11.08.26
22-ц/812/1836/26
Провадження №22-ц/812/1836/26
П О С Т А Н О В А
Іменем України
11 серпня 2026 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого: Базовкіної Т.М.,
суддів: Царюк Л.М., Яворської Ж.М.,
із секретарем судового засідання Колосовою О.М.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні за відсутності учасників цивільну справу №490/6339/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана його представником, адвокатом Федоринським Валентином Миколайовичем, на рішення, яке постановив Центральний районний суд м. Миколаєва під головуванням судді Гуденко О.А. у приміщенні цього суду 18 червня 2026 року, дата складання повного судового рішення не зазначена, за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Кредобанк» про визнання договору недійсним,
у с т а н о в и в :
У серпні 2025 року ОСОБА_1 через свого представника, адвоката Федоринського В.М., звернувся до суду позовом до Акціонерного товариства «Кредобанк» (далі - АТ «Кредобанк», Банк) про визнання договору недійсним.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 , маючи на меті погашення наявної у нього грошової заборгованості перед третіми особами (не фінансовими установами), звернувся до ПАТ «Кредобанк», правонаступником якого є АТ «Кредобанк», з пропозицією отримання споживчого кредиту. 28 грудня 2016 року АТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 21Ф-2016 (далі - Договір), за яким АТ «Кредобанк» надав ОСОБА_1 1240000 грн на строк до 27 квітня 2035 року (пункт 2.1. договору), які ОСОБА_1 зобов`язувався повернути та сплачувати за користування кредитом проценти у розмірі, визначеному цим договором, протягом строку кредитування. Кредитні кошти ОСОБА_1 отримав саме на поточні потреби під заставу нерухомості та за умови отримання кредитних коштів в повному обсязі. Для забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором від 29 грудня 2016 року ПАТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_1 передав в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 , та земельну ділянку площею 0,100 га. Також 28 грудня 2016 року між ПАТ «Кредобанк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки в забезпечення виконання за кредитним договором №21Ф-2016 від 28 грудня 2016 року. Незважаючи на вищевказану позицію ОСОБА_1 , в підпункті 2.2.1 пункту 2.1 договору вказано, що кредит видається на придбання нерухомості - ВР іпотека/купівля нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, в якому просив визнати недійсними пункти 2.2.1, 2.3, 2.6, 3.13, 5.3 та 6.1, 9.7 кредитного договору від 28 грудня 2016 року №21Ф-2016 Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 16 квітня 2021 року у справі №490/3225/20, яке набрало законної сили, у задоволенні позову відмовлено. У жовтні 2020 року до суду звернувся АТ «Кредобанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором №21Ф-2016 від 28 грудня 2016 року. Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 25 квітня 2023 року у справі №372/1171/20, яке набрало законної сили, позов задоволено, стягнуто солідарно з боржників - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 1198772 грн 88 коп заборгованості за кредитним договором №21Ф-2016 від 28 грудня 2016 року. Позивач зазначає, що під час вирішення спору, який виник внаслідок укладення та виконання кредитного договору №21Ф-2016 від 28 грудня 2016 року, поза увагою сторін та відповідно судів, які розглядали цивільні справи №490/3225/20 та №472/1171/20, залишились обставини спірних правовідносин, які мають істотне значення для ї справедливого та законного вирішення. Відповідно до п.9.7. Договору позичальник зобов`язаний зареєструвати право власності на придбане за рахунок отриманого кредиту нерухоме майно та не пізніше 15 днів від дня реєстрації, представити в Банк усі підтверджуючі реєстрацію документи (витяг з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності) та за домовленістю з Іпотекодержателем внести відповідні зміни до договору іпотеки, відповідно до вимог чинного законодавства.
ОСОБА_1 , помилково керуючись положеннями пункту 2.6 Договору, вважав що він отримає кредит на поточні потреби під заставу нерухомості, що автоматично виключає положення Договору щодо необхідності придбання ним нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та відповідно внесення за рахунок власних коштів не менше 35% вартості цього об?єкта нерухомості. В подальшому він дійсно відповідно до вимог Договору для забезпечення виконання своїх зобов`язань за кредитним договором №21Ф-2016 від 29 грудня 2016 року уклав з відповідачем договір іпотеки, за яким передав в іпотеку житловий будинок та земельну ділянку і отримав в касі банка (всупереч п.2.6. Договора) 1240000 грн. готівки, які використав на свої поточні потреби. Тобто ОСОБА_1 помилково вважав, що він належним чином виконав і вимоги Договору, необхідні для отримання споживчого кредиту, а з лютого 2017 року по вересень 2020 року виконував свої договірні зобов`язання, помилково вважаючи, що виконує їх належним чином, сплативши 1034887 грн 25 коп. Отже, помилка позивача при укладанні оспорюваного кредитного договору, так саме як помилка відповідача, полягає в не врахуванні тих договірних зобов`язань, які пов`язані з метою надання кредиту (підпункт 2.2.1 пункту 2.1 і пункту 9.7). Ця помилка відповідача була викликана тим, що з невідомих позивачу причин до матеріалів кредитної справи договору кредиту №21Ф-2016 від 28 грудня 2016 року потрапили платіжне доручення N?24K176394763A36548 від 28 грудня 2016 року, за яким ОСОБА_1 внесено 680000 грн на рахунок ТОВ «Компанія Парадіз» як часткову сплату за квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та нотаріально-посвідчений договір купівлі-продажу цієї квартири. Однак у справі №490/3225/20 суд встановив, що згадані платіжне доручення та договір купівлі-продажу квартири їх видавниками - АТ КБ «ПриватБанк» та приватним нотаріусом Ласурією С.А. не виготовлялись та не видавались. З 30 грудня 2016 року вказана квартира на праві приватної власності була зареєстрована за ОСОБА_3 . Позивач вважає, що докази на підтвердження нібито виконання ОСОБА_1 договору в частині придбання вищезазначеної квартири, а саме платіжне доручення №24K176394763A36548 від 28 грудня 2016 року та договір купівлі продажу квартири залучались в якості доказів саме відповідачем і як встановлено рішенням суду у справі № є сфабрикованими невідомими особами та не породжують будь-яких правових наслідків для ОСОБА_1 як сторони кредитного договору в тому числі і виконання ним будь яких обов`язків, виникнення яких договір пов`язує з придбанням нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . На думку позивач, вказані обставини є підставою для визнання кредитного договору №21Ф-2016 від 28 грудня 2016 р. недійсним як такого, що вчинений та виконувався внаслідок помилки з боку ОСОБА_1 та ПАТ «КРЕДОБАНК».
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просить визнати недійсним кредитний договір №21Ф-2016 від 28 грудня 2016 року, укладений між ним та ПАТ «КРЕДОБАНК», та застосувати наслідки недійсності правочину, а саме - стягнути з ОСОБА_1 на користь Банку 205111 грн 75 коп. заборгованості.
У відзиві на позовну заяву АТ «Кредобанк» заперечує проти позовних вимог у повному обсязі, заперечує щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, вважає їх необґрунтованими і такими, що суперечать обставинам справи та введенням позивачем суд в оману та просить відмовити у їх задоволенні. Щодо помилки про цільове призначення кредиту при укладенні кредитного договору відповідач зазначає, що таке спростовується підписом позивача на кредитному договорі. Крім цього, цільове призначення не є умовою дійсності кредитного договору, істотними умовами якого надання кредитором грошових коштів в обумовленій сторонами сумі, на визначений строк, за плату, та визначення порядку повернення кредиту. Сума, строк, порядок повернення та розмір процентів був відомий позивачу. Його подальші дії свідчать про свідоме бажання отримання грошових коштів зі сплатою процентів, про укладення договору іпотеки в забезпечення виконання власних зобов`язань. Відповідач наголошує, що суд не може задовольнити позов про визнання кредитного договору недійсним, якщо ухвалено рішення в іншій справі про стягнення з позичальника кредитної заборгованості; позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, аналогічних підстав які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з позичальника кредитної заборгованості.
Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 18 червня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позивач не довів наявність помилки щодо природи правочину чи прав та обов`язків сторін на момент укладення кредитного договору. Наведені ним доводи фактично зводяться до власного тлумачення окремих умов договору та незгоди з наслідками його виконання, що не є підставою для визнання правочину недійсним відповідно до статті 229 ЦК України. Також суд врахував, що вимога позову про стягнення з ОСОБА_1 на користь Банку 205111 грн 75 коп. та зарахування сплачених ним 1034887 грн 25 коп. не відповідає належному способу захисту порушеного права, адже існує рішення суду, яке набрало законної сили і, яке ОСОБА_1 не оскаржував, яким встановлено суму заборгованості, що підлягає стягненню з нього, як боржника за вищезазначеним кредитним договором.
Не погодившись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Федоринський В.М. подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що однією із правових підстав позову у цій справі вказано частини 1 та 5 статті 203 ЦК України в поєднанні зі статтею 607 ЦК України, згідно якої зобов`язання припиняється неможливістю його виконання у зв`язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає, тому кредитний договір №21Ф-2016 від 28 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «КРЕДОБАНК», є нікчемним, що в свою чергу надає можливість суду застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. В підпункті 2.1 пункту 2.1. кредитного договору №210-2016 від 28 грудня 2026 року кредитний договір) вказано, що кредит видається на наступні цілі: придбання нерухомості - ВР іпотека/ купівля нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Проте, позивач на момент укладення кредитного договору взагалі не міг набути це нерухоме майно, власником якого була інша особа, тому кредитний договір суперечить вимогам частини 5 статті 203 ЦК України, оскільки він не міг бути і не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. З моменту встановлення таких обставин зобов`язання за кредитним договором неможливо виконувати, так як цих обставин не існувало на момент укладення цього договору і не могло існувати, не існують вони відповідно і на даний час, а отже воно припиняється з моменту їх встановлення і за ці обставини не відповідає жодна із сторін. Наведене також свідчить про наявність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним на підставі статті 229 ЦК України, оскільки мала місце помилка обох сторін цього договору щодо мети надання кредиту та умов його надання. Представник ОСОБА_1 також звертає увагу суду на те, що в контексті загальних засад цивільного законодавства, а саме справедливості, добросовісності та розумності, докази на підтвердження нібито виконання ОСОБА_1 договору в частині придбання квартири за адресою: АДРЕСА_2 , а саме договір купівлі - продажу цієї квартири від 04 січня 2017 року за реєстровим №5 та платіжне доручення М24К176394763А36548 від 28 грудня 2016 року, за яким ОСОБА_1 вніс 680000 грн на рахунок ТОВ «Компанія Парадіз» як часткову сплату за квартиру, залучались в якості доказів у справі №490/3225/20 саме відповідачем. Під час розгляду справи №490/3225/20 встановлено, що вказані документи є сфабрикованими невідомими особами, а отже не породжують будь-яких правових наслідків для ОСОБА_4 як сторони кредитного договору в тому числі і виконання ним будь яких обов`язків, виникнення яких договір пов`язує з придбанням ОСОБА_1 нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ «КРЕДОБАНК» просить рішення суду залишити без змін, вважає його законним і обґрунтованим, а апеляційну скаргу - без задоволення як безпідставну.
Сформовані адвокатом позивача у системі «Електронний суд» 29 липня 2026 року пояснення щодо відзиву на апеляційну скаргу слід повернути без розгляду, виходячи з наступного.
Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України).
Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це за необхідне (частина 5 статті 174 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження від 20 липня 2026 року Миколаївський апеляційний суд надав учасникам справи п`ять днів з моменту отримання копії цієї ухвали для подання відзивів на апеляційну скаргу, але не визнав необхідним і не надав дозволів позивачу подати додаткові пояснення після спливу строків на подання апеляційної скарги та відзиву на неї відповідно. Тому зазначені пояснення, сформовані його адвокатом у системі «Електронний суд» 29 липня 2026 року, слід залишити без розгляду.
Крім того, 10 серпня 2026 року на адресу електронної пошти Миколаївського апеляційного суду надійшла заява, підписана представником позивача адвокатом Федоринським В.М. з використанням електронного цифрового підпису, в якій він просить відкласти розгляд справи на іншу дату, посилаючись на перебування у щорічній відпустці. Будь-які докази на підтвердження викладеного заявником не долучені.
При вирішенні цього клопотання колегія суддів виходить з таких міркувань.
18 жовтня 2023 року введено в дію Закон України від 29 червня 2023 року № 3200-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами» (далі - Закон № 3200-IX), який був розроблений для запровадження обов`язкової реєстрації та використання електронних кабінетів у Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі (далі - ЄСІТС) представниками правничих професій, юридичними особами та фізичними особами-підприємцями, оскільки особи, які за законом зобов`язані зареєструвати офіційні електронні адреси в ЄСІТС, зволікають з виконанням свого обов`язку.
Статтею 14 ЦПК України, зокрема, передбачено, що у судах функціонує Єдина судова Єдина судова інформаційно-комунікаційна система.
Позовні та інші заяви, скарги та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, в порядку їх надходження підлягають обов`язковій реєстрації в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі в день надходження документів.
Єдина судова інформаційно-комунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, зареєстровані за законодавством України як юридичні особи, їх територіальні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи, зареєстровані за законодавством України, реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов`язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.
Реєстрація в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, не позбавляє права на подання документів до суду в паперовій формі.
Особа, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, може подавати процесуальні, інші документи, вчиняти інші процесуальні дії в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, з використанням кваліфікованого електронного підпису або засобів електронної ідентифікації, що мають високий рівень довіри, відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «;Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Частинами п`ятою, шостою статті 43 ЦПК України встановлено, що документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо) можуть подаватися до суду, а процесуальні дії вчинятися учасниками справи в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.
Процесуальні документи в електронній формі мають подаватися учасниками справи до суду з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Відповідно до пунктів 24, 25 Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, який затверджено рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21 (далі - Положення про ЄСІТС) підсистема «Електронний суд» (далі - Електронний суд) - це підсистема ЄСІТС, що забезпечує можливість обміну (надсилання та отримання) документами (в тому числі процесуальними документами, письмовими та електронними доказами тощо) між судом та учасниками судового процесу, між користувачем цієї підсистеми та Вищою радою правосуддя, а також отримувати інформацію про стан і результати розгляду таких документів чи інші документи.
Документи (в тому числі процесуальні документи, письмові та електронні докази тощо), пов`язані з розглядом справ у суді, можуть подаватися до суду в електронній формі виключно з використанням підсистеми «Електронний суд», якщо інше не визначено процесуальним законодавством чи цим Положенням.
Відповідно до пункту 10 Положення про ЄСІТС адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої Електронні кабінети в ЄСІТС в обов`язковому порядку.
Інші особи реєструють свої Електронні кабінети в ЄСІТС у добровільному порядку.
У позовній заяві, тексті апеляційної скарги та у клопотанні адвокат Федоринський В.М. зазначив, що має зареєстрований електронний кабінет в ЄСІТС.
Отже адвокат Федоринський В.М.., який діє в інтересах ОСОБА_1 , міг подати клопотання: 1) в письмовій формі; 2) в електронному вигляді з використанням сервісу «Електронний суд», розміщеного за посиланням: https://cabinet.court.gov.ua/login, з попередньою реєстрацією офіційної електронної адреси (електронного кабінету).
Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення з процесуальних питань та наслідки недотримання таких вимог визначені у статті 183 ЦПК України.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 183 ЦПК України будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити: повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, яка подає заяву чи клопотання або заперечення проти них, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету
Згідно з частиною другою статті 183 ЦПК України письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником.
У частині четвертій статті 183 ЦПК України закріплено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.
Суд повертає заяву (клопотання, заперечення) її заявнику без розгляду також у разі, якщо вона подана особою, яка відповідно до частини шостої статті 14 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його.
Отже, надіславши клопотання про відкладення розгляду справи електронною поштою з використанням електронного цифрового підпису, а не за допомогою підсистеми «Електронний суд», адвокат Федоринський В.М., який діє в інтересах ОСОБА_1 , використав спосіб звернення до суду, не передбачений чинним процесуальним законодавством.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 944/6062/23 (провадження № 61-4035 св 24).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
Апеляційний суд, врахувавши вказані норми, дійшов висновку про повернення клопотання адвоката Федоринського В.М. про відкладення розгляду справи без розгляду відповідно до частини четвертої статті 183 ЦПК України.
В суд апеляційної інстанції учасники справи не з`явилися, про день, час та місце судового засідання були повідомлені відповідно до положень статей 128, 130 ЦПК України, про причини неявки суду не повідомили.
Зважаючи на вимоги частини 6 статті 128, частин 1, 2 статті 130, частини 2 статті 372 ЦПК України, колегія суддів визнала повідомлення учасників справи, які не з`явилися, належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав.
Вимоги до судового рішення викладені у статтях 263, 264 ЦПК України.
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.
З матеріалів справи вбачається, що 28 грудня 2016 року між ПАТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 21Ф-1016, за яким банк надав ОСОБА_1 1240000 грн до 27 квітня 2035 року (п.2.1 Договору) (а.с. 16-18), а ОСОБА_1 узяв на себе зобов`язання з поверненню кредиту та сплати процентів за користування кредитом у розмірі, визначеному цим Договором протягом строку кредитування .
Відповідно до пунктів 2.2., 2.2.1 кредитного договору № 21Ф-1016 від 28 грудня 2016 року кредит видається на наступні цілі: придбання нерухомості - ВР іпотека /купівля нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до п. 2.4 Договору кредит надається на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності та цільового характеру використання.
Згідно з пунктом 2.6. Договору кредит видається за умови: надання позичальником підтвердження про внесення за рахунок власних коштів не менше 35% вартості об`єкта кредитування (нерухомості), згідно Договору або укладенням із Банком договору застави іншого, крім придбаної нерухомості, ліквідного майна Позичальника, крім випадків на поточні потреби під заставу нерухомості, або на ремонт/реконструкцію нерухомості або на рефінансування кредиту під заставу нерухомості; та укладення договорів, які забезпечують виконання зобов`язань за цим Договором (п.6.1. цього Договору).
Відповідно до пункту 3.3 на момент укладення Договору сторонами обумовлено значення змінюваної процентної ставки на перший період дії ставки - 16,9 % річних, яка діє з дати укладення до 27 грудня 2017 року; 18% річних діє з 28 грудня 2017 року до 31 грудня 2019 року. Починаючи з другого та всіх наступних періодів дії ставки, проценти за користування кредитом сплачуються згідно встановленого розміру змінюваної процентної ставки.
Відповідно пункту 3.6 Договору змінювана процентна ставка визначається наступним чином: базова ставка +5% (маржа).
У пункті 3.14 Договору зазначено, що проценти за користування кредитом нараховуються щомісячно на суму заборгованості по кредиту за методом «факт/360» (фактична кількість днів у місяці, але умовно в році 360 днів) за ставкою, визначеною у пункті 3.2 цього Договору з дня видачі кредиту до дня повернення кредиту в повному обсязі, якщо інше не випливає з умов цього Договору.
Відповідно до пункту 3.17 Договору позичальник здійснює платежі на виконання цього Договору, шляхом перерахування у безготівковій формі та/або вносить готівкою в Банк на свій поточний рахунок № НОМЕР_1 .
Відповідно до п. 4.1 Договору позичальник зобов`язаний повернути Банку кредит у повному обсязі в порядку і терміни, передбачені цим Договором (пункти 2.1, 3.19) та/або додатками до нього. Повернення суми кредиту здійснюється щомісячно разом із нарахованими процентами рівними сумами по 19345,00 грн. (далі - ануїтетний платіж) протягом усього строку кредитування (п.2.1) не пізніше останнього робочого дня поточного місяця, згідно графіку платежів шляхом внесення коштів на поточний рахунок вказаний в п. 3.19 цього Договору .
Відповідно пункту 5.3 Договору у разі невиконання позичальником пунктів 2.3, або 6.3, або п.9.7 маржа по кредиту, визначена у п. 3.6 Договору, збільшується на 5% річних та діє до повного виконання позичальником своїх зобов`язань.
Відповідно пункту 9.7 Договору позичальник зобов`язаний зареєструвати право власності на придбане за рахунок кредиту нерухоме майно та не пізніше 15 днів від дня реєстрації представити Банку усі підтверджуючи реєстраційні документи та за домовленістю з іпотекодержателем внести відповідні відомості до договору іпотеки.
29 грудня 2016 року між ПАТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, відповідно якого ОСОБА_1 передав в іпотеку об`єкт нерухомого майна - житловий будинок літера «Г-2» загальною площею 153 кв.м, житловою площею - 115,2 кв.м з господарськими будівлями та спорудами: літня кухня літ. Е, вбиральня літ. В, котельня літ. Д, тамбур до літньої кухні літ. е, гараж літ. Ж, сарай літ. 3, споруди № 1,4, І, ІІ, огорожі № 2,3,5-10, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельну ділянка площею 0,1000 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер: [номер приховано]:12:030:0017, яка знаходиться за тією ж адресою (а.с. 19-21).
До матеріалів справи, що розглядається, долучена фотокопія договору купівлі-продажу від 04 січня 2017 року, з якого вбачається, що ТОВ «Компанія «Парадіз» передала у власність ОСОБА_1 квартиру за номером АДРЕСА_3 , яка має наступні характеристики: загальна площа - 152,4 кв.м; житлова площа 86.7 кв.м; кількість кімнат - 3 (а.с. 26).
Разом з тим, згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_3 , право приватної власності якого зареєстровано 30 листопада 2016 року, номер запису про право власності - 17800667, підставою виникнення права власності є акт приймання-передачі майнових прав на квартиру та договір купівлі-продажу майнових прав (а.с. 42).
Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 16 квітня 2021 року у справі №490/3225/20, яке набрало законної сили, відмовлено у позові ОСОБА_1 до АТ «Кредобанк» про визнання умов кредитного договору № 21Ф-2016 від 28 грудня 2016 року, викладених у пунктах 2.2.1, 2.3, 2.6, 3.13, 5.3 та 6.1, 9.7, недійсними як таких, що були укладені під впливом обману з боку відповідача, ведення останнім нечесної, агресивної підприємницької практики, та зобов`язання здійснити перерахунок заборгованості через безпідставне отримання коштів відмовлено (а.с. 30-35).
У цій справі суд установив, що згідно відповіді від приватного нотаріуса Миколаївського нотаріального округу Ласурії С.А., в якій зазначено, що відповідно до реєстру для реєстрації нотаріальних дій приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Ласурії С.А. 04 січня 2017 року не вчинялося жодних нотаріальних дій, а згідно відповіді АТ КБ «ПриватБанк» № 20.1.0.0.0/7-210105/12364 від 12 січня 2021 року платежу Р24К176394763А36548 не існує, квитанція не відповідає дійсності, заявлений рахунок платника: НОМЕР_2 - не існує (не вистачає цифри), інформація про проведення платежу не підтверджена.
Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 25 квітня 2023 року у справі №472/1171/20, яке набрало законної сили, позов АТ «Кредобанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено, стягнуто солідарно з відповідачів 119877 грн 88 коп. заборгованості за кредитним договором № 21Ф-2016 від 28 грудня 2016 року, яка складається із: заборгованості за тілом кредиту - 1186317 грн. 98 коп., заборгованості за відсотками - 12454 грн 90 коп. (а.с. 36-40).
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Частинами першою, третьою та четвертою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно із статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Істотні умови кредитного договору встановлені статтями 1048-1052, 1054 ЦК України.
Відповідно до положень вказаних статей істотними умовами кредитного договору виступають: мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов`язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, порядок зміни і припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За положеннями статті 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу /набуття /зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.
Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).
У постанові Верховного суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що: «тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив».
У постанові Верховного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) зазначено, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».
Тлумачення статті 229 ЦК України свідчить, що формально коло осіб, які можуть звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним як вчиненого внаслідок помилки у статті 229 ЦК України не обмежується. Проте уявлення про справжню волю може існувати тільки в особи, яка помилялася, а зовнішньому сприйняттю це може бути взагалі недоступно. Тому тільки особа, яка помилялася, і може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності помилки та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин.
У справі, що переглядається:
звертаючись з позовом, ОСОБА_1 просить визнати недійсним кредитний договір від 28 грудня 2016 року як такий, що укладений ним та банком під впливом помилки щодо цілі надання кредиту, умови щодо якої впливали на порядок розрахунку (підвищення процентної ставки за користування кредитними коштами);
при відмові ОСОБА_1 у задоволенні його позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів належними і допустимими доказами наявність помилково щодо істотних умов цього договору, зокрема тому, що той був обізнаний про умови щодо цілей надання кредиту та умов розрахунку процентної ставки за користування кредитними коштами, які є чіткими та зрозумілими, а також не довів, що за відсутності умов договору про надання кредиту на купівлю квартири, цей кредит не був би наданий;
суд першої інстанції виходив з того, що наявність рішення про стягнення боргу за договором кредиту у справі № 472/1171/20, яке набрало законної сили, визначає розмір заборгованості ОСОБА_1 за Договором та виключає можливість у справі, яка переглядається, задоволення позовних вимог про зарахування сплачених позивачем 1034887 грн. 25 коп. належному способу захисту прав.
Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження наявності передбачених статтею 229 ЦК України підстав для визнання кредитного договору недійсним.
Так, судом встановлено, що позивач не заперечує факту підписання кредитного договору №21Ф-2016 від 28 грудня 2016 року, отримання кредитних коштів у сумі 1240000 грн, укладення договору іпотеки, бажання отримати кредитні кошти під заставу належного йому на той час нерухомого майна, а також здійснення платежів на виконання умов кредитного договору протягом тривалого часу.
При підписанні оспорюваного правочину позивач підтвердив дійсність своїх намірів щодо його укладення, розуміння змісту та умов договору, своїх прав та обов`язків, а також правових наслідків його укладення. Аналіз змісту кредитного договору, обсягу викладених в його тексті прав та обов`язків сторін свідчить про те, що позивач погодився з його умовами та в подальшому вчиняв дії, спрямовані на його виконання.
Доводи позивача зводяться до того, що під час укладення договору він помилково розумів зміст окремих його положень (щодо цілей, на які отримується кредит) та вважав, що отримує кредит на поточні потреби під заставу належного йому нерухомого майна, а не на придбання у власність квартири, а тому не усвідомлював обов`язку щодо придбання нерухомості за адресою, визначеною договором, та виконання пов`язаних із цим зобов`язань. Натомість умови щодо цілі, на яку видається кредит, викладені у пункту 2.2 Договору чітко та зрозуміло і можливість тлумачення цілі отримання кредиту по-іншому, ніж викладене у цьому пункті, судом відхиляється.
При цьому твердження представника позивача про те, що якщо не було б зазначено саме такого цільового призначення кредиту , як придбання вказаної квартири, Банк не надав би позивачеві кредитні кошти - взагалі не знайшли свого підтвердження при розгляді даної справи, а є його власними припущеннями.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, врахував, що сторони досягли згоди з усіх істотних умов договорів про надання банківських послуг, в тому числі щодо цільового призначення кредиту, волевиявлення на їх укладення було вільним й відповідало їх внутрішній волі. Невідповідності умов цих договорів вимогам законодавства не встановлено, як і не встановлено їх несправедливості.
Оскільки суд першої інстанції при ухваленні рішення, що оскаржується, повно та всебічно на підставі належним чином відповідно до статті 89 ЦПК України оцінених доказів встановив фактичні обставини справи, надав їм відповідну правову оцінку, правильно застосувавши норми матеріального права та дотримавшись вимог процесуального закону, а тому ухвалив законне та обґрунтоване рішення, колегія суддів відповідно до статті 375 ЦПК України не вбачає підстав для його скасування.
Тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню
Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду не спростовують.
При цьому колегія суддів враховує, насамперед, висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20), згідно з якими якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання. Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту.
Фактично пред`явлення позову про визнання недійсними Договору у цій справі спрямоване на створення підґрунтя для ревізування рішення суду у справі № 472/1171/20, яке набрало законної сили.
Однак у разі, якщо ОСОБА_1 вважав, що підстави для стягнення із нього заборгованості за договорами про надання банківських послуг відсутні, у тому числі внаслідок недійсності кредитного договору або окремих його умов, він мав доводити свої заперечення проти вимог Банку в справі № 472/1171/20. До того ж він реалізував своє право на оспорювання окремих умов договору, звернувшись з позовом, який розглянутий судом у справі № 490/3225/20.
Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з указаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
Аналогічно, після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, із тих підстав, що порука припинилася.
Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту.
З огляду на остаточне вирішення спору щодо стягнення заборгованості за укладеним сторонами кредитним договором судом у справі № 472/1171/20 інші доводи апеляційної скарги про його недійсність колегія суддів не приймає.
Щодо зазначення представником позивача в апеляційній скарзі про те, що кредитний договір є нікчемним на підставі положень частин 1, 5 статті 203 ЦК України у поєднанні зі статтею 607 ЦК України, оскільки зобов`язання припиняється неможливістю його виконання, таке твердження, як правильно виснував суд першої інстанції, є безпідставними, оскільки гуртується на очевидному хибному тлумаченню норм права. Так, статті 607 ЦК України визначає одну із підстав припинення зобов`язання, тоді як стаття 203 ЦК України - регулює умови чинності правочину, що є різними інститутами цивільного права. Крім того норми статті 607 ЦК України не визначають підстав недійсності, зокрема, нікчемності правочинів.
Оскільки за наслідками апеляційного перегляду рішення суду залишено без змін, відсутні передбачені частиною 13 статті 141 ЦПК України підстави для розподілу судових витрат, які у цій справі покладаються на позивача.
Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана його представником, адвокатом Федоринським Валентином Миколайовичем, залишити без задоволення.
Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 18 червня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Головуючий Т.М. Базовкіна
Судді: Л.М. Царюк
Ж.М. Яворська
______________________________________________
Повна постанова складена 13 серпня 2026 року