УХВАЛА
12 серпня 2026 року
м. Київ
справа №420/16487/26
адміністративне провадження № К/990/36519/26
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,-
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив:
-визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 21 грудня 2023 року по 01 червня 2025 року;
-зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та подати до ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідні відомості щодо нарахування ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 21 грудня 2023 року по 01 червня 2025 року;
-зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснити виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 21 грудня 2023 року по 01 червня 2025 року.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано позивачу строк не більше десять календарних днів з дня отримання копії ухвали, для усунення недоліків позовної заяви шляхом надання заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду з обґрунтованими поясненнями та доказами на їх підтвердження що свідчать про існування обставин, які об`єктивно перешкоджали позивачу звернутись до суду з адміністративним позовом у строки, визначені процесуальним законодавством.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 25 червня 2026 року, залишеною без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2026 року, визнано неповажними причини пропуску ОСОБА_1 строку для подання цього позову до Одеського окружного адміністративного суду.
Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії - повернуто особі, яка її подала.
04 серпня 2026 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в якій скаржник просить скасувати постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2026 року, а справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з наступного.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Згідно з частиною другою статті 328 КАС України у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову, заміну заходу забезпечення позову, ухвали, зазначені у пунктах 3 (повернення заяви позивачеві (заявникові)), 4 (відмови у відкритті провадження у справі), 2 (залишення позову (заяви) без розгляду), 13 (закриття провадження у справі), 17 (відмови у відкритті провадження про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами), 20 (заміни сторони у справі (процесуальне правонаступництво) або сторони виконавчого провадження) частини першої статті 294 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Вирішуючи питання щодо обґрунтованості касаційної скарги, Суд виходить з такого.
Згідно з частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно частини першої статті 123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
В силу приписів частини другої статті 123 КАС України, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Аналіз викладених положень КАС України дає підстави для висновку про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності в публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Звернення до суду поза межами строків, визначених у статті 122 КАС України, або в інших законах, є підставою для повернення (залишення без розгляду) позовної заяви, якщо суд не дійде висновку, що вказаний строк позивачем був пропущений з поважних причин.
За доводами касаційної скарги слідує, що позивач не погоджується з висновками судів попередніх інстанції, зокрема з тим, що подією з якою суди пов`язали початок перебігу строку на звернення до суду з указаним позовом є день проведення остаточного розрахунку при звільненні відповідача з позивачем, а саме - 17 липня 2024 року та застосували до спірних правовідносин відповідне нормативно-правове урегулювання.
Автор касаційної скарги вважає, що, у цій справі постало питання щодо різного тлумачення та застосування судом касаційної інстанції приписів статті 233 КЗпП щодо строків звернення особи до суду за захистом порушеного права. Посилається на постанову Верховного Суду від 07 січня 2026 року у справі №200/65/25 з якої, на думку скаржника, убачається, що позивач звернувся до суду першої інстанції в січні 2025 року з позовними вимогами про стягнення індексації - різниці за період з 17 вересня 2021 року по 17 грудня 2024 року, проте судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій не було порушено питання про недотримання позивачем тримісячного строку для звернення до суду за захистом порушеного права відповідно до приписів статті 233 КЗпП України.
Додатково вказує на постанову Верховного Суду від 16 січня 2025 року у справі №160/19515/23, відповідно до якої позивач звернувся в серпні 2023 року до адміністративного суду із позовом до 46 комендатури охорони щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по 28 жовтня 2021 року. Проте, рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанції також не містять жодних зауважень щодо строку звернення позивача до суду за захистом порушеного права. Судами не порушено питання про пропуск позивачем строку позовної давності, яка встановлена статтею 233 КЗпП України. Відтак, вважає, що судом апеляційної інстанції у даній справі ухвалено рішення, яке суперечить висновкам Верховного Суду у постановах від 07 січня 2026 року у справі №200/65/25, від 16 січня 2025 року у справі №160/19515/23, що відповідно є підставою для скасування цього рішення у зв`язку з неправильним застосуванням судом приписів матеріального закону, зокрема, статті 233 КЗпП України.
Так, дослідження змісту судових рішень у цій справі встановлено, що суд першої інстанції повертаючи позовну заяву з підстав не дотримання позивачем строків звернення до суду з адміністративним позовом виходив з того, що предметом спору у цій справі є виплата позивачу належних сум при звільненні за період з 21 грудня 2023 року по 01 червня 2025 року. Суд встановив, що після звільнення позивача зі служби ним були ініційовані численні позови до суду за захистом своїх порушених прав, в тому числі щодо військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 зокрема й в частині неправильного виплати грошового забезпечення за час служби у ВЧ НОМЕР_1 .
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач наказом командира військової частини НОМЕР_1 №160 звільнений з військової служби 01 червня 2025 року. Разом з тим, зі змісту вказаного наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 01 червня 2025 року №160 про звільнення ОСОБА_1 вбачається, що при звільненні позивачу нараховане та виплачене грошове забезпечення, одноразові та додаткові види грошового забезпечення, відтак, позивач був обізнаний про нараховане та виплачене грошове забезпечення, а також про його складові з моменту виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
Разом з тим, суди попередніх інстанцій обґрунтовано констатували, що спірні правовідносини у цій справі регулюються приписами частини 2 статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»), відтак, строк на звернення до суду за захистом порушеного права позивача слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, відтак, такий строк для позивача підлягає обчисленню з 01 червня 2025 року.
Однак, із цим позовом до суду позивач звернувся лише 02 червня 2026 року, тобто із тривалим пропуском встановленого законом (тримісячного) строку.
Так, зі змісту касаційної скарги вбачається, що на обґрунтування своїх доводів скаржник посилається на постанови Верховного Суду від 07 січня 2026 року у справі № 200/65/25 та від 16 січня 2025 року у справі № 160/19515/23, зазначаючи, що за подібних обставин судами не вирішувалося питання щодо дотримання позивачем тримісячного строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України.
Оцінюючи наведені доводи, суд касаційної інстанції зазначає, що правовідносини у цій справі та у справах, на які посилається скаржник, не є подібними.
Так, у розглядуваній справі спір виник щодо проведення розрахунку при звільненні та виплати належних позивачу сум. При цьому про обсяг і характер таких виплат позивач дізнався з грошового атестата, отриманого 01 червня 2025 року.
Натомість у справі № 200/65/25 позивач звільнений з військової служби 17 грудня 2024 року та звернувся до суду із позовом у січні 2025 року, тобто в межах тримісячного строку звернення до суду.
У справі № 160/19515/23 спірні правовідносини виникли у період дії частини другої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній до 19 липня 2022 року, яка не встановлювала строку звернення до суду з вимогами про стягнення належної заробітної плати. Позивач у цій справі проходив військову службу до 05 листопада 2021 року.
Отже, спірні правовідносини у справі № 460/21394/23 відрізняються від правовідносин у справах, на які посилається скаржник, як за фактичними обставинами, так і за часом виникнення спірних правовідносин та чинним на той час правовим регулюванням.
За таких обставин наведені скаржником постанови Верховного Суду не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі та не підтверджують обґрунтованості відповідних доводів касаційної скарги.
З огляду на викладене, суд касаційної інстанції зазначає, що на момент остаточного розрахунку при звільненні позивача (01 червня 2025 року) частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці обмежувався тримісячним строком з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
За загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.
Таким чином, станом на дату звернення позивача до суду із цим позовом (02 червня 2026 року), судами попередніх інстанцій правильно застосовано приписи частини другої статті 233 КЗпП України в чинній, на момент виникнення спірних правовідносин, редакції Закону № 2352-IX.
Отже, колегія суддів констатує, що суд першої інстанції повертаючи позовну заяву, а суд апеляційної інстанції залишаючи в силі ухвалу суду першої інстанції, вірно застосував положення частини другої статті 123 КАС України, пункту 9 частини 4 статті 169 КАС України, правильне їх застосовування є очевидним, а доводи касаційної скарги не викликають сумніву щодо застосування чи тлумачення зазначених норм процесуального права.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України передбачено, що у касаційній скарзі зазначаються обґрунтування вимог особи, що подає касаційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Враховуючи те, що скаржник оскаржує ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви після її перегляду в апеляційному порядку, зазначеної у частині другій статті 328 КАС України, підставами касаційного оскарження можуть бути неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права.
Водночас скаржник належно не обґрунтовує неправильність застосування норм процесуального права при поверненні позовної заяви у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.
Разом із цим, доводи скаржника зводяться до переоцінки доказів і встановлення обставин справи, що не є належним правовим обґрунтуванням неправильного застосування процесуальних норм.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо суд у порядку, передбаченому частинами 2, 3 цієї статті, дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою.
За змістом пункту 2 частини другої статті 333 КАС України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Дія цієї норми поширюється, серед іншого, на ухвали суду першої інстанції після її перегляду в апеляційному порядку, перелік яких наведений у частині другій статті 328 КАС України.
За такого правового регулювання та обставин справи у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 333 КАС України,
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала у спосіб її надсилання до суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
Судді А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько В.М. Соколов