УХВАЛА
16 липня 2026 року
м. Київ
справа № 761/1908/26
провадження № 61-8688ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2026 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Київської міської державної адміністрації про визнання права,
ВСТАНОВИВ:
1. У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Київської міської ради, Київської міської державної адміністрації про визнання права.
2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що відповідачі не визнають його право на одержання земельної ділянки, про що повідомлено відповідним листом. Тобто, відповідачі відмовляють йому в наданні земельної ділянки.
3. Позивач просив визнати його, як військовослужбовця, який має понад 27 календарних років вислуги на військовій службі, потребує поліпшення житлових умов, обрав місто Київ для проживання з урахуванням встановленого порядку (у результаті вільного вибору населеного пункту для проживання за місцем проходження військової служби у місті Києві) та виявив бажання побудувати приватний жилий будинок, передбачене пунктом 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» право на одержання присадибної ділянки (земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд) у місті Києві шляхом виконання Київською міською радою, Київською міською державною адміністрацією їх як органів місцевого самоврядування обов`язків, визначених абзацом 2 пунктом 6 статті 12 цього закону, згідно із його клопотанням від 28 січня 2023 року (вхідний у Київській міській раді (Київська міська державна адміністрація) реєстраційний № 757038018 від 31 січня 2023 року), заявою (клопотанням) від 27 листопада 2025 року на підставі частини першої статті 47 Конституції України.
4. Шевченківський районний суд м. Києва ухвалою від 27 січня 2026 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 08 червня 2026 року, відмовив у відкритті провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.
5. 29 червня 2026 року ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2026 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2026 року.
6. У касаційній скарзі заявник зазначає, що він має передбачене абзацом 1 пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» право на одержання присадибної ділянки у місті Києві як населеному пункті, вільно обраному ним для проживання, з метою побудови індивідуального жилого будинку та заявами про реалізацію ним цього права на підставі частини першої статті 47 Конституції України, подавши на розгляд Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) клопотання від 28 січня 2023 року, заяву від 27 листопада 2025 року, внаслідок чого у Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) виникли перед ним визначені абзацом 2 пунктом 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» обов`язки, які не виконувалися і залишаються невиконаними.
7. Позивач, реалізуючи право, передбачене частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у частині, що стосується захисту у спосіб, обумовлений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, свого цивільного права у зв`язку з його невизнанням, звернувся до суду безпосередньо на підставі Конституції України у порядку, визначеному ЦПК України, за захистом внаслідок не порушення чи оспорювання права, а саме невизнання відповідачами його цивільного майнового права (на одержання присадибної ділянки у місті Києві для побудови індивідуального житла), що прямо вбачається із предмету позову та змісту позовних вимог. Позов не містить вимог щодо визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідачів. Визнання незаконним рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини дванадцятої статті 16 ЦК України), припинення дії, яка порушує право (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), є відмінним від заявленого ним способу захисту цивільного права шляхом його визнання.
8. Обставини не невизнання, не оспорювання, а саме порушення його права, передбаченого пунктом 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», шляхом протиправної (незаконної) бездіяльності (ненадання йому органами місцевого самоврядування присадибної ділянки і допомоги в будівництві у ході Відродження України приватного жилого будинку) є предметом його іншого позову, який розглядається у межах адміністративної справи № 320/19928/23 із порушенням процесуальних строків, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України), що й спонукало його вдатися до гарантованого пунктом 1 частини першої статті 16 ЦК України альтернативного способу захисту свого цивільного права у порядку цивільного судочинства.
9. Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов наступних висновків.
10. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема, ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку, зокрема, відмови у відкритті провадження у справі.
11. Відповідно до абзацу другого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
12. Згідно з частиною четвертою статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
13. Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
14. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема, спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
15. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, те, що за своєю правовою природою вони стосуються спору у приватноправових відносинах щодо порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є фізична особа.
16. Ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб`єкта.
17. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
18. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв`язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
19. До адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
20. У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України зазначено, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
21. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
22. Повноваження відповідних органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статтями 26, 33, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
23. Відповідно до статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцева рада та її виконавчий комітет в межах своєї компетенції приймають рішення.
24. Положеннями статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
25. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
26. У частині першій статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до делегованих повноважень виконавчих органів місцевих рад належить підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, організація і здійснення землеустрою, погодження проєктів землеустрою.
27. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 536/233/16-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 820/4149/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 820/4439/17 висловлювала правову позицію про те, що якщо особа звертається до відповідних органів місцевого самоврядування із заявами для отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду. У таких спорах інтерес позивача не було реалізовано внаслідок відмови відповідача у погодженні проєкту землеустрою щодо відведення такої земельної ділянки.
28. Зі змісту позовної заяви та доданих до неї документів суди попередніх інстанцій встановили, що позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, посилався на те, що при розгляді його клопотання від 28 січня 2023 року про надання йому із земель територіальної громади м. Києва присадибної ділянки (земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд) відповідачами не було дотримано вимог чинного законодавства, зокрема, неправомірно відмовлено у наданні йому присадибної ділянки для забудови індивідуальним (приватним) жилим будинком.
29. Відмовляючи у відкритті провадження у цій справі, суд першої інстанції, із яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив із того, що вказаний спір належить розглядати за правилами адміністративного судочинства так як предметом спору є перевірка законності рішення (дій/бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, прийнятого на виконання його владних управлінських функцій.
30. Наведене узгоджується із висновками Верховного Суду, зробленими у постановах від 26 листопада 2021 року у справі № 295/5101/21 та від 25 січня 2023 року у справі № 295/6697/22.
31. Законність рішень, дій (бездіяльності) відповідачів щодо розгляду клопотання позивача від 28 січня 2023 року про відведення йому земельної ділянки підлягає перевірці адміністративним судом. При цьому, колегія суддів враховує, що у провадженні Київського окружного адміністративного суду перебуває справа № 320/19928/23 за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Київської міської державної адміністрації щодо визнання протиправної бездіяльність відповідачів у ненаданні позивачу як військовослужбовцю запитуваної ним відповідно до клопотання від 28 січня 2023 року земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) на території міста Києва.
32. Доводи касаційної скарги ґрунтуються на суб`єктивному тлумаченні заявником норм процесуального та матеріального права, є незгодою заявника зі змістом оскаржуваних судових рішень та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували.
33. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у цій справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин.
34. Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права»,
що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
35. Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
36. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
37. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня
1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
38. Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається,
що скарга є необґрунтованою, правильне застосування судами попередніх інстанцій норм права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому у відкритті касаційного провадження суд відмовляє.
39. Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2026 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Київської міської державної адміністрації про визнання права.
Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.
Судді А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров