ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 липня 2026 року м. Львів Справа № 260/1779/26 пров. № А/857/20944/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Глазька С.М., Затолочного В.С.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бобонич Надії Василівни на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 березня 2026 року про відмову у відкритті провадження, постановлену суддею Маєцькою Н.Д. у м. Ужгороді у порядку письмового провадження у справі № 260/1779/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Виноградівського відділу державної виконавчої служби у Берегівському районі Закарпатської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання до вчинення дій, -
ВСТАНОВИВ :
18 березня 2026 року позивач - ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до відповідача - Виноградівського відділу Державної виконавчої служби у Берегівському районі Закарпатської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, в якій просила визнати протиправною бездіяльність Виноградівського відділу державної виконавчої служби у Берегівському районі Закарпатської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, що полягає у не знятті арештів з усього нерухомого майна ОСОБА_1 , накладених постановою ВДВС Виноградівським РУЮ про арешт майна та оголошення заборони на його відчуження серія та номер АА293667 від 27.02.2009 та постановою ВДВС Виноградівського РУЮ головного державного виконавця Олашин Н.В. про арешт майна та заборони на його відчуження, серія та номер: ВП 20758723 від 12.10.2010 та зобов`язати Виноградівський відділ державної виконавчої служби у Берегівському районі Закарпатської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України вчинити дії щодо зняття арештів з усього нерухомого майна ОСОБА_1 , які були накладені постановою ВДВС Виноградівським РУЮ про арешт майна та оголошення заборони на його відчуження серія та номер АА293667 від 27.02.2009, реєстраційний номер обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме: №12113401 від 27.02.2009 і №12113408 (спеціальний розділ) від 27.02.2009, відомості про реєстрацію до поновлення/ перенесення: Єдиний реєстр заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження: 8505703, 27.02.2009 року та постановою ВДВС Виноградівського РУЮ головного державного виконавця Олашин Н.В. про арешт майна та заборони на його відчуження, серія та номер: ВП 20758723 від 12.10.2010, реєстраційний номер обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме: №12113422 від 12.10.2010 і №12113428 (спеціальний розділ) від 12.10.2010, відомості про реєстрацію до поновлення/ перенесення: Єдиний реєстр заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження: 10352023, 12.10.2010.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 березня 2026 року у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 було відмовлено на підставі п.1 ч.1 ст.170 КАС України, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач через свого представника оскаржила його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповне дослідження обставин справи. Просить скасувати оскаржуване спірну ухвалу суду та направити справу №260/1779/26 до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Згідно доводів апеляційної скарги, предметом позову є не право на майно, а протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - органу ДВС, яка полягає у невиконанні обов`язку щодо зняття арешту з усього нерухомого майна після завершення виконавчих проваджень, у межах яких були накладені арешти згідно постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження серія та номер АА293667 від 27.02.2009 та постановою про арешт майна та заборони на його відчуження, серія та номер: ВП 20758723 від 12.10.2010. Такий обов`язок прямо передбачений ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV та ст. 40 чинного Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII.
Отже, позивачем оскаржується виключно бездіяльність органу ДВС щодо незняття арешту після завершення виконавчих дій. Спір існує виключно між позивачем як громадянином та органом державної влади (органом ДВС) щодо правомірності збереження обмежень, накладених цим органом під час здійснення владних управлінських функцій. Спірні правовідносини мають публічно-правовий характер, оскільки стосуються виконання відповідачем як суб`єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій - зняття арешту під час завершення виконавчих проваджень. Отже, спір щодо правомірності збереження такого запису є публічно-правовим, що повністю відповідає критеріям п. 2 ч. 1 ст.4 КАС України.
відповідач не скористався своїм правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав.
Так, відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Частиною 2 ст.124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006р. у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив про те, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Як передбачено п.6 ч.1 ст.171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (п.1 ч.1 ст.170 КАС України).
Перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права в частині надання правової оцінки обґрунтованості підстав для відмови у відкритті провадження у даній справі, необхідно звернути увагу на наступне.
Завданням адміністративного судочинства, за приписами ч.1 ст.2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
У відповідності до ч.1 ст.3 КАС України, порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктами 1, 2 ч.1 ст.4 КАС України визначено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій чи хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або ж зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг.
Як передбачено ч.1 ст.19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Визначення ж поняття суб`єкта владних повноважень міститься у п.7 ч.1 ст.4 КАС України, у відповідності до якої, суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова або ж службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин в їх сукупності. Більше того, зазначеним критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Так, характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їхнього виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, виражені у взаємних правах та обов`язках їхніх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема, пов`язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. При цьому, участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте, сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом із тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням (або загрозою порушення) приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права або ж інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.03.2023р. у справі №320/6292/21.
Тобто, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією або ж бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і відповідні наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення певних цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) відповідних рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Приймаючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, даний спір за своєю суттю не є публічно-правовим, а стосується захисту цивільних прав позивача щодо нерухомого майна, яке обтяжене арештом, тож цей спір з приводу зняття арешту з нерухомого майна не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має розглядатися судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства - Виноградівським районним судом Закарпатської області.
Так, з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 03.03.2026 року №466383280 у межах виконавчих проваджень 2009 та 2010 років Відділом державної виконавчої служби Виноградівського районного управління юстиції на все нерухоме майно позивача було накладено арешт.
04.03.2026 року позивач звернулась із заявою до Виноградівського відділу державної виконавчої служби у Берегівському районі Закарпатської області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про знаття арешту із майна.
Листом Виноградівського ВДВС Берегівському районі Закарпатської області Івано- Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 10.03.2026 №8323/192-37 повідомлено, що відповідно до наказу Міністерства Юстиції України № 2274/5 від 25.12.2008 «Про затвердження порядку роботи з документами в органах державної виконавчої служби» (із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства Юстиції №1699 (vl699323) від 28.07.2010 р.) документи знищені.
Здійснюючи аналіз предмету спору, колегія суддів наголошує, що, у даному випадку, позивач звернулася до суду за захистом свого права власності на своє нерухоме майно шляхом зняття з нього арешту.
Тобто, предметом розгляду у справі є не стільки дії та рішення відділу державної виконавчої служби, як суб`єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки приватний інтерес позивача щодо права власності на нерухоме майно.
Колегія суддів зазначає про те, що згідно з положеннями ст.56 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016р. №1404-VIII, арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.
Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.
Статтею 59 Закону №1404-VIII встановлено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом стосовно визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.
Виконавець зобов`язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому п.10 ч.1 ст.34 цього Закону.
У разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до ст.19 ЦПК України, розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
При цьому, в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Так, у силу ст.447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або ж приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У тому ж разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом №1404-VIII.
Отже, вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту вказаного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до ч.1 ст.19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції.
Таким чином, спір у цій справі не є публічно-правовим, а має виключно приватно-правовий характер та, з огляду на суб`єктний склад сторін спору, його необхідно вирішувати за правилами цивільного судочинства.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №813/1341/15 та підтриманий Верховним Судом, зокрема, у постановах від 23.06.2022 у справі №540/2725/21 та від 15.02.2024 у справі №140/26445/23 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.
Беручи до уваги вищенаведене, враховуючи суть спірних правовідносин, колегія суддів цілком погоджується з позицією суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства та, водночас, наявності підстав для відмови у відкритті провадження у справі.
Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правовірність висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи чи порушено норми процесуального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Таким чином, при винесенні оскаржуваної ухвали судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст. 139 КАС України
Керуючись ст.ст. 139, 242, 308, 309, 311, 315, 316, 325, 328, 329, 331 КАС України,-
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бобонич Надії Василівни - залишити без задоволення, а ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 березня 2026 року про відмову у відкритті провадження, постановлену у справі № 260/1779/26, - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути протягом тридцяти днів безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді С. М. Глазько
В. С. Затолочний