Справа № 204/3356/25
Провадження № 2/204/241/26 р.
ЧЕЧЕЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
13 серпня 2026 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючої судді Самсонової В.В.
за участю секретаря Зайченко О.В.
за участю представника позивача за первісним позовом ОСОБА_1
за участю відповідача за первісним позовом ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики про стягнення боргу,-
В С Т А Н О В И В:
У березні 2025 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з даною позовною заявою, в якій просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь заборгованості за договором позики у загальному розмірі 52 204 долари США за курсом Національного банку України на день виконання рішення та стягнути судові витрати. В обґрунтування своїх позовних вимог вказала на те, що 11 лютого 2024 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, оформлений письмовою розпискою, згідно з якою ОСОБА_2 отримав у боргову власність суму в розмірі 42 100 доларів США. На підтвердження узгодження строків та умов повернення коштів сторонами було підписано графік платежів на загальну суму 54 730 доларів США. Різниця між фактично переданою сумою (42 100 дол. США) та сумою за графіком (54 730 дол. США) становить 12 630 доларів США, що, за твердженням Позивачки, є платою за користування грошовими коштами (процентами) відповідно до ст. 1048 ЦК України. Упродовж дії договору Відповідач здійснив часткове погашення заборгованості на загальну суму 2 526 доларів США (1 000 дол. США у липні 2024 року та 1 526 дол. США у грудні 2024 року), що підтверджується відповідними розписками.
Відповідачем ОСОБА_5 подано до суду зустрічну позовну заяву, відповідно до якої просить визнати недійсним договір позики укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 викладений у вигляді розписки від 11.02.2024 року. Зустрічна позовна заява обґрунтована тим, що між сторонами насправді не було укладено договору позики, викладеного у вигляді розписки від 11 лютого 2024 року, а грошові кошти в розмірі 42 100 доларів США фактично позичальнику не передавалися. Позивач за зустрічним позовом зазначає, що вказаний правочин є безгрошовим, а волевиявлення сторін не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором позики.
Відповідачем ОСОБА_2 подано до суду відзив на первісний позов, відповідно до якого просить відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 у повному обсязі. Заперечення мотивовані тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів реального укладення договору позики та фактичної передачі грошових коштів у розмірі 42 100 доларів США. Відповідач зазначає, що до позовної заяви додано лише копії розписок, що не доводить наявності їх оригіналів у позивача та не підтверджує написання цих розписок саме відповідачем. Крім того, позивачем не надано доказів наявності у неї фінансової спроможності (можливості) надати позику в зазначеному розмірі, а також не заявлено вимог про стягнення 3% річних чи інфляційних втрат відповідно до ст. 625 ЦК України або дострокового повернення всієї суми позики, що ставить під сумнів факт існування реальних боргових зобов`язань.
Представником позивача Павлової К.І. подано до суду відповідь на відзив, відповідно до якого вказано наступне. Оригінал розписки від 11 лютого 2024 року перебуває у позивача (кредитора). Представник позивача підтвердив готовність надати оригінал розписки для огляду в судовому засіданні. Відповідач не оспорював боргову розписку у встановленому законом порядку, не звертався з позовом про визнання її недійсною та не заявляв про підробку документа. Відповідач здійснив часткове повернення позики, а саме: 10.07.2024 року повернув 41 000 грн (еквівалент 1 000 доларів США), а 03.12.2024 року - 64 000 грн (еквівалент 1 526 доларів США), що підтверджується відповідними розписками. Згідно з правовою позицією Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі № 3-269гс16), часткова сплата боргу є безумовним підтвердженням визнання боргового зобов`язання та його розміру. Заперечення відповідача стосовно відсутності у позивача коштів є голослівними та ґрунтуються виключно на припущеннях.
Відповідач ОСОБА_2 подав до суду заперечення на відповідь на відзив, відповідно до яких вказано наступне. Належними, достовірними та достатніми доказами наявності боргових правовідносин за ст. 77, 79, 80 ЦПК України можуть бути лише оригінали розписки від 11.02.2024 року та розписок про часткове повернення боргу від 03.11.2024 року і 03.12.2024 року. Позивачем суду надано виключно копії зазначених документів. Згідно наданої копії розписки від 11.02.2024 року відповідач нібито отримав від позивача 42 100 доларів США на будівництво тепличного комплексу для вирощування овочів і зобов`язався повернути 54 730 доларів США до 11.11.2025 року. Оскільки в розписці не визначено порядок, строки та розмір нарахування процентів (ст. 1048 ЦК України), але вимагається повернення суми, суттєво більшої за передану, зазначене свідчить про відсутність між сторонами саме позикових правовідносин за ст. 1046 ЦК України. Позивач у позовній заяві просить стягнути борг у національній валюті (гривні), що також підтвердив її представник у судовому засіданні 30.04.2025 року. Утім, відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду (постанови від 16.01.2019 у справах № 464/3790/16-ц та № 373/2054/16-ц), належним виконанням зобов`язання позичальником є повернення коштів у строки та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не безумовно в гривнях. Відповідно до ч. 1 ст. 545 ЦК України кредитор, прийнявши виконання (у тому числі часткове), повинен видати боржникові розписку. Позивачем не надано відповідачу розписки про часткове виконання зобов`язання за розпискою від 11.02.2024 року. Невиконання кредитором цього обов`язку надає боржникові право затримати виконання, що за ст. 545, 613 ЦК України вважається простроченням кредитора.
Представником ОСОБА_3 подано до суду відзив на зустрічну позовну заяву, відповідно до якого вказано наступне. Позивач за зустрічним позовом обрав неналежний спосіб захисту порушеного права. Відповідно до усталеної правової позиції Верховного Суду (зокрема, постанови Великої Палати ВС від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, постанов КЦС ВС від 05.03.2025 у справі № 554/11260/21 та від 29.05.2024 у справі № 334/5347/22), правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Оспорювання факту передання грошей або підписання документа спростовується не шляхом подання окремого позову про недійсність, а під час вирішення спору про стягнення боргу шляхом встановлення судом відсутності обов`язку боржника. Текст розписки від 11.02.2024 року відповідає вимогам закону та містить чітке зобов`язання повернути суму боргу ($54 730 США за отримані $42 100 США). Крім того, ОСОБА_2 здійснив часткове повернення коштів (що підтверджується розписками від 03.11.2024 та 30.12.2024), що за правовою позицією Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі № 3-269гс16) є безумовним фактичним визнанням існування боргового зобов`язання. На підтвердження первісного позову надано належні та достатні докази, які за стандартом доказування «перевага доказів» / «баланс ймовірностей» підтверджують виникнення боргу, тоді як зустрічний позивач жодних належних доказів не надав. Представник вказує на системне невиконання ОСОБА_2 боргових зобов`язань перед іншими кредиторами, що підтверджується наявністю інших судових справ за його участю як відповідача (справи № 204/12287/24, № 204/2097/25, № 204/2814/25). Подання завідомо безпідставного зустрічного позову є проявом зловживання процесуальними правами (ст. 44 ЦПК України) з метою затягування розгляду справи та порушення принципу процесуальної економії.
Відповідачем було подано до суду відповідь на відзив на зустрічний позовом, відповідно до якого вказано наступне. Зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним є належним способом захисту порушених цивільних прав відповідно до ст. 15, 16, 1051 Цивільного кодексу України та ст. 193 Цивільного процесуального кодексу України. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що сума позики за розпискою від 11 лютого 2024 року становить 42 100 доларів США (що еквівалентно 1 581 726,47 грн та в 9 304 рази перевищує межу, встановлену ч. 1 ст. 1047 ЦК України). Оскільки зазначені кошти є цінним майном подружжя, укладення такого правочину відповідно до ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України та правової позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 756/8056/19 вимагало обов`язкової письмової згоди чоловіка позикодавця, яка надана не була. Крім того, ОСОБА_3 не надано жодних належних і допустимих доказів на підтвердження власної фінансової спроможності надати відповідну суму в позику, а також факту реальної передачі грошових коштів позичальнику. Сукупність цих порушень та недоведеність фактів укладення договору та передачі коштів є беззаперечною підставою для визнання договору позики (викладеного у вигляді розписки від 11.02.2024) недійсним та задоволення зустрічного позову в повному обсязі.
Представником позивача ОСОБА_3 подано до суду заперечення на відповідь на відзив на зустрічний позов, відповідно до яких вказано наступне. Посилання ОСОБА_2 на постанову Великої Палати ВС від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19 щодо необхідності письмової згоди чоловіка ОСОБА_3 є безпідставним. Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України діє презумпція згоди другого з подружжя. При цьому право оспорювати правочин з підстав відсутності згоди належить виключно другому з подружжя, а не третім особам чи боржникові, який намагається ухилитися від виконання зобов`язання. Чоловік ОСОБА_3 договір не оспорює, а наявність наданої ним письмової заяви про згоду додатково долучена до матеріалів справи для спростування доводів відповідача. Доводи ОСОБА_2 про відсутність у ОСОБА_3 коштів для надання позики повністю спростовуються відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків (відповідь від 12.06.2025), згідно з якими її офіційний дохід становив: у 2021 році - 923 757,00 грн. (дохід физ. особи) + 900 000,00 грн (підприємницька діяльність); у 2022 році - 2 215 108,00 грн + 414 000,00 грн (підприємницька діяльність); у 2023 році - 665 948,20 грн + 1 136 700,00 грн (підприємницька діяльність); у 2024 році - 1 683 213,76 грн + 1 446 000,00 грн (підприємницька діяльність). Надана розписка від 11.02.2024 повністю відповідає вимогам щодо змісту боргового документа (постанова ВС від 08.12.2021 у справі № 200/1897/15-ц). Часткове повернення суми позики відповідачем (що підтверджується розпискою від 30.12.2024) є конклюдентними діями та безумовним фактичним визнанням ним існування боргового зобов`язання. Непослідовна поведінка ОСОБА_2 , підтверджена його участю як відповідача у низці аналогічних судових справ про стягнення боргу (справи № 204/12287/24, № 204/2097/25, № 204/2814/25), свідчить про системне зловживання процесуальними правами (ст. 44 ЦПК України, ст. 3 ЦК України) та порушення принципу процесуальної економії (постанова ВП ВС від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).
Третьою особою ОСОБА_4 було подано до суду пояснення, у яких висловила заперечення проти задоволення первісного позову ОСОБА_3 та підтримала вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним. На обґрунтування своєї позиції Третя особа зазначила, що грошові кошти в розмірі 42 100,00 доларів США її чоловік ОСОБА_2 від ОСОБА_3 фактично не отримував. ОСОБА_4 вказала, що до весни 2024 року вона проживала разом із відповідачем, вони вели спільне господарство та постійно спілкувалися щодо поточних справ і бізнесових планів, однак про існування будь-яких боргових зобов`язань перед ОСОБА_3 їй відомо не було, як і не було відомо про саму ОСОБА_3 . При цьому серед знайомих чоловіка був лише її чоловік - ОСОБА_6 , який обіймає посаду директора Департаменту правового забезпечення Дніпровської міської ради. На думку Третьої особи, оспорювана розписка від 11 лютого 2024 року є фіктивною, оскільки не супроводжувалася реальним переданням коштів, а була складена відповідачем штучно з метою подальшого солідарного поділу неіснуючого боргу, зменшення частки майна, нажитого подружжям за час шлюбу, та виведення такого майна на третіх осіб. Крім того, Третя особа наголосила, що як дружина відповідача вона не надавала згоди на укладення з ОСОБА_3 договору позики на суму 42 100,00 доларів США зі зобов`язанням повернути 54 730,00 доларів США, що передбачає суттєве перевищення суми повернення на 12 630,00 доларів США (що у гривневому еквіваленті станом на 10 липня 2025 року становило 527 555,10 грн і складало третину основної суми позики). Також Третя особа звернула увагу суду на те, що надана позивачем розписка від 11 лютого 2024 року не містить істотної умови, передбаченої статтею 1048 Цивільного кодексу України, а саме умови про проценти за користування позикою, а вказана сума переплати процентами в тексті документа не визначена. З огляду на наведені обставини Третя особа вважає договір позики недійсним, а первісні позовні вимоги - такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідач ОСОБА_2 подав до суду відзив на уточнену позовну заяву, у якому повністю заперечив проти задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення заборгованості в розмірі, еквівалентному 52 204 доларам США. На обґрунтування своїх заперечень відповідач зазначив, що надані позивачкою документи не підтверджують реального руху капіталу та фактичного передання йому грошових коштів. Зокрема, відповідач указав, що договір позики відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України є реальним правочином, а наявність самої лише розписки не слугує беззаперечним доказом отримання позики за умови оспорювання факту передання коштів. Позивачкою не надано жодного первинного фінансового документа, банківської виписки чи квитанції, які б засвідчували наявність у неї станом на 11 лютого 2024 року готівкової іноземної валюти в розмірі 42 100 доларів США, її легального зняття з рахунків або придбання, а податкова декларація родини ОСОБА_7 за 2023 рік лише відображає стан активів станом на 31 грудня 2023 року і не доводить фактичного вилучення та передачі готівкових коштів. Надані позивачем документи, на думку відповідача, фіксували лише попередні комерційні наміри щодо фінансування тепличного комплексу, які не були реалізовані. Крім того, відповідач спростував твердження позивачки про часткове повернення ним коштів у розмірах 1 000 доларів США та 1 526 доларів США, зазначивши, що надані копії документів від 03 листопада 2024 року та 03 грудня 2024 року підписані виключно ним в односторонньому порядку, тоді як відповідно до частини першої статті 545 Цивільного кодексу України саме кредитор має видати розписку про прийняття виконання. За таких обставин відсутність зустрічного підпису кредитора про отримання коштів свідчить про недоведеність їх фактичної передачі, а тому вказані документи не можуть слугувати доказом визнання боргу для переривання перебігу позовної давності на підставі статті 264 Цивільного кодексу України або для обчислення залишку заборгованості. Додатково відповідач звернув увагу на арифметичну та процесуальну необґрунтованість ціни позову, вказуючи, що різниця між початковою сумою (42 100 доларів США) та сумою за графіком (54 730 доларів США) становить 12 630 доларів США, однак у тексті розписки від 11 лютого 2024 року відсутні слова «проценти» чи «пеня» та умови їх нарахування. Позивачка самовільно капіталізувала вказану суму та включила її до загального боргу без надання окремого юридично обґрунтованого розрахунку, чим порушила вимоги пункту 3 частини третьої статті 175 Цивільного процесуального кодексу України. З огляду на викладене відповідач просив суд відмовити в задоволенні уточнених позовних вимог ОСОБА_3 в повному обсязі.
Представником позивачки ОСОБА_3 подано до суду відповідь на відзив, у якій повністю заперечив проти доводів відповідача та наполягав на задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Обґрунтовуючи свою позицію, представник позивача зазначив, що заперечення відповідача щодо відсутності документів на підтвердження руху грошових коштів є необґрунтованими, оскільки факт укладення договору та передання позики підтверджується підписаною сторонами розпискою з графіком повернення, а податкова декларація позивачки додатково підтверджує наявність у неї фінансової спроможності надати відповідну суму в позику. Посилаючись на статті 1046, 1047 Цивільного кодексу України та правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 та Верховного Суду від 01 жовтня 2025 року у справі № 473/4406/24, представник позивача наголосив, що написана власноруч та підписана відповідачем розписка є належним і достатнім фінансовим документом, який підтверджує як укладення договору позики, так і факт передання коштів. Крім того, представник позивачки підкреслив, що перебування оригіналу боргової розписки у кредитора відповідно до частини третьої статті 545 Цивільного кодексу України та правових позицій Верховного Суду у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 та від 27 березня 2024 року у справі № 596/1123/19 засвідчує невиконання боржником свого зобов`язання та розподіляє тягар доказування. Згідно з правовим висновком Верховного Суду у постанові від 30 травня 2024 року у справі № 369/12714/19, обов`язок доведення безгрошовості договору позики покладається саме на відповідача, однак останнім не надано жодних належних і допустимих доказів на спростування факту отримання коштів, у зв`язку з чим його твердження ґрунтуються виключно на припущеннях, що суперечить частині шостій статті 81 Цивільного процесуального кодексу України. Насамкінець представник позивача звернув увагу суду на наявність у матеріалах справи додаткових розписок про часткове повернення відповідачем позикових коштів у розмірах 1 000 доларів США та 1 526 доларів США. На думку позивача, такі дії є конклюдентними та відповідно до частини першої статті 264 Цивільного кодексу України і заведеної судової практики беззаперечно свідчать про визнання боржником існування боргового зобов`язання, підтверджують реальність договірних відносин та спростовують заперечення відповідача про неукладеність договору позики.
Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні просив первісний позов задовольнити, у задоволенні зустрічного позову відмовити.
Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні просив у задоволенні первісного позову відмовити, зустрічний позов задовольнити.
Третя особа в судове засідання не з`явилася, про час та місце судового засідання була повідомлена належним чином.
Вислухавши сторони, вивчивши матеріали справи, суд прийшов до наступних висновків, з огляду на наступне.
В судовому засіданні встановлено, що 11 лютого 2024 року ОСОБА_2 склав та підписав письмову розписку, згідно з текстом якої він взяв у боргову власність у ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 42 100 (сорок дві тисячі сто) доларів США (том 1 а.с. 14).
До вказаного правочину сторонами було складено графік платежів, загальна сума виплат за яким визначена у розмірі 54 730 доларів США.
10 липня 2024 року та 03 грудня 2024 року ОСОБА_2 здійснив часткове повернення грошових коштів на загальну суму 2 526 доларів США (1 000 дол. США та 1 526 дол. США відповідно), що підтверджується наявними у справі розписками про одержання виконання (том 1 а.с. 15, 16).
Згідно з положеннями статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.
Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).
Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263ЦК України).
Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів (див. постанову Верховного Суду від 30 серпня 2022 року у справі № 361/8807/18 (провадження № 61-2332св22)).
У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частині шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Судом встановлено, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики від 11 лютого 2024 року, згідно якого позикодавець передав, а позичальник отримав кошти в розмірі 42100 доларів США.
На теперішний час відповідач ОСОБА_2 не виконав умови Договору у повному розмірі, тільки частково у розмірі 2526 доларів США.
Під час судового розгляду ОСОБА_2 визнав факт написання розписки від 11 лютого 2024 року та отримання коштів, однак стверджував, що одержав їх від іншої особи, а не від ОСОБА_3 . Вказав, що саме ця особо вказала йому написати в розписці ОСОБА_3 . При цьому відповідач відмовився назвати конкретну особу, від якої отримано грошові кошти, зазначивши про неможливість повідомлення таких даних.
Крім того, слід зазначити, що судом призначалася почеркознавча експертиза, за клопотанням ОСОБА_2 , в якому останній зазначав, що він не укладав договір позики від 11.02.2024 року, у зв`язку з чим подав до суду зустрічний позов. Проте в подальшому він відмовився від проведення експертизи.
Тобто, в ході судового розгляду відповідачем ОСОБА_2 визнано факт складання розписки від 11 лютого 2024 року та одержання коштів. Заяви відповідача щодо отримання коштів від неназваної особи не супроводжувалися наданням належних і допустимих доказів. Відмова відповідача повідомити відомості про вказану особу унеможливлює перевірку зазначених обставин судом. За таких умов письмова розписка залишається належним доказом існування позикових зобов`язань відповідача перед ОСОБА_3 .
Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку, що відповідач дійсно отримав від позивача грошові кошти у сумі 42 100 доларів США, при цьому зобов`язується повернути борг у розмірі 54730 доларів США, проте у порушення взятих на себе зобов`язань та зазначених норм закону відповідач зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконав.
Відповідно до ст. ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтями 77, 78 ЦПК України визначено належність та допустимість доказів. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
ВП ВС виснувала, що якщо в зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що в разі наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення.
Водночас при стягненні судом заборгованості в еквіваленті іноземної валюти за курсом НБУ на день виконання рішення в судовому рішенні зазначається лише одна сума боргу (в іноземній валюті), а сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається державним / приватним виконавцем на момент здійснення боржником платежу під час виконання судового рішення.
Постанова ВП ВС від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 (провадження № 14-81цс24).
Таким чином, суд приходить до висновку про задоволення позову в частині стягнення боргу з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_3 у розмірі 52 204 доларів США.
Крім того, в порядку ч. ч. 1-2 ст. 141 ЦПК України, з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_3 слідує стягнути судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 15 140,00 грн., та судового збору за заяву про забезпечення позову у розмірі 605 грн. 60 коп., в межах задоволених позовних вимог (в порядку ч. ч. 1-2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» в редакції на момент звернення до суду з даним позовом).
Щодо витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Аналіз частини другої статті 134 ЦПК України свідчить про те, що у разі неподання стороною попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат, але у суду є право для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.
Аналогічні висновки Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 124 ГПК України, яка є тотожною за змістом частині другій статті 134 ЦПК України, містяться у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 922/1897/18, від 24 грудня 2019 року у справі № 909/359/19, від 13 лютого 2020 року у справі № 911/2686/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 910/16223/18, від 21 травня 2020 року у справі № 922/2167/19, від 10 грудня 2020 року у справі № 922/3812/19, від 12 жовтня 2022 року у справі № 725/42/21-ц (провадження № 61-1257св22).
Згідно з частинами першою-п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Правничу допомогу ОСОБА_3 у даній справі на підставі договору про надання правничої допомоги від 26 березня 2025 року надавав адвокат Федорчук К.Ю.
Відповідно до акту №2 від 24 червня 2026 року наданих правових (адвокатських) послуг надано правничу допомогу на суму 22 000,00 грн., що також підтверджується розрахунком, згідно акту №1 на суму 38 000,00 грн. Також, надано квитанції про сплату ОСОБА_3 витрат на правничу допомогу.
Відповідно до ст.270 ЦПК України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
Відповідно до ст.59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу.
Право сторони на відшкодування понесених витрат на оплату послуг адвоката вбачається з рішень Європейського суду з прав людини, практика якого в силу ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ч. 4 ст.10ЦПКУкраїни має використовуватись судами як джерело права, зокрема, п. 95 рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015 року, п.п. 34-36 рішення у справі "Гімайдулі на та інші проти України" від 10.12.2009 року, п. 80 рішення у справі "Двойних проти України" від 12.10.2006 року, п. 88 рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004 року.
Відповідно до положень ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених З`їздом адвокатів України від 15 лютого 2019 року встановлено, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини.
Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях, котрі в силу вимог ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, також притримується усталеної позиції з приводу дотримання критеріїв при визначенні розміру адвокатських послуг.
Згідно п.1 ч.3 ст. 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є верховенство права.
Зміст вказаного принципу неодноразово і досить детально аналізував Конституційний Суд України. Так, зокрема, в абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 Рішення від 02.11.2004 № 15-рп/2004 ним акцентувалася увага на тому, що верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
Так, ч.3 ст. 137 ЦПК України визначено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.
Окрім того суд звертає увагу, що ст. 137 ЦПК України не передбачено, що відповідна сторона зобов`язана доводити неспівмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката одразу за всіма пунктами з переліку, визначеного ч.4 вказаної статті.
Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.
Аналогічні висновки містяться в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 року по справі №922/1964/21, якою Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постанові від 23.11.2020 року у справі № 638/7748/18.
Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 грудня 2021 у справі № 927/237/20).
Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява №19336/04).
Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
За наведених обставин, суд, вважає за необхідне зменшити розмір правничої допомоги з урахуванням вимог розумності та справедливості, яка підлягає розподілу між сторонами з 60 0000,00 грн. до 40 000,00 грн.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 3, 15, 16, 525, 526, 530, 625, 626, 629, 655, 656, 665, 1046-1049 ЦК України, ст. ст. 12, 13, 76-82, 89, 128, 141, 223, 229, 247, 258-259, 263-265, 273, 352, 354-355 ЦПК України, суд,-
В И Р І Ш И В:
Позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики про стягнення боргу - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суму заборгованості у розмірі 52204 доларів США за курсом Національного банку України на день виконання рішення.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 15745 грн. 00 коп., витрати на правничу допомогу у розмірі 40 000 грн. 00 коп.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України, суд вважає необхідним зазначити у резолютивній частині рішення наступні дані:
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ;
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , зареєстроване місцезнаходження: АДРЕСА_2 .
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 .
Суддя В.В. Самсонова