Справа № 132/258/26
2/132/604/26
Ухвала
Іменем України
20 липня 2026 року місто КАЛИНІВКА
Калинівський районний суд Вінницької області в складі судді Сєліна Є.В., розглянувши заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, подану в рамках цивільної справи № 132/258/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - Вінницький відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Вінницькому районі Вінницької області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерство оборони України, про встановлення факту батьківства та внесення змін до актового запису про народження дитини,
ВСТАНОВИВ:
26.01.2026 року до Калинівського районного суду Вінницької області надійшов цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - Вінницький відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Вінницькому районі Вінницької області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерство оборони України, про встановлення факту батьківства та внесення змін до актового запису про народження дитини.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.01.2026 року, визначено склад суду з розгляду цивільного позову: головуючого суддю Сєліна Є.В.
Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 09.02.2026 року, відкрито провадження за позовом, визначено здійснити його розгляд за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.
Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із клопотаннями щодо призначення судової молекулярно-генетичної експертизи.
Ухвалою Калинівського районного суду Вінницької області від 20.05.2026 року, по справі призначено судову молекулярно-генетичну експертизу, на вирішення якої з урахуванням питань, які відповідно до частини 5 статті 103 ЦПК України подали особи, які беруть участь у справі, поставлено наступне запитання:
1) чи є ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець села Соболівка Теплицького району Вінницької області, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 в місті Дніпро (Соборний район) Дніпропетровської області, біологічним батьком ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженки міста Вінниця Вінницької області, матір`ю якої є ОСОБА_1 , та з якою вірогідністю?
2) чи є ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець села Соболівка Теплицького району Вінницької області, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 в місті Дніпро (Соборний район) Дніпропетровської області, біологічним батьком ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , уродженки міста Вінниця Вінницької області, матір`ю якої є ОСОБА_1 , та з якою вірогідністю?
Проведення судової молекулярно-генетичної експертизи доручено експертам Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, та попередити їх про кримінальну відповідальність передбачену ст.ст. 384 та 385 КК України, а саме за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.
18.06.2026 року до Калинівського районного суду Вінницької області надійшло клопотання експерта від 15.06.2026 року № СЕ-19/102-26/11826-БД, в якому судовий експерт Вінницького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України Клебанський А. у відповідності до положень ст.ст.72, 107 ЦПК України просить надати зразки біологічного матеріалу померлого ІНФОРМАЦІЯ_6 в місті Дніпро (Соборний район) Дніпропетровської області військовослужбовця ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , уродженця села Соболівка Теплицького району Вінницької області, з обов`язковим вказанням типу зразка (зразок букального епітелію, суха кров на марлі, кісткова тканина тощо).
Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 19.06.2026 року, витребувано з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України зразки біологічного матеріалу померлого ІНФОРМАЦІЯ_6 в місті Дніпро (Соборний район) Дніпропетровської області військовослужбовця ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , уродженця села Соболівка Теплицького району Вінницької області.
13.07.2026 року на адресу Калинівського районного суду Вінницької області надійшла заява ОСОБА_1 про забезпечення позову, в якій вона просить забезпечити позов шляхом заборони Міністерству внутрішніх справи України вчиняти дії щодо нарахування та виплати одноразової грошової допомоги у зв`язку із загибеллю військовослужбовця ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , уродженця села Соболівка Теплицького району Вінницької області, до вирішення по суті цієї справи, та набуття рішенням суду законної сили.
Розглянувши доводи поданої заяви про забезпечення позову та додані до неї матеріали, приходжу до наступних висновків.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії», Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 року, № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголосив на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16.08.2018 року у справі № 910/1040/18.
Право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (рішення ЄСПЛ «Beles and others v. The Czech Republic», 12/11/2002, § 49).
Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів забезпечення позову.
Відповідно до частини першої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Згідно з частиною другою статті 149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Статтею 150 ЦПК України визначено, що позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.
За змістом частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті. Зважаючи на це, суд при задоволенні позову не вправі скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни його виконання, за винятком випадків, коли потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились обставини, що зумовили його застосування.
Загальною підставою для вжиття заходів забезпечення позову є наявність обставин, які свідчать або дозволяють достовірно припустити, що невжиття цих заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання майбутнього рішення суду.
Як вбачається з роз`яснень, що містяться у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону, як підприємець.
Із положень пункту 6 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України вбачається, що особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. По суті забезпечення позову є встановлення судом обмежень суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених претензій позивача (заявника). Вжиття заходів забезпечення позову є правом суду, а не його обов`язком. Тому, при вирішенні питання щодо заяви про забезпечення позову суд враховує не лише доводи, викладені у відповідній заяві, а й інші наявні матеріали цивільної справи.
При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист якого просив заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.
Тобто, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на його користь, у тому числі, для запобігання потенційним труднощам щодо подальшого виконання такого рішення.
Таким чином, підставою забезпечення позову є обґрунтоване припущення заявника, що невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».
У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.07.2020 року у справі № 909/835/18 зазначено, що «…повинен бути наявним зв`язок між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги. Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу до забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу до забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, і як наслідок ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників провадження у справі або осіб, що не є учасниками цього судового процесу».
Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.
У постанові від 15.09.2020 року у справі № 753/22860/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконаннярішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття,навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
У цивільному судочинстві відповідно до принципу змагальності сторін і загальних правил розподілу тягаря доказування обов`язок доведення підстав для застосування заходів забезпечення позову покладається на особу, яка заявляє відповідне клопотання.
Позивач ОСОБА_1 звернулася до Калинівського районного суду Вінницької області із заявою про забезпечення позову, в якій просить до набрання законної сили рішенням суду заборонити Міністерству внутрішніх справ України вчиняти дії щодо нарахування та виплати одноразової грошової допомоги у зв`язку із загибеллю ОСОБА_4 .
В обґрунтування поданої заяви позивач зазначає, що у разі задоволення позовних вимог її малолітні діти набудуть статусу дітей загиблого військовослужбовця, а відтак можуть набути право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої законодавством України для членів сім`ї загиблого військовослужбовця.
На думку заявника, існує ризик того, що до моменту вирішення спору по суті одноразова грошова допомога буде виплачена іншим особам, які вже визначені її отримувачами, у зв`язку із чим у майбутньому виникне необхідність у перерозподілі отриманих коштів або їх стягненні у судовому порядку, що, на переконання позивача, істотно ускладнить ефективний захист прав дітей.
Посилаючись на положення статей 149-153 ЦПК України, практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, заявник вважає, що тимчасове зупинення нарахування та виплати одноразової грошової допомоги є співмірним заходом забезпечення позову, який дозволить запобігти виникненню нових судових спорів та забезпечить реальне виконання можливого рішення суду.
Сам по собі факт існування між сторонами спору або звернення особи до суду із відповідним позовом не є безумовною підставою для застосування заходів забезпечення позову. Законодавець пов`язує можливість їх застосування виключно з наявністю об`єктивно підтверджених обставин, які свідчать про існування реальної, а не гіпотетичної загрози утруднення чи неможливості виконання можливого рішення суду або істотного ускладнення ефективного захисту прав позивача.
Правова природа інституту забезпечення позову полягає у створенні належних процесуальних гарантій реального виконання судового рішення у разі задоволення позову, а не у попередньому вирішенні спору між сторонами чи тимчасовому задоволенні позовних вимог до завершення судового розгляду.
Саме тому під час вирішення питання про забезпечення позову суд не здійснює оцінку обґрунтованості позовних вимог по суті, однак зобов`язаний перевірити, чи підтверджуються належними та допустимими доказами обставини, які свідчать про існування реальної небезпеки порушення прав заявника у разі невжиття відповідних заходів забезпечення.
Саме на заявника покладається процесуальний обов`язок довести існування таких обставин. При цьому відповідні доводи повинні підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами, а не ґрунтуватися виключно на припущеннях щодо можливого розвитку подій у майбутньому.
Відповідно до статей 76-81 ЦПК України доказуванню підлягають саме ті обставини, на які сторона посилається як на підставу своїх вимог. Отже, при зверненні із заявою про забезпечення позову заявник повинен надати суду належні докази існування реальної небезпеки утруднення виконання можливого рішення суду.
Разом із тим із поданої заяви та доданих до неї матеріалів не вбачається наявності таких обставин.
Фактично всі доводи заявника зводяться до припущення про те, що одноразова грошова допомога може бути виплачена особам, які на даний час визначені її отримувачами, а в подальшому у разі задоволення позову виникне необхідність у перерозподілі зазначених коштів або вирішенні нового спору.
Однак наведені твердження самі по собі не можуть свідчити про існування тієї реальної та безпосередньої загрози, про яку йдеться у частині другій статті 149 ЦПК України.
Сам лише ризик виникнення у майбутньому іншого спору або необхідності звернення до суду із самостійними вимогами не є тією процесуальною підставою, яка відповідно до вимог закону обумовлює застосування заходів забезпечення позову.
Подібний підхід неодноразово висловлювався Верховним Судом, який зазначав, що забезпечення позову не може ґрунтуватися на припущеннях чи гіпотетичних ризиках, а повинно бути обумовлене наявністю підтверджених доказами обставин, які свідчать про реальну загрозу утруднення або неможливості виконання майбутнього судового рішення.
При цьому суд звертає увагу, що предметом розгляду у даній цивільній справі є виключно встановлення факту батьківства померлого ОСОБА_4 щодо дітей позивача та внесення відповідних змін до актових записів цивільного стану.
Натомість питання призначення, визначення кола отримувачів, розрахунку, нарахування та виплати одноразової грошової допомоги не є предметом розгляду у цій справі.
Таким чином, між предметом позову та обраним заявником способом забезпечення позову існує лише опосередкований зв`язок.
Застосування забезпечення позову не може переслідувати мету попереднього врегулювання правовідносин, які не є безпосереднім предметом судового розгляду.
Суд бере до уваги, що у разі задоволення позову рішенням суду буде встановлено юридичний факт батьківства та виникнуть відповідні правові наслідки, визначені нормами матеріального права.
Водночас саме по собі встановлення такого юридичного факту не означає автоматичного вирішення питання щодо призначення чи виплати одноразової грошової допомоги, оскільки таке питання вирішується компетентним органом у порядку, встановленому спеціальним законодавством.
Більше того, із самої заяви про забезпечення позову вбачається існування суперечностей щодо визначення належного суб`єкта, якому заявник просить заборонити здійснювати відповідні виплати.
Так, у різних частинах заяви позивач зазначає як Міністерство оборони України, так і Міністерство внутрішніх справ України, тоді як серед третіх осіб у справі залучено Міністерство оборони України.
При цьому лист ІНФОРМАЦІЯ_8 , на який посилається заявник, сам по собі не підтверджує належності Міністерства внутрішніх справ України як органу, уповноваженого приймати рішення щодо призначення та виплати саме спірної одноразової грошової допомоги.
Наведені обставини свідчать про відсутність достатньої визначеності щодо суб`єкта, стосовно якого заявник просить застосувати судову заборону.
За таких умов постановлення ухвали про забезпечення позову фактично покладало б на суд обов`язок втрутитися у діяльність державного органу без належного встановлення його процесуального статусу та повноважень у спірних правовідносинах.
Крім того, суд враховує, що заявлений спосіб забезпечення позову фактично спрямований на повне блокування здійснення державою передбачених законом соціальних виплат особам, право яких на момент розгляду заяви вже встановлено у визначеному законом порядку.
У свою чергу суд, вирішуючи питання про забезпечення позову, повинен забезпечити справедливий баланс між інтересами заявника та інших осіб, права яких можуть бути обмежені відповідною ухвалою.
Такий баланс є складовою принципу пропорційності, який неодноразово наголошувався як Верховним Судом, так і Європейським судом з прав людини.
Фактично застосування запропонованого заявником заходу призведе до тимчасового припинення реалізації майнових прав інших осіб, які на цей час визнані державою отримувачами одноразової грошової допомоги, тоді як сам факт виникнення у позивача або її дітей відповідного права ще є предметом судового дослідження та остаточно не встановлений.
Отже, до ухвалення рішення у справі відсутні достатні правові підстави для обмеження прав інших осіб лише з огляду на припущення про можливе задоволення позову в майбутньому.
Суд також враховує, що забезпечення позову не повинно підміняти собою механізм захисту права, встановлений спеціальним законодавством, або створювати правові наслідки, тотожні наслідкам задоволення позовних вимог.
У даному випадку заборона здійснювати нарахування та виплату одноразової грошової допомоги фактично спрямована на досягнення саме того правового результату, якого прагне заявник до вирішення спору по суті, що суперечить самій правовій природі інституту забезпечення позову.
Суд також враховує усталену правову позицію Верховного Суду щодо критеріїв застосування заходів забезпечення позову, відповідно до якої вирішення питання про забезпечення позову не може зводитися лише до формальної констатації наявності спору між сторонами або можливості настання несприятливих наслідків для позивача. Суд зобов`язаний у кожному конкретному випадку встановити існування достатньо обґрунтованого припущення щодо реальної загрози утруднення виконання рішення суду, оцінити співмірність обраного заходу забезпечення позову із заявленими вимогами, а також забезпечити справедливий баланс між інтересами всіх учасників справи.
Так, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що співмірність заходів забезпечення позову передбачає співвідношення негативних наслідків від їх застосування з тими негативними наслідками, які можуть настати у разі їх невжиття. Суд повинен оцінити не лише інтерес позивача, а й можливі наслідки для інших осіб, права яких можуть бути обмежені застосуванням відповідного заходу.
Забезпечення позову застосовується лише тоді, коли існує достатньо обґрунтоване припущення про те, що невжиття відповідного заходу істотно ускладнить або унеможливить ефективний захист чи поновлення порушеного права. При цьому суд повинен забезпечити збалансованість інтересів усіх учасників процесу та не допустити безпідставного обмеження прав інших осіб.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що забезпечення позову не може використовуватися як спосіб попереднього вирішення спору або створення для позивача переваг до ухвалення рішення у справі. Вжитий судом захід забезпечення повинен мати виключно тимчасовий характер, бути необхідним, пропорційним та безпосередньо спрямованим на забезпечення можливості виконання майбутнього судового рішення.
Саме з огляду на зазначені критерії суд оцінює заявлений позивачем спосіб забезпечення позову.
Предметом спору у даній справі є встановлення юридичного факту батьківства та внесення відповідних змін до актових записів цивільного стану. У разі задоволення позову рішення суду матиме преюдиціальне значення для виникнення у дітей позивача відповідного юридичного статусу, однак саме по собі не вирішуватиме питання щодо призначення, визначення розміру або виплати одноразової грошової допомоги.
Натомість заявлений спосіб забезпечення позову фактично спрямований на втручання у процедуру реалізації державою своїх владних управлінських повноважень щодо призначення та виплати соціального забезпечення.
Суд звертає увагу, що забезпечення позову повинно перебувати у безпосередньому функціональному зв`язку із предметом спору.
Такий зв`язок означає, що застосований судом захід має бути здатним забезпечити реальне виконання саме того рішення, яке може бути ухвалене у відповідній цивільній справі.
Разом із тим у даному випадку заборона здійснювати нарахування та виплату одноразової грошової допомоги не впливає на можливість виконання майбутнього рішення про встановлення факту батьківства.
Незалежно від того, чи буде здійснено відповідні виплати, рішення суду про встановлення факту батьківства у разі його ухвалення може бути виконано шляхом внесення змін до актового запису про народження дітей.
Отже, заявлений захід забезпечення не спрямований на забезпечення виконання можливого рішення суду саме у цій цивільній справі.
Фактично заявник просить суд забезпечити не виконання майбутнього рішення про встановлення факту батьківства, а гарантувати можливість подальшої реалізації майнових прав, які можуть виникнути лише після встановлення такого факту та прийняття компетентними органами відповідних рішень.
Таким чином, між заявленим заходом забезпечення позову та предметом спору існує лише опосередкований причинно-правовий зв`язок, що не відповідає вимогам статей 149 та 150 ЦПК України.
Крім того, суд бере до уваги положення пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9, відповідно до яких при вирішенні питання про забезпечення позову суд повинен пересвідчитися не лише у наявності спору, а й у реальній загрозі невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду, з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача та відповідність виду забезпечення позову заявленим вимогам.
Із наведених роз`яснень убачається, що суд повинен здійснювати оцінку не абстрактної можливості виникнення негативних наслідків, а саме реальної необхідності застосування відповідного заходу забезпечення.
У даній справі таких переконливих обставин судом не встановлено.
Посилання заявника на можливість виникнення у майбутньому спору щодо перерозподілу одноразової грошової допомоги саме по собі не свідчить про існування обставин, які можуть унеможливити виконання майбутнього рішення суду про встановлення факту батьківства.
Також суд критично оцінює посилання заявника на рішення Європейського суду з прав людини у справах «Шмалько проти України» та «Продан проти Молдови».
Безумовно, суд погоджується із сформульованою Європейським судом правовою позицією, відповідно до якої право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, охоплює також право на виконання остаточного судового рішення.
Разом із тим наведені рішення ЄСПЛ стосуються обов`язку держави забезпечити виконання судових рішень, які вже набрали законної сили, а не визначають критерії застосування забезпечення позову на стадії розгляду цивільної справи.
Таким чином, наведена практика не може розглядатися як безумовна підстава для застосування заходів забезпечення позову за відсутності встановлених статтею 149 ЦПК України передумов.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що будь-яке втручання держави у майнові права повинно відповідати принципу законності, переслідувати легітимну мету та бути пропорційним поставленій цілі.
Саме принцип пропорційності вимагає від національного суду забезпечити справедливий баланс між приватними інтересами особи, яка звернулася за судовим захистом, та правами інших осіб, яких може стосуватися відповідне судове рішення.
У даному випадку застосування заборони щодо здійснення державою соціальних виплат фактично обмежить реалізацію майнових прав інших осіб, тоді як заявником не доведено існування достатніх підстав для такого істотного втручання.
Отже, оцінюючи подану заяву в сукупності з наявними матеріалами справи, суд доходить висновку, що наведені заявником доводи не підтверджують існування реальної, безпосередньої та належним чином доведеної загрози утруднення виконання можливого рішення суду, а заявлений захід забезпечення позову не відповідає критеріям необхідності, співмірності та безпосереднього зв`язку з предметом позову, визначеним положеннями цивільного процесуального законодавства та сформованою судовою практикою Верховного Суду.
Відповідно до частини шостої статті 153 ЦПК України, про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу.
Згідно частини десятої статті 153 ЦПК України, ухвалу про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено.
Керуючись ст.ст.149-153, 258-260, 353 ЦПК України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, подану в рамках цивільної справи № 132/258/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - Вінницький відділ державної реєстрації актів цивільного стану у Вінницькому районі Вінницької області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерство оборони України, про встановлення факту батьківства та внесення змін до актового запису про народження дитини - залишити без задоволення.
Ухвала суду може бути оскаржена безпосередньо до Вінницького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину ухвали або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту ухвали суду.
Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя