УХВАЛА
08 вересня 2026 року
м. Київ
справа №520/11549/26
адміністративне провадження № К/990/39215/26
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Мірошником Романом Сергійовичем, на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 третя особа: Головне управління Національної поліції в Харківській області, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 третя особа: Головне управління Національної поліції в Харківській області, в якому просив:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 , що полягають у направленні до Відділу поліції № 1 (Основ`янський) Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області звернення від 13 лютого 2026 року № Е4732449 щодо порушення ОСОБА_1 законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію;
- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_1 направити до Відділу поліції № 1 (Основ`янський) Харківського районного управління поліції № 1 Головного управління Національної поліції в Харківській області повідомлення про відсутність факту порушення ОСОБА_1 законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 11 травня 2026 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, 31 липня 2026 року позивач через підсистему «Електронний Суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, яку зареєстровано канцелярією суду 03 серпня 2026 року. У касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року, постановити рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Мірошником Романом Сергійовичем, на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 третя особа: Головне управління Національної поліції в Харківській області, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії повернуто особі, яка її подала, на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 332 КАС України.
20 серпня 2026 року до Верховного Суду вдруге надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , подана його представником - адвокатом Мірошником Романом Сергійовичем, на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у справі №520/11549/26.
За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з наступного.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів".
Згідно з частиною першою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Наведене означає, що положеннями пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України передбачено можливість перегляду, як виняток, судового рішення, що не підлягає касаційному оскарженню судом касаційної інстанції у разі, якщо заявником зазначені випадки, передбачені підпунктами "а" - "г" цієї норми та викладені підстави, визначені частиною четвертою статті 328 КАС України.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, справа розглянута Харківським окружним адміністративним судом в порядку спрощеного позовного провадження.
Отже, враховуючи, що ця справа відноситься до справ незначної складності, для можливості відкриття касаційного провадження процесуальним законом передбачено необхідність обґрунтувати наявність підстав для розгляду цієї касаційної скарги, визначених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Наразі у касаційній скарзі позивач ставить питання про скасування судових рішень, які, за загальним правилом, не підлягають касаційному перегляду.
Водночас пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України визначено перелік випадків, наявність принаймні одного з яких у певній конкретно взятій ситуації, якщо скаржник наведе достатньо переконливі мотиви, касаційний суд може розцінити як виняток із передбаченого цією ж нормою загального правила.
В обґрунтування права на касаційне оскарження скаржник вказує на дію підпунктів «а», «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Суд касаційної інстанції відхиляє зазначені доводи скаржника, оскільки скаржником не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
Вживання законодавцем слова "фундаментальне" несе змістовне навантаження особливо складного і важливого питання у правозастосуванні. Доводів щодо такої особливої складності чи важливості питання, якого стосується спір у цій справі, скаржником не наведено.
Суб`єктивні труднощі у тлумаченні правової норми, які виникають у суб`єкта правозастосування, не обов`язково свідчать, що питання права має фундаментальне значення для правозастосовчої практики.
За змістом підпункту "а" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не ставиться у залежність від наявності висновку Верховного Суду з цього питання.
Потреба у формуванні єдиної правозастосовчої практики виникає, передусім, у тих випадках, коли практики з певного питання немає взагалі і її потрібно сформувати, або відсутня єдність у вже сформованій практиці з певного питання.
Суд вважає, що наведені заявником у касаційні скарзі доводи не дають підстав для висновку про те, що вона стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Зокрема, у касаційній скарзі представник позивача стверджує, що фундаментальне значення цієї справи за підпунктом «а» пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України обумовлене новизною правового механізму у спірних правовідносинах, характером нормативної невизначеності та необхідністю сформувати універсальний стандарт його застосування.
Додатково зазначає, що питання належного оповіщення військовозобов`язаного та безпідставна неявка з одночасним посиланням на необхідність доставлення для майбутнього складення протоколу з боку відповідача, утворює системну правову проблему, яка, на думку скаржника, виникатиме у кожному випадку, коли ТЦК та СП вважатиме особу належно оповіщеною, констатуватиме її неявку та одночасно ініціюватиме поліцейське доставлення з посиланням на необхідність подальшого процесуального оформлення правопорушення.
Крім того, скаржник порушує питання щодо юридичного значення поштової відмітки «адресат відсутній за зазначеною адресою» при вирішенні питання про належність оповіщення особи у процедурі притягнення її до адміністративної відповідальності.
Разом з тим, скаржник посилається на значну кількість зареєстрованих користувачів застосунку «Резерв+» як на обставину, що, на його думку, свідчить про широке коло осіб, яких можуть стосуватися питання щодо юридичного значення відомостей Реєстру, належного оповіщення та пов`язаних із цим правових наслідків.
Автор касаційної скарги стверджує, що правовий висновок у цій справі дозволить наперед визначити для ТЦК та СП, органів поліції, військовозобов`язаних і адміністративних судів: які умови мають бути наявними до звернення до поліції; яке юридичне значення має стаття 259 КУпАП у системі з частиною 6 статті 258 КУпАП; чи допускається змішування статей 210 та 210-1 КУпАП; який стандарт судового контролю застосовується до поштового підтвердження оповіщення. Саме такий висновок матиме перспективне та уніфікуюче значення, яке виходить за межі вирішення індивідуального спору.
У контексті наведених аргументів, колегія суддів зазначає, що саме по собі посилання на новизну правового регулювання, можливість виникнення аналогічних правовідносин у значної кількості осіб, а також необхідність надання Верховним Судом відповіді на порушені скаржником питання не є достатнім для висновку про наявність питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Доводи скаржника про те, що касаційний перегляд цієї справи матиме перспективне та уніфікуюче значення і дозволить наперед визначити належну поведінку учасників аналогічних правовідносин, стосуються можливих наслідків майбутнього судового рішення та не підтверджують існування на момент звернення з касаційною скаргою проблеми правозастосування, яка потребує формування єдиного підходу Верховного Суду. Відтак, такі міркування мають характер припущень щодо можливого розвитку судової практики у майбутньому та самі по собі не можуть свідчити про фундаментальне значення порушеного питання права.
Такі обґрунтування передумов допуску скарги до касаційного перегляду фактично стосуються можливого впливу майбутнього судового рішення на подальшу правозастосовчу практику та ґрунтуються на припущенні щодо характеру і наслідків такого впливу, що не може слугувати самостійним підтвердженням наявності передбаченої підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України підстави для касаційного оскарження.
За змістом касаційної скарги, обґрунтування скаржника щодо неправильного застосування указаних правових норм ґрунтуються на самій лише незгоді з позицією судів попередніх інстанцій, які ухвалили судові рішення не на користь позивача, та переслідують мету надання інакшої оцінки доказам у справі, яка б узгоджувалася з позицією позивача та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, у тому числі й стосовно наданих доказів, мають загальний характер та висновків судів не спростовують.
За правилами частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Таким чином, об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
При цьому Суд звертає увагу, що в ухвалі Верховного Суду від 11 серпня 2026 року, якою касаційну скаргу було повернуто, скаржнику вже було зазначено про необхідність належного обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої підпунктом «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, зокрема, шляхом наведення прикладів існування різної судової практики судів попередніх інстанцій з порушеного питання.
Однак, повторно звертаючись із касаційною скаргою, скаржник не навів прикладів неоднакового застосування судами попередніх інстанцій норм права при вирішенні аналогічних спорів, а відтак не довів існування виключної правової проблеми, яка потребує формування Верховним Судом єдиного підходу до вирішення порушеного питання права.
Колегія суддів зауважує, що завданням Верховного Суду є не тільки і навіть не стільки вирішення конкретного спору. Суд повинен у передбачений процесуальним законом спосіб (шляхом розгляду конкретного спору та перевірки окремого процесуального судового рішення) витлумачити, як правильно застосувати норму матеріального права, що була не однаково застосована судами з тією метою, щоб надалі спрямовувати судову практику в єдино правильне русло.
З огляду на викладене, доводи скаржника, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики при вирішенні аналогічних судових прав є необґрунтованими.
Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, також може бути зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики.
Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
Касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для відповідача в контексті наведених вище критеріїв.
Стосовно «виняткового значення» справи для її учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Однак, твердження скаржника про те, що справа становить виняткове значення для нього (підпункт «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України) не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
Зокрема, доводи скаржника про те, що перебування відповідного звернення в інформаційній системі Національної поліції створює для нього ризик адміністративного затримання та доставлення до ТЦК та СП, стосуються можливих наслідків реалізації такого звернення у майбутньому.
Посилання на повторність виникнення аналогічної ситуації також не свідчить про виняткове значення цієї справи. Сам по собі факт того, що між тими самими сторонами раніше виникали правовідносини, які були предметом судового розгляду, не надає наступному спору виняткового характеру.
При цьому наявність попереднього судового рішення, яким надано правову оцінку діям відповідача в іншій справі, не змінює наведеного висновку, оскільки правове значення такого рішення для вирішення цієї справи підлягає оцінці з урахуванням установлених у кожній із справ фактичних обставин.
Крім того, твердження скаржника про істотне особисте та репутаційне значення для нього відомостей щодо можливого порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію не можуть бути враховані, як самостійна підстава для висновку про виняткове значення справи, оскільки, скаржник не довів настання конкретних негативних наслідків для його прав, свобод чи інтересів, які б виходили за межі звичайних наслідків виникнення відповідного публічно-правового спору.
Отже, наведені скаржником обставини у своїй сукупності характеризують його особисту зацікавленість у сприятливому вирішенні спору та можливі наслідки оскаржуваних дій, однак не свідчать про те, що ця справа має для нього виняткове значення у розумінні підпункту «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Інших обставин, які б об`єктивно підтверджували винятковий характер справи саме для скаржника, у касаційній скарзі не наведено.
При цьому використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», або «суспільний інтерес» тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Доводи, наведені у касаційній скарзі, зводяться до цитування норм законодавства України, а також переоцінки доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, і ґрунтуються на незгоді з висновками цих судів щодо їхньої оцінки.
У цьому контексті варто зауважити, що сама собою незгода із судовим рішенням не може бути підставою для відкриття касаційного провадження у справі, рішення у якій не підлягають касаційному розгляду.
У розглядуваному випадку суд не має підстав вважати доводи скаржника явно безпідставними чи надуманими, однак, не може визнати їх достатньо переконливими для висновку про існування обставин, передбачених підпунктами "а" - "г" пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, оскільки мотиви у цій частині є загальними, не конкретними та сприймаються як намагання будь-що оскаржити рішення судів у цій справі у зв`язку із самою лише незгодою з результатом розгляду справи.
Таким чином, касаційна скарга подана на судові рішення у справі, розглянутій за правилами спрощеного позовного провадження, а аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України виняткових обставин справи.
Своєю чергою, передумовою для перевірки наявності підстав касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій, встановлених пунктами 1-4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу у справі розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження, є наявність обставин, визначених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з пунктом 8 частини другої якої основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та, у визначених законом випадках, - на касаційне оскарження судового рішення.
Зазначена конституційна норма кореспондується з положеннями частини першої статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів", а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, та/або переоцінювати їх.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах "Леваж Престасьон Сервіс проти Франції" ("Levages Prestations Services v. France") від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; "Гомес де ла Торре проти Іспанії" ("Brualla Gomes de la Torre v. Spain") від 19 грудня 1997 року, заява 26737/95).
На підставі викладеного суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Верховний Суд зауважує, що на стадії відкриття касаційного провадження касаційний суд не перевіряє законність і обґрунтованість судових рішень, а перевіряє касаційну скаргу на предмет дотримання особою, яка її подає, вимог щодо форми і змісту касаційної скарги, а також дотримання строків реалізації права на касаційне оскарження.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України,
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , подану його представником - адвокатом Мірошником Романом Сергійовичем, на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 третя особа: Головне управління Національної поліції в Харківській області, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько В.М. Соколов