ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 листопада 2026 року Справа № 924/775/26
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючого судді Гудак А.В.
судді Мельник О.В.
судді Петухов М.Г.
секретар судового засідання Пацьола О.О.
за участю представників сторін:
позивача: Іванова А.С.
відповідача: Гудовсек С.В. адвокат
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Фермерського господарства "Сім`я 2019" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі №924/775/26 (суддя Танасюк О.Є., м. Хмельницький, повний текст складено 21.09.2026)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Державний земельний банк"
до відповідача Фермерського господарства "Сім`я 2019"
про стягнення 604308,56 грн. штрафу та 604,31 грн. пені за прострочення сплати суборендної плати за 2026 рік за договором суборенди землі №153/24 від 20.12.2024
Товариство з обмеженою відповідальністю "Державний земельний банк" звернулось до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Фермерського господарства "Сім`я 2019" про стягнення 604308,56 грн. штрафу та 604,31 грн. пені за прострочення сплати суборендної плати за 2026 рік за договором суборенди землі №153/24 від 20.12.2024.
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі №924/775/26 позов задоволено частково. Стягнуто з Фермерського господарства "Сім`я 2019" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Державний земельний банк" - 453231,42 грн штрафу, 7251,70 грн витрат по оплаті судового збору. В решті позову відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Фермерське господарство "Сім`я 2019" звернулось до суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі №924/775/26 скасувати в частині стягнення з Фермерського господарства «Сім`я 2019» на користь ТОВ «Державний земельний банк» 453 231,42 грн штрафу та 7 251,70 грн судового збору і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. У разі якщо апеляційний суд дійде висновку про наявність підстав для стягнення штрафу, змінити рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі № 924/775/26 в частині стягнення штрафу, зменшивши на підставі частини третьої статті 551 ЦК України розмір штрафу, що підлягає стягненню з Фермерського господарства «Сім`я 2019» на користь ТОВ «Державний земельний банк», з 453 231,42 грн до 6 043,09 грн.
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 27.10.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фермерського господарства "Сім`я 2019" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі №924/775/26. Розгляд апеляційної скарги з урахуванням ухвали суду апеляційної інстанції від 28.10.2026 про виправлення описки призначено на 12 листопада 2026 року.
02 листопада 2026 року ТОВ «Державний земельний банк» поданий відзив на апеляційну скаргу в якому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі №924/775/26 залишити без змін.
09 листопада 2026 року представником Фермерського господарства "Сім`я 2019" адвокатом Корень О.М. подані додаткові пояснення.
10 листопада 2026 року представником Фермерського господарства "Сім`я 2019" адвокатом Корень О.М. подане клопотання про відкладення розгляду справи.
11 листопада 2026 року представником Фермерського господарства "Сім`я 2019" адвокатом Жуковським О.В. подане клопотання про відкладення розгляду справи.
Щодо поданих представником Фермерського господарства "Сім`я 2019" адвокатом Корень О.М. 09.11.2026 додаткових пояснень, колегія суддів зазначає наступне.
Частинами першою, другою статті 118 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 266 Господарського процесуального кодексу України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження.
При розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним (частини перша, п`ята статті 161 Господарського процесуального кодексу України).
Суд апеляційної інстанції не визнавав необхідним одержання від учасників справи додаткових пояснень щодо окремих питань справи та не призначав строк для їх подання.
Таким чином, суд апеляційної інстанції керуючись приписами статей 118, 256, 266, ч.5 ст.161 ГПК України, залишає без розгляду подані 09.11.2026 апелянтом додаткові пояснення.
В судовому засіданні 12.11.2026 представник відповідача заявив про залишення клопотань представників відповідача адвокатів Корень О.М. та Жуковського О.В. про відкладення розгляду справи залишити без розгляду. Підтримав доводи апеляційної скарги та надав відповідні пояснення.
Представник позивача в судовому засіданні 12.11.2026 заперечила доводи апеляційної скарги та надала відповідні пояснення.
Північно-західний апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши доводи апеляційної скарги, заперечення викладені у відзиві на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в них докази, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права
ВСТАНОВИВ:
1. Зміст рішення суду першої інстанції.
Суд першої інстанції встановив, що 20.12.2024 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Державний земельний банк» та Фермерським господарством «Сім`я 2019» за результатами земельних торгів укладено договір суборенди землі № 153/24, предметом якого є земельна ділянка сільськогосподарського призначення державної власності площею 27,7341 га, кадастровий номер [номер приховано]:04:024:0001. Відповідно до пункту 4.5 договору суборендна плата за 2026 рік у розмірі 604 308,56 грн підлягала внесенню до 25.01.2026. Оскільки зазначена дата припадала на неділю, суд, застосувавши частину п`яту статті 254 Цивільного кодексу України, визначив останнім днем виконання грошового зобов`язання 26.01.2026. Водночас відповідач здійснив оплату лише 27.01.2026, що підтверджується платіжною інструкцією № 3417, у зв`язку із чим суд дійшов висновку про порушення відповідачем строку виконання договірного зобов`язання та наявність передбачених пунктом 4.9 договору підстав для застосування штрафної санкції.
Досліджуючи обставини прострочення виконання грошового зобов`язання, суд першої інстанції врахував, що протягом 23- 28.01.2026 за місцезнаходженням відповідача відбулося 13 аварійних відключень електроенергії, що підтверджується листом АТ «Хмельницькобленерго» від 18.03.2026, а також факт пошкодження локальної електромережі та проведення ремонтних робіт на підставі договору № 1/01 від 23.01.2026, укладеного з ФОП Караваном Р.М. Суд установив, що відповідач виконав грошове зобов`язання 27.01.2026, ще до завершення зазначених ремонтних робіт, а прострочення становило один неповний день. Разом із тим суд дійшов висновку про безпідставність нарахування пені в розмірі 604,31 грн за 27.01.2026, оскільки цей день є днем фактичного виконання грошового зобов`язання та не підлягає включенню до періоду нарахування пені, що узгоджується з відповідними правовими висновками Верховного Суду.
Вирішуючи питання про розмір штрафу, суд першої інстанції, керуючись частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України та принципами справедливості, добросовісності й розумності, врахував незначну тривалість прострочення, повне виконання відповідачем основного грошового зобов`язання, обставини аварійних відключень електроенергії, проведення ремонтних робіт, а також очевидну неспівмірність заявленого штрафу в розмірі 100 % річної суборендної плати наслідкам допущеного порушення. Суд зазначив, що неустойка має забезпечувальний та компенсаційний характер і не повинна перетворюватися на засіб покарання боржника або отримання кредитором невиправданих додаткових прибутків. З огляду на сукупність установлених обставин суд визнав обґрунтованим зменшення штрафу на 25 %, до 453 231,42 грн, що становить 75 % заявленої суми. У зв`язку із цим рішенням Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі № 924/775/26 позов задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 453 231,42 грн штрафу та 7 251,70 грн витрат зі сплати судового збору, а в решті позовних вимог, зокрема щодо стягнення 152 077,14 грн штрафу та 604,31 грн пені, відмовлено.
2.Узагальнені доводи апеляційної скарги та заперечення інших учасників справи
Фермерське господарство «Сім`я 2019», не погоджуючись із рішенням Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі № 924/775/26 у частині задоволення позовних вимог, посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду встановленим обставинам, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини першої статті 277 Господарського процесуального кодексу України є підставами для скасування оскаржуваного рішення. На переконання апелянта, суд першої інстанції безпідставно не застосував положення статті 614 Цивільного кодексу України та пункту 12.2 договору суборенди землі № 153/24 від 20.12.2024, якими передбачено звільнення сторони від відповідальності у разі доведення відсутності її вини у порушенні зобов`язання. При цьому суд, виклавши відповідні заперечення відповідача, не надав їм належної правової оцінки, не встановив наявності чи відсутності вини відповідача та не навів мотивів незастосування зазначених положень договору, чим порушив вимоги статей 86, 236, 238 Господарського процесуального кодексу України щодо повного та всебічного дослідження доказів і мотивованості судового рішення.
Обґрунтовуючи відсутність своєї вини у простроченні виконання грошового зобов`язання, апелянт зазначає, що в період із 23.01.2026 по 28.01.2026 за його місцезнаходженням відбулося 13 аварійних відключень електроенергії, спричинених складними погодними умовами, ожеледдю та обривами ліній електропередач, що підтверджується листом АТ «Хмельницькобленерго» від 18.03.2026. Зокрема, 26.01.2026, в останній день строку виконання зобов`язання, електропостачання було відсутнє понад 17 годин. Внаслідок аварійних відключень та перепадів напруги було пошкоджено внутрішню електромережу і розподільчий щит господарства, у зв`язку із чим 23.01.2026 відповідач уклав із ФОП Караваном Р.М. договір № 1/01 на виконання аварійно-відновлювальних робіт, які завершено 28.01.2026. Водночас річну суборендну плату в розмірі 604 308,56 грн відповідач добровільно та в повному обсязі сплатив 27.01.2026, одразу після відновлення базового функціонування комп`ютерної техніки, ще до завершення ремонтних робіт та до отримання претензії позивача. На думку апелянта, наведені обставини підтверджують вжиття ним усіх залежних заходів для належного виконання зобов`язання та свідчать про відсутність його вини відповідно до частини другої статті 614 Цивільного кодексу України.
Апелянт також вважає помилковими доводи позивача про можливість здійснення платежу альтернативними способами, оскільки програмне забезпечення системи «клієнт-банк» та захищені носії кваліфікованих електронних підписів перебували на стаціонарних робочих місцях, функціонування яких залежало від пошкодженої внутрішньої електромережі. Саме по собі відновлення зовнішнього електропостачання не свідчить про відновлення працездатності внутрішньої мережі та можливості проведення банківських операцій. При цьому апелянт наголошує, що дострокове виконання зобов`язання є правом, а не обов`язком боржника, а тому обставини, які перешкоджали своєчасному внесенню суборендної плати, необхідно оцінювати станом на останній день установленого договором строку. Крім того, на переконання скаржника, положення частини першої статті 625 Цивільного кодексу України не виключають застосування пункту 12.2 договору, оскільки основне грошове зобов`язання виконано повністю, а предметом спору є виключно стягнення договірної неустойки, умови застосування якої сторони самостійно врегулювали договором.
Окремо апелянт зазначає про внутрішню суперечливість висновків суду першої інстанції, який, визнавши, що штраф у розмірі 604 308,56 грн за один неповний день прострочення втрачає забезпечувальний і компенсаційний характер та фактично набуває карального змісту, зменшив його лише на 25 %, залишивши до стягнення 453 231,42 грн. На переконання скаржника, суд не обґрунтував, чому саме 75% заявленого штрафу відповідають принципам справедливості, розумності та пропорційності, не встановив співмірності такої санкції з наслідками порушення та не врахував, що присуджений штраф у 750 разів перевищує передбачену договором пеню за один день прострочення, яка становить 604,31 грн. При цьому суд повністю відмовив у стягненні пені, визнавши неправомірним її нарахування за день фактичного виконання зобов`язання. Апелянт посилається на правові висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, відповідно до яких визначення розміру зменшення неустойки належить до дискреційних повноважень суду, однак має ґрунтуватися на конкретних установлених та оцінених обставинах справи, а не на довільно визначеному відсотковому співвідношенні.
Крім того, скаржник наголошує, що судом першої інстанції не надано належної оцінки обставинам, які відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України мають істотне значення для зменшення розміру неустойки, зокрема незначній тривалості прострочення, повному та добровільному виконанню основного зобов`язання до пред`явлення претензії, відсутності будь-яких доведених збитків позивача, належному виконанню відповідачем зобов`язань за попередні періоди, об`єктивним причинам затримки платежу, а також довгостроковому характеру договірних відносин. Звертає увагу, що умови договору, зокрема щодо штрафу в розмірі 100 % річної суборендної плати, були заздалегідь визначені позивачем у проєкті договору, оприлюдненому для проведення земельних торгів, та не були предметом індивідуального погодження сторонами. На підтвердження необхідності дотримання принципів справедливості, розумності та пропорційності майнової відповідальності апелянт посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, постанови Верховного Суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 та від 15.02.2023 у справі № 920/437/22, а також рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 № 7-рп/2013. Вважає, що за встановлених обставин справедливим та співмірним розміром штрафу може бути лише 1 % річної суборендної плати, тобто 6 043,09 грн, що забезпечуватиме превентивну функцію неустойки без перетворення її на засіб покарання боржника.
В свою чергу, Товариство з обмеженою відповідальністю «Державний земельний банк» у відзиві на апеляційну скаргу Фермерського господарства «Сім`я 2019» заперечує проти її задоволення, вважаючи рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі № 924/775/26 законним та обґрунтованим. Позивач зазначає, що суд першої інстанції належним чином установив обставини порушення відповідачем договірного зобов`язання, дослідив умови договору суборенди землі № 153/24 від 20.12.2024, визначив строк внесення суборендної плати та надав правову оцінку підставам застосування штрафних санкцій. Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справах «Салов проти України» та «Руїс Торіха проти Іспанії», позивач наголошує, що вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо мотивованості судового рішення не передбачають обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторони. Відтак відсутність окремого докладного аналізу пункту 12.2 договору не свідчить про незаконність судового рішення та не впливає на правильність вирішення спору.
Заперечуючи доводи апелянта про відсутність його вини у простроченні виконання грошового зобов`язання, позивач посилається на приписи частин першої та другої статті 614 Цивільного кодексу України, відповідно до яких обов`язок доведення відсутності вини покладається на особу, яка порушила зобов`язання. На переконання позивача, пункт 12.2 договору лише відтворює загальне правило щодо відповідальності за наявності вини та не змінює встановленого законом розподілу тягаря доказування. Крім того, відповідно до частини першої статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання, оскільки грошові кошти є замінними, а платіж може бути здійснений різними способами, з іншого рахунку або уповноваженою особою. Тому технічна неможливість проведення платежу з конкретного приміщення внаслідок відключення електроенергії не свідчить про об`єктивну неможливість виконання грошового зобов`язання загалом. Позивач також вважає, що відключення електроенергії в зимовий період, зокрема в умовах воєнного стану, не є надзвичайною та невідворотною обставиною, яка сама собою виключає відповідальність суб`єкта господарювання. При цьому зазначає, що боржник, який відкладає виконання грошового зобов`язання на останні дні встановленого строку, самостійно несе ризик виникнення обставин, що можуть перешкодити своєчасному проведенню платежу.
Щодо доводів апелянта про необхідність додаткового зменшення штрафу з 453 231,42 грн до 6 043,09 грн позивач зазначає, що відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України зменшення розміру неустойки є правом суду, яке реалізується з урахуванням конкретних обставин справи, принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності. На підтвердження своєї позиції посилається на постанови Верховного Суду від 23.03.2021 у справі № 921/580/19, від 30.03.2021 у справі № 902/538/18 та постанову об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, у яких, за твердженням позивача, наголошено на дискреційних повноваженнях суду щодо визначення справедливого розміру неустойки. Позивач вказує, що суд першої інстанції вже врахував незначну тривалість прострочення, аварійні відключення електроенергії та відсутність заборгованості за основним зобов`язанням, унаслідок чого зменшив заявлений до стягнення штраф на 25%. Відповідач фактично просить повторно оцінити ті самі обставини для досягнення більшого зменшення штрафу, однак сама лише незгода з визначеним судом у межах його дискреційних повноважень розміром неустойки не є належною підставою для зміни судового рішення.
Таким чином, Товариство з обмеженою відповідальністю «Державний земельний банк» вважає, що апелянтом не доведено наявності передбачених статтею 277 Господарського процесуального кодексу України підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.
3. Обставини, встановлені судом апеляційної інстанції. Правові норми, застосовані апеляційним судом до спірних правовідносин та правова позиція апеляційного суду стосовно обставин справи і доводів апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 оскаржується відповідачем лише в частині стягнення 453 231,42 грн штрафу та 7 251,70 грн судового збору, позивач рішення в частині відмови у стягненні 604,31 грн пені та решти штрафу не оскаржив таким чином у даній частині оскаржуване рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не переглядається.
Як вбачається з матеріалів справи, 14.10.2024 між Головним управлінням Держгеокадастру у Хмельницькій області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Державний земельний банк" (далі - позивач, орендар) укладено договір оренди землі №13/57-24-ДО/181, на підставі якого у користуванні позивача перебуває земельна ділянка сільськогосподарського призначення державної власності площею 27,7341 га з кадастровим номером [номер приховано]:04:024:0001; право оренди зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.10.2024, номер запису про речове право 57249607.
20 грудня 2024 року між позивачем та Фермерським господарством "Сім`я 2019" (далі - відповідач, суборендар) за результатами земельних торгів у формі електронного аукціону, оформлених протоколом про результати земельних торгів № LRE001-UA-20241025-87863 від 25.11.2024, укладено договір суборенди землі № 153/24 (далі - договір). За пунктом 1.1 договору орендар надає, а суборендар приймає в строкове платне користування зазначену земельну ділянку (цільове призначення 01.01 - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва), яка знаходиться на території Улашанівської сільської територіальної громади Шепетівського району Хмельницької області. Згідно з пунктом 2.1 договору в суборенду передається 27,7341 га, з них рілля - 17,0073 га, сіножаті - 10,7268 га (зазначення в оскаржуваному рішенні площі ріллі 27,7341 га є неточністю, що не вплинула на вирішення спору). Договір укладено строком на 14 років (пункт 3.1). Договір підписано електронними підписами сторін; право суборенди зареєстровано 06.02.2025 (витяг з Державного реєстру речових прав № 412834988 від 12.02.2025).
Відповідно до пункту 4.2 договору розмір річної суборендної плати визначений за результатами земельних торгів і становить 416 328,10 грн без податку на додану вартість, податок на додану вартість - 83 265,62 грн, разом - 499 593,72 грн. За пунктами 4.3, 4.6, 4.7 договору обчислення розміру річної суборендної плати здійснюється з урахуванням коефіцієнтів індексації, визначених законодавством, а її розмір переглядається щорічно без внесення змін до Договору. Згідно з пунктом 4.5 договору суборендна плата вноситься: за перший рік суборенди - одноразово протягом трьох робочих днів з дати укладання договору; за неповний рік суборенди у 2025 році - одноразово не пізніше 30.11.2025; за період суборенди з 01.01.2026 та до завершення терміну - до 25 січня кожного року суборенди. Пунктом 4.9 договору передбачено, що у разі невнесення суборендної плати у строки, передбачені пунктом 4.5 сплачується штраф у розмірі 100 (ста) відсотків річної суборендної плати, встановленої цим договором, та стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка несплаченої суми за кожен день прострочення. Підпунктом 3 пункту 11.4 договору орендареві надано право на дострокове розірвання договору в односторонньому порядку, якщо суборендар допустив порушення строків сплати суборендної плати більш ніж на 20 робочих днів. За пунктом 12.1 договору за невиконання або неналежне виконання договору сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства та цього договору, а згідно з пунктом 12.2 сторона, яка порушила зобов`язання за договором, звільняється від відповідальності, якщо вона доведе, що це порушення сталося не з її вини. Умов про обставини непереборної сили та порядок їх підтвердження Договір не містить.
Суборендну плату за перший рік суборенди відповідач сплатив 23.12.2024, тобто в межах трьох робочих днів з дати укладення Договору, а плату за неповний 2025 рік у сумі 32 323,59 грн - 27.11.2025 (платіжна інструкція №3084) за строку сплати 30.11.2025. Ці обставини підтверджуються актом звіряння взаємних розрахунків за період з 01.10.2024 по 15.06.2026, з якого також вбачається відсутність у відповідача заборгованості перед позивачем станом на 15.06.2026 і позивачем не заперечуються.
Річна суборендна плата за 2026 рік, визначена шляхом послідовного застосування до початкового розміру плати (499 593,72 грн) коефіцієнтів індексації нормативної грошової оцінки земель за 2024 рік (1,12) та за 2025 рік (1,08), становить 604 308,56 грн. Розмір плати та порядок її обчислення відповідач не оспорює. За пунктом 4.5 Договору ця плата підлягала внесенню до 25.01.2026. Оскільки 25.01.2026 припадало на неділю, останнім днем строку відповідно до частини п`ятої статті 254 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) був понеділок 26.01.2026, з чим погоджуються обидві сторони.
Згідно з листом Акціонерного товариства «Хмельницькобленерго» від 18.03.2026 у період з 23.01.2026 по 28.01.2026 за місцезнаходженням відповідача (м. Ізяслав, вул. Онищука, 59А) зафіксовано 13 аварійних припинень розподілу електричної енергії, перше з яких розпочалося 23.01.2026 о 19:00. Зокрема, 26.01.2026 електропостачання було відсутнє з 03:00 до 09:03, з 11:00 до 17:10 та з 19:00 до 00:09 наступної доби, тобто загалом понад 17 годин; водночас із 09:03 до 11:00 та з 17:10 до 19:00 розподіл електричної енергії здійснювався. 27.01.2026 електропостачання було відсутнє з 02:00 до 04:07, з 08:03 до 14:04 та з 17:00 до 19:00. У матеріалах справи наявні також повідомлення оператора системи розподілу від 27- 28.01.2026 про відключення, спричинені складними погодними умовами, ожеледдю та обривами ліній електропередач.
23 січня 2026 року відповідач уклав із фізичною особою - підприємцем Караваном Романом Миколайовичем договір № 1/01 на виконання електромонтажних та ремонтних робіт, за яким виконавець зобов`язався виконати комплекс аварійно-відновлювальних робіт з усунення наслідків перепадів напруги - ремонт і заміну пошкоджених елементів локальної електромережі, відновлення роботи розподільчого щитка в офісі замовника - у строк не пізніше семи календарних днів, за ціною 16 000,00 грн. Виконання робіт оформлено актом приймання-передачі послуг № 2801 від 28.01.2026, роботи оплачено платіжною інструкцією № 3797 від 31.03.2026.
Суборендну плату за 2026 рік у повному розмірі 604 308,56 грн відповідач перерахував позивачу 27.01.2026 платіжною інструкцією № 3417, яку прийнято до виконання та виконано банком платника того ж дня. Отже, грошове зобов`язання виконано на наступний день після спливу строку до пред`явлення позивачем будь-яких вимог.
06 лютого 2026 року позивач надіслав відповідачу претензію № вих02/318 з вимогою сплатити 604 308,56 грн штрафу та 604,31 грн пені. У листі від 11.02.2026 № 11 відповідач визнав внесення плати із затримкою, пояснив її тривалими відключеннями електроенергії та відсутністю у зв`язку з цим інтернет-зв`язку і послався на пункт 12.2 Договору. Листом від 05.03.2026 № вих02/530 позивач заперечення відхилив. У липні 2026 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення 604 308,56 грн штрафу та 604,31 грн пені, нарахованої за один день - 27.01.2026.
Відповідно до статей 525, 526, 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (частина перша статті 530 ЦК України). Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання, а за частиною першою статті 612 цього Кодексу боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не виконав зобов`язання у строк, встановлений договором або законом. Орендна плата за землю є платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором (частина перша статті 21 Закону України «Про оренду землі»), ці правила поширюються і на відносини суборенди.
За змістом частини першої статті 255 ЦК України дія, для вчинення якої встановлено строк, може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. Оскільки станом на кінець дня 26.01.2026 суборендну плату за 2026 рік внесено не було, а її сплачено 27.01.2026, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач прострочив виконання грошового зобов`язання. Довід відповідача про те, що фактичний період прострочення становить 0 днів, колегія суддів відхиляє, оскільки та обставина, що день фактичної сплати не включається до періоду нарахування пені (з чого виходив суд першої інстанції, відмовляючи у стягненні пені, і що в цій частині не оскаржується), стосується лише способу обчислення пені за кожен день прострочення і не спростовує самого факту невиконання зобов`язання у встановлений строк, з яким пункт 4.9 договору пов`язує сплату штрафу. Водночас ця обставина характеризує тривалість порушення як мінімально можливу і має значення для оцінки співмірності штрафу.
Колегія суддів враховує, що Господарський кодекс України втратив чинність 28.08.2025, тоді як порушення допущено 27.01.2026, а тому до спірних правовідносин щодо відповідальності за це порушення застосовуються норми ЦК України, на які правильно послався суд першої інстанції.
Щодо доводів відповідача про відсутність вини згідно статті 614 ЦК України, пункту 12.2 договору, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідач слушно звертає увагу на те, що суд першої інстанції, виклавши в описовій частині рішення його заперечення про відсутність вини, у мотивувальній частині не навів висновку про те, чи доведено відсутність вини, та мотивів незастосування пункту 12.2 договору. Цей довід був ключовим для відповідача, оскільки його прийняття виключало б стягнення неустойки в будь-якому розмірі, а тому відповідно до частини четвертої статті 238 ГПК України він потребував мотивованої оцінки. Посилання позивача на рішення Європейського суду з прав людини у справах «Салов проти України» та «Руїс Торіха проти Іспанії» цього не спростовує, оскільки за цією практикою пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, проте вимагає відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату справи (рішення у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, «Проніна проти України» від 18.07.2006).
Разом з тим згідно з частиною другою статті 277 ГПК України порушення норм процесуального права є підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до ухвалення неправильного рішення. Суд апеляційної інстанції, який переглядає справу за наявними в ній доказами, оцінює цей довід самостійно і доходить висновку, що він не дає підстав для відмови в позові.
Відповідно до частини першої статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. За частиною другою цієї статті відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання. Згідно з частиною першою статті 617 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили; не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність у боржника необхідних коштів. Частиною першою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.
Сторони по-різному оцінюють співвідношення частини першої статті 625 ЦК України та пункту 12.2 договору суборенди землі №153/24 від 20.12.2024. Колегія суддів вважає, що для вирішення цього спору немає потреби визначати, чи виключає частина перша статті 625 ЦК України застосування пункту 12.2 договору до договірної неустойки за прострочення грошового зобов`язання, оскільки навіть за того тлумачення, на якому наполягає відповідач, пункт 12.2 договору, як і стаття 614 ЦК України, покладає тягар доведення відсутності вини на сторону, яка порушила зобов`язання.
Верховний Суд послідовно виходить з того, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного (заздалегідь встановленого) характеру. Сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов`язання, повинна довести їх наявність не тільки самих по собі, але й те, що вони були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку, а також їх надзвичайність та невідворотність (постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18, від 25.01.2022 у справі № 904/3886/21). Такий підхід застосовний і до інших обставин, якими боржник обґрунтовує відсутність своєї вини. Довести належить не лише існування перешкоди, а й те, що саме вона унеможливила виконання конкретного зобов`язання. Оцінивши подані відповідачем докази за правилами статей 76- 79, 86 ГПК України, колегія суддів констатує наступне.
Строк і порядок внесення плати були відомі відповідачу з 20.12.2024, а зобов`язання могло бути виконане в будь-який день до 26.01.2026 включно. Відповідач має рацію в тому, що дострокове виконання є правом, а не обов`язком боржника, і сам по собі платіж в останній день строку не є порушенням. Проте перше аварійне відключення сталося 23.01.2026 о 19:00, і того ж дня відповідач уклав договір на аварійно-відновлювальні роботи, тобто щонайменше за три дні до спливу строку він знав про перешкоду у звичайному для нього способі здійснення платежів. Особа, яка знає про перешкоду заздалегідь і має час для її усунення, не може вважатися такою, що вжила всіх залежних від неї заходів, якщо обмежилася очікуванням усунення цієї перешкоди.
Лист оператора системи розподілу підтверджує періоди відсутності зовнішнього електропостачання, але не підтверджує неможливості здійснити платіж. 26.01.2026 у робочий час розподіл електричної енергії здійснювався з 09:03 до 11:00 та з 17:10 до 19:00. Твердження відповідача про те, що внутрішня електромережа і розподільчий щит були пошкоджені настільки, що унеможливлювали живлення робочих місць у ці проміжки, ґрунтується лише на договорі №1/01 від 23.01.2026 та акті №2801 від 28.01.2026. Ці документи містять узагальнений опис робіт і не дають змоги встановити, які саме елементи мережі були пошкоджені, коли виникло пошкодження, чи було знеструмлено робочі місця повністю і коли відновлено їх живлення. Сам відповідач стверджує, що платіж 27.01.2026 здійснено до завершення ремонту, який оформлено актом лише 28.01.2026, причому 27.01.2026 електропостачання також неодноразово переривалося. Отже, проведення платежу було можливим і за незавершеного ремонту та за триваючих відключень, а доказів того, що така сама можливість була відсутня безперервно з 24.01.2026 по 26.01.2026, не подано.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для застосування пункту 4.9 договору.
Щодо розміру штрафу та підстав для його зменшення (частина третя статті 551 ЦК України), колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), на яких має ґрунтуватися і зобов`язання (частина третя статті 509 ЦК України).
Конституційний Суд України у Рішенні від 11.07.2013 № 7-рп/2013 зазначив, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватися на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 виснувала, що якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника.
За усталеною практикою Верховного Суду, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов`язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо. Ні частина третя статті 551 ЦК України, ні інші норми чинного законодавства не містять переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких неустойку може бути зменшено, тому суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи в їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18, від 13.01.2020 у справі №902/855/18, від 27.01.2020 у справі № 916/469/19, від 04.02.2020 у справі № 918/116/19, від 23.03.2021 у справі №921/580/19). Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 зазначила, що категорії «значно» та «надмірно», які використовуються у статті 551 ЦК України, є оціночними і мають конкретизуватися в кожному окремому випадку з урахуванням того, що правила наведеної статі направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником. розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати.
У постанові від 15.02.2023 у справі №920/437/22, на яку посилається відповідач, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою штраф зменшено зі 103 352 207,47 грн до 1 033 552,07 грн, зазначив, що неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер. Для зменшення неустойки достатньо наявності однієї з двох умов, передбачених частиною третьою статті 551 ЦК України. Зменшення неустойки є протидією необґрунтованому збагаченню однієї зі сторін за рахунок іншої та відповідає цивільно-правовим принципам рівності і балансу інтересів сторін. Право на зменшення штрафу спрямоване на захист слабшої сторони договору, яка через зацікавленість в укладенні договору, монополістичне становище контрагента на ринку, відсутність часу чи з інших причин не має можливості оспорити включення в договір завищених санкцій. Виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, у тому числі з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки до її розумного розміру. Водночас у тій самій постанові Верховний Суд погодився з тим, що зменшення штрафу до 0,02 % заявленої суми не забезпечує балансу інтересів сторін і фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання.
Суд першої інстанції у даній справі правильно визначив норми, що підлягають застосуванню і правильно встановив, що заявлений штраф у розмірі 604 308,56 грн за один день прострочення втрачає свій забезпечувальний чи компенсаційний характер і стає виключно каральним. Проте, дійшовши такого висновку, суд першої інстанції залишив до стягнення 453 231,42 грн, тобто 75 % того самого штрафу не навівши жодного мотиву, з якого саме цей розмір є справедливим і співмірним і не пояснивши, яким чином встановлені ним обставини (тривалість прострочення, причини, виконання основного зобов`язання) вплинули на обраний відсоток. Посилання на постанови Верховного Суду в інших справах такого мотивування не замінює, адже, як зазначив сам суд першої інстанції, у питанні підстав для зменшення неустойки подібних правовідносин фактично не існує. Штраф у розмірі трьох чвертей річної плати за те саме одноденне прострочення зберігає ту саму каральну природу, яку суд визнав неприпустимою. Отже, висновок суду про розмір штрафу не відповідає встановленим ним же обставинам справи, що згідно з пунктом 3 частини першої статті 277 ГПК України є підставою для зміни рішення.
У зв`язку з цим колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що незгода відповідача з розміром зменшення, визначеним судом у межах дискреції, не може бути підставою для зміни рішення. Дискреційні повноваження не є довільними: їх здійснення має бути вмотивованим і перевірюваним. Суд апеляційної інстанції відповідно до статті 269 ГПК України переглядає справу як щодо фактів, так і щодо права, досліджує ті самі докази і наділений тими самими повноваженнями за частиною третьою статті 551 ЦК України, а тому вправі визначити інший розмір неустойки, якщо висновок суду першої інстанції суперечить установленим обставинам.
Колегія суддів визначаючи справедливий розмір штрафу враховує таку сукупність обставин та доказів наявних в матеріалах справи.
Плату внесено наступного дня після спливу строку, прострочення є мінімальним з можливих. Суд першої інстанції встановив, що немає жодного повного дня, за який підлягала б нарахуванню пеня.
Основне зобов`язання виконано повністю - у сумі 604 308,56 грн, добровільно, за десять днів до отримання претензії і більш ніж за п`ять місяців до звернення позивача до суду. Порушення усунуто негайно. Попередні платежі за договором (за перший рік суборенди та за 2025 рік) внесено своєчасно, заборгованості відповідач не має.
Матеріали справи не містять відомостей про те, що прострочення пов`язане з відсутністю коштів чи наміром ухилитися від сплати. Плату в повному розмірі перераховано одним платежем наступного дня після спливу строку, тобто кошти мали бути сплачені 26.01.2026, а фактично сплачені 27.01.2026.
Позивач не заявляв про збитки і не подав жодного доказу негативних наслідків одноденної затримки - ні власного прострочення перед орендодавцем, ні застосування до нього санкцій, ні залучення коштів для покриття касового розриву. Посилання позивача на те, що він є суб`єктом реалізації програми «Земельний банк», а своєчасність надходжень впливає на виконання його зобов`язань перед державою, є загальним твердженням, не підтвердженим доказами. Колегія суддів також зважає на те, що плата за договором вноситься авансом за весь рік користування, тобто кошти надійшли позивачу на двадцять сьомий день періоду, за який вони сплачуються. Публічний інтерес, на який посилається позивач, полягає у своєчасному й повному надходженні плати за користування державною землею, і цей інтерес задоволено. Отримання ж позивачем за одноденну затримку суми, яка дорівнює ще одній річній платі або трьом її чвертям, до такого інтересу не належить і означало б саме те невиправдане збагачення кредитора за рахунок боржника, на недопущення якого спрямована частина третя статті 551 ЦК України.
Штраф за пунктом 4.9 Договору дорівнює 100 % річної плати, тобто всій сумі основного зобов`язання, і не залежить ні від тривалості прострочення, ні від розміру простроченої суми: він є однаковим і за день, і за рік затримки. Водночас той самий пункт встановлює пеню 0,1% за кожен день прострочення (604,31 грн за день), якою сторони самі оцінили наслідки кожного дня затримки, а підпункт 3 пункту 11.4 договору пов`язує найсуворіший наслідок - право орендаря на одностороннє розірвання договору лише з простроченням понад 20 робочих днів. Присуджений судом першої інстанції штраф (453 231,42 грн) у 750 разів перевищує договірну пеню за день прострочення і більш ніж удвічі - пеню, яка за договірною ставкою була б нарахована за цілий рік несплати (604,31 грн х 365 днів = 220 573,15 грн).
Щодо посилання відповідача на абзац другий частини третьої статті 549 ЦК України, яким цю статтю доповнено згідно із Законом України від 09.01.2025 № 4196-IX колегія суддів зазначає, що відповідно до цієї норми боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, договором може бути визначено менший розмір пені. Ця норма регулює розмір пені і до штрафу передбаченого пунктом 4.9 договору, безпосередньо не застосовується, а отже, сама по собі не є підставою ні для відмови у стягненні штрафу, ні для його обмеження певною сумою. Питання про співвідношення договірної ставки пені (0,1 % за кожен день, тобто 36,5 % річних) із зазначеною нормою колегія суддів не вирішує, оскільки рішення в частині відмови у стягненні пені не оскаржене і не переглядається. Разом з тим відповідач слушно вказує, що цією нормою законодавець сам визначив міру відповідальності за кожен день прострочення грошового зобов`язання, і ця міра є орієнтиром при оцінці співмірності інших санкцій за те саме порушення. Облікова ставка Національного банку України станом на 27.01.2026 становила 15,5 % річних (у такому розмірі вона діяла з 07.03.2025 по 29.01.2026), тож пеня в розмірі подвійної облікової ставки (31 % річних) за один день прострочення сплати 604 308,56 грн дорівнювала б 513,25 грн (604 308,56 грн х 31 % : 365 днів). Заявлений позивачем штраф перевищує цю суму більш ніж у 1 170 разів, а присуджений судом першої інстанції - більш ніж у 880 разів. Таке співвідношення додатково підтверджує явну неспівмірність штрафу з допущеним порушенням.
Поряд з цим, колегія суддів відзначає, що договір укладено за результатами електронного аукціону, умови якого, включно з пунктом 4.9 були визначені позивачем у проєкті договору, оприлюдненому для проведення торгів і не були предметом індивідуального погодження. Позивач правильно зазначає, що відповідач, беручи участь у торгах, знав про цю умову і погодився з нею. Дійсність пункту 4.9 Договору відповідач не оспорює, і суд її під сумнів не ставить. Проте свобода договору (стаття 627 ЦК України) не виключає повноваження суду, наданого частиною третьою статті 551 ЦК України, зменшити погоджену сторонами неустойку, а неможливість для суборендаря вплинути на розмір санкції є обставиною, яка підлягає врахуванню при оцінці її справедливості. Як зазначено вище, право на зменшення штрафу спрямоване саме на захист сторони, яка через зацікавленість в укладенні договору не мала можливості оспорити включення до нього завищених санкцій (постанова Верховного Суду від 15.02.2023 у справі № 920/437/22). Договір розрахований на 14 років, і одноразова одноденна затримка одного з щорічних платежів не поставила під загрозу його виконання.
Наведені обставини в сукупності свідчать про те, що цей випадок є винятковим у розумінні наведеної практики Верховного Суду, оскільки прострочення сплати один неповний день, усунуте негайно і добровільно, тобто сплатити крайній строк був 26.01.2026, а фактично сплачено 27.01.2026, вказане не спричинило для кредитора жодних доведених наслідків, а заявлений і присуджений штраф явно неспівмірний з ним, так як не носить характеру стимулюючої і превентивної функції.
Разом з тим колегія суддів не вбачає підстав для зменшення штрафу до 1 % річної плати (6 043,09 грн), як просить відповідач. Вина відповідача у простроченні не спростована, він є суб`єктом господарювання, який користується земельною ділянкою державної власності на умовах, визначених за результатами конкурентної процедури і мав можливість забезпечити своєчасність платежу, строк якого був відомий заздалегідь. Неустойка має зберегти свою стимулюючу і превентивну функцію, а її розмір повинен бути відчутним для боржника і спонукати його до дотримання строків у подальші роки дії договору. Зменшення штрафу до символічної суми фактично означало б звільнення від відповідальності, якого закон не передбачає.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 04.02.2020 у справі №918/116/19 наголосив, що приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити з того, що одним із завдань неустойки є стимулювання належного виконання договірних зобов`язань, і погодився з висновком судів про те, що зменшення пені на 99 %, про яке просив боржник, фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов`язання, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін. Посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 15.02.2023 у справі № 920/437/22 іншого не доводить. У ній Верховний Суд не формулював висновку про те, що зменшення неустойки на 99 % є належним у кожному випадку, а визнав обґрунтованим розмір, визначений судом апеляційної інстанції за обставин конкретної справи, у якій штраф і після зменшення перевищував 1 млн грн, тобто зберігав стимулюючу та превентивну функції. У даній же справі 1 % річної плати становить 6 043,09 грн, що дорівнює договірній пені лише за десять днів прострочення і для суб`єкта господарювання, річний платіж якого за договором перевищує 600 тис. грн, відчутною мірою відповідальності не є. Розмір, до якого суд зменшує неустойку, має індивідуально-оціночний характер (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22) і не може механічно переноситися з однієї справи до іншої.
З огляду на викладене колегія суддів вважає справедливим, розумним і пропорційним зменшення штрафу до 3 % річної суборендної плати, тобто до 18 129,26 грн (604 308,56 грн х 3%). Цей розмір не є довільним, оскільки він дорівнює договірній пені за 30 днів прострочення (0,1 % х 30 днів), тобто перевищує пеню за той строк прострочення (понад 20 робочих днів), з яким сам договір пов`язує право орендаря на його розірвання і перевищує пеню, обчислену в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, більш ніж за 35 днів прострочення (513,25 грн х 35 днів = 17 963,75 грн). Таким чином, за одноденну затримку відповідач нестиме відповідальність у розмірі, який за умовами Договору відповідає місячному простроченню, і в тридцять разів більшу за пеню, якою сторони оцінили один день затримки. Такий штраф, з одного боку, залишається реальною і відчутною мірою відповідальності за допущене порушення, а з іншого - не перетворюється на покарання боржника та джерело невиправданого прибутку кредитора.
Колегія суддів зважає на те, що зменшення штрафу є значним, однак воно не суперечить наведеному висновку Верховного Суду у справі № 918/116/19. У тій справі йшлося про пеню, нараховану за тривале прострочення оплати, а основний борг на час ухвалення рішення залишався частково непогашеним. У цій справі основне зобов`язання виконане повністю наступного дня після спливу строку, а розмір штрафу, визначений договором як 100 % річної плати, взагалі не залежить від тривалості прострочення. За таких обставин мету неустойки нівелювало б не зменшення штрафу до суми, яка в десятки разів перевищує плату за один день прострочення, визначену як сторонами, так і законом, а навпаки - стягнення суми, яка не має жодного зв`язку з наслідками порушення.
Посилання позивача на постанови Верховного Суду від 23.03.2021 у справі №921/580/19 та від 30.03.2021 у справі № 902/538/18 цього висновку не спростовують, оскільки в них ідеться про те, що суд, оцінивши обставини справи в їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про зменшення неустойки до її розумного розміру, виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, саме з цього й виходить колегія суддів.
Поряд з цим, відповідач оскаржує рішення суду першої інстанції і в частині стягнення з нього 7 251,70 грн судового збору. Проте, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що у разі зменшення судом розміру неустойки на підставі частини третьої статті 551 ЦК України судовий збір покладається на відповідача без урахування такого зменшення, оскільки воно не є наслідком необґрунтованості позовних вимог, а є результатом реалізації судом свого права (постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03.04.2018 у справі № 902/339/16, від 05.04.2018 у справі № 917/1006/16, від 04.05.2018 у справі №917/1068/17). Стягнута сума 7 251,70 грн відповідає судовому збору з обґрунтовано заявленої вимоги про стягнення 604 308,56 грн штрафу (1,5 % із застосуванням коефіцієнта 0,8) і не включає збору з вимоги про стягнення пені, у задоволенні якої відмовлено. Подальше зменшення штрафу судом апеляційної інстанції здійснюється на тій самій правовій підставі, тому розподілу судового збору за подання позову не змінює.
4. Висновки за результатами апеляційного розгляду.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 277 ГПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 277 ГПК України).
За результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла наступних висновків. Суд першої інстанції правильно встановив факт прострочення відповідачем внесення суборендної плати за 2026 рік та наявність підстав для застосування штрафу, передбаченого пунктом 4.9 Договору; доводи апеляційної скарги про відсутність вини відповідача та про необхідність відмови в позові повністю не знайшли підтвердження. Водночас висновок суду про стягнення штрафу в розмірі 453 231,42 грн не відповідає встановленим обставинам справи та засадам справедливості, розумності і пропорційності; з урахуванням обставин, які мають істотне значення, штраф підлягає зменшенню на підставі частини третьої статті 551 ЦК України до 18 129,26 грн. У цій частині доводи апеляційної скарги є обґрунтованими.
Отже, апеляційну скаргу Фермерського господарства "Сім`я 2019" слід задовольнити частково, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі №924/775/26 - змінити в частині розміру штрафу, що підлягає стягненню. В іншій частині, у тому числі щодо стягнення з відповідача 7 251,70 грн витрат зі сплати судового збору за подання позовної заяви, рішення слід залишити без змін.
Щодо судового збору за подання апеляційної скарги, колегія суддів враховує, що апеляційна скарга задовольняється частково виключно у зв`язку зі зменшенням судом розміру штрафу на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, вимога відповідача про відмову в позові визнана необґрунтованою, а факт порушення ним зобов`язання підтверджено. Оскільки зменшення неустойки є правом суду і не свідчить про безпідставність позовних вимог, а спір виник унаслідок неправильних дій відповідача, який прострочив виконання зобов`язання (частина дев`ята статті 129 ГПК України), витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на відповідача і відшкодуванню за рахунок позивача не підлягають.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 273, 275, 276, 277, 281- 284 Господарського процесуального кодексу України, суд
УХВАЛИВ:
1. Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Сім`я 2019" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі №924/775/26 задовольнити частково.
2. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі №924/775/26 змінити в частині розміру штрафу, що підлягає стягненню, виклавши абзац другий резолютивної частини в наступній редакції:
«Стягнути з Фермерського господарства "Сім`я 2019" (30300, Хмельницька область, Шепетівський район, м. Ізяслав, вул. Онищука, 59А, код ЄДРПОУ 43204740) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Державний земельний банк" (01033, м. Київ, вул. Саксаганського, 1, код ЄДРПОУ 00692334) - 18 129,26 грн (вісімнадцять тисяч сто двадцять дев`ять гривень 26 коп.) штрафу, 7 251,70 грн (сім тисяч двісті п`ятдесят одну гривню 70 коп.) витрат по оплаті судового збору».
3. В іншій частині рішення Господарського суду Хмельницької області від 21.09.2026 у справі № 924/775/26 залишити без змін.
4. Господарському суду Хмельницької області видати наказ на виконання цієї постанови.
5. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з моменту складення повного тексту в порядку, передбаченому главою 2 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складений "13" листопада 2026 р.
Головуючий суддя Гудак А.В.
Суддя Мельник О.В.
Суддя Петухов М.Г.