Справа № 752/19612/26
Провадження № 2-з/752/177/26
У Х В А Л А
про відмову у забезпеченні позову
29 липня 2026 року Голосіївський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Кирильчук І.А., при секретарі Сінчук І.А., розглянувши заяву представника позивача ОСОБА_1 , подану адвокатом Гайдай Оленою Валеріївною, про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа - Служба у справах сім`ї та дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання протиправним розпорядження Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про негайне відібрання дитини,
в с т а н о в и в:
23 липня 2026 року через систему "Електронний суд" до Голосіївського районного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа - Служба у справах сім`ї та дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання протиправним та скасування розпорядження Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 23 червня 2026 року № 351 про негайне відібрання малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у матері.
27 липня 2026 року через систему "Електронний суд" до Голосіївського районного суду міста Києва представник позивача подала заяву про забезпечення позову, у якій просить зобов`язати Голосіївську районну в місті Києві державну адміністрацію та Службу у справах дітей тимчасово передати малолітнього ОСОБА_2 матері - ОСОБА_1 - до винесення судового рішення по суті спору.
Заява обґрунтована тим, що 22 червня 2026 року працівниками Служби у справах дітей та сім`ї було здійснено негайне відібрання дитини, а 23 червня 2026 року Голосіївською районною в місті Києві державною адміністрацією прийнято розпорядження № 351 про негайне відібрання дитини у матері у зв`язку з безпосередньою загрозою її життю та здоров`ю. Після відібрання дитину передано до центру соціально-психологічної реабілітації дітей № 1, де вона перебуває на час звернення до суду.
Представник позивача зазначає, що підстави для застосування такого виняткового заходу були відсутні, оскільки мати належно виконує батьківські обов`язки, має постійне місце роботи та власне житло, позитивно характеризується, не перебуває на обліку у лікаря-нарколога чи лікаря-психіатра, піклується про стан здоров`я дитини та забезпечила належні умови для її проживання.
У заяві також вказано, що обставиною, яка стала підставою для реагування органу опіки та піклування, було невідвідування дитиною школи протягом останнього року. Позивач цю обставину визнає та зазначає, що після отримання юридичної допомоги уклала договір із ТОВ «Центр освіти «Оптіма», а дитину наказом від 15 липня 2026 року № 429-е зараховано до 4 класу на 2026/2027 навчальний рік. Крім того, організовано заняття з репетиторами для надолуження пропущеного навчального матеріалу.
Представник позивача посилається на те, що акти обстеження умов проживання та оцінки рівня безпеки дитини не відображають фактичних обставин, не містять визначення рівня ризику та конкретних відомостей про існування безпосередньої небезпеки для життя або здоров`я дитини. Умови проживання, на думку заявниці, є належними, а зауваження органу опіки та піклування не свідчать про наявність підстав для негайного відібрання.
Також заявниця зазначає, що 13, 14 та 21 липня 2026 року її представник зверталася до органу опіки та піклування із заявами про повторне обстеження умов проживання, скликання комісії з питань захисту прав дитини, скасування розпорядження та повернення дитини матері, однак відповідні питання вирішені не були. На переконання заявника, подальше перебування дитини окремо від матері поглиблює їхню розлуку, негативно впливає на психоемоційний стан дитини та може ускладнити ефективне поновлення порушених прав у разі задоволення позову.
Відповідно до частини першої статті 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи.
Дослідивши заяву та додані до неї матеріали, суд дійшов такого висновку.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом частини першої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Заява про забезпечення позову має відповідає вимогам, які містяться у Главі 10 Розділу І ЦПК України.
Відповідно до вимог частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до Принципів попередніх і забезпечувальних (охоронних) заходів у міжнародному цивільному процесі Міжнародної Асоціації процесуального права, «попередні і забезпечувальні заходи мають дві принципові цілі у цивільних спорах: а) збереження існуючого status quo до вирішення спору по суті; б) збереження активів, за рахунок яких остаточне судове рішення може бути виконано.
Відповідно до Правила 17.1 «Попередні заходи та охоронні заходи», що закріплено у Правилах міжнародного цивільного процесу ALI/UNIDROIT, суд може вжити попередній захід для того, щоб обмежити поведінку сторони чи іншої особи або змусити її до поведінки у випадках, коли необхідно зберегти можливість надання ефективного засобу судового захисту до ухвалення остаточного судового рішення або ж для того, щоб підтримати або іншим чином врегулювати існуючу ситуацію (status quo).
Консультативна рада європейських суддів у своєму Висновку від 24 листопада 2004 року № 6 «Про справедливий судовий розгляд у розумні строки і роль судді у судовому процесі з урахуванням альтернативних способів вирішення спорів» визначила, залежно від мети, два види попередніх заходів, які можуть бути застосовані судом: 1) заходи, спрямовані на забезпечення виконання рішення (наприклад, накладення арешту або «замороження активів»); 2) засоби тимчасового врегулювання ситуації (наприклад, у сімейних спорах).
Отже, забезпечення позову - це вжиття судом, в провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження реальне виконання позитивно прийнятого рішення. Такий інститут цивільно-процесуального законодавства передбачений з метою попередження несумлінних дій відповідача, який може, наприклад, сховати або продати майно, тобто з метою усунення утруднення або неможливості виконання рішення.
Тобто, однією із причин, в зв`язку з якими потрібно забезпечити позов, може бути припущення особи щодо обставин, що несуть загрозу невиконання або утруднення виконання можливого рішення.
Згідно із положеннями частини першої статті 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду), крім випадків, передбачених частиною п`ятою цієї статті.
Особам, які беруть участь у справі, має бути гарантована реальна можливість захистити свої права при вирішенні заяви про забезпечення позову (пункт 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову»).
Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише у разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до даних дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Види забезпечення позову визначені положеннями статті 150 ЦПК України, до них належать: накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; накладення арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; заборона вчиняти певні дії; встановлення обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; заборона іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; зупинення продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; зупинення митного оформлення товарів чи предметів; арешт морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; інші заходи у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).
Не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті (частина десята статті 150 ЦПК України).
Вирішуючи питання про забезпечення позову та приймаючи відповідне рішення, суд зобов`язаний враховувати обставини, якими заявник обґрунтовує свої вимоги, та зазначені ним докази, що підтверджують кожну обставину.
Згідно із пунктами 4, 5, 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.
При цьому під забезпеченням позову слід розуміти сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Метою забезпечення позову, згідно з вказаною постановою, є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17 грудня 2018 року у справі № 914/970/18, від 10 листопада 2020 року у справі № 910/1200/20.
Під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не вирішується ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову.
Особа, яка подала заяву про забезпечення, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову.
З цією метою обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів із врахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної заяви, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірність утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Зі змісту поданої заяви про забезпечення позову вбачається, що між сторонами існує спір щодо встановлення факту відсутності законної підстави для відібрання, передачі та подальшого утримання дитини, повернення неповнолітньої дитини, зобов`язання вчинити дії.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року в справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) зазначено, що: «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами».
Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. […] Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. […] Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19)).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 150 ЦПК України позов може бути забезпечений, зокрема, встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, всі дії стосовно дітей органів соціального забезпечення, судів, адміністративних чи законодавчих органів повинні бути спрямовані на якнайкраще забезпечення інтересів дитини. Держави-учасниці повинні забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручі до уваги права і обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Ухвалюючи рішення в справі «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява №2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
У Параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини від 07 грудня 2006 року №31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansenv. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).
Відповідно до частин першої, другої статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до статті 4 Конвенції про контакт з дітьми 2003 року дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним. Такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини. Якщо підтримання неконтрольованого контакту з одним з батьків не відповідає найвищим інтересам дитини, то розглядається можливість контрольованого особистого контакту чи іншої форми контакту з одним з таких батьків.
Водночас, абзацом 1 частини десятої статті 150 ЦПК України передбачено, що не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
Предметом спору у справі є повернення дитини матері, після її відібрання органом опіки та піклування, тому вид забезпечення позову шляхом зобов`язання Cлужби у справах дітей та сім`ї Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації негайно повернути дитину матері, є тотожним задоволенню позовних вимог, вирішує спір по суті.
Таким чином, враховуючи предмет позову та обраний позивачем вид забезпечення позову, суд вважає, що обраний позивачем вид забезпечення позову є тотожним задоволенню позовних вимог. Тобто, забезпечивши позов у заявлений представником позивача спосіб, суд фактично вирішить питання щодо позову шляхом його задоволення без розгляду справи по суті.
Предметом спору у цій справі є правомірність розпорядження Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації від 23 червня 2026 року № 351 про негайне відібрання малолітньої дитини у матері, тоді як заявлений захід забезпечення позову шляхом зобов`язання відповідача та третьої особи передати дитину матері до вирішення справи по суті фактично припинить реалізацію оспорюваного розпорядження та відновить становище, яке існувало до його прийняття, а отже, за своїм змістом і правовими наслідками призведе до досягнення результату, на який спрямовано позов. При цьому вирішення питання про передання дитини матері потребує встановлення наявності або відсутності загрози її життю чи здоров`ю, усунення причин, що стали підставою для негайного відібрання, оцінки умов проживання та виховання дитини, виконання матір`ю батьківських обов`язків, а також відповідності її повернення найкращим інтересам дитини. Наведені заявницею доводи щодо відсутності такої загрози, недоліків актів обстеження та оцінки рівня безпеки, усунення зауважень органу опіки та піклування, зарахування дитини до навчального закладу, негативного впливу розлуки на її психоемоційний стан та невідповідності оспорюваного розпорядження вимогам статті 170 СК України безпосередньо стосуються обґрунтованості позову та підлягають перевірці під час розгляду справи по суті з дослідженням усієї сукупності доказів і наданням учасникам справи можливості викласти свої доводи та заперечення, у зв`язку з чим надання їм оцінки на стадії вирішення питання про забезпечення позову призвело б до передчасного вирішення спору по суті.
Таким чином, заявлений спосіб забезпечення позову не має допоміжного та тимчасового характеру, а його застосування призведе до фактичного вирішення спору до розгляду позовних вимог по суті, що суперечить частині десятій статті 150 ЦПК України.
За наведених обставин суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви про забезпечення позову.
Керуючись статтями 149, 150, 153, 258-261, 353 ЦПК України, суд,
п о с т а н о в и в:
У задоволенні заяви ОСОБА_1 , поданої адвокатом Гайдай Оленою Валеріївною, про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа - Служба у справах сім`ї та дітей Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання протиправним розпорядження Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації про негайне відібрання дитини - відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня складання повного тексту ухвали суду.
Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Ухвала складена 29 липня 2026 року.
Суддя І.А. Кирильчук