УХВАЛА
31 серпня 2026 року
м. Київ
cправа № 910/230/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Малашенкової Т.М. (головуючої), Булгакової І.В., Власова Ю.Л.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Кабінету Міністрів України (далі - КМУ, скаржник)
на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.07.2026
у справі за позовом Акціонерного товариства "Укртелеком" (далі - АТ "Укртелеком")
до Кабінету Міністрів України
про стягнення 120 142, 14 грн,
ВСТАНОВИВ:
КМУ 18.08.2026 через Електронний суд звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.07.2026 у справі № 910/230/26 і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволені позову АТ "Укртелеком" до КМУ відмовити повністю. Матеріали касаційної скарги містять клопотання про передачу справи № 910/230/26 на розгляд об`єднаної палати.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.08.2026 для розгляду справи № 910/230/26 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. (головуючої), Власова Ю.Л., Бенедисюка І.М..
Склад суду змінено відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.08.2026.
З матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що АТ "Укртелеком" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до КМУ про стягнення заборгованості з витрат, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах у розмірі 120 142, 14 грн.
Господарський суд міста Києва рішенням від 22.04.2026 у справі № 910/230/26, яке Північний апеляційний господарський суд постановою від 30.07.2026 залишив без змін, позов АТ "Укртелеком" задовольнив; стягнув з КМУ на користь АТ "Укртелеком" 120 142, 14 грн боргу, 2 662, 40 грн витрат з оплати судового збору.
Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття / відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги КМУ в контексті оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, встановлених законом (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України, стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України)).
Перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.
Визначені підпунктами "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами "а" - "г" пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.
Згідно з частинами третьою, п`ятою статті 12 ГПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи; для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Стаття 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2026 рік" з 01.01.2026 встановлює прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 328,00 гривень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Позов подано у 2026 року. Предметом позову у справі № 910/230/26 є стягнення заборгованості за витратами, понесеними внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах у розмірі 120 142, 14 грн, а отже, ціна позову у цій справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (332 800,00 грн), адже справа є малозначною у розумінні статті 12 ГПК України.
У касаційній скарзі КМУ із посиланням на підпункти "а", "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України зазначає про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
зокрема, вказує на те, що (дослівно): "Правове питання, яке є предметом касаційного перегляду, стосується визначення джерела фінансування витрат на надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям осіб, визначення головного розпорядника коштів та належного відповідача у відповідній категорії спорів. Відповідно, сформульований судами попередніх інстанцій підхід має значення для невизначеної кількості аналогічних правовідносин, що виникають щодо компенсації витрат операторів електронних комунікацій за пільгові послуги, у тому числі за різні періоди та на території різних територіальних громад. Отже, розмір вимог у конкретній справі не відображає реального масштабу правового питання, оскільки однаковий підхід до визначення боржника та джерела фінансування може бути застосований у значній кількості аналогічних спорів. Суди попередніх інстанцій виходили з того, що стороною зобов`язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв`язку пільговим категоріям громадян є держава. При цьому, положення Бюджетного кодексу України (пункт 20-4 статті 91) чітко визначають, що до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належать видатки на пільги з послуг зв`язку, інші передбачені законодавством пільги. Стягнення компенсації витрат за рахунок видатків місцевих бюджетів було б можливим лише за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом міністрів України. Суди попередніх інстанцій в обґрунтування своїх рішень посилалися на висновки Верховного Суду викладених у постановах від 07.08.2023 у справі № 922/1418/22, від 28.09.2023 у справі № 916/2523/22, від 06.10.2023 у справі № 916/429/23 та від 10.10.2025 у справі № 910/6201/24 якими було встановлено, що саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем за зобов`язаннями щодо відшкодування витрат на надання послуг пільговим категоріям осіб. Проте, необхідність відступлення від вказаних вище висновків Верховного Суду є підставою звернення з вказаною касаційною скаргою (пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України). Таким чином, касаційний перегляд у цій справі необхідний не для переоцінки доказів або вирішення виключно індивідуального майнового спору, а для формування єдиного підходу до застосування бюджетного законодавства у відповідній категорії правовідносин.".
Розглянувши наведені міркування касаційної скарги і доданих до неї документів та зміст оскаржуваних судових рішень, у контексті наявності / відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Верховний Суд у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, виходить з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку й становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування.
Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів, адже є оціночним поняттям. Такий підхід щодо вимірів застосований Великою Палатою Верховного Суду під час оцінки "виняткової правової проблеми" та на розсуд суду, що є сталою практикою (див. ухвали Верховного Суду від 14.05.2026 у справах № 906/1552/25, №911/1415/24, від 09.06.2026 у справі 910/13784/25, від 29.06.2026 у справі № 922/4409/25, від 14.07.2026 у справі № 913/51/25, від 28.07.20216 у справі № 906/1403/25, від 20.08.2026 у справі № 910/11518/25, та ін.), застосував і Верховний Суд під час оцінки наявності випадків і в цій касаційній скарзі.
Кількісний вимір ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваного судового рішення у цій справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі, в касаційній скарзі відсутнє посилання на наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному у подібних правовідносинах. Отже, недоведений якісний і кількісний показники наявності фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Суд зазначає, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками судів стосовно встановлених обставин, викладення власного уявлення у питанні застосування правових норм, без аргументованого обґрунтування відступу, чому КМУ не є органом, в особі якого держава виступає відповідачем з наведенням кількісного і якісного показників у цьому питанні, або різність практики, є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Зазначення скаржником про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, є підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, та не є належним обґрунтуванням випадку для касаційного оскарження судових рішень, зокрема, у справах з ціною позову, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, в розумінні підпункту "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
З огляду на викладене Суд, оцінивши доводи щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми щодо того, що ця справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Отже твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження у випадку передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України Судом відхиляються, як необґрунтовані.
Водночас "винятковість значення справи для скаржника", "суспільний інтерес" є оціночними чинниками, враховуючи статус Верховного Суду, і у цих випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження відноситься до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Стосовно "винятковості значення" справи для учасника та "суспільного інтересу", то в цьому випадку оцінка судом таких випадків може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів. При цьому винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Отже, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Проте саме лише твердження скаржника про те, що справа/касаційна скарга має виняткове значення для нього без відповідного обґрунтування, не може бути визнано судом автоматичною підставою, на яку поширюється дія положення підпункту "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Твердження щодо необхідності відкриття касаційного провадження у випадку передбаченому підпунктом "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, Судом відхиляються як необґрунтовані.
За наведеного міркування Верховний Суд вважає, що подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України і які надають повноваження Верховному Суду переглянути як "суду права" цю справу.
Водночас Верховний Суд зазначає, що підстави касаційного оскарження передбачені частинною другою статті 287 ГПК України не є тотожними за пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, як випадки можливості касаційного оскарження у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Отже, випадки касаційного оскарження не є тотожними з підставами касаційного оскарження.
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
Під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги Суд взяв до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, вимоги щодо стягнення коштів, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду цієї справи судами двох інстанцій врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.
Отже, Верховний Суд констатує, що доступ до правосуддя у скаржника відбувся та справу розглянуто двома попередніми судовими інстанціями, право на доступ до суду не порушено.
Суд також враховує позицію, висловлену ЄСПЛ в ухвалі від 09.10.2018 щодо неприйнятності у справі "Азюковська проти України" (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці ЄСПЛ та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Колегія суддів виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа є малозначною, а відтак застосування наявності / відсутності критерію малозначності у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був передбачуваним, скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за нормами Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.
Отже обставин, з яких би вбачалася необхідність перегляду цієї справи у касаційній скарзі з огляду на вищевикладені мотиви, не наведено.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності), колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.07.2026 у справі № 910/230/26, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
У зв`язку з відмовою у відкритті касаційного провадження, наявне у матеріалах касаційної скарги клопотання про передачу справи № 910/230/26 на розгляд об`єднаної палати не розглядається.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.07.2026 у справі № 910/230/26.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя Т. Малашенкова
Суддя І. Булгакова
Суддя Ю. Власов