УХВАЛА
11 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 520/11549/26
адміністративне провадження № К/990/36190/26
Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Загороднюк А.Г., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Мірошником Романом Сергійовичем, на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 третя особа: Головне управління Національної поліції в Харківській області, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 третя особа: Головне управління Національної поліції в Харківській області, в якому просив:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 , що полягають у направленні до Відділу поліції № 1 (Основ`янський) Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області звернення від 13 лютого 2026 року № Е4732449 щодо порушення ОСОБА_1 законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію та зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 направити до Відділу поліції № 1 (Основ`янський) Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області повідомлення про відсутність факту порушення ОСОБА_1 законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 11 травня 2026 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, 31 липня 2026 року позивач через підсистему «Електронний Суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, яку зареєстровано канцелярією суду 03 серпня 2026 року. У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року, постановити рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з наступного.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів".
Згідно з частиною першою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Наведене означає, що положеннями пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України передбачено можливість перегляду, як виняток, судового рішення, що не підлягає касаційному оскарженню судом касаційної інстанції у разі, якщо заявником зазначені випадки, передбачені підпунктами "а" - "г" цієї норми та викладені підстави, визначені частиною четвертою статті 328 КАС України.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, справа розглянута Харківським окружним адміністративним судом в порядку спрощеного позовного провадження.
Отже, враховуючи, що ця справа відноситься до справ незначної складності, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги, визначених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Наразі у касаційній скарзі позивач ставить питання про скасування судових рішень, які, за загальним правилом, не підлягають касаційному перегляду.
Водночас пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України визначено перелік випадків, наявність принаймні одного з яких у певній конкретно взятій ситуації, якщо скаржник наведе достатньо переконливі мотиви, касаційний суд може розцінити як виняток із передбаченого цією ж нормою загального правила.
В обґрунтування права на касаційне оскарження скаржник вказує на дію підпунктів «а», «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Суд касаційної інстанції відхиляє зазначені доводи скаржника, оскільки скаржником не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено.
Суб`єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб`єкта правозастосування, не обов`язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики.
За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.
Потреба у формуванні єдиної правозастосовчої практики виникає, передусім, у тих випадках, коли практики з певного питання немає взагалі і її потрібно сформувати, або відсутня єдність у вже сформованій практиці з певного питання.
Суд вважає, що наведені заявником у касаційні скарзі доводи не дають підстав для висновку про те, що вона стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
На підтвердження наявності виключних обставин, підпунктом "а" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України скаржник наводить перелік рішень судів апеляційної інстанції та стверджує, що: у постанові Сьомого апеляційного адміністративного суду від 11 листопада 2025 року у справі № 560/5715/25 акцентовано кумулятивний характер двох умов частини 1 статті 27 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; у постановах Третього апеляційного адміністративного суду від 10 червня 2026 року у справі № 280/11258/25 та від 16 червня 2026 року у справі № 280/10583/25 сформульовано підхід щодо недостатності самого факту неприбуття чи внутрішнього висновку про порушення для створення негативних правових наслідків без належної правової підстави.
Вважає, що означене свідчить про наявність потреби у формуванні правового висновку Верховного Суду, який би уніфікував підхід до застосування частини 1 статті 27 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у взаємозв`язку зі статтями 210-1, 259 КУпАП та спеціальними правилами оповіщення.
Разом з тим, зазначає, що фундаментальне значення має також питання про правову природу поштової відмітки «адресат відсутній за зазначеною адресою».
Дослідивши зміст судових рішень, на які посилається скаржник, Суд установив, що вони ухвалені за інших фактичних обставин справ, що виключає висновок про неоднакове застосування судами норм права у подібних правовідносинах.
Так, у справі № 560/5715/25 суди дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову, зокрема з огляду на те, що направлена позивачу повістка за своїм змістом та вимогами не відповідала приписам законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію, у зв`язку з чим визнали передчасним ініціювання питання про притягнення останнього до відповідальності.
У справах № 280/11258/25 та № 280/10583/25 предметом спору були дії відповідача щодо внесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів відомостей про порушення позивачем правил військового обліку. Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що внесенню таких відомостей до Реєстру має передувати вчинення визначених законом дій щодо притягнення особи до адміністративної відповідальності, чого у тих справах здійснено не було.
Натомість у справі, що переглядається, предметом спору є правомірність дій відповідача щодо направлення до Відділу поліції № 1 (Основ`янський) Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області звернення стосовно порушення позивачем законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Водночас, судами попередніх інстанцій установлено, що позивачу рекомендованим поштовим відправленням через АТ «Укрпошта» було направлено повістку за його зареєстрованим місцем проживання, а також встановлено факт його неявки у визначені день та час. При цьому суди, врахувавши правові висновки Великої Палати Верховного Суду, дійшли висновку, що направлення рекомендованої кореспонденції за дійсною адресою особи є достатнім для визнання такого повідомлення належним.
Отже, наведені скаржником судові рішення не підтверджують існування різних правових підходів до застосування одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах. Відмінність у результатах вирішення зазначених справ зумовлена різними фактичними обставинами, предметом спору та підставами позову, а не неоднаковим застосуванням судами норм матеріального чи процесуального права.
Поряд із цим, позивач посилається на наявність судового рішення у справі № 520/18250/25, в якій він також є позивачем, відповідачем є той самий суб`єкт владних повноважень, а предмет та підстави позову, на його думку, є аналогічними.
Так, дослідженням змісту судових рішень у цій справі встановлено, що висновки суду у справі № 520/18250/25 були зумовлені встановленням конкретних обставин, а саме невідповідності дати складення повістки даті реєстрації її відправлення через АТ «Укрпошта». Саме ця обставина була покладена судами в основу висновку про протиправність дій відповідача щодо направлення звернення до Відділу поліції № 1 (Основ`янський) Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області з приводу порушення позивачем законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Отже, правовий висновок, викладений у справі № 520/18250/25, не може свідчити про формування іншого підходу до застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки ґрунтується на відмінних фактичних обставинах, встановлених судами саме у тій справі. Наявність іншого результату вирішення спору за таких обставин не є свідченням неоднакового застосування судами норм права.
Відтак, скаржник не навів прикладів неоднакового застосування судами норм права у подібних правовідносинах, а доводи касаційної скарги не свідчать про існування різної правозастосовчої практики або об`єктивної необхідності забезпечення її єдності.
Завдання Верховного Суду є не тільки і навіть не стільки вирішення конкретного спору. Суд повинен у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального судового рішення) витлумачити, як правильно застосувати норму матеріального права, що була не однаково застосована судами з тією метою, щоб надалі спрямовувати судову практику в єдино правильне русло.
Отже, доводи скаржника, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики при вирішенні аналогічних судових прав є необґрунтованими.
Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, також може бути зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики.
Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
Касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для відповідача в контексті наведених вище критеріїв.
Стосовно «виняткового значення» справи для її учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Однак, твердження скаржника про те, що справа становить виняткове значення для нього (підпункт «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України) не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
При цьому використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», або «суспільний інтерес» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Доводи, наведені у касаційній скарзі, зводяться до цитування норм законодавства України, а також переоцінки доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, і ґрунтуються на незгоді з висновками цих судів щодо їхньої оцінки.
У цьому контексті варто зауважити, що сама собою незгода із судовим рішенням не може бути підставою для відкриття касаційного провадження у справі, рішення у якій не підлягають касаційному розгляду.
У розглядуваному випадку суд не має підстав вважати доводи скаржника явно безпідставними чи надуманими, однак, не може визнати їх достатньо переконливими для висновку про існування обставин, передбачених підпунктами "а" - "г" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, оскільки мотиви у цій частині є загальними, не конкретними та сприймаються як намагання будь-що оскаржити рішення судів у цій справі у зв`язку із самою лише незгодою з результатом розгляду справи.
Таким чином, касаційна скарга подана на судові рішення у справі, розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження, а аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України виняткових обставин справи.
Своєю чергою, передумовою для перевірки наявності підстав касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій, встановлених пунктами 1-4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу у справі розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження, є наявність обставин, визначених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з пунктом 8 частини другої якої основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та, у визначених законом випадках, - на касаційне оскарження судового рішення.
Зазначена конституційна норма кореспондується з положеннями частини першої статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів", а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" ("Levages Prestations Services v. France") від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; "Гомес де ла Торре проти Іспанії" ("Brualla Gomes de la Torre v. Spain") від 19 грудня 1997 року, заява 26737/95).
На підставі викладеного суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Верховний Суд зауважує, що на стадії відкриття касаційного провадження касаційний суд не перевіряє законність і обґрунтованість судових рішень, а перевіряє касаційну скаргу на предмет дотримання особою, яка її подає, вимог щодо форми і змісту касаційної скарги, а також дотримання строків реалізації права на касаційне оскарження.
Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
Керуючись статтями 328, 330, 332 КАС України,
УХВАЛИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Мірошником Романом Сергійовичем, на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 третя особа: Головне управління Національної поліції в Харківській області, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - повернути особі, яка її подала.
Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя А.Г. Загороднюк