Справа № 211/13759/25
Провадження № 2/211/2052/26
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 серпня 2026 року Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі: головуючого судді Сарат Н.О.,
при секретарі Зоріній С.М.,
за участю:
представника позивача ОСОБА_1 ,
відповідача ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про примусове виселення без надання іншого житлового приміщення,-
встановив:
Представник позивача адвокат Ніколенко М.Є. звернувся до суду з позовом в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про примусове виселення без надання іншого житлового приміщення, а саме виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з квартири за адресою АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що ОСОБА_4 є власником квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору. Відповідач ОСОБА_2 був зареєстрований в даній квартирі з 20 жовтня 2000 року та проживав разом з донькою ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі. Після розірвання шлюбу він втратив статус члена сім`ї власника квартири та попрохав ОСОБА_4 деякий час пожити у її квартирі поки не переїде на іншу квартиру. Позивач вирішила допомогти ОСОБА_2 та погодилась, щоб він деякий час пожив у її квартирі поки не переїде на іншу.
Однак, скориставшись довірою Позивача ОСОБА_2 вирішив самовільно зайняти чужу квартиру, щоб там жити, змінив замки на вхідних дверях квартири, чим позбавив законної можливості ОСОБА_4 не тільки проживати там, але й вільно розпоряджатися своєю власністю.
Після численних сварок та конфліктів 08.10.2024 року ОСОБА_4 , як власник житла, звернулась до Центру адміністративних послуг «Віза» Виконавчого комітету Криворізької міської ради з заявою про зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_3 сторонньої особи ОСОБА_2 . Центр адміністративних послуг «Віза» Виконавчого комітету Криворізької міської ради прийняв рішення про зняття ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання та додатково повідомив ОСОБА_2 08.10.2024 р., що місце його проживання 08.10.2024 р. знято з реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 , відповідно до ст. 18 п. 1 п.п. 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» та п.п. 5 п. 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 р.№ 265.
Після того, як ОСОБА_2 дізнався, що ОСОБА_4 виписала його з квартири почав себе дуже агресивно поводити, систематично псує квартиру, використовує її не за призначенням, систематично порушує правила соціалістичного співжиття та робить неможливим для власника квартири ОСОБА_4 проживання в даній квартирі, що підтверджується чисельними викликами поліції 23.10.2024 року за № 21927,01.12.2024 року за № 25901, 24.07.2025 року за № 16604 та складанням відповідних адміністративних протоколів (адміністративні справи №211/5039/16-п, 211/5038/16-п). ОСОБА_2 незаконно проживає в даній квартирі та крім того не сплачує комунальні платежі, а всі фінансові навантаження лягають на власника квартири ОСОБА_4 .
Протягом всього терміну Позивач намагалася вирішити це питання в добровільному порядку, оскільки є повноправним володільцем даної квартири, але з боку відповідача були, то погрози, то прохання подарувати цю квартиру безкоштовно. ОСОБА_4 є пенсіонером та зареєстрована за адресою де проходять бойові дії, через загрозу своєму життю має намір проживати у безпечному місці у власній квартирі за адресою АДРЕСА_4 , однак ОСОБА_2 протиправно позбавляє її скористатись даною можливістю, чим порушує конституційне право Позивача володіти, користуватись, та розпоряджатись своїм майном. У зв`язку з чим вона змушена звернутись з даним позовом до суду.
Ухвалою суду від 01.12.2025 року провадження по справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження, та призначено до судового розгляду.
Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву на позов, та через свого представника адвоката Лисенка О.А. до суду скерував відзив на позовну заяву. В задоволенні позову просив відмовити, у зв`язку з безпідставністю та необґрунтованістю позовних вимог. Зазначивши, що 10 серпня 2000 року, відповідачем ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з донькою позивачки було придбано спірну двокімнатну квартиру. Після придбання квартири, відповідач ОСОБА_2 зареєстрував місце проживання та як власник квартири вселився зі: своєю сім`єю у вищезазначену квартиру.
У 2003-2004 роках в сім`ї ОСОБА_5 було прийнято рішення про поліпшення житлових умов шляхом кредитування та придбання іншої, трьох кімнатної квартири.
Станом на 2003-2004 рік, сім`я ОСОБА_5 підпадала під вимоги встановлені порядком надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям. Однією з вимог банку де проводилось кредитування, було те, що у претендентів на кредитування не повинно бути іншого житла. За таких обставин було прийнято рішення про переоформлення, а саме укладання фіктивного договору дарування двокімнатної квартири
на колишню тещу ОСОБА_2 - позивачку ОСОБА_4 . За усною домовленістю сторін, ОСОБА_2 відчужував квартиру на ім`я ОСОБА_4 , а в подальшому за першою вимогою вищезазначена квартира повинна бути повернута у власність ОСОБА_6 , оплата за переоформлення (укладання договору дарування) покладалась на ОСОБА_2 , право користування вищезазначеною квартирою для ОСОБА_2 та членів його сім`ї не припинялось.
24 червня 2004 між позивачем ОСОБА_2 та відповідачкою ОСОБА_4 було укладено фіктивний договір дарування двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
При укладенні фіктивного договору дарування квартири воля обох сторін не відповідала зовнішньому її прояву, сторони, укладаючи договір дарування :и знали заздалегідь, що він не буде виконаний, у сторін правочину під час договору дарування був відсутній намір створити юридичні наслідки на момент і вчинення.
Необхідно зазначити, що ОСОБА_4 як сторона правочину не здійснила жодних направлених на виконання фіктивного договору дарування, не намагалася досягти нового результату, що свідчить про відсутність у обдарованої жодних намірів на створення юридичних наслідків передбачених договором дарування (жодного дня не мешкала у спірній квартирі, не приймала участі в утриманні квартири (не сплачувала кошти за надання житлово-комунальних послуг).
Весь час з 2000 року, ОСОБА_2 проживав та фактично проживає у спірній квартирі, здійснював та здійснює усі витрати пов`язані з утриманням спірної квартири.
Оскільки, як зазначає позивач ОСОБА_4 вона вирішила допомогти ОСОБА_2 та погодилась щоб відповідач деякий час пожив у її квартир поки не переїде на іншу, тобто надала добровільну згоду ОСОБА_2 для користування квартирою, вважає, що підстави для виселення ОСОБА_2 відсутні. А відтак позовні вимоги не підлягають задоволенню.
У судовому засіданні представник позивача адвокат Ніколенко М.Є. позов підтримав, надавши пояснення по змісту позову.
Відповідач ОСОБА_2 позов не визнав, просив в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Представник відповідача адвокат Лисенко О.А. позов не визнав, надавши пояснення по відзиву на позов. Суду доповнив, що власником квартири є позивачка, однак на сьогоднішній день оскаржується договір дарування спірної квартири. Право на проживання позивачкою надано в усній формі, договори не укладались.
У судовому засіданні була допитана свідок ОСОБА_7 , яка суду пояснила, що є донькою позивачки та колишньою дружиною відповідача. У 2004 році відповідач подарував квартиру її матері. Вони проживали у квартирі, поки відповідач не вигнав її дитиною з квартири. Доступу до квартири у них не має. У 2024 році мати зняла з реєстрації відповідача. Зараз великий борг по комунальним платежам, так як ОСОБА_5 не сплачує. Позивачка ніяких угод на проживання відповідача не надавала, зверталась до ОСОБА_5 щодо звільнення ним квартири. ОСОБА_8 бажає проживати у квартирі, однак не має можливості, так як змінені замки, і доступу до квартири не має, відповідач поводиться агресивно. Заборгованість з серпня 2024 року по комунальним платежам, код НОВАКОМ змінений з 2024 року. До квартири вона приїздила по дорученню позивачки з поліцією.
Заслухавши думку учасників справи, допитавши свідків, дослідивши докази, судом було встановлено наступне.
ОСОБА_4 є пенсіонером та власником квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору дарування, Серія та номер: ВВЕ № 741957 виданий 24.06.2004 р., посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Перекопською І.С., зареєстровано в реєстрі за № 2711.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 3957637, згідно якого ОСОБА_4 з 24.06.2004 р. зареєструвала право власності на зазначену квартиру.
Згідно інформації з ДРРП на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 01.09.2025 р. № 441660521 - ОСОБА_4 є єдиним законним власником даної квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_3 .
ОСОБА_2 був зареєстрований в даній квартирі з 20 жовтня 2000 року та проживав разом з донькою ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі.
08.10.2024 року ОСОБА_4 , як власник житла, звернулась до Центру адміністративних послуг «Віза» Виконавчого комітету Криворізької міської ради з заявою про зняття з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_3 сторонньої особи ОСОБА_2 . До заяви додала копію свого паспорту громадянина України, копію свого ідентифікаційного номера, копію договору дарування квартири від 24.06.2004 р., витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №3957637, згідно яких ОСОБА_4 з 24.06.2004 р. є власником зазначеної квартири.
Центр адміністративних послуг «Віза» Виконавчого комітету Криворізької міської ради прийняв рішення про зняття ОСОБА_2 з реєстрації місця проживання та додатково повідомив ОСОБА_2 08.10.2024 р., що місце його проживання 08.10.2024 р. знято з реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 , відповідно до ст. 18 п. 1 п.п. 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» та п.п. 5 п. 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 р.№ 265.
Вирішуючи спір по суті суд виходив з наступного.
Згідно ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У відповідності до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Частиною 1 ст. 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
У ст. 9 Житлового кодексу України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.
Частиною 1 ст.383 ЦК України та ст. 150 ЖК України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Статтею 386 ЦК України передбачено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У постанові від 16.11.2016 року у справі № 6-709цс16, Верховний Суд України вказав, що стаття 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відповідно до ч. 4 ст. 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Положеннями ст. 109 ЖК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Частиною 3 ст. 116 ЖК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Згідно постанови Верховного Суду по справі № 758/16511/18 від 27.03.2023 року, самоправними визнаються дії, що свідчать про зайняття жилого приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні (без відповідного рішення про надання цього приміщення та ордера на житлове приміщення).
Як було встановлено матеріалами справи, позивачу на праві приватної власності, належить квартира розташована за адресою: АДРЕСА_1 , при цьому в обґрунтування позовних вимог зазначено, що у власника вказаного нерухомого майна виникають перешкоди у реалізації права власності на вказану квартиру, у зв`язку з її самоправним зайняттям ОСОБА_2 .
Суд звертає увагу, що відповідачем під час розгляду справи не спростовано факт його фактичного проживання у квартирі, яка належить позивачу. Водночас останній посилається на те, що позивач добровільно надала йому право проживання та користування житловим приміщенням. Крім того, ним оскаржується договір дарування спірної квартири.
Згідно із ч.1 ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Згідно із ч. другою ст. 150 ЖК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до ст. 156 ЖК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
Так, положеннями ч. 2 ст. 64 ЖК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було визначено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Разом з тим, судом було встановлено, що ОСОБА_2 не зареєстрований у спірній квартирі, не є її співвласником, не належить до членів сім`ї позивача у розумінні положень ст. 64 ЖК України та не є наймачем вказаного житла. Отже, відповідач фактично проживає у спірній квартирі без належних правових підстав, чим створює перешкоди позивачу у здійсненні права користування належним йому майном.
Щодо посилання відповідача, що ним оскаржується договір дарування спірної квартири, суд відноситься критично, оскільки договір дарування спірної квартири був укладений 24.06.2004 року, який посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Перекопською І.С., зареєстровано в реєстрі за № 2711, станом на час розгляду даної справи недійснив не визнаний.
З огляду на викладене, суд доходить висновку про необхідність захисту прав позивача як власника житла та задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
На підставі викладеного, оцінивши докази у їх сукупності, суд доходить висновку про наявність правових підстав для виселення ОСОБА_2 із самовільно зайнятої квартири без надання іншого жилого приміщення, у зв`язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, з урахуванням положень ч. 1 ст. 141 ЦПК України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача сплачений судовий збір у розмірі 1211 грн. 20 коп.
У частині 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1 статті 81 ЦПК України).
Відповідно до частини 2 статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Ураховуючи викладене, оскільки витрати на правничу допомогу підтверджені належними доказами актом приймання-передачі виконаних робіт, платіжним документом про сплату гонорару, договором про правничу допомогу, тощо), ураховуючи задоволення позовної заяви та відсутність обґрунтування відповідача щодо наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу з доведенням їх не співмірності в цій частині, суд дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування стороні позивача витрат на правничу допомогу в заявленому розмірі, що узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постанові від 13 березня 2025 року у справі № 275/150/22 (провадження № 61-13766св24).
Керуючись ст.ст. 10, 12, 13, 141, 259, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України,-
УХВАЛИВ:
Позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про примусове виселення без надання іншого житлового приміщення - задовольнити.
Виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_4 , ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) сплачений судовий збір у розмірі 1211 ( одна тисяча двісті одинадцять ) гривень 20 коп. та витрати на правову допомогу у розмір 15000 ( п`ятнадцять тисяч ) гривень 00 коп.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: Н. О. Сарат