ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/1004/26 Справа № 204/14767/23 Суддя у 1-й інстанції - Книш А. В. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 серпня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів: Гапонова А.В., Красвитної Т.П.
за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №204/14767/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - П`ята дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання правочинів недійсними, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Логвінова Сергія Сергійовича на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 12 серпня 2025 року, ухвалене у складі судді Книш А.В., -
ВСТАНОВИВ:
Позивач ОСОБА_1 звернувся до Чечелівського районного суду міста Дніпра з позовом до відповідачів, про визнання правочинів недійсними.
На обґрунтування позову зазначає, що є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та проживав у вказаній квартирі з 1986 року.
На початку 2022 року позивач познайомився з відповідачем ОСОБА_3 , який увійшов у довіру позивача та вмовив його шахрайським шляхом видати довіреність на ім`я відповідача ОСОБА_2 розпоряджатися всім його майном.
Вказує, що 16 серпня 2022 року державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Рівною О.В. було посвідчено довіреність від імені позивача, відповідно до якої він надав право відповідачу ОСОБА_2 розпоряджатися всім його майном.
Зазначає, що 22 вересня 2022 року відповідач ОСОБА_2 , діючи від імені позивача, уклала договір дарування належної позивачу квартири відповідачу ОСОБА_3 .
Разом з цим, позивач вказує, що він жодним чином не був обізнаний про даний правочин та продовжував проживати у своїй квартирі. Лише через рік у серпні 2023 року відповідач ОСОБА_3 повідомив позивача, що той не має жодних прав на квартиру, навіть прописаний у ній та у грубій формі вигнав позивача з помешкання.
Позивач зазначає, що він не мав наміру дарувати належну йому квартиру, яка є єдиним його житлом, а тому довіреність, як і договір дарування не відповідають його волі.
Вказує, що підписання довіреності відбулося унаслідок помилки, введення його в оману з боку відповідача ОСОБА_3 , що зумовлено похилим віком, вадами здоров`я, необізнаності позивача у юридичних питаннях.
Позивач не заперечує, що відповідачі здійснювали догляд за ним шляхом надання регулярної допомоги у домашній роботі, придбанні і доставці продуктів харчування, приготування їжі, надання матеріального забезпечення на його прохання, сплачували комунальні послуги та заборгованість з комунальних послуг до виникнення конфліктних відносин.
Вважав, що відповідачі допомагають вступити йому у спадщину та укладають з ним договір довічного утримання.
Крім того, зазначає, що дарування спірної квартири відбулося на підставі вкрадених документів, про що позивачем було зроблено відповідну заяву до органів поліції. Оцінку вартості квартири для укладення договору дарування позивач не замовляв та він не знав, що відповідачами було зроблено відповідний звіт, його підпис на другій сторінці оцінки вартості квартири відсутній.
Також в порушення відповідної інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріус, для вчинення договору дарування квартири, не направив запит до БТІ про належність йому частини майна на підставі свідоцтва про право власності на житло.
Вказує, що якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.
У зв`язку з чим, з урахуванням заяви про доповнення підстав позову, просить: визнати недійсною довіреність від 16 серпня 2022 року, посвідчену державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Рівною О.В., зареєстровану в реєстрі за №5-292, складену від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 ; визнати недійсним договір дарування квартири від 09 вересня 2022 року, укладений між ОСОБА_1 , від імені якого діяла ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кулінічем С.А., зареєстрований у реєстрі за №374.
Рішенням Чечелівського районного суду міста Дніпра від 12 серпня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання правочинів недійсними задоволено частково. Визнано недійсною довіреність від 16 серпня 2022 року, яка посвідчена державним нотаріусом П`ятої дніпровської державної нотаріальної контори Рівною О.В., зареєстрована в реєстрі за №5-292, складена від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 у частині уповноваження ОСОБА_2 подарувати належну ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , ОСОБА_3 .
Визнано недійсним договір дарування квартири від 09 вересня 2022 року, укладений між ОСОБА_1 , від імені якого діяла ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кулінічем С.А., зареєстрований у реєстрі за №374.
Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3220,80 грн.
Не погодившись із зазначеним рішенням, представник ОСОБА_2 - адвокат Логвінов С.С. подав апеляційну скаргу, в якій вважає його прийнятим внаслідок невірного застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
В обґрунтування скарги зазначає, що до вказаних правовідносин судом першої інстанції було застосовано ч.3 ст.238 ЦК України, за змістом якої - представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також інших осіб, встановлених законом. Суд дійшов висновку, що відповідач ОСОБА_2 , яка є повіреною особою позивача, уклала договір дарування, а саме з однієї сторони відповідач ОСОБА_2 , яка діяла на підставі довіреності від імені позивача, та з другої сторони відповідач ОСОБА_3 .
Суд зазначив, що у випадку укладення представником договору на свою користь, довіритель не повинен доводити, що цей правочин вчинено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя.
Вважає, із такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна, оскільки судом було застосовано до спірних правовідносин не ту норму матеріального права, яка підлягає застосуванню.
Вказує, що в обґрунтування позовних вимог позивач посилався на статтю 230 ЦК України, відповідно до якої, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним.
Вважає, що позивач обрав спосіб захисту - визнання недійсною довіреності, як такої що була вчинена ним під впливом обману. І як наслідок - визнання недійним договору дарування. Тобто, позивач наполягав на тому, що правочин - видання довіреності вчинений ним під впливом обману, оскільки він вважав, що підписує договір довічного утримання. А суд застосував до спірних правовідносин норму права, яка передбачає що представник вчинив правочин, який не мав права вчиняти від імені довірителя. Тобто, предметом судового розгляду були одні обставини, а за результатом судового розгляду суд встановив інші обставини.
Судом першої інстанції було залишено поза увагою те, що позивачем у позовній заяві не зазначено в чому саме полягав обман з боку відповідача, які саме істотні обставини виявились обманом, які у нього були інші очікування від вчинених правочинів тощо. Позивач повинен довести, що він діяв під впливом обману.
Зауважує, що внизу вказаної довіреності мститься підпис довірителя та зазначено нотаріусом Рівною О.В., що «довіреність підписана ОСОБА_1 у моїй присутності. Особу його встановлено, дієздатність перевірено».
З метою підтвердження вказаних обставин в судовому засіданні було допитано позивача ОСОБА_1 , який надав пояснення. Відповідно до наданих в судовому засіданні пояснень (тричі), позивач наполягав на тому, що він взагалі не підписував будь-яких документів і вважає їх підробленими. При цьому жодних клопотань про призначення почеркознавчої експертизи позивачем заявлено не було.
Також, вважає, що судом першої інстанції порушено норми процесуального законодавства.
Під час судового розгляду судом першої інстанції були досліджені докази.
Відповідно до ч.1 ст.102 висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.
Вказує, що у висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім`я, освіта, спеціальність, а також, за наявності, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав. Інші вимоги до висновку експерта можуть бути встановлені законом.
Так, представником позивача 31 березня 2025 року було долучено до матеріалів справи висновок експерта №20250318/1/1 від 28 березня 2025 року за результатами проведення судово-психологічної експертизи на самостійне залучення зі сторони позивача.
Представником позивача експертне дослідження було замовлено лише 18 березня 2025 року, однак, за приписами ч.5 ст.177 ЦПК України, разом з першою заявою по суті позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Всупереч приписам вказаної статті позивач замовив проведення експертного дослідження після закриття підготовчого засідання та призначення справи до судового розгляду. В той час повинен був надати даний висновок разом з позовом, або під час підготовчого засідання заявити відповідне клопотання.
Зазначає, що в судовому засіданні, експерт надала пояснення щодо свого висновку і зазначила, що позивач взагалі не усвідомлював, які дії він вчиняє та не розуміє значення наслідків своїх дій.
Звертає увагу суду, що зміст питань усвідомлення не входить до меж компетенції експерта психолога, оскільки принципова здатність «усвідомлювати» особою елементи дійсності належить до компетенції експертів психіатрів. До компетенції експерта психолога входить лише встановлення міри цього усвідомлення. Отже, експерт ОСОБА_4 вийшла за межі своєї компетенції.
Зазначає, що 31 березня 2025 року до суду було надано вищезазначений висновок експерта, який не містив 12-ої сторінки. Окремо 12-ту сторінку експерт долучила в судовому засіданні, в якому давала пояснення. Судом було долучено цю сторінку висновку до матеріалів справи, при цьому судом не було надано часу для ознайомлення з цією сторінкою інших учасників справи.
Отже судом першої інстанції було прийнято як належний доказ висновок експерта №20250318/1/1 від 28 березня 2025 року за результатами проведення судово-психологічної експертизи на самостійне залучення зі сторони позивача, в той час як даний висновок експерта не відповідає критеріям достатності та належності доказів. Прийняття цього висновку після закриття підготовчого провадження є грубим порушенням норм процесуального права та порушенням принципу рівності та змагальності сторін судового провадження.
За таких підстав, вважає, що оскаржуване рішення суду прийняте з порушенням норм як матеріального так і процесуального права. Суд не дослідив усі обставини справи та надав невірну оцінку тим обставинам які були встановлені.
У зв`язку з чим, просить рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 12 серпня 2025 року по справі № 204/14767/23 скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовної заяви відмовити в повному обсязі.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Алексєєв О.Є. скориставшись своїм правом подав відзив на апеляційну скаргу, в якому доводи апеляційної скарги вважає безпідставними.
Зазначає, що вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних інтересах, є підставою для визнання такого правочину недійсним.
Зазначає, що позивачем не здійснювалось жодних дій направлених на виконання виданої ОСОБА_2 довіреності.
Зауважує, що іншого житла у позивача не має, на даний час позивач проживає у геріатричному пансіонаті у с.Авіаторське.
Звертає увагу суду, що уклавши оскаржуваний договір дарування від імені позивача, ОСОБА_2 діяла не в інтересах довірителя, а в інтересах інших осіб, у тому числі й у власних інтересах, враховуючи, що власником квартири став її чоловік відповідач ОСОБА_3 , а 10 січня 2023 року вона та її спільні з відповідачем діти зареєстрували за адресою спірної квартири своє місце проживання.
У зв`язку з чим, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 12 серпня 2025 року по справі № 204/14767/23 - залишити без змін.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Логвінов С.С. у судовому засіданні апеляційного суду підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Позивач та його представник - адвокат Алексєєв О.Є. у судовому засіданні апеляційного суду заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили відмовити у її задоволенні.
Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача та його представника, представника відповідача Іванченко О.В., дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги і відзиву, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
Судом встановлено, що позивач на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 10 лютого 1997 року ВО «Південний машинобудівний завод», свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 22 грудня 2015 року, свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 19 серпня 2022 року, є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.10, 11, 17-19, 160).
Відповідачі є подружжям та приблизно з початку 2021 року вони разом зі своїми двома дітьми почали проживати у позивача в квартирі за вказаною вище адресою (т.1 а.с.54).
16 серпня 2022 року позивач видав довіреність, посвідчену 16 серпня 2022 року державним нотаріусом П`ятої державної нотаріальної контори Рівною О.В. та зареєстрованою у реєстрі за №5-292, якою уповноважив відповідача ОСОБА_2 : користуватися та розпоряджатися (продати, обміняти, здавати в оренду, позичку) від його імені автомобілем марки ВАЗ 21043, належним позивачу, реєструвати в органах ДАІ, представляти інтереси в страхових компаніях та отримувати страхові відшкодування, укладати та підписувати від його імені договори позички, оренди, міни або купівлі-продажу ТЗ (за ціну та на умовах на свій розсуд будь-якому громадянину); представляти його інтереси в усіх установах та організаціях з питань оформлення його спадкових справ на рухоме та нерухоме майно, що залишилося після смерті ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ; отримати на його ім`я свідоцтво про право на спадщину на рухоме і нерухоме майно, в тому числі на частину квартири АДРЕСА_2 ; зареєструвати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на частину квартири АДРЕСА_2 , отримати Витяг з реєстру речових прав на нерухоме майно, технічний паспорт, технічну документацію, іншу документацію після реєстрації; подарувати належну йому квартиру АДРЕСА_2 громадянину ОСОБА_3 ; придбати на його ім`я будь-яке нерухоме майно на свій розсуд на будь-яких умовах за будь-яку ціну (т.1 а.с.142).
Відповідачем ОСОБА_2 на підставі вказаної довіреності отримано на ім`я позивача свідоцтво про право на спадщину на частину спірного нерухомого майна та зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на частину спірної квартири за позивачем (т.1 а.с.141, 164-177).
В серпня 2022 року позивач звернувся до відділення поліції №6 Дніпровського районного управління поліції ГУНП в Дніпропетровської області із заявою, в якій просив прийняти заходи до відповідачів, яким він у п`яному стані видав довіреність на розпорядження його квартирою та які хотіли продати його квартиру без нього (т.1 а.с.86-91).
09 вересня 2022 року відповідач ОСОБА_2 , діюча на підставі довіреності, посвідченої 16 серпня 2022 року державним нотаріусом П`ятої державної нотаріальної контори Рівною О.В. та зареєстрованою у реєстрі за №5-292, від імені позивача уклала договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кулінічем С.А., зареєстрований у реєстрі за №374, яким передала безоплатно у власність, а відповідач ОСОБА_3 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_2 (т.1 а.с.17-19, 137).
22 листопада 2022 року позивач знову звернувся до поліції із заявою про вчинене кримінального правопорушення, в якій вказав, що ОСОБА_3 шахрайським шляхом заволодів його нерухомим майном, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , та іншим майном. За вказаними обставинами були внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12023041650001470 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, та позивача визнано потерпілим у вказаному кримінальному провадженні (т.1 а.с.258-269).
10 січня 2023 року відповідач ОСОБА_2 та її з відповідачем ОСОБА_3 діти: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєструвалися за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.16, 51-52).
Відповідно до висновку експерта №20250318/1/1, складеного на замовлення позивача 28 березня 2025 року судовим експертом Ошиною А.В. зроблено такі висновки: 1) ні, Ч. не усвідомлював природу та юридичні наслідки підписаної довіреності. Він перебував у переконанні, що доручає довічне утримання, оскільки саме про це йшла мова між ним та ОСОБА_8 перебував у стані емоційної залежності від осіб, з якими спільно проживав. Він довіряв їм і через свої індивідуально-психологічні особливості не сумнівався в їхніх словах; 2) Ні, зміст довіреності не відповідає дійсному волевиявленню Ч. Він не мав наміру передавати такі широкі повноваження та не усвідомлював, що фактично надає ОСОБА_2 право розпоряджатися його майном, вчиняти юридичні дії від його імені. Його воля полягала лише у спрощенні вирішення окремих питань, а не в наданні всебічного контролю над його правами та майном; 3) Так, Ч. перебував у помилковому уявленні щодо характеру довіреності. Він був переконаний, що підписує документ, який забезпечує його пожиттєве утримання з боку ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а не для передачі ОСОБА_2 суттєвих прав щодо розпорядження його майном і правовими інтересами; 4) Так, Ч. перебував у стані значної емоційної нестабільності через смерть матері в серпні 2020 року та втрату роботи у 2019 році. Ці події стали великими потрясіннями в його житті, позбавивши його стабільності та звичного емоційного підґрунтя. Втрата матері, яка була для нього основним джерелом емоційної підтримки, поглибили його психологічну вразливість. Ч. опинився в ситуації, де не мав емоційної опори, що значно обмежувало його здатність адекватно оцінювати ситуацію та усвідомлювати наслідки своїх рішень. Його емоційний стан, що характеризувався відчуттям безвиході та потребою в стабільності, міг значно знизити здатність до раціонального аналізу та контролю своїх дій; 5) Так, Ч. мав глибоку емоційну залежність від своєї родини, зокрема від матері, що посилювалося після її смерті. Його психологічна незрілість та відсутність навичок самостійного прийняття рішень робили його особливо вразливими до впливу оточуючих. Ці індивідуальні особливості, зокрема залежність від емоційної підтримки інших людей, сприяли тому, що Ч. міг недооцінювати чи не розглядати можливі наслідки своїх дій, а також приймати рішення, орієнтуючись на потребу у стабільності, а не на їхню раціональність; 6) Ч. безумовно перебував у стані психологічної та емоційної вразливості. Втрата матері та втрата роботи викликали у нього глибоке почуття тривоги, депресії та безвиході. Це пришвидшило його залежність від оточення та здатність оцінювати ситуацію, враховуючи лише емоційні потреби, а не раціональні доводи. У такому стані Ч. міг бути схильним до прийняття рішень, які забезпечують тимчасову емоційну стабільність, а не до прийняття обґрунтованих та об`єктивних рішень; 7) Ч. був обмежений у своїх можливостях розглядати альтернативи через відчуття безвиході та страх перед відмовою чи самотністю. Його психологічний стан після втрати матері та роботи викликав відчуття, що він не має іншого вибору, як погоджуватися на угоди або варіанти, які пропонувалися йому, оскільки це давало йому хоч якусь стабільність і підтримку. Тому він міг не враховувати альтернативи, а приймати угоди з міркувань, що вони дадуть йому емоційну підтримку, навіть якщо вони не були найкращими рішеннями з точки зору раціональності; 8) Так, життєві обставини Ч. мали значний вплив на його здатність оцінювати ситуацію. Втрата роботи і стабільності, смерть матері та подальша емоційна залежність від оточення значно ускладнили йому процес прийняття рішень. Його економічний стан та емоційні труднощі значно обмежили здатність побачити альтернативи, і він міг сприймати будь-яку пропозицію як єдиний спосіб забезпечити хоча б мінімальну стабільність у своєму житті. Ці обставини не дозволяли йому об`єктивно оцінювати наслідки своїх рішень (т.2 а.с.45-59).
Допитана у судовому засіданні судовий експерт ОСОБА_4 свій висновок №20250318/1/1 підтримала та пояснила, що нею було проведено бесіду з позивачем у закладі, де він перебуває, їй були надані копії матеріалів цивільної справи, звукозапис допиту свідків та нею були підібрані такі методи, які були б комплексні та направлені на ретроспективний характер. У результаті такого дослідження було встановлено, що позивач є інфантильною людиною та є більш схильним, щоб не розуміти значення своїх дій та обставин.
Також судовий експерт ОСОБА_4 зазначила, що нею помилково у тексті висновку було вказано щодо психічного стану, потрібно було зазначити психологічний стан, та позначення у тексті «Ч.» означає « ОСОБА_1 ».
Свідок ОСОБА_9 у судовому засіданні повідомив, що він знає позивача з 1981 року, оскільки є його однокурсником, та бачив його всі ці роки регулярно з частотою приблизно 1 раз на місяць. Свідку відомо, що позивач проживав разом з матір`ю та повністю від неї залежав. А потім матір померла, позивач на роботу не влаштувався. У 2021 році позивач познайомився з відповідачами та приютив їх, казав, що вони годують його. Але у подальшому в 2023 році позивач сказав йому (свідку), що його перестали пускати до квартири. В ЦНАПі вони дізнались, що у квартири позивача інший власник. Зараз позивач живе у будинку престарілих осіб. Також йому відомо, що відповідачі інколи годували позивача, а ще інколи свідок позичав позивачу невеликі суми коштів. На його ( ОСОБА_9 ) думку позивач спиртними напоями не зловживав, але він регулярно бачив позивача напідпитку. Також позивач розповідав свідку, що до нотаріуса він не ходив та нічого не підписував.
Свідок ОСОБА_10 у судовому засіданні повідомив, що є товаришем позивача з 1991 року, оскільки разом працювали, а потім почали дружити, іноді зустрічалися. З 2022 року по 2023 рік свідок ОСОБА_10 був раз на місяць вдома у позивача та останній казав свідку, що пустив до себе квартирантів. Потім якось свідок ОСОБА_10 зустрів позивача та він розповів, що його вигнали квартиранти.
Свідок ОСОБА_11 у судовому засіданні пояснив, що є сусідом позивача та якось у серпні 2023 року до нього звернулась консьєрж з питанням чи може він допомогти, бо до квартири позивача вселилися цигани та тепер виганяють його. Потім свідок ОСОБА_11 зустрівся з позивачем та він розповів йому, що в 2021 році він познайомився з відповідачем ОСОБА_12 , був у нього вдома, бачив як у нього вдома погано та запропонував жити у себе. Також позивач розповів свідку, що спочатку все було добре, відповідачі годували позивача, а потім сказали, що виганяють його. Позивач розповідав свідку, що думає, що квартира оформлена на матір, бо комунальні платіжки приходять на її ім`я. Свідок ОСОБА_11 запитував в ОСОБА_12 , що сталося, та останній пояснив, що проживає у спірній квартирі на законних підставах, але позивач останнім часом хуліганить, заходив п`яним до кімнати дітей, якось впав п`яним у квартирі. На думку свідка ОСОБА_11 , позивач є наївною людиною, кожен день відповідач наливав йому алкоголь, а позивач думав, що квартира йому належить. Також свідок ОСОБА_11 повідомив, що йому відомо, що у позивача не було грошей, відповідач дійсно годував позивача. Коли позивача вигнали, то він позичав гроші у свого товариша. Також свідку відомо, що у позивача зникли документи.
Свідок ОСОБА_13 у судовому засіданні повідомив, що він є виконуючим обов`язки директора ОСББ «Суворовський» та у зв`язку з цим він знає позивача. У квартирі АДРЕСА_3 проживали позивач та його матір. Потім матір позивача померла, позивач мав багато боргів, самостійно не міг себе захищати. Потім до нього (свідка) звернувся чоловік на ім`я ОСОБА_12 , послався, що він є власником квартири АДРЕСА_3 та буде доглядати за позивачем. Позивач у свою чергу пояснив, що відповідачі є ВПО, він їх пожалів і пустив до себе жити. На його (свідка) думку позивач дійсно мав потребу у догляді, у тому числі й лікуванні. У подальшому свідок від позивача дізнався, що він залишився без житла і його вигнали. Також свідок ОСОБА_13 вказав, що позивач розповідав йому, що йому кожного дня давали алкоголь, він взагалі не мав коштів на існування, як до спірної події, так і після. Новий власник ОСОБА_12 сказав свідку, що позивач став неадекватним та з ним неможливо жити. Після підключення світла до квартири, ОСОБА_12 зі своєю сім`єю користувався квартирою на правах власника.
Свідок ОСОБА_14 у судовому засіданні пояснив, що відповідач ОСОБА_3 був його сусідом по АДРЕСА_4 та якось ОСОБА_3 перед 2022 роком повідомив його, що буде переїжджати і попросив допомогти перевезти його речі на АДРЕСА_5 . Власник квартири ОСОБА_15 допомагав їм з речами, казав, щоб відповідачі обирали собі кімнати. Свідок ОСОБА_16 вказав, що знає, що ОСОБА_12 замінював там вікна, оплачував борги за світло. Свідок ОСОБА_16 іноді бував у відповідачів вдома, після того як вони в`їхали до вказаної квартири, бачив, що ОСОБА_15 став краще виглядати, відповідачі його добре доглядали, годували його, давали гроші на цигарки, а ОСОБА_15 добре відносився до дітей відповідачів. Знає, що відповідачі не дозволяли ОСОБА_15 купувати алкоголь. Щоб була домовленість про утримання позивача, а в обмін відповідачі отримають квартиру, свідку нічого не відомо. Також свідок ОСОБА_14 повідомив, що знає, що ОСОБА_15 потім кудись зник, ОСОБА_12 його шукав, щоб поговорити, але так і не знайшов.
Задовольняючи частково позовні вимоги і визнаючи недійсною довіреність в частині представлення інтересів позивача щодо дарування належної йому квартири відповідачу, суд першої інстанції послався на ст.ст.238, 240 ЦК України та судову практику суду касаційної інстанції і виходив з того, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Суд виснував, що словосполучення «у своїх інтересах» потрібно розуміти так, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або у інший спосіб на шкоду інтересам довірителя, зокрема на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є, що і мало місце за встановленими у справі обставинами.
Оскільки довіреність в зазначеній частині визнана судом недійсною, то і сам договір дарування, як укладений не в інтересах власника (довірителя) є недійсним.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції і зазначає наступне.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що оспорювані правочини були вчинені внаслідок обману та помилки, введення його в оману з боку відповідача ОСОБА_3 , що зумовлено похилим віком, вадами здоров`я, необізнаності позивача в юридичних питаннях.
Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Згідно з частинами першою - третьої, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Щодо вимог позову в частині визнання недійсною довіреності колегія суддів зазначає наступне.
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє (стаття 239 ЦК України).
Довіреність - це письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами (частина третя статті 244 ЦК України).
За своєю правовою природою довіреність є одностороннім правочином, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність вказує на надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі №923/876/16).
За своєю юридичною сутністю видача довіреності є одностороннім правочином, який повинен відповідати загальним вимогам передбаченими статтею 203 ЦК України (постанови Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі №127/23711/18 (провадження №61-4442св19) та від 26 липня 2022 року у справі №760/21633/15 (провадження №61-4464св21)).
Як на підставу для звернення до суду з позовом в частині вимог про визнання недійсною довіреності, ОСОБА_1 посилався на вчинення правочину під впливом обману (стаття 230 ЦК України), а також вчинення останньої під впливом помилки (стаття 229 ЦК України).
У частині першій статті 230 ЦК України зазначено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Відповідно до статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Згідно роз`яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України, 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів довірителя, представнику заборонено вчиняти правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи. Представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, у тому числі на користь інших осіб.
За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі №445/1011/17 Верховний Суд вказав, що тлумачення статті 230 ЦК України дає підстави дійти висновку, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Водночас, згідно з роз`ясненнями, викладеними у пункті 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» норми статті 230 ЦК України не застосовуються щодо односторонніх правочинів. Оскільки видача довіреності є одностороннім правочином, він не може бути вчинений під впливом обману.
У матеріалах справи містяться докази, які, зокрема, підтверджують укладення ОСОБА_2 , як повіреної ОСОБА_1 на підставі довіреності від 16 серпня 2022 року, договору дарування квартири АДРЕСА_2 , на користь її чоловіка ОСОБА_3 , і ці обставини сторони не заперечували.
Між тим, суд має враховувати не лише факт вчинення правочину за довіреністю в інтересах іншої особи, але і встановити, чи потягло це настання негативних наслідків для довірителя.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції врахував вищевказане та дослідивши добросовісність ОСОБА_2 , як повіреної під час вчинення безвідплатного оспорюваного правочину, яким позбавлено ОСОБА_1 житла, виклавши висновки щодо цього, дійшов правильного та обґрунтованого рішення про визнання спірної довіреності недійсною в частині уповноваження відповідача ОСОБА_2 подарувати належну позивачу квартиру відповідачу ОСОБА_3 , оскільки відповідачем ОСОБА_2 , на підставі спірної довіреності, було вчинено спірний договір дарування на шкоду інтересам довірителя, і позивач втратив право власності та право користування єдиним житлом, з чим і погоджується колегія суддів. Крім того, за обставинами справи, які встановлено судом, наслідки укладеного за дорученням договору дарування не були в подальшому схвалені позивачем по справі, про що свідчить його звернення до суду з даним позовом.
Щодо вимог позову в частині визнання недійсним договору дарування колегія суддів зазначає наступне.
Як на підставу для звернення до суду з позовом в частині вимог про визнання недійсним договору дарування, ОСОБА_1 посилався на вчинення правочину під впливом обману (стаття 230 ЦК України), та на підставі ст.238 ЦК України, згідно якої якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним.
У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Із системного аналізу положень статей 203, 717 ЦК України слідує, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передання власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Відтак, особливістю договору дарування є його безоплатний характер.
Крім того, відсутність у особи, під час укладення договору дарування, волевиявлення на безоплатне передання майна у власність обдаровуваного й передання його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 587/2729/17 (провадження № 61-10954св20).
Отже, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.
Укладаючи спірний договір дарування, ОСОБА_2 мала на меті набуття у власність спірної квартири АДРЕСА_2 , а тому переслідувала особисту мету, діяла не в інтересах довірителя, чим порушила права ОСОБА_1 , вчиняючи від імені ОСОБА_1 договір дарування, вона діяла не в інтересах особи, яку вона представляє, а в інтересах ОСОБА_3 , який є її чоловіком.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Зважаючи на наведені правила, встановивши, що правочин, зокрема договір дарування було укладено не в інтересах особи, яку представляла ОСОБА_2 , а в її власних інтересах, що підтверджено матеріалами справи, суд першої інстанції зробив обґрунтовані висновки про недійсність договору дарування квартири АДРЕСА_2 , з чим і погоджується колегія суддів.
Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції до вказаних правовідносин було застосовано ч.3 ст.238 ЦК України, тоді як позивач обрав спосіб захисту - визнання недійсною довіреності, як такої що була вчинена ним під впливом обману (ст.230 ЦК України) і як наслідок - визнання недійним договору дарування, тобто, предметом судового розгляду були одні обставини, а за результатом судового розгляду суд встановив інші обставини, відхиляються колегією суддів, оскільки спростовуються матеріалами справи, зокрема заявою про доповнення підстав позову від 27 лютого 2024 року (т.1, а.с.183-189) в якій позивач посилався на ст.238 ЦК України та на недобросовісність поведінки відповідача ОСОБА_2 та просив задовольнити позов врахувавши вказану заяву про доповнення підстав позову.
Таким чином, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, та надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності і взаємозв`язку, дійшов правильного висновку про часткове задоволення позовних вимог, а доводи апеляційної скарги зазначених висновків суду першої інстанції не спростовують.
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що тягар доказування покладається на обидві сторони спору. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов?язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновку суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги відхиляються колегією суддів, оскільки зводяться до не згоди позивача із судовим рішенням та на правильність висновків суду першої інстанції не спливають.
За таких обставин, враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду підлягає залишенню без змін.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення, тому доводи апеляційної скарги з цього приводу є безпідставними і підлягають відхиленню, а оскаржуване рішення суду - залишенню без змін.
Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_17 - залишити без задоволення.
Рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 12 серпня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повний текст постанови складено 10.08.2026р.
Головуючий суддя О.В. Агєєв