ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 [телефон приховано] inbox@anec.court.gov.ua
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"30" липня 2026 р. Справа№910/230/26
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Владимиренко С.В.
суддів: Демидової А.М.
Ходаківської І.П.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (без повідомлення учасників справи) апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України
на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026
у справі №910/230/26 (суддя Паламар П.І.)
за позовом Акціонерного товариства «Укртелеком»
до Кабінету Міністрів України
про стягнення боргу, ціна позову 120 142, 14 грн
ВСТАНОВИВ:
Акціонерне товариство «Укртелеком» (далі по тексту - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Кабінету Міністрів України (далі по тексту - відповідач) про стягнення заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах у розмірі 120 142, 14 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що на виконання вимог Законів України у період з 01.07.2023 по 31.12.2023 надав телекомунікаційні послуги на пільгових умовах мешканцям Миргородської міської територіальної громади на суму 120 142, 14 грн, що підтверджується поіменними та зведеними за категоріями пільг розрахунками видатків на відшкодування витрат, пов`язаних з наданням пільг за послуги зв`язку. Пільги, введені Законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади, і саме держава, як замовник послуг, є боржником у цих правовідносинах, а тому відповідач зобов`язаний компенсувати позивачу вартість послуг зв`язку, наданих пільговим категоріям громадян Миргородської міської територіальної громади.
Господарський суд міста Києва рішенням від 22.04.2026 у справі №910/230/26 позов Акціонерного товариства «Укртелеком» задовольнив. Стягнув з Кабінету Міністрів України на користь Акціонерного товариства «Укртелеком» 120 142, 14 грн боргу, 2 662, 40 грн витрат по оплаті судового збору.
Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Суд зазначив, що належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб`єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв`язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації. Суд дійшов висновку, що належним відповідачем у даній справі є саме Кабінет Міністрів України, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням,18.05.2026 Кабінет Міністрів України звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження; скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 у справі №910/230/26 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування вимог та доводів апеляційної скарги відповідач посилається на те, що уряд не є належним відповідачем, оскільки у уряду відсутні зобов`язання та правові підстави здійснювати виплати за послуги зв`язку пільговим категоріям осіб, чи передбачати такі видатки у відповідному проекті Закону про Державний бюджет України на відповідний рік. Обов`язки відносно такого відшкодування покладаються саме на органи, які приймають та/чи виконують місцеві бюджети, проте ні в якому разі не на Кабінет Міністрів України. Оскільки Бюджетний кодекс України не конкретизує, з яких саме місцевих бюджетів повинні здійснюватись вказані компенсаційні виплати, проте, це не зобов`язує Кабінет Міністрів України якимось чином впливати на відповідні органи під час розробки/затвердження відповідних місцевих бюджетів чи узгоджувати їх дії з означеного питання.
Відповідач зазначає, що виключно Верховна Рада України, як єдиний законодавчий орган, що затверджує Державний бюджет України визначає в законі про Державний бюджет України на відповідний рік відповідні трансферти, які можуть передбачатись місцевим бюджетам у державному бюджеті України.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.05.2026 апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 у справі №910/230/26 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 25.05.2026 задовольнив клопотання та поновив Кабінету Міністрів України пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 у справі №910/230/26. Відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 у справі №910/230/26. Зупинив дію рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 у справі №910/230/26 на час апеляційного провадження. Розгляд апеляційної скарги призначив у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
08.06.2026 позивачем подано до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому просить суд апеляційної інстанції оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, посилаючись на те, що відповідач залишив поза увагою, що відповідно до частини 1 статті 85 Бюджетного кодексу України, держава може передати Раді міністрів Автономної Республіки Крим чи органам місцевого самоврядування право на здійснення видатків лише за умови відповідної передачі фінансових ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків і зборів або їх частки, а також трансфертів з Державного бюджету України. Тобто, однією із обов`язкових умов для передачі державою органам місцевого самоврядування права на здійснення видатків, які визначаються функціями держави є наявність трансфертів з Державного бюджету України місцевому бюджету. Позивач наголосив, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», який діяв у спірний період, міжбюджетні трансферти (субвенції/дотації) із Державного бюджету місцевому бюджету на видатки на пільги з послуг зв`язку не передбачалися, а отже відповідні кошти з державного бюджету до місцевого бюджету не надходили, що, зокрема, підтверджується і листом Управління соціального захисту населення Миргородської міської ради від 19.03.2025 №694/686/01-13.
Саме тому, що Кабінет Міністрів України не привів свої нормативно-правові акти у відповідність з Законами України, зокрема: не затвердив відповідний перелік програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення на виконання пп. «є» п. 9 ч. 1 ст. 87 Бюджетного кодексу України та у зв`язку з нечітким викладенням діючих з 01.01.2020 норм законодавства щодо компенсації витрат операторів зв`язку за надання послуг зв`язку пільговим категоріям громадян, Верховний Суд у постановах від 07.08.2023 у справі №922/1418/22, від 28.09.2023 у справі №916/2523/22, від 06.10.2023 у справі №916/429/23 та від 10.10.2025 у справі №910/6201/24 дійшов правового висновку, що саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем у правовідносинах щодо компенсації витрат за надання послуг зв`язку пільговим категоріям громадян.
10.06.2026 Кабінетом Міністрів України подано клопотання про зупинення апеляційного провадження у справі до прийняття Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду рішення за результатом касаційного перегляду справи №910/6201/24.
Клопотання мотивоване тим, що існує ймовірність прийняття Верховним Судом при касаційному перегляді справи №910/6201/24 рішення про необхідність відступу від застосування норм права раніше викладених у низки постанов Верховного Суду, на які посилається в оскаржуваному рішенні і суд першої інстанції у цій справі, а також, беручи до уваги той факт, що ця справа зазначена як малозначна справа, що, в свою чергу, позбавляє можливості касаційного перегляду попередніх судових рішень, що робить рішення суду апеляційної інстанції остаточним.
Відповідно пункту 7 частини першої статті 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.
Пунктом 7 частини 1 статті 228 ГПК України забезпечений механізм наступної можливості правильного застосування певної норми права судами першої та апеляційної інстанції шляхом врахування майбутніх висновків палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду щодо суперечливих або неоднозначних тлумачень такої норми права.
Водночас, касаційне провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.03.2026 у справі №910/6201/24 відкрито ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.05.2026, а не палатою, об`єднаною палатою чи Великою Палатою Верховного Суду, що виключає можливість зупинення провадження у справі.
Крім того, 28.07.2026 Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №910/6201/24 прийнято постанову, якою касаційну скаргу Кабінету Міністрів України залишено без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.03.2026 у справі №910/6201/24 залишено без змін.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила наступне.
Позивач надає телекомунікаційні послуги споживачам відповідно до Закону України «Про електронні комунікації» від 16.12.2020 №1089-ІХ (далі по тексту Закон №1089-ІХ), Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №295 (далі по тексту - Правила).
Відповідно до пункту 63 Правил установлені законами пільги з оплати послуг надаються споживачеві відповідно до законодавства за місцем його проживання з дня пред`явлення ним документа, що підтверджує право на пільги.
Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу» від 22.10.1993 №3551-ХІІ, «Про жертви нацистських переслідувань» від 23.03.2000 №1584-ІІІ, «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХІІ, «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний статус» від 24.03.2008 №203/98-ВР та «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 №2402-ІІІ для категорій осіб, визначених цими законами встановлені пільги з оплати за послуги зв`язку.
На підставі вище перелічених актів законодавства позивач надавав телекомунікаційні послуги категоріям споживачів, визначених зазначеними вище Законами, з урахуванням встановлених пільг.
На переконання позивача, оскільки телекомунікаційні послуги на пільгових умовах надавалися ним не з власної ініціативи, а на виконання імперативних законодавчих норм, то такі взаємовідносини між позивачем та відповідачем не потребують укладення договору.
З матеріалів справи вбачається, що у 2023 році позивачем надані телекомунікаційні послуги споживачам, які проживають на території Миргородської територіальної громади і мають право на відповідні пільги, передбачені чинним законодавством.
У зв`язку з не відшкодуванням понесених витрат за надані послуги на пільгових умовах, позивач звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Управління соціального захисту населення Миргородської міської ради про стягнення заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах за період з 01.07.2023 до 31.12.2023.
Рішенням Господарського суду Полтавської області від 31.07.2024, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 22.10.2024, у справі №917/719/24, у позові відмовлено повністю.
Вказаним судовим рішенням було встановлено, що Управління соціального захисту населення Миргородської міської ради не є належним відповідачем. Зазначено, що стороною зобов`язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв`язку пільговим категоріям громадян є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи.
Також позивач вказував, що оскільки держава не визначила законом головного розпорядника таких видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до п. 6 ст. 116 Конституції України, саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Листом № 80С914.012_259/5 від 20.11.2025 позивач пред`явив відповідачу вимогу про відшкодування 120 142,14 грн витрат по категоріях пільг з поіменними списками пільговиків по Миргородській міській територіальній громаді за період липня-грудня 2023 року.
Спір виник через наявність заборгованості на спірну суму перед позивачем по компенсації пільг на телекомунікаційні послуги за період з липня 2023 року по грудень 2023 року.
Пунктами 1, 6 статті 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина; основи соціального захисту тощо.
Статтею 11 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 ЦК України).
Відповідно до статті 526 ЦК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.
Позивач є оператором електронних комунікацій, який надає електронні комунікаційні (телекомунікаційні) послуги споживачам, в тому числі і тим, що мають визначені законодавством пільги з їх оплати.
Метою діяльності позивача, як учасника господарських відносин, є досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку від провадження підприємницької діяльності.
Таким чином, у позивача виникло цивільне право на відшкодування вартості телекомунікаційних послуг, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у держави (її відповідного органу) як замовника послуг цивільний обов`язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №927/291/17, від 17.04.2018 у справі №906/621/17, від 23.10.2019 у справі №911/1924/18.
Засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, визначає Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 №2017-III (далі по тексту - Закон №2017-III) відповідно до статті 1 якого державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму
Статтею 17 Закону №2017-III унормовано, що основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.
Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема щодо забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки (стаття 18 Закону №2017-III ).
Стаття 19 Закону №2017-III розділяє соціальні гарантії на обов`язкові та додаткові.
Відповідно частини 3 вказаної норми державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Водночас частина третя вказаної статті визначає, що органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Згідно з частиною першою статті 20 Закону №2017-III надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання.
Пільги з оплати користування послугами зв`язку та комунікаційними послугами передбачено низкою законодавчих актів України, зокрема, Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу» від 22.10.1993 №3551-ХІІ, «Про жертви нацистських переслідувань» від 23.03.2000 №1584-ІІІ, «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХІІ, «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний статус» від 24.03.2008 №203/98-ВР, «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 №2402-ІІІ, «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.1991 № 875-XII, «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII.
Перелік категорій громадян, яким державою встановлені державні соціальні гарантії у вигляді пільг, встановлено Законами України.
Згідно з частиною 1 статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в, межах Конституції і законів України.
Відповідно до Конституції України (стаття 143) та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (стаття 16) повноваження органів місцевого самоврядування поділяються на власні (самоврядні) та делеговані, тобто повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом.
Здійснення зазначених соціальних виплат відносяться саме до делегованих і мають супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення частини третьої статті 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення (пункт «а» частини першої статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Тобто, встановлення органами місцевого самоврядування додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення є власними повноваженнями, які мають фінансуватися виключно з місцевого бюджету.
Зазначене повністю відповідає положенням частини 3 статті 19 Закону №2017-III щодо права органів місцевого самоврядування встановлювати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Водночас відповідно до пп. «є» пункту 9 частини першої статті 87 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених пунктом 5 частини другої статті 67-1 цього Кодексу) належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Наразі такий перелік не затверджений, що не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм.
Положення пункту 6 статті 92 Конституції України та вищенаведених статей Закону №2017-III у сукупності свідчить про те, що покладання обов`язків з відшкодування спірних витрат на послуги зв`язку пільговим категоріям громадян на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи.
Належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб`єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв`язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації.
Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Пільги, введені Законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади, і саме держава, як замовник послуг, є боржником у цих правовідносинах. Відповідна правова викладена у постановах Верховного Суду від 20.01.2022 у справі №904/138/21, від 01.02.2022 у справі №904/141/20, від 27.07.2022 у справі №904/7875/21, від 09.06.2023 у справі №916/3938/21.
Таким чином, стороною зобов`язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв`язку пільговим категоріям громадян є держава, а тому відповідач у справі №922/1418/22 (Нововодолазька селищна рада) не може бути боржником за таким зобов`язанням.
При цьому задоволення позову за рахунок видатків місцевих бюджетів було б можливим лише за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом міністрів України.
Вирішальним для вирішення питання за рахунок якого бюджету (державного чи місцевого) повинно здійснюватися відшкодування наданих послуг є встановлення органу, який прийняв рішення щодо введення відповідних пільг. Вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07.08.2023 у справі №922/1418/22.
Предметом спору в справі №922/1418/22 було стягнення з Нововодолазької селищної ради (відповідача) на користь Акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Харківської філії Акціонерного товариства «Укртелеком» (позивача) 38 762,76 грн невідшкодованої заборгованості з витрат, понесених позивачем внаслідок надання послуг зв`язку пільговим категоріям населення за період з 01.12.2021 до 31.07.2022. Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у справі №922/1418/22, виходили з того, що представницьким органом Нововодолазької об`єднаної територіальної громади є Нововодолазька селищна рада, яка за рахунок видатків з місцевого бюджету повинна здійснити відшкодування витрат, понесених позивачем внаслідок надання населенню Нововодолазької селищної ради послуг зв`язку на пільгових умовах. Суд першої інстанції зауважив, що між позивачем та відповідачем були підписані акти звіряння розрахунків за надані послуги. Апеляційний суд у наведеній справі, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, вказав на помилковість таких висновків, зазначивши, що факт непідписання вказаних актів звіряння відповідачем не свідчить про наявність підстав для звільнення від встановленого законом обов`язку компенсувати вартість отриманих пільговими категоріями населення послуг зв`язку.
Під час касаційного розгляду справи №922/1418/22 перед Верховним Судом постало питання визначення боржника у правовідносинах щодо відшкодування Акціонерному товариству «Укртелеком» в особі Харківської філії Акціонерного товариства «Укртелеком» витрат, понесених внаслідок надання послуг зв`язку пільговим категоріям населення відповідно до введених законами України державних соціальних гарантій.
Верховний Суд у вказаній справі дійшов висновку, що здійснення соціальних виплат за надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян відносяться саме до делегованих повноважень органу місцевого самоврядування і мають супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення частини третьої статті 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою. Отже, стороною зобов`язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв`язку пільговим категоріям громадян є держава, а тому Нововодолазька селищна рада не може бути боржником за таким зобов`язанням.
Предметом спору в справі №916/2523/22 було стягнення з Болградської міської ради (позивача) на користь Акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Одеської філії Акціонерного товариства «Укртелеком» (позивача) 30 441,13 грн витрат, понесених позивачем внаслідок надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян за період з 01.06.2021 до 31.12.2021. Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у справі №916/2523/22, виходили з такого. Відповідно до пункту 204 частини першої статті 91 БК України (до видатків з місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належать видатки на пільги з послуг зв`язку), Законів України від 17.09.2020 №907-ІХ та від 15.12.2020 №1081-IX, якими внесені зміни до БК України з 01.01.2021 (територіальні громади отримали фінансову незалежність від районів та перейшли на прямі міжбюджетні відносини з державним бюджетом), розпорядником коштів бюджетного фінансування соціальних пільг в Болградській громаді Одеської області на момент надання послуг пільговим категоріям громадян у наведеній справі був відповідач, а тому відшкодування витрат, понесених позивачем внаслідок надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян Болградської територіальної громади, має здійснюватися відповідачем за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Під час касаційного розгляду справи №916/2523/22 перед Верховним Судом постало питання визначення сторони зобов`язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв`язку пільговим категоріям громадян.
Верховний Суд у вказаній справі дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували статті 87, 91 БК України, оскільки вказані норми передбачають можливість віднесення відповідних видатків до місцевих бюджетів, а не встановлюють обов`язок органу місцевого самоврядування закладати видатки на відшкодування пільг за послуги зв`язку, а до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій. Таким чином, судами не було встановлено обставин віднесення видатків на покриття пільги за послуги зв`язку до місцевого бюджету відповідача (прийняття відповідного рішення щодо надання додаткових гарантій соціального захисту населення або отримання субвенцій з державного бюджету), що виключає можливість покладення відповідного обов`язку відшкодування на відповідача. Отже, суди зробили помилковий висновок, про те, що обов`язок з відшкодування витрат, понесених позивачем внаслідок надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян, покладається на відповідача. У зв`язку з наведеним, Верховний Суд у справі №911/26557/22 дійшов висновку про скасування рішень судів попередніх інстанцій, оскільки визначений позивачем відповідач є неналежним відповідачем у вказаному спорі, що є самостійною підставою для відмови у позові.
Предметом спору в справі №916/429/23 було стягнення з Болградської міської ради Одеської області (відповідача) на користь Акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Одеської філії Акціонерного товариства «Укртелеком» (позивача) про стягнення 37 591,28 грн невідшкодованих витрат, понесених позивачем внаслідок надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян Болградської об`єднаної територіальної громади за період із 01.01.2022 по 31.08.2022. Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог у справі №916/429/23, виходили з того, що представницьким органом Болградської територіальної громади є Болградська міська рада, яка за рахунок видатків з місцевого бюджету повинна здійснити відшкодування витрат, понесених позивачем внаслідок надання населенню на території відповідної громади телекомунікаційних послуг на пільгових умовах. Суди також зазначили, що відсутність укладеного між сторонами договору на відшкодування спірних витрат, як і відсутність бюджетних коштів для їх відшкодування, не звільняє відповідача від встановленого законом обов`язку компенсувати позивачеві за рахунок бюджетних коштів вартість отриманих пільговими категоріями населення телекомунікаційних послуг.
Під час касаційного розгляду справи №916/429/23 перед Верховним Судом постало питання визначення сторони зобов`язання з компенсації витрат позивачеві за надані послуги зв`язку пільговим категоріям громадян. Верховний Суд у вказаній справі дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанцій не врахували, що здійснення соціальних виплат за надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян відносяться саме до делегованих повноважень органу місцевого самоврядування і мають супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення частини третьої статті 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Оскільки витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою, стороною зобов`язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв`язку пільговим категоріям громадян є держава, а тому відповідач (Болградська міська рада Одеської області) є неналежним відповідачем у цьому спору. У зв`язку з наведеним Верховний Суд рішення судів попередніх інстанцій у справі №916/429/23 скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Верховним Судом у постанові від 10.10.2025 у справі № 910/6201/24, якою рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.06.2025 у справі № 910/6201/24 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначено, що: задоволення позову за рахунок видатків місцевих бюджетів може мати місце за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; попередні судові інстанції не встановили, який орган прийняв рішення щодо введення відповідних пільг, у той час як це має вирішальне значення для вирішення питання, за рахунок якого бюджету (державного чи місцевого) повинно здійснюватися їх відшкодування, а також не з`ясували чи мало місце надання відповідних субвенцій з державного бюджету місцевому бюджету, тому помилково вважали, що відшкодування витрат за надані послуги зв`язку пільговим категоріям громадян здійснюється за рахунок місцевого бюджету; посилання судів попередніх інстанцій на положення пункту 20-4 частини 1 статті 91 Бюджетного кодексу України є необґрунтованим, оскільки вказана норма передбачає можливість віднесення відповідних видатків до місцевих бюджетів, а не встановлює обов`язок органу місцевого самоврядування закладати видатки на відшкодування на пільги за послуги зв`язку. При цьому до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій (пп. «є» п. 9 ч. 1 ст. 87 БК України); обставини віднесення видатків на покриття пільги за послуги зв`язку до місцевого бюджету, тобто прийняття відповідного рішення радою щодо надання додаткових гарантій соціального захисту населення або отримання субвенцій з державного бюджету, суди попередніх інстанцій не встановили.
Так, Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», який діяв у спірний період, міжбюджетні трансферти (субвенції/дотації) із Державного бюджету України місцевому бюджету на видатки на пільги з послуг зв`язку не передбачалися, а тому відповідні кошти з державного бюджету до місцевого бюджету не надходили.
З урахуванням зазначеного вище, оскільки матеріали справи не містять інформації та доказів надання відповідних субвенцій з Державного бюджету України місцевому бюджету, посилання відповідача на те, що відшкодування витрат, понесених позивачем унаслідок надання мешканцям Миргородської міської територіальної громади послуг зв`язку на пільгових умовах, повинен здійснювати орган місцевого самоврядування за рахунок видатків із місцевого бюджету, є необґрунтованими.
Матеріалами справи підтверджено та позивачем доведено, що у період з 01.07.2023 по 31.12.2023 включно позивач надав послуги зв`язку пільговим категоріям мешканцям Миргородської міської територіальної громади на загальну суму 120 142, 14 грн. Вказане відповідачем не заперечується.
При цьому, чинним законодавством України не передбачено обов`язковості укладення договору про розрахунки з постачальниками послуг, наданих особам, які мають право на пільги, оскільки зобов`язання сторін у таких відносинах виникають безпосередньо із законів України.
Отже, у позивача, який надав послуги зв`язку особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, виникло право на відшкодування частини вартості таких послуг зв`язку за рахунок держави як платника, а у відповідача - обов`язок здійснити з позивачем розрахунок за надані послуги.
За приписами статей 526, 525 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлене договором або законом.
У даному випадку суд апеляційної інстанції також враховує, що ні Законом України «Про телекомунікації», ні Правилами надання та отримання телекомунікаційних послуг не передбачено жодного обмеження щодо надання послуг у разі відсутності коштів на зазначені цілі (аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 924/781/17).
Нормами частини другої статті 617 ЦК України встановлено, що відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання.
При цьому суд апеляційної інстанції вважає, що телекомунікаційні послуги на пільгових умовах надавались позивачем не за власною ініціативою, а на виконання імперативних законодавчих вказівок щодо цього. Як наслідок, уповноважений на те державою орган - відповідач у справі, в силу закону, має відшкодувати такі витрати позивачу за рахунок бюджетних коштів.
Згідно із частиною шостою статті 48 БК України бюджетні зобов`язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв`язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Казначейством України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. Зазначена норма є спеціальною по відношенню до загальних положень частин першої-четвертої вказаної статті Кодексу.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачем на підставі належних та допустимих доказів доведено факт надання в спірному періоді телекомунікаційних послуг на пільгових умовах громадянам, які проживають на території Миргородської міської територіальної громади, загальною вартістю 120 142, 14 грн, тоді як обов`язок із відшкодування їхньої вартості покладений на державу в особі Кабінету Міністрів України.
На підставі викладеного, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, місцевий господарський суд правомірно задовольнив позов, стягнувши з відповідача на користь позивача 120 142, 14 грн основного боргу.
Відповідно до частини 1 статті 73, статей 76, 77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно із частиною 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частинами 4, 5 статті 236 ГПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).
У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (рішення ЄСПЛ від 05.02.2009 у справі «Олюджіч проти Хорватії»). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення ЄСПЛ від 03.07.2014 у справі «Мала проти України», від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України»).
Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (рішення ЄСПЛ від 21.03.2000 у справі «Дюлоранс проти Франції», від 07 березня 2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19.04.1994 у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»).
Якщо подані стороною доводи є вирішальними для результату провадження, такі доводи вимагають прямої конкретної відповіді за результатом розгляду (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», від 23.06.1993 у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії»).
Водночас ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам апелянта із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва рішення від 22.04.2026 у справі №910/230/26 прийняте з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
Згідно статті 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
УХВАЛИВ:
1. Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 у справі №910/230/26 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 у справі №910/230/26 залишити без змін.
3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 у справі №910/230/26.
4. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
5. Матеріали справи №910/230/26 повернути до Господарського суду міста Києва.
6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в ст. ст. 287, 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складений та підписаний 30.07.2026 у зв`язку із перебуванням складу колегії суддів у відпустках з 06.07.2026 по 24.07.2026.
Головуючий суддя С.В. Владимиренко
Судді А.М. Демидова
І.П. Ходаківська