ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 липня 2026 р. Справа № 520/3005/26
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державного бюро розслідувань на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.04.2026 року (ухвалене суддею Шляхова О.М.) в справі № 520/3005/26
за позовом ОСОБА_1
до Державного бюро розслідувань
про визнання бездіяльності протиправно та зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного бюро розслідувань, в якому просив: визнати протиправною бездіяльність Державного бюро розслідувань щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення у вигляді компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2021, 2022, 2023, 2024, 2025 роки (70 діб) як учаснику бойових дій, передбаченої законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (зі змінами та доповненнями); зобов`язати Державне бюро розслідувань нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення у вигляді компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2021, 2022, 2023, 2024, 2025 роки (70 діб) як учаснику бойових дій, передбаченої законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 р. № 3551-XII (зі змінами та доповненнями).
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 30.04.2026 р. задоволено адміністративний позов.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовну заяву залишити без розгляду.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Кодексу законів про працю України, Закону України «Про відпустки» та Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Відповідач зазначає, що у Законі України «Про Державне бюро розслідувань» та у Законі України «Про Національну поліцію», який поширюється на осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань у частині соціальних гарантій, не врегульовані питання компенсації невикористаної частини відпустки особам рядового і начальницького складу за минулі роки, тому компенсація за невикористані дні не виплачується. Вважає, що ДБР дотримано вимоги статті 116 КЗпП України, законів України «Про Державне бюро розслідувань», «Про Національну поліцію», а також Положення № 743. Крім того, відповідач вважає, що позов подано з пропуском строку, тому позов підлягає залишенню без розгляду.
Позивач подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судовим розглядом встановлено, що позивач в період з 27.05.2020 р. по 31.10.2025 р. проходив публічну службу в Державному бюро розслідувань.
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 від 14.09.2018 р. позивач є учасником бойових дій.
Під час проходження служби в Державному бюро розслідувань позивачем впродовж 2021 - 2025 роках не використано 70 діб додаткової відпустки як учасника бойових дій (14 діб за 2021 рік, 14 діб за 2022 рік, 14 діб за 2023 рік, 14 діб за 2024 рік та 14 діб за 2025 рік), проте відповідачем протиправно не виплачена компенсація за невикористану частину щорічної відпустки.
Вважаючи, що відповідачем при звільненні позивача протиправно не здійснено виплату грошової компенсації за невикористані відпустки за попередні роки, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач має право на отримання компенсації за всі невикористані під час служби в Державному бюро розслідувань дні відпусток за 2021-2025 роки (70 діб) як учасник бойових дій, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 45 Конституції України визначено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 р. №3551-XII (в подальшому - Закон №3551-XII), учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 6 Закону № 3551-XII, учасниками бойових дій визнаються військовослужбовці (резервісти, військовозобов`язані) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів.
Відповідно до ст. 12 Закону №3551-XII, учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.2020 р. №743 затверджено Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, яке визначає порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, їх права та обов`язки ( в подальшому - Положення №743).
Відповідно до пп. 1 п. 81 Положення №743, особи рядового та начальницького складу мають право на такі види відпусток: щорічні відпустки: основна відпустка; додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно з п. 82 Положення №743, тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки осіб рядового та начальницького складу становить 30 календарних днів, якщо законом не визначено більший строк відпустки. За кожний повний календарний рік служби в Державному бюро розслідувань після досягнення п`ятирічного стажу служби особі рядового та начальницького складу надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.
Відповідно до п. 84 Положення №743, щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу відповідного керівника (начальника) щорічна основна відпустка може надаватися за минулий рік у I кварталі наступного року за умови, що раніше її не було надано.
Щорічна основна відпустка на прохання особи рядового та начальницького складу може бути поділена на частини за умови, що основна її частина становить 14 календарних днів.
Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 р. №504/96-ВР (в подальшому - Закон №504/96-ВР) встановлює державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону №504/96-ВР, установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до ст. 16-2 Закону №504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Аналіз вищевикладених норм законодавства вказує, що у випадку звільнення учасників бойових дій - їм виплачується компенсація за всі не використані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за не використані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 16-2 Закону №504/96-ВР та ст. 12 Закону №3551-ХІІ.
Верховний Суд за результатом розгляду справи № 520/22593/23 в рішенні від 11.06.2026 р. дійшов висновку, що на момент звільнення у працівника накопичилися дні невикористаної відпустки за попередні роки, можна припустити, що вони підлягають компенсації, адже формально залишаються невикористаними і перебувають у розпорядженні особи на момент звільнення.
Норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» №3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі не використані дні додаткової відпустки.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.05.2020 р. в справі №360/4127/19, від 14.04.2021 р. в справі №620/1487/20 та від 31.05.2021 р. в справі №200/13837/19-а.
Таким чином, під час звільнення зі служби, із позивачем повинен бути повністю проведений розрахунок, в тому числі, нараховано грошову компенсацію за не використані дні додаткової відпустки, чого відповідачем здійснено не було.
Судовим розглядом встановлено, що зі змісту довідки за період проходження служби в Головному оперативно-технічному управлінні Державного бюро розслідувань з 27.05.2020 р. до 31.10.2025 р. вбачається, що позивачу надано наступні види відпусток: у 2020 році - 17 календарних днів оплачуваної щорічної відпустки з розрахунку повних фактично відпрацьованих місяців служби в році прийому на службу з 28.12.2020 - 15.01.2021. Невикористана частина оплачуваної щорічної відпустки за 2020 рік складає - 0 календарних днів; у 2021 році - 22 календарних дні оплачуваної щорічної відпустки: з 29.06 - 12.07.2021 (14 календарних днів) та з 06 - 14.01.2022 (8 календарних днів). Невикористана частина оплачуваної щорічної відпустки за 2021 рік складає 8 календарних днів (компенсовано при звільненні); у 2022 році - 12 календарних днів оплачуваної щорічної відпустки: з 21 - 22.07.2022 (2 календарних дні), з 12 - 16.12.2022 (5 календарних днів), з 22 - 26.03.2023 (5 календарних днів). Невикористана частина оплачуваної щорічної відпустки за 2022 рік складає 18 календарних днів (компенсовано при звільненні); у 2023 році - 20 календарних днів оплачуваної щорічної відпустки: з 25.08 - 03.09.2023 (10 календарних днів), з 28.12.2023 - 06.01.2024 (10 календарних днів). Невикористана частина оплачуваної щорічної відпустки за 2023 рік складає 12 календарних днів (компенсовано при звільненні). У 2024 та 2025 роках оплачувані щорічні відпустки використані повністю.
Відповідач зазначає, що позивачу додаткова відпустка як учаснику бойових дій, відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не надавалася у зв`язку з тим, що будь-які рапорти/заяви від позивача про надання йому додаткової відпустки як учаснику бойових дій до ДБР не надходили.
Суд апеляційної інстанції вважає, що жодним нормативно-правовим актом не встановлено обов`язку особистого звернення учасника бойових дій з відповідною заявою про виплату йому грошової компенсації, оскільки грошова компенсація за не використані дні додаткової відпустки виплачується разом з компенсацією за не використані дні щорічної основної відпустки, тому суд апеляційної інстанції не приймає довід апеляційної скарги про те, що позивач не звертався з відповідним рапортом щодо надання йому додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, чи грошової компенсації за неї.
Таким чином, під час звільнення позивача зі служби, відповідач повинен повністю провести розрахунок, в тому числі, нарахування грошової компенсації за не використані дні додаткової відпустки. Однак, відповідач протиправно не виплатив позивачу таку компенсацію при звільненні.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає, що позивач має право на одержання компенсації за всі невикористані під час служби в Державного бюро розслідувань дні відпустки за 2021, 2022, 2023, 2024, 2025 роки (70 діб), як учаснику бойових дій, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Стосовно доводів апелянта про пропуск позивачем строку звернення до суду суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
На виконання ухвали Другого апеляційного адміністративного суду від 17.06.2026 р. позивач надав заяву про поновлення процесуального строку в якій просив поновити процесуальний строк, встановлений законом для звернення до суду з позовом, оскільки відповідач по теперішній час не надав письмове повідомлення про нарахування та виплату йому суми при звільненні із зазначенням окремо кожного виду виплат.
23.06.2026 р. відповідачем до суду апеляційної інстанції надано заперечення на заяву про поновлення строку, в якій просив відмовити в задоволенні заяви про поновлення строку на звернення до суду з позовом, а позовну заяву ОСОБА_1 залишити без розгляду, оскільки у день звільнення 31.10.2025 р. позивач під розписку ознайомився з розрахунково-платіжною відомістю, у якій зазначені суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсації за не використані дні додаткової відпустки у зв`язку із звільненням позивача виникли за період з 2021 року по 2025 рік.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч.ч. 3, 5 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Натомість, частина 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (в подальшому - КЗпП України) (в редакції до 19.07.2022 р.) встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 р. № 2352-IX , який набрав чинності з 19.07.2022 р., частини 1, 2 статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19.07.2022 р. КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З урахуванням наведеного вище, до позовних вимог за 2021 рік строк звернення не застосовується.
Щодо позовних вимог за період з 2022 - 2025 роки, суд апеляційної інстанції зазначає, що питання стосовно правил застосування ч. 2 ст. 233 КЗпП України за подібних обставин було предметом розгляду Верховним Судом в постанові від 21.03.2025 р. в справі №460/21394/23, в якій суд дійшов висновку, що початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову (у частині вимог за період з 19 липня 2022 року по 30 березня 2023 року) слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні).
Аналогічних висновків дотримався Верховний Суд в постанові від 18.04.2025 р. в справі № 260/1955/24.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що саме дата одержання письмового повідомлення про суми, нараховані і виплачені при звільненні є подією, з якою пов`язаний початок перебігу строку звернення до суду з цим позовом.
Судовим розглядом встановлено, що наказом Державного бюро розслідувань від 30.10.2025 р. «Про звільнення працівників» № 89дск-ос ОСОБА_1 звільнено зі служби в ДБР 31.10.2025 за угодою сторін, з достроковим припиненням (розірванням) контракту від 01.09.2020 р. № 3.
Відповідач зазначає, що позивач 31.10.2025 р. був обізнаний про розмір усіх нарахованих і виплачених йому сум при звільненні, що підтверджується розрахунково-платіжною відомістю за жовтень 2025 року. Як вбачається зі змісту розрахунково-платіжної відомості за жовтень 2025 року № [номер приховано], позивачу нарахована компенсація відпустки за 38 днів. Проте, в цій відомості відсутні дані, за яку саме відпустку виплачена позивачу компенсація, а також, чи виплачувалася позивачу компенсація за невикористану частину щорічної відпустки як учаснику бойових дій.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що за зверненням представника позивача від 30.01.2026 р. відповідач листом Державного бюро розсівань від 05.02.2026 р. № 3076-26/10-4-1656/26 відмовив у наданні інформації, що мала бути надана при звільнення, тому, як вважає позивач йому не видано жодного документу, що має бути вручений відповідно до чинного законодавства та у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу у вказаний період.
Крім того, позивача звільнено зі служби наказом Державного бюро розслідувань «Про звільнення працівників» від 30.10.2025 р. № 89дск-ос, у якому відсутня інформація про кількість невикористаних днів щорічної відпустки, передбаченої законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 р. № 3551-ХІІ (зі змінами та доповненнями) та про нарахування і виплату грошової компенсації.
Судовим розглядом встановлено, що з адміністративним позовом позивач звернувся через систему "Електронний суд" 13.02.2026 р., тобто у межах тримісячного строку звернення до суду.
Отже, аргументи відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення до суду не знайшли своє підтвердження під час розгляду справи, тому суд апеляційної інстанції їх вважає помилковими.
Із урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання протиправною бездіяльності Державного бюро розслідувань щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення у вигляді компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2021, 2022, 2023, 2024, 2025 роки (70 діб) як учаснику бойових дій, передбаченої законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 р. № 3551-XII (зі змінами та доповненнями) та зобов`язання Державного бюро розслідувань нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення у вигляді компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за 2021, 2022, 2023, 2024, 2025 роки (70 діб) як учаснику бойових дій, передбаченої законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 р. №3551-XII (зі змінами та доповненнями).
Посилання в апеляційній скарзі на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові Верховного Суду від 21.12.2023 р. в справі № 300/4869/22, суд апеляційної інстанції не приймає, оскільки, відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 30.01.2019 р. в справі № 755/10947/17, під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію. Таким чином, суд, вирішуючи спір у даній справі, враховує правову позицію вказану Верховним Судом в постанові від 11.06.2026 року в справі № 520/22593/23.
Інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.04.2026 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.04.2026 по справі № 520/3005/26 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.В. Присяжнюк
Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич