ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 серпня 2026 р. Справа № 520/25116/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскіна О.А. ,
за участю секретаря судового засідання Нерубацької А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.01.2026, головуючий суддя І інстанції: Мороко А.С., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 520/25116/25
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства оборони України в особі Військової частини НОМЕР_1
про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 , апелянт) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), в якому просив суд:
- визнати протиправними дії ВЧ НОМЕР_1 щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» за сімейними обставинами;
- зобов`язати ВЧ НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» за сімейними обставинами.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2026 року у справі № 520/25116/25 адміністративний позов ОСОБА_1 - залишено без задоволення.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу в якій, посилавшись на неправильне застосування судом норм матеріального права, не забезпечення повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.01.2026 по справі № 520/25116/25 та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував підпункт «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», безпідставно пов`язавши право позивача на звільнення з військової служби з необхідністю доведення ним факту самостійного виховання дитини з інвалідністю та відсутності іншого з батьків. Наголошує, що зазначена норма передбачає звільнення у зв`язку з вихованням військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років та, на відміну від підпункту «в» цієї ж частини статті 26 Закону, не містить вимоги щодо самостійного виховання дитини. Тому наявність у дитини матері, яка не позбавлена батьківських прав і не має медичних протипоказань для здійснення догляду, не є перешкодою для звільнення батька з військової служби.
Апелянт також вказує, що суд не надав належної оцінки медичному висновку від 25.08.2025 № 318 за формою № 080/о, яким підтверджено встановлення його сину інвалідності, наявність у нього тяжких стійких психічних порушень і нейророзвиткових розладів, а також потребу в постійному сторонньому догляді та контролі. Зауважує, що у цьому висновку саме ОСОБА_1 зазначено опікуном, який фактично проживає з дитиною та здійснює догляд за нею. Вважає цей документ належним і допустимим доказом у розумінні статей 73, 77 КАС України.
Також позивач стверджує, що суд неправильно розподілив тягар доказування, поклавши на позивача обов`язок подати документи про смерть матері, позбавлення її батьківських прав чи інші докази її неучасті у вихованні дитини, хоча на підставі частини другої статті 77 КАС України обов`язок доведення правомірності відмови покладався на відповідача
Посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 30.05.2024 у справі № 140/8768/23, апелянт зазначає, що підставою для звільнення є наявність однієї з обставин, передбачених частиною четвертою статті 26 Закону № 2232-XII, а за умови підтвердження такої обставини належними доказами відповідач не наділений дискреційними повноваженнями щодо відмови у звільненні. Вказує, що факт виховання ним дитини з інвалідністю підтверджений медичним висновком за формою № 080/о, тому відповідач не мав права оцінювати доцільність звільнення з огляду на наявність матері.
Відповідач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
25.08.2025 оформлено корінець медичного висновку про дитину-інваліда віком до 18 років (форма №080/о, дійсний до 15.05.2027; дата наступного перегляду - 15.05.2027), у якому опікуном/батьком дитини зазначено позивача.
Пересічнянською медичною амбулаторією складено консультаційний висновок спеціаліста (форма №028/о) за підписом дитячого лікаря-психіатра, в якому, з урахуванням результатів лабораторних, інструментальних і психодіагностичних обстежень, зафіксовано наявність у дитини стійких психічних розладів, у тому числі розладів спектра аутизму, когнітивного зниження до рівня легкої розумової відсталості (F06.8/F70.0), змішаного розладу розвитку мовлення (F81.3), а також емоційно-поведінкових порушень у дитячому віці (F94.8). Медичним висновком рекомендовано встановлення інвалідності дитині, оформлення індивідуальної програми реабілітації, регулярні заняття та спостереження у спеціалізованих центрах.
01.09.2025 позивач звернувся до командування 3 мотопіхотного відділення 2 мотопіхотного взводу 1 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону військової частини НОМЕР_1 із рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», до якого додав документи, що підтверджують його особу, проходження військової служби, родинні зв`язки, місце проживання членів сім`ї та встановлення його сину ОСОБА_2 інвалідності.
Листом від 05.09.2025 позивачу відмовлено у звільнені з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу», у зв`язку з не доведенням того, що позивач є єдиним опікуном ОСОБА_2 .
Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що обов`язковою умовою звільнення військовослужбовця у зв`язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років є відсутність інших осіб, зобов`язаних її виховувати. Судом враховано, що позивач ні під час подання рапорту, ні під час розгляду справи не надав документів, які підтверджували б відсутність матері дитини, позбавлення її батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи оголошення померлою або її ухилення від виконання батьківських обов`язків. Оскільки позивач не довів належними і допустимими доказами факту самостійного виховання ним дитини з інвалідністю та відсутності інших осіб, зобов`язаних брати участь у її вихованні, суд дійшов висновку, що передбачені підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII підстави для звільнення позивача з військової служби відсутні, а відповідач, відмовляючи у задоволенні його рапорту, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені законодавством.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями статті 17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Згідно зі статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який неодноразово продовжувався та діє станом на сьогоднішній день.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» №2232-XII від 25.03.1992 (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон №2232-XII). Також, Закон №2232-XII визначає загальні засади проходження військової служби в Україні.
Згідно частини першої статті 1 Закону № 2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
За нормами частини другої статті 2 Закону № 2232-ХІІ проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.
Частина 6 статті 2 Закону №2232-XII передбачає види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII і залежать від виду військової служби.
Так, відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Пунктом 3 частиною 12 статті 26 Закону №2232-XII передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану на таких підставах: виховання військовослужбовцем дитини з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати.
Згідно з абзацом першим частини 7 статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до пункту 12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008) право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Згідно з пунктом 233 Положення №1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (пункт 241 Положення №1153/2008).
Підпунктом 2 пункту 225 Положення №1153/2008 передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною 3, пунктом 2 частини 4, пунктом 3 частини 5 та пунктом 3 частини 6 статті 26 Закону №2232-XII: у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України 10.04.2009 №170 (далі - Інструкція №170) визначає механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України виконання вимог Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.
Абзацом 2 пункту 14.10 Інструкції №170 передбачено, що звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України (абзац 13 пункту 14.10 Інструкції №170).
Відповідно до статті 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 №548-XIV (далі - Статут ЗСУ) із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
Додатком 19 Інструкції №170 передбачено перелік документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби.
Зокрема, відповідно до пункту 5 Додатку при поданні до звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», подаються: копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років); документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин, а саме: військовослужбовцем, що виховує дитину з інвалідністю віком до 18 років, у разі відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати: медичний висновок про дитину з інвалідністю віком до 18 років щодо встановлення категорії «дитина з інвалідністю» за формою згідно з наказом МОЗ від 04 грудня 2001 року № 482, або індивідуальна програма реабілітації дитини з інвалідністю за формою згідно з наказом МОЗ від 08 жовтня 2007 року № 623; копія свідоцтва про народження дитини із зазначенням батьківства (материнства) особи; один із документів: копія свідоцтва про смерть одного з батьків, або копія рішення суду про визнання одного з батьків безвісно відсутньою чи оголошення померлою, або копія рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або копія вироку суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (копія рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України) (пп. 19 п. 5 Додатку).
Пунктом 31 Статуту ЗСУ передбачено, що начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.
З аналізу наведених норм слідує, що військовослужбовець, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, у період дії воєнного стану підлягає звільненню з військової служби через сімейні обставини у зв`язку з вихованням ним дитини з інвалідністю віком до 18 років, якщо він не висловив бажання продовжувати військову службу.
Обов`язковою умовою звільнення за цією підставою є відсутність інших осіб, які зобов`язані виховувати таку дитину. Наявність передбачених законом обставин має бути підтверджена документами, які військовослужбовець подає разом із рапортом про звільнення.
Так, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 подав рапорт про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII у зв`язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років за відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати. Зазначений рапорт зареєстровано 02.09.2025 за вхідним № 17932 (а.с.10-12). До рапорту позивач додав нотаріально засвідчені копії свідоцтв про народження дітей і свідоцтва про шлюб, паспорти та документи про присвоєння реєстраційних номерів облікових карток платників податків членам сім`ї, витяги з реєстру територіальної громади щодо місця їх проживання, копію військового квитка, а також корінець медичного висновку від 25.08.2025 № 318 за формою № 080/о про встановлення ОСОБА_2 (сину позивача) категорії «дитина з інвалідністю».
За результатами опрацювання рапорту відповідачем листом від 05.09.2025 повідомлено позивача, що оскільки ОСОБА_1 не було надано жодного документа, який підтверджує відсутність у ОСОБА_2 одного з батьків, а саме матері - ОСОБА_3 , тому рапорт про звільнення солдата ОСОБА_1 з військової служби на підставі пп. 3 п. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а саме у зв`язку з необхідністю виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років, не підлягає погодженню. На підставі викладеного, зазначено, що солдат ОСОБА_1 на даний час не має підстав для звільнення з військової служби, в зв`язку з чим рапорт солдата ОСОБА_1 про звільнення його з військової служби слід залишити без реалізації.
Надаючи оцінку вказаній відмові відповідача, колегія суддів зазначає, що наведений вище пункт 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII пов`язує право військовослужбовця на звільнення за цією підставою з одночасною наявністю двох обставин: вихованням ним дитини з інвалідністю віком до 18 років та відсутністю інших осіб, які зобов`язані її виховувати.
Перелік документів, якими підтверджуються зазначені обставини, на час розгляду рапорту позивача був визначений підпунктом 19 пункту 5 Додатка 19 до Інструкції № 170. Зокрема, крім медичного висновку про дитину з інвалідністю та свідоцтва про її народження, військовослужбовець мав подати один із документів, що підтверджує відсутність іншого з батьків або самостійне виховання й утримання ним дитини.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 додав до рапорту медичний висновок від 25.08.2025 № 318 за формою № 080/о та копію свідоцтва про народження дитини. Водночас жодного з документів, передбачених підпунктом 19 пункту 5 Додатка 19 до Інструкції № 170 на підтвердження відсутності іншої особи, зобов`язаної виховувати дитину, позивач не подав.
Натомість із доданих до рапорту свідоцтва про шлюб, паспорта ОСОБА_3 та витягу з реєстру територіальної громади вбачається наявність у дитини матері. Доказів припинення її батьківських обов`язків або наявності інших визначених Інструкцією № 170 обставин матеріали справи не містять.
Медичні документи щодо стану здоров`я дитини підтверджують установлену їй інвалідність та особливості необхідного догляду, однак не засвідчують відсутності інших осіб, які за законом зобов`язані її виховувати. Зазначення ОСОБА_1 у корінці медичного висновку за формою № 080/о як батька/опікуна також не підтверджує, що він самостійно виховує та утримує дитину.
Отже, на час розгляду рапорту позивач не підтвердив наявності всіх передбачених пунктом 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII умов для звільнення з військової служби.
За таких обставин відмова відповідача у погодженні рапорту з підстав неподання документів, які підтверджують відсутність інших осіб, зобов`язаних виховувати дитину, відповідає вимогам Закону № 2232-XII та Інструкції № 170.
Доводи апелянта про те, що застосування підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» не вимагає встановлення обставин самостійного виховання дитини з інвалідністю, колегія суддів відхиляє, оскільки наведена норма підлягає застосуванню у системному зв`язку з пунктом 3 частини дванадцятої цієї статті, який прямо передбачає умову щодо відсутності інших осіб, зобов`язаних виховувати таку дитину.
Посилання апелянта на медичний висновок від 25.08.2025 № 318 також не спростовує правомірності відмови відповідача, оскільки цей документ підтверджує встановлення дитині інвалідності та зазначення позивача її батьком/опікуном, проте не засвідчує відсутності інших осіб, які зобов`язані її виховувати.
Посилання апелянта на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 30.05.2024 у справі № 140/8768/23, є необґрунтованим, оскільки у зазначеній справі вирішувалося питання звільнення військовослужбовця у зв`язку з наявністю дружини з інвалідністю за іншої редакції статті 26 Закону № 2232-XII. Натомість у цій справі заявлена позивачем підстава передбачає не лише виховання дитини з інвалідністю, а й відсутність інших осіб, зобов`язаних її виховувати.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується статтею 322 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Як зазначено в пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
За визначенням, наведеним у статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного колегія суддів, погоджується з висновками суду першої інстанції, а тому відсутні підстави для його скасування.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст. 241, ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21 січня 2026 року по справі № 520/25116/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін
Повний текст постанови складено 11.08.2026.