ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/4743/26 Справа № 199/15727/25 Суддя у 1-й інстанції - Руденко В.В. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 серпня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів: Гапонова А.В., Красвітної Т.П.
за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №199/15727/25 за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Колошина Вадима Петровича на ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 04 лютого 2026 року про відмову у забезпеченні позову, постановлену у складі судді Руденко В.В., -
ВСТАНОВИВ:
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Колошин В.П. звернувся до Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра із заявою про забезпечення позову по цивільній справі №199/15727/25 за позовом ОСОБА_1 до ДМР про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
В обґрунтування заяви зазначив, що відповідач почав вчиняти дії, спрямовані на переоформлення спірного приміщення, та як наслідок є підстави вважати, що в подальшому відповідач може відчужити або переоформити спірне майно на третіх осіб, що в свою чергу створить перешкоди у реалізації рішення суду у даній справі, в разі ухвалення його на користь позивачки. Тому є реальна необхідність у забезпеченні позову.
У зв`язку з чим, просив суд вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони держаним реєстраторам (нотаріусам) речових прав на нерухоме майно приймати рішення про державну реєстрацію, здійснювати будь-яку державну реєстрацію змін (площі, частки, адреси, власника, обтяження тощо) стосовно 51/100 частки нежитлового приміщення № 4 за адресою: АДРЕСА_1 (яка складається з позицій № НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 , АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , загальною площею 179,6 кв.м. у житловому будинку літ. А-9 нежитлового приміщення № 4, розташованого на 1 поверсі житлового будинку), яка зареєстрована на праві власності за Дніпровською міською радою.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 04 лютого 2026 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про забезпечення позову по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ДМР про визнання права власності за набувальною давністю - відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням суду представник ОСОБА_1 - адвокат Колошин В.П. подав апеляційну скаргу, в якій вважає вказану ухвалу незаконною, необґрунтованою та такою, що постановлена з порушенням норм процесуального права та невідповідністю висновків суду обставинам справи, а тому вона підлягає скасуванню.
В обґрунтування скарги зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви, мотивував своє рішення тим, що нібито позивачем не доведено факт того, що невжиття заходів забезпечення позову може в подальшому ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду, проте таке мотивування не відповідає вимогам ст.ст.49, 150, 153 та 263 ЦПК України та фактично зводиться до формального констатування відсутності ризиків без належної оцінки доводів заявника та встановлених обставин. Зокрема, суд зазначив, що дії відповідача щодо реєстрації права власності за собою 25 грудня 2025 року були вчинені на виконання рішення суду від 2018 року, а тому не можуть свідчити про намір відчуження майна.
Звертає увагу, що такий висновок суду є помилковим та не враховує реальної хронології подій та поведінки відповідача.
Вказує, щоДніпровська міська рада протягом тривалого часу, маючи рішення суду від 06 лютого 2018 року, не вчиняла жодних дій щодо оформлення права власності на спірне майно. Лише після того, як ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю та ініціювала судовий процес, відповідач терміново, 25 грудня 2025 року, зареєстрував за собою право власності.
Вважає, що раптова активність відповідача саме під час розгляду справи свідчить про те, що ці дії спрямовані не на просте виконання старого судового рішення, а на створення передумов для подальшого розпорядження майном (продажу, передачі в оренду, поділу тощо) з метою ускладнення реалізації прав позивача.
Суд першої інстанції не надав оцінки тому факту, що реєстрація права власності за відповідачем відкриває йому прямий шлях до відчуження спірної частки (51/100) нежитлового приміщення третім особам.
Зауважує, що суд не виклав свої мотиви та обґрунтування, обмежившись однією безпредметною фразою, а тому вважає, що це є підставою для скасування вказаної ухвали суду.
У зв`язку з чим просить ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 04 лютого 2026 року по справі №199/15727/25 про відмову у забезпеченні позову скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, та вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони державним реєстраторам (нотаріусам) речових прав на нерухоме майно приймати рішення про державну реєстрацію, здійснювати будь-яку державну реєстрацію змін (площі, частки, адреси, власника, обтяження тощо) стосовно 51/100 частки нежитлового приміщення № 4 за адресою: АДРЕСА_1 (яка складається з позицій № НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 , АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , загальною площею 179,6 кв.м. у житловому будинку літ. А-9 нежитлового приміщення № 4), яка зареєстрована на праві власності за Дніпровською міською радою.
Відповідач ДМР в особі представника Риженко М.С., скориставшись своїм правом, подала відзив на апеляційну скаргу, в якому у повній мірі погоджується із оскаржуваною ухвалою та зазначає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Зауважує, що судом першої інстанції було всебічно розглянуто справу, повно та об`єктивно досліджено всі обставини справи в їх сукупності, неналежним чином проаналізовано правовідносини, що виникли та існували між сторонами, вірно застосовано норми матеріального та процесуального права, внаслідок чого обґрунтовано прийнято ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 04 лютого 2026 по справі №199/15727/25 про відмову у забезпеченні позову.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Колошин В.П. у судовому засіданні апеляційного суду підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Представник відповідача ДМР у судовому засіданні апеляційного суду заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив у її задоволенні відмовити.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.
Ухвала суду зазначеним вимогам закону відповідає.
Судом встановлено, що представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Колошин В.П., звертаючись до суду з позовом до ДМР про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, подав заяву про забезпечення позову, в якій просив вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони держаним реєстраторам (нотаріусам) речових прав на нерухоме майно приймати рішення про державну реєстрацію, здійснювати будь-яку державну реєстрацію змін (площі, частки, адреси, власника, обтяження тощо) стосовно 51/100 частки нежитлового приміщення № 4 за адресою: АДРЕСА_1 (яка складається з позицій № НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 , АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , загальною площею 179,6 кв.м. у житловому будинку літ. А-9 нежитлового приміщення № 4, розташованого на 1 поверсі житлового будинку), яка зареєстрована на праві власності за Дніпровською міською радою.
25 грудня 2025 року ДМР на підставі рішення суду від 06 лютого 2018 року, зареєструвала за собою право власності.
Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено, що невжиття заходів забезпечення позову може в подальшому ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду. Суд першої інстанції відхилив посилання представника позивача в заяві на дії відповідача щодо реєстрації права власності за собою 25 грудня 2025 року на спірне нерухоме майно, оскільки такі дії відповідача були вчинені на виконання рішення суду.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Цивільний процесуальний закон не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.
Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог.
Під час вирішення питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позову, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу.
Верховний Суд зауважує, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) з урахуванням доказів, наданих стороною для підтвердження своїх вимог, має пересвідчитись, зокрема у тому, що між сторонами дійсно виник спір, існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позовних вимог, з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також співмірність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, що звернулася з таким клопотанням, заявленим позовним вимогам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18, провадження № 14-729цс19).
Під час оцінки зазначеної співмірності, необхідно враховувати безпосередній зв`язок заяви про забезпечення позову з предметом позову, співвідношення заявленій вимозі, необхідність вжиття забезпечувальних заходів їхній меті.
Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише у разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до даних дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
Обґрунтованою підставою для забезпечення позову має бути існування очевидної загрози порушення законних прав та інтересів позивача у справі в разі невжиття заходів забезпечення позову. Відповідно, звертаючись із заявою про забезпечення позову, особа має довести належність їй таких прав та що невжиття заходів забезпечення позову призведе до утруднення чи неможливості виконання майбутнього рішення суду, при цьому існування загрози порушення прав позивача повинно мати очевидний та об`єктивний характер.
Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року № 753/22860/17, провадження № 14-88цс20).
Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 150 ЦПК України позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання.
Згідно з частиною третьою статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті (частина десята статті 150 ЦПК України).
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти чи заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; ймовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, які не є учасниками даного судового процесу.
Тобто метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, тимчасових заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання можливого судового рішення, якщо його буде ухвалено на користь позивача, у тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення. Суд застосовує заходи забезпечення позову у разі, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.
У постанові Верховного Суду від 12 липня 2022 року у справі №910/8482/18 (910/4866/21) вказано, що: «Під час розгляду заяви про застосування такого заходу забезпечення позову, як накладення арешту на майно або грошові кошти, суд має виходити з того, що цей захід забезпечення обмежує право особи користуватись та розпоряджатись грошовими коштами або майном, а тому може застосуватись у справі, у якій заявлено майнову вимогу, а спір вирішується про визнання права (інше речове право) на майно, витребування (передачу) майна, грошових коштів або про стягнення грошових коштів; при цьому піддані арешту грошові кошти обмежуються розміром позову та можливими судовими витратами, а арешт майна має стосуватись майна, що належить до предмета спору; такий вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним».
Подібні правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2018 року у справі №916/10/18, від 13 жовтня 2020 року у справі №917/273/20, від 16 лютого 2021 року у справі №910/16866/20, від 09 червня 2021 року у справі №10/5026/290/2011 (925/1502/20).
Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.
Інститут забезпечення позову є сукупністю встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.
Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.
Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси сторони на той випадок, коли інша сторона буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення.
При цьому, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
У даній справі предметом позову є вимоги про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
У заяві про забезпечення позову позивач ставить питання про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони відповідачу вчиняти певні дії, з метою забезпечення виконання майбутнього рішення суду.
В обґрунтовування своїх доводів посилався на те, що Дніпровська міська рада протягом тривалого часу, маючи рішення суду від 06 лютого 2018 року, не вчиняла жодних дій щодо оформлення права власності на спірне майно. Лише після того, як ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю та ініціювала судовий процес, відповідач терміново, 25 грудня 2025 року, зареєстрував за собою право власності.
Колегія суддів зазначає, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
З матеріалів справи яка переглядається встановлено, що спірненежитлове приміщення є комунальною власність Дніпровської міської територіальної громади в особі Дніпровської міської ради, зокрема 51/100 частини нежитлового приміщення №4 розташованого по АДРЕСА_1 належить міській раді на підставі рішення Амур-Нижньодніпровському районного суду міста Дніпра від 06 лютого 2018 року у справі №199/8279/16-ц, яке було переглянуто судом апеляційної інстанції і постановою від 18.08.2020р. - скасовано. В подальшому, при перегляді справи судом касаційної інстанції, постановою ВС від 05.04.2023р. задоволено скаргу керівника Дніропетровської обласної прокуратури, постанову апеляційного суду скасовано і залишено в силі рішення Амур-Нижньодніпровському районного суду міста Дніпра від 06 лютого 2018 року.
Тобто рішення суду набрало законної сили 05.04.2023р.
З метою виконання рішення суду по зазначеній справі, Дніпровська міська рада звернулась за державною реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Колегія суддів зауважує, що державна реєстрація - це не підстава набуття права власності або користування, а лише засвідчення державою вже набутого особою права власності або користування і ототожнювати факт набуття права з фактом його державної реєстрації не видається за можливе. При дослідженні обставин існування в особи права власності або користування, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення права, а не є підставою його набуття.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17, провадження №12-234гс18, та Верховного Суду, викладеними у постанові від 24 січня 2020 року у справі №910/10987/18.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не надав оцінки тому факту, що реєстрація права власності за відповідачем спірного нерухомого майна свідчить про те, що ці дії спрямовані не на виконання судового рішення, а на створення передумов для подальшого розпорядження майном (продажу, передачі в оренду, поділу тощо) з метою ускладнення реалізації прав позивача, як необґрунтовані та не підтверджені доказами.
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що тягар доказування покладається на обидві сторони спору. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов?язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню та надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про вжиття заходів забезпечення позову, з чим і погоджується колегія суддів.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі щодо неповного з`ясування обставин справи є необґрунтованими, оскільки цивільне процесуальне законодавство не зобов`язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігає ситуації, при якій може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив закон, який їх регулює, застосував норми відповідні норми права та не припустив порушень норм процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність ухвали суду в апеляційній скарзі не наведено, тому ухвалу суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування ухвали Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 04 лютого 2026 року немає.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колошина Вадима Петровича -залишити без задоволення.
Ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 04 лютого 2026 року -залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повний текст постанови складено 05.08.2026 року.
Головуючий суддя О.В.Агєєв