майна.

Зазначене свідоцтво зареєстровано в реєстрі за № 1230.

Згідно зі свідоцтвом про смерть ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Одинцово Московської області Російської Федерації.

Після її смерті відкрилася спадщина, до складу якої входила належна їй 1/2 частина спірного житлового будинку.

Позивачка зазначає, що після смерті ОСОБА_6 спадкоємці фактично не вступили у володіння відповідною частиною будинку, не здійснювали його утримання та не користувалися ним.

Із наданого свідоцтва про смерть також убачається, що ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому 1/2 частину житлового будинку.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 19 листопада 2024 року, виданого державним нотаріусом Верхньодніпровської державної нотаріальної контори, ОСОБА_1 успадкувала належну її померлому чоловікові 1/2 частину житлового будинку.

Із зазначеного свідоцтва вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовилися від спадщини на користь позивачки.

Таким чином, право власності позивачки на 1/2 частину спірного житлового будинку виникло в порядку спадкування після смерті чоловіка.

Інша 1/2 частина будинку, яка належала ОСОБА_6 , є предметом заявлених позовних вимог про визнання права власності за набувальною давністю.

Відповідно до технічного паспорта, виготовленого ТОВ «Верхньодніпровське бюро технічної інвентаризації» 13 серпня 2024 року, спірний об`єкт нерухомого майна є житловим будинком садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 53,2 кв. м, житловою площею 31,8 кв. м.

Згідно з технічною документацією до складу домоволодіння входять житловий будинок літ. А-1 та відповідні прибудови, навіси, господарські споруди й інші об`єкти, зазначені в технічному паспорті.

Відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому будинку осіб від 21 листопада 2024 року за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані особи відсутні.

Позивачка стверджує, що з 1998 року проживає у спірному житловому будинку, відкрито та безперервно користується всім домоволодінням, здійснює догляд за ним, проводить поточні й капітальні ремонти та несе витрати на його утримання.

На обґрунтування зазначених обставин позивачка посилається на тривалість фактичного володіння нерухомим майном, відсутність претензій з боку інших осіб, здійснення нею господарського догляду за домоволодінням, а також на можливість підтвердження відповідних обставин показаннями свідків.

Із матеріалів, наданих суду, вбачається, що позивачка пов`язує виникнення права власності на спірну 1/2 частину будинку з положеннями статті 344 Цивільного кодексу України, посилаючись на добросовісне, відкрите та безперервне володіння чужим нерухомим майном протягом строку, який перевищує десять років.

При цьому суд враховує, що саме по собі тривале проживання у житловому будинку та здійснення витрат на його утримання не є безумовним підтвердженням виникнення права власності за набувальною давністю.

Для вирішення спору правове значення мають обставини первісного заволодіння спірною часткою нерухомого майна, характер такого володіння, його добросовісність, відкритість і безперервність, а також наявність чи відсутність правових підстав користування майном.

З огляду на викладене суд переходить до оцінки встановлених обставин та досліджених доказів у сукупності, а також до визначення наявності передбачених законом підстав для визнання за позивачкою права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.

Оцінюючи встановлені обставини справи, досліджені докази та правовідносини, що виникли між сторонами, суд виходить із такого.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Згідно зі статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Однією з передбачених цивільним законодавством первісних підстав набуття права власності є набувальна давність.

За змістом частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито та безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на нього за набувальною давністю, якщо інше не встановлено законом.

Отже, для набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю необхідна сукупність юридичних умов: добросовісність первісного заволодіння майном, відкритість володіння, його безперервність протягом установленого законом строку, володіння майном як власним та відсутність законодавчих перешкод для такого набуття.

У постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що набувальна давність є первісним способом набуття права власності, який ґрунтується не на правонаступництві від попереднього власника, а на сукупності визначених законом обставин.

При цьому добросовісність заволодіння має існувати саме на момент первісного заволодіння чужим майном, а подальше володіння повинно мати безтитульний характер.

Застосовуючи наведені положення до спірних правовідносин, суд враховує, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 серпня 1998 року право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 належало ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у рівних частках.

Після смерті ОСОБА_6 01 травня 2015 року питання належності її частки підлягає вирішенню з урахуванням положень спадкового законодавства.

Суд враховує, що фактичне проживання позивачки у спірному домоволодінні разом із чоловіком, який був співвласником будинку, саме по собі не виключає можливості фактичного володіння всім об`єктом нерухомості. Разом із тим правомірне користування будинком як членом сім`ї співвласника необхідно відмежовувати від самостійного добросовісного та безтитульного володіння часткою, яка належала іншій особі.

Для встановлення добросовісності первісного заволодіння вирішальним є не лише тривалість проживання позивачки, а й обставини, за яких вона почала володіти спірною часткою, її обізнаність про права іншого співвласника та наявність обґрунтованих підстав вважати, що володіння здійснюється як власником.

Дослідивши докази щодо характеру фактичного володіння спірним домоволодінням, суд установив, що позивачка здійснювала володіння спірною часткою відкрито, самостійно, без приховування від інших осіб, а характер її дій відповідав здійсненню фактичного панування над майном як власним.

При цьому судом установлено, що первісне заволодіння спірною часткою мало добросовісний характер.

Володіння позивачки спірною часткою не ґрунтувалося на договорі найму, оренди, позички чи іншій правовій підставі, що передбачала б лише тимчасове користування чужим майном.

Суд також ураховує, що відкритість володіння означає відсутність приховування фактичного користування майном. Саме по собі невчинення власником дій щодо повернення майна не є достатньою підставою для висновку про добросовісність, проте може оцінюватися в сукупності з іншими доказами щодо характеру володіння.

Щодо безперервності володіння суд зазначає, що позивачка посилається на користування домоволодінням з 1998 року. У разі підтвердження цієї обставини належними доказами встановлений законом десятирічний строк володіння є таким, що сплив.

Разом із тим, оскільки фактичне володіння, за твердженням позивачки, розпочалося до набрання чинності ЦК України 2003 року, суд повинен застосувати відповідні положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу та визначити юридично значущий період давнісного володіння.

Суд також враховує, що 19 листопада 2024 року позивачка отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 , відповідно до якого набула право власності на належну йому 1/2 частину спірного житлового будинку.

Згідно зі статтями 12 та 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд зазначає, що самі по собі технічний паспорт на житловий будинок, документи про спадкування, довідка про відсутність зареєстрованих осіб та твердження про проведення ремонтних робіт не доводять автоматично наявності всіх умов набувальної давності. Їх доказове значення визначається в сукупності з іншими обставинами, зокрема характером первісного заволодіння спірною часткою.

Оцінюючи доводи позивачки щодо добросовісності заволодіння спірною часткою житлового будинку, суд виходить із необхідності розмежування обізнаності особи про існування іншого співвласника та обізнаності про відсутність у неї правових підстав для набуття права власності на відповідне майно.

Сам по собі факт проживання позивачки в домоволодінні, яке перебувало у спільній частковій власності її чоловіка та ОСОБА_6 , не свідчить про протиправний характер її поведінки або самовільне захоплення чужого нерухомого майна.

Водночас для застосування статті 344 ЦК України визначальне значення має встановлення того, чи існували на момент первісного заволодіння спірною часткою об`єктивні обставини, які давали позивачці обґрунтовані підстави вважати, що вона набуває відповідне майно у власність.

У зв`язку з цим суд оцінює не лише тривалість фактичного володіння домоволодінням, а й підстави його виникнення, характер відносин між співвласниками, обставини передачі майна у володіння позивачки, її поведінку щодо спірної частки та наявність можливих прав інших осіб.

За умови встановлення, що позивачка отримала спірну частку за обставин, які об`єктивно давали їй підстави вважати себе її власницею, а подальше володіння здійснювалося відкрито, безперервно та без відповідного правового титулу, такі обставини можуть бути враховані при вирішенні питання про наявність добросовісності в розумінні статті 344 ЦК України.

При цьому відсутність заперечень інших осіб, тривале утримання домоволодіння та здійснення ремонтних робіт також мають допоміжне доказове значення.

Оцінивши досліджені докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позивачкою доведено добросовісність первісного заволодіння спірною 1/2 часткою житлового будинку, відкритість і безперервність володіння нею як власним майном протягом установленого законом строку, а також відсутність правових перешкод для набуття права власності за набувальною давністю.

За таких обставин суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку за набувальною давністю є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Суд констатує, що правовідносини, яким відповідають встановлені фактичні обставини, врегульовані загальними нормами Цивільного кодексу України щодо права власності.

Так як позивачка відкрито, безперервно і тривало володіє спірним майном, поводиться з ним як власник, закон не обмежує і не забороняє таке набуття права власності, як набувальна давність, тому наявні всі передбачені законом передумови в сукупності, які є підставою для визнання за позивачем права власності за набувальною давністю.

Керуючись ст.260,264-266 ЦПК України, 344 ЦК України суд,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , право власності за набувальною давністю на 1/2 частину житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами, розташованого на земельній ділянці загальною площею 1000 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею житлового будинку - 53,2 кв. м.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 665 грн. 60 коп.

Стягнути з ОСОБА_3 на коисть ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 665 грн. 60 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дати складання повного його тексту.

Суддя А.В.Островерхова

Інші рішення у справі

ДатаДокументСуд
26.10.2026 Ухвала № 140946890 Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області
20.08.2026 Ухвала № 139135162 Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області
21.07.2026 Ухвала № 138356136 Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області
25.06.2026 Ухвала № 137677901 Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області