Справа № 761/31687/26
Провадження № 2-з/761/285/2026
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 серпня 2026 року суддя Шевченківського районного суду м. Києва Савчук Ю.Н., розглянувши заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного майна , -
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного майна.
Одночасно з поданням позову позивачем подано заяву, відповідно до якої він просить забезпечити позов шляхом накладення арешту на нерухоме майно: житловий будинок загальною площею 104,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , житловий будинок загальною площею 104,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , земельну ділянку площею 0,0188 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:079:0221, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , земельну ділянку площею 0,212 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:079:0222, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , квартиру загальною площею 161,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , автомобіль марки ASTON MARTIN DBS, 2009 року випуску, автомобіль марки MERCEDES-BENZ, 2018 року випуску.
Заява обґрунтована тим, що заявник з грудня 2009 року по червень 2026 року проживав із ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, що підтверджується показаннями свідків, спільними фотографіями та іншими доказами, а також фактом народження спільної дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Під час спільного проживання було набуто спірне нерухоме майно, а відтак заявником подано позов до суду про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного майна.
Таким чином, позивач вважає, що у разі відчуження ОСОБА_2 вказаного нерухомого майна, для відновлення свого порушеного права, він змушений буде ініціювати додаткові судові провадження, а відтак вжиття заходів забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача.
Судом встановлено, що між сторонами дійсно виник спір з приводу нерухомого та рухомого майна - житлового будинку загальною площею 104,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , житлового будинку загальною площею 104,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , земельної ділянки площею 0,0188 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:079:0221, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , земельної ділянки площею 0,212 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:079:0222, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , квартири загальною площею 161,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , автомобіля марки ASTON MARTIN DBS, 2009 року випуску, автомобіля марки MERCEDES-BENZ, 2018 року випуску.
Відповідно до ч.1 ст.153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше двох днів з дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду).
З врахуванням наведеного, сторони в судове засідання не викликались, оскільки суд прийшов до висновку про розгляд вказаної заяви за їх відсутності у відповідності до положень ч. 1 ст. 153 ЦПК України.
При цьому, фіксування судового засідання за допомогою технічних засобів не здійснювалось відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
Суд, дослідивши заяву про забезпечення позову та надані до неї документи, дійшов наступного висновку.
Згідно ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
У постанові ВП ВС від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22 зазначено, що забезпечення позову допускається, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом. Тобто можливість забезпечення судом позову не пов`язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення суду, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам (п.3-4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22 грудня 2006 року N 9).
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має врахувати наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов`язаний з предметом позову і яким чином цей захід реалізує мету його вжиття.
Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 3 ст. 150 ЦПК України).
Вказана норма імперативно встановлює, що види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позовними вимогами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) зазначено, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Згідно ч. 1, 2 ст. 151 ЦПК України, позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; 1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави; 2) забороною вчиняти певні дії; 3) встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; 6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.
Згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з приписами ст. 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Відповідно до ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішення від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має врахувати наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов`язаний з предметом позову і яким чином цей захід реалізує мету його вжиття.
При цьому суд повинен вказати підстави, з яких він дійшов висновку про існування очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, цим рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову, суди повинні також враховувати специфіку правовідносин, стосовно яких виник спір, та їх відповідне законодавче врегулювання, за наслідками аналізу якого можна зробити висновок, чи дійсно застосування заходів забезпечення позову є необхідним у даному конкретному випадку, чи може невжиття таких засобів мати незворотні наслідки.
При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості та адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Верховний Суд у постанові від 22 грудня 2022 року у справі № 640/31815/21 дійшов такого висновку: «Колегія суддів зазначає, що судове рішення про забезпечення позову є винятковим екстраординарним заходом, який не повною мірою узгоджується з деяким, визначеними у частині другій статті 129 Конституції України, основними засадами (принципами) судочинства, а саме: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобам. При цьому таке судового рішення стає обов`язковим для виконання до його апеляційного перегляду.
Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
При цьому в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав будуть значними».
Позивач у заяві зазначає, що існує висока ймовірність того, що відповідач може в будь-який момент здійснити відчуження спірного нерухомого майна на користь інших осіб, що значно ускладнить або унеможливить виконання рішення суду.
Суд, дослідивши матеріали заяви, вважає, що позивач частково довів суду, щоневжиття заходів забезпечення може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а також унеможливити ефективний захист прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду з огляду на наступне.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду, наприклад, реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Такої позиції притримується Верховний Суд у своїй Постанові 17 жовтня 2018 року, справа № 183/5864/17-ц (провадження № 61-38692св18).
Згідно з положеннями ч.1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до положень ст.74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Вказана правова позиція викладена і у постановах Верховного Суду України від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі 372/504/17 (провадження 14-325цс18).
Відповідно до п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року №11 при застосуванні ст. 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Аналогічна правова позиція викладена і в постанові Верховного Суду від 18.07.2018 року у справі №522/252/14-ц.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Вказана правова позиція викладена і у постановах Верховного Суду України від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі 372/504/17 (провадження 14-325цс18).
Як вбачається зі змісту заяви, усе нерухоме майно зареєстровано саме за ОСОБА_2 .
Однак відповідно до викладеного в постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року у справі № 199/8806/23 державна реєстрація спірного нерухомого майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі.
Проте, як вбачається зі змісту п. 6 Договору купівлі-продажу квартири від 18.06.2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Падалко Р.О., зареєстрованого в реєстрі за № 4879, покупець повідомляє продавця про те, що вона не перебуває у зареєстрованому шлюбі та та/або фактичних сімейних відносинах, купує квартиру за особисті кошти.
Відповідно до п. 4.5 Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20.12.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Лагодою О.С., зареєстрованого в реєстрі за № 3408, покупець заявляє та доводить до відома продавців, що у зареєстрованому шлюбі та фактичних шлюбних відносинах не перебуває, кошти, що витрачаються нею на купівлю нерухомості, є її особистою приватною власністю.
Згідно з п. 4.5 Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12.04.2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Лагодою О.С., зареєстрованого в реєстрі за № 796, покупець заявляє та доводить до відома продавців, що у зареєстрованому шлюбі та фактичних шлюбних відносинах не перебуває, кошти, що витрачаються нею на купівлю нерухомості, є її особистою приватною власністю.
Аналогічне положення містить і п. 4.5 Договору купівлі-продажу житлового будинку від 12.12.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Лагодою О.С., зареєстрованого в реєстрі за № 3407 та п. 14 Договору купівлі-продажу житлового будинку від 12.04.2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Лагодою О.С., зареєстрованого в реєстрі за № 795.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
Позивачем до позовної заяви не додано жодного доказу джерел набуття спірного майна за спільні кошти. З матеріалів, поданих ОСОБА_1 , не слідує однозначного висновку про придбання спірного майна за спільні кошти подружжя.
Отже, не вбачається очевидних ознак належності спірного майна подружжю на праві спільної сумісної власності без перевірки їх при розгляді справи по суті.
Проте при цьому слід зазначити, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, оскільки питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті та не можуть вирішуватись ним під час розгляду заяви про забезпечення позову.
Відповідно до викладеного в постанові Верховного Суду України від 27.04.2016 року у справі № 6-486цс16, у випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Отже, у разі задоволення судом позову про встановлення факту проживання однією сім`єю та поділ майна у випадку, якщо відповідач здійснить відчуження нерухомого майна проти волі позивача, останній буде вправі претендувати на суми, виручені від його реалізації, а суд, відповідно, врахувати ці суми при поділі.
Однак відповідач просить суд визнати за ним право власності на частину спільного майна, а не присудити компенсацію його вартості.
В обґрунтування неможливості виконання рішення суду у разі задоволення позову позивач посилається на те, що відповідачем чиняться дії щодо відчуження спірного майна, а саме: автомобіля марки MERCEDES-BENZ, 2018 року випуску та житлового будинку загальною площею 104,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , доказом чого є розміщення відповідних оголошень в мережі Інтернет.
За таких обставин суд приходить до висновку про те, що позивачем доведено, що невжиття заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту на автомобіль марки MERCEDES-BENZ, 2018 року випуску та житловий будинок загальною площею 104,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , значно ускладнить або унеможливить виконання рішення суду щодо поділу цього майна.
Проте доказів того, що відповідачем чиняться дії щодо відчуження іншого майна, на яке позивач просить суд накласти арешт, не подано, а відтак твердження позивача про намір відповідача здійснити відчуження іншого майна, є лише припущенням.
Крім того, у позовній заяві позивач просить визнати за відповідачем ОСОБА_2 право власності на квартиру загальною площею 161,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 та автомобіль марки ASTON MARTIN DBS, 2009 року випуску, автомобіля марки MERCEDES-BENZ, 2018 року випуску, а відтак позивач на вказане майно не претендує, тому правові підстави для вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на вказане майно відсутні.
Отже, звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, позивач лише допускає, що невжиття заходів забезпечення позову в частині накладення арешту на інше майно, належне відповідачці, може значно ускладнити виконання рішення за результатами розгляду справи і ефективному захисту прав позивача.
Позивачем в цій частині не наведено жодних доказів на підтвердження того, що існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам останнього до ухвалення судового рішення у справі, або захист прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення потрібно буде докласти значних зусиль та витрат.
Таким чином, суд, дійшов висновку про те, що заявником не подано доказів того, що невжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на інше належне відповідачці на праві власності майно, може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а також унеможливити ефективний захист прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Враховуючи наведене, заява про забезпечення позову щодо накладення арешту на інше майно єнеобґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
За таких обставин суд вважає, що за даних обставин заява про вжиття заходів забезпечення позову є підставною лише в частині накладення арешту на автомобіль марки MERCEDES-BENZ, 2018 року випуску та житловий будинок загальною площею 104,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , про продаж яких розміщено оголошення в мережі Інтернет.
Згідно ч. 6 ст. 153 ЦПК України, про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу.
З врахуванням ч. 7 ст. 153 ЦПК України, в ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання та вирішує питання зустрічного забезпечення.
Заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер, а тому накладення арешту на зазначене майно до ухвалення рішення у справі не порушує законні права та інтереси відповідача. Остання не позбавлена права у будь-який момент звернутися до суду за скасуванням заходів забезпечення позову та навести свої доводи з цього приводу, які будуть предметом ретельного дослідження суду.
З врахуванням того, що накладенням арешту на нерухоме майно відповідач буде позбавлена лише однієї із правомочностей власника, а саме- розпорядження, що не позбавляє її права володіти та користуватися нерухомим майном, та того, що в силу приписів ст.158 ЦПК України у разі залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або ухвалення рішення про повну відмову у задоволенні позову, заходи забезпечення позову можуть бути скасовані та будуть діяти до моменту набрання рішенням законної сили, суд не вбачає підстав вимагати від позивача забезпечити відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне забезпечення).
Таким чином, обставини, за яких суд зобов`язаний застосовувати зустрічне забезпечення відповідно до положень ч. 3 ст. 154 ЦПК України, відсутні.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 149, 150, 151, 153, 353-354 ЦПК України, суд,
У Х В А Л И В:
Заяву позивача Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Волейків про забезпечення позову у цивільній справі за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Волейків» до ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Робоча нерухомість», третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Литий камінь» про витребування майна з чужого незаконного володіння- задовольнити частково.
Накласти арешт на автомобіль марки MERCEDES-BENZ, модель G500, 2018 року випуску, чорного кольору, шасі № НОМЕР_1 та житловий будинок загальною площею 104,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1361664132108, номер запису про право власності 25686315, які належать на праві приватної власності ОСОБА_2 ., РНОКПП НОМЕР_2 .
В іншій частині заяви відмовити.
Ухвала суду може бути оскаржена протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду. Учасник справи, якому ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку ст. 261 ЦПК України.
Суддя: