ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Справа № 606/1196/22 Головуючий у 1-й інстанції Ромазан Л.С.
Провадження № 22-ц/817/554/26 Доповідач - Храпак Н.М.
Категорія -
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
03 серпня 2026 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
Головуючої - Храпак Н.М.
Суддів - Костів О. З., Хома М. В.,
за участі секретаря - Гичко К.С.
та сторін: представника позивача - адвоката Панчука С.М., представника відповідача - адвоката Сампари Н.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 606/1196/22 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Сампара Надія Миронівна, на заочне рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 05 грудня 2022 року, ухваленого суддею Ромазан Л.С., повний текст якого виготовлено 12 грудня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, -
В С Т А Н О В И В :
у липні 2022 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, в якому просить здійснити поділ спільного майна подружжя та визнати за нею право власності на ідеальну частку житлового будинку загальною площею 249.3 кв.м, житловою площею 117 кв.м., що знаходиться по АДРЕСА_1 та на ідеальну частку земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд площею 0.1195 га, кадастровий номер 6125055400[телефон приховано], яка розташована по АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги мотивує тим, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 23.04.2021 розірвано шлюб між нею та відповідачем, який було зареєстровано виконавчим комітетом Мишковицької сільської ради Тернопільського району, про що складено актовий запис №6. Під час шлюбу ними за спільні кошти було побудовано та введено в експлуатацію житловий будинок загальною площею 249.3 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_1 , право власності на який зареєстровано на ім`я її колишнього чоловіка - відповідача у справі, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 29.12.2015 року. Відповідно до вимог Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, а тому вони мають на нього рівні права.
Крім цього, позивач зазначає, що земельна ділянка загальною площею 0.1195 га за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на якій знаходиться житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами набута відповідачем на підставі договору дарування від 06.06.2007 року. Згідно з п.2 ч.1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу на підставі договору дарування. Отже, набута одним з подружжя під час шлюбу на підставі договору дарування земельна ділянки, є його особистою приватною власністю та не підлягає поділу між подружжям. Частиною 1 статті 377 ЦК України передбачено що, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Відповідно до ч.1, 4 ст. 120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Враховуючи викладені положення вимог закону, у кожного з подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування житлового будинку.
Заочним рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 05 грудня 2022 року позов задоволено.
Проведено поділ спільного майна подружжя, визнавши за ОСОБА_3 , проживає в АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , право власності на ідеальну частку житлового будинку загальною площею 249,3 кв.м, житловою площею 117 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Проведено поділ спільного майна подружжя, визнавши за ОСОБА_1 , проживає в АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , право власності на ідеальну частку житлового будинку загальною площею 249,3 кв.м, житловою площею 117 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Проведено поділ земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0.1195 га, кадастровий номер земельної ділянки [номер приховано]:04:001:0749, визнавши за ОСОБА_3 , проживає в АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , право власності на ідеальну частку земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0.1195 га, кадастровий номер земельної ділянки [номер приховано]:04:001:0749, на якій розташована належна їй ідеальна частка житлового будинку та яка необхідна для її обслуговування.
Проведено поділ земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0.1195 га, кадастровий номер земельної ділянки [номер приховано]:04:001:0749, визнавши за ОСОБА_1 , проживає в АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , право власності на ідеальну частку земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0.1195 га, кадастровий номер земельної ділянки [номер приховано]:04:001:0749, на якій розташована належна йому ідеальна частка житлового будинку та яка необхідна для її обслуговування.
Ухвалою Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 04 лютого 2026 року поновлено ОСОБА_1 строк на подання заяви про перегляд заочного рішення.
У задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Моленя Ростислава Богдановича про перегляд заочного рішення у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя - відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Сампара Надія Миронівна, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області у справі № 606/1196/22 від 05.12.2022 року та постановити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя, відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, представник заявника вказує, що позивачка в позовній заяві зазначає, що "за час шлюбу нами за спільні кошти побудовано та введено в експлуатацію житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . У кожного з подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування житлового будинку".
Однак наведене не відповідає дійсним обставинам справи.
06.05.1993 виконавчим комітетом Микулинецькою селищною Радою народних депутатів Теребовлянського району прийнято рішення №77 "Про виділення земельної ділянки під будівництво індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 . добр. ОСОБА_4 ", відповідно до якого виділено ОСОБА_4 в АДРЕСА_1 земельну ділянку площею 0.12 га. під будівництво індивідуального житлового будинку.
25.05.1993 розбито в натурі червоні лінії забудови і контурів фундаментів будівель.
21.06.1993 Головний архітектор погодив Генплан забудови земельної ділянки індивідуального забудовника добр. ОСОБА_4 в АДРЕСА_1 .
21.06.1993 відведено в натурі присадибну земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку, площа 1200 кв.м.
Як вбачається з паспорту забудови в сільських населених пунктах України від 1993 року за адресою: АДРЕСА_1 на ім"я ОСОБА_4 , відповідно до паспорту № НОМЕР_4 , ОСОБА_4 належить збудувати житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,12 га, що виділена рішенням виконкому Микулинецької селищної ради народних депутатів від 06 травня 1993 року.
Водопровід - існуючий,
каналізація - септик,
електропостачання - від існуючої ЛЕП,
газопостачання - проектна,
радіофікація - існуюча,
озеленення - проектна
Строк кінця будівництва - 31.12.1993, копія якого додається.
Вказаний житловий будинок є двоповерховим, 5 - кімнатним житловим будинком, житлова площа 58.7 кв.м., загальна площа 96.5 кв.м.
Після закінчення будівництва житлового будинку АДРЕСА_1 , між сином ОСОБА_4 - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , виконавчим комітетом Мишковицької сільської ради Тернопільського району 24.05.1997 року зареєстровано шлюб, актовий запис № 6. Після реєстрації шлюбі подружжя проживало в житловому будинку АДРЕСА_1 .
06.06.2007 між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір дарування земельної ділянки на якій споруджено спірний будинок площею 0,1195 га, що знаходиться в АДРЕСА_1 , надану для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
23.06.2007 на підставі договору дарування від 06.06.2007 № 2943 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1195 га. за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 , серії ЯД № 186125.
Надаючи оцінку змісту договору дарування земельної ділянки від 06 червня 2007 року, в якому не зазначено про наявність на ній збудованого будинку, зазначають, що чинною на той час Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, зареєстрованою 03 березня 2004 року за № 283/8882, не було встановлено обов`язкової вимоги щодо надання інформації про наявність на земельній ділянці, яка відчужується, будівель.
29.12.2015 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, садибний індивідуальний будинок, за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 249.3 кв.м., житловою площею 117 кв.м., ОСОБА_6 , форма власності - приватна, розмір частки - 1/ 1.
Отже, житлова площа будинку АДРЕСА_1 збільшилася на 58.3 кв.м, а загальна на 153.8 кв.м.
17.05.2017 між ОСОБА_1 та SV ТОВ "Тервікнопласт" укладено комерційну пропозицію № 567125 на суму 24 098.83 грн щодо 9 віконних конструкцій, які встановлювалися в житловому будинку АДРЕСА_1 , копія додається.
Відповідно до видаткової накладної № 315 від 28 вересня 2017 року постачальника Фасад - груп, ОСОБА_1 придбав будівельних матеріалів на суму 188 012.11 грн., копія додається.
Відповідно до видаткової накладної № 22 від 20.03.2018 року постачальник Фасад - груп, ОСОБА_1 придбав будівельних матеріалів на суму 139 959,18 грн.
З моменту заселення до сьогоднішнього часу ОСОБА_1 сплачує житлово-комунальні послуги за вказаною адресою, що підтверджується квитанціями про сплату.
23.04.202 рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у справі № 607/952/21 вирішено розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Зазначають, що створений в результаті реконструкції будинок експлуатувався повністю, тобто на момент розірвання шлюбу реконструкція житлового будинку була закінчена в повному обсязі. При реконструкції будинку використовувалась праця найманих працівників, яких ОСОБА_7 наймав серед своїх знайомих. Всі роботи проводились за домовленістю, вівся облік використаних коштів, ОСОБА_1 , маючи досвід в будівництві, вів загальну координацію будівництва.
Також, зазначають, що ОСОБА_1 з липня 2005 року сезонно працює в Іспанії, що підтверджується довідкою про трудовий стаж Міністерства з питань соціальної інтеграції, соціального забезпечення та міграції, Головного казначейства соціального страхування, копія якої додається.
Таким чином, ОСОБА_1 мав значні грошові кошти для реконструкції будинку.
Натомість, ОСОБА_3 за весь період перебування в шлюбі не була офіційно працевлаштована та не мала грошових коштів для реконструкції будинку.
Відтак, вважають, що позивачем обрано невірний спосіб захисту, оскільки спірне майно не відноситься до категорії спільного майна подружжя, земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1195 га, кадастровий номер земельної ділянки [номер приховано]:04:001:0749, належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування земельної ділянки від 06.06.2007 року.
Житловий будинок загальною площею 249,3 кв.м, житловою площею 117 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , не є спільною сумісної власністю подружжя, натомість є реконструкцією будинку, який належав ОСОБА_4 , відповідно до паспорту забудови від 1993 року.
Від представника позивача ОСОБА_3 - адвоката Панчука С.М. надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
Вказують, що доводи апелянта про те, що «будинок був збудований ще у 1993 році» та що «спірний об`єкт є реконструкцією попереднього будинку», є безпідставними та такими, що не підтверджені належними та допустимими доказами, з огляду на таке.
Як убачається з наданих апелянтом додатків до апеляційної скарги, останній на підтвердження зазначених обставин посилається, зокрема, на паспорт на забудову садиби 1993 року, графічні матеріали (генеральний план, креслення), а також акт відведення земельної ділянки та інші документи, які за своїм змістом стосуються погодження місця забудови та надання дозволу на будівництво. Разом з тим, аналіз зазначених документів свідчить, що вони не підтверджують факту створення завершеного об`єкта нерухомого майна, а лише засвідчують надання дозволу на будівництво та погодження відповідної забудови. Так, паспорт на забудову садиби, датований 1993 роком містить відомості про дозвіл на забудову та погодження проекту, однак не містить жодних відомостей про завершення будівництва чи введення об`єкта в експлуатацію. Аналогічно, акт про відведення земельної ділянки та графічні матеріали підтверджують лише факт виділення земельної ділянки та погодження розміщення майбутнього будинку, що за своєю правовою природою є підготовчими діями до будівництва, а не доказами створення об`єкта нерухомості.
Звертають увагу суду на те, що факт існування житлового будинку як об`єкта нерухомого майна у 1993 році міг підтверджуватися виключно належними документами, зокрема технічним паспортом БТІ, інвентаризаційною справою, актом введення об`єкта в експлуатацію або іншими документами, що засвідчують завершення будівництва та прийняття об`єкта до експлуатації.
Натомість документи дозвільного характеру, на які посилається заявник, зокрема паспорт на забудову, рішення про відведення земельної ділянки та проектна документація, лише створюють правові передумови для будівництва, але не підтверджують факту створення об`єкта нерухомості. Жодного доказу, який би підтверджував завершення будівництва у 1993 році, введення об`єкта в експлуатацію або його облік в органах БТІ, заявником не надано.
Таким чином, надані заявником докази підтверджують виключно факт отримання дозволу на забудову та погодження будівництва, однак не підтверджують факту існування збудованого житлового будинку, що виключає можливість визнання спірного об`єкта реконструкцією. Більше того, споруда, яка фактично існувала на земельній ділянці до 2007 року, являла собою літню кухню (зазначена на плані забудови, наданого заявником), яка була на стадії незакінченого будівництва ( були зведена накрита «коробка», яка не була оштукатурена ані зсередини, ані ззовні, без облаштування бетонних стяжок та перекриття стелі ), а відтак не була завершеним об`єктом нерухомого майна, а являла собою лише незавершену будівлю, яка в подальшому була знесена, після чого розпочато будівництво нового житлового будинку.
За таких обставин доводи заявника про існування будинку у 1993 році та про реконструкцію є безпідставними та спростовуються як змістом наданих ним же доказів, так і вимогами чинного законодавства. Єдиними належними доказами існування житлового будинку у цей період могли бути технічний паспорт БТІ, інвентаризаційна справа, акт введення в експлуатацію, рішення відповідного органу місцевого самоврядування про прийняття об`єкта, або інші документи, що підтверджують облік об`єкта у державних чи комунальних реєстрах житлового фонду. Заявником жодного із зазначених доказів не надано. Натомість він посилається виключно на паспорт забудови, який, за своєю правовою природою, лише підтверджує дозвіл на будівництво, але не підтверджує факт завершення будівництва та існування об`єкта нерухомості. Більш того, у 2007 році зазначена споруда була повністю знесена, після чого розпочато нове будівництво. Вказаний факт може бути підтверджений показаннями свідків, що відповідає вимогам статей 76-78 ЦПК України щодо допустимості доказів.
Щодо доводу заявника, що «спірний об`єкт є реконструкцією», зазначають, що реконструкція можлива лише щодо існуючого об`єкта нерухомості. У даному випадку первинний об`єкт не лише не був належно оформлений, але й фактично припинив існування.
Зазначені факти можуть підтвердити свідки ОСОБА_8 , АДРЕСА_4 , ОСОБА_9 , АДРЕСА_2 , ОСОБА_10 , АДРЕСА_2 , ОСОБА_11 , АДРЕСА_1 .
Вищенаведений підхід узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, відповідно до якої при вирішенні питання щодо правового режиму об`єкта нерухомості вирішальним є встановлення факту створення нового об`єкта, а не формальне посилання на реконструкцію, зокрема у випадках, коли первинний об`єкт фактично втрачає своє значення або припиняє існування.
Таким чином, враховуючи, що первинна споруда (літня кухня) була повністю знесена у 2007 році, у зв`язку з чим вона припинила своє існування як об`єкт цивільних прав, а відтак подальше будівництво не може вважатися реконструкцією, а є створенням нового об`єкта нерухомого майна.
Щодо доводів заявника, що «будівництво здійснювалось за рахунок особистих коштів», потрібно зазначити, що такі доводи не підтверджені належними доказами. Надані довідки про перебування за кордоном не містять відомостей про розмір заробітної плати, не містять даних про накопичення коштів та не встановлюють причинно-наслідковий зв`язок між доходами та будівництвом.
Щодо аргументів відповідача про те, що «апелянт придбавав будівельні матеріали за власні кошти», потрібно зазначити, що придбання матеріалів на ім`я одного з подружжя не змінює правового режиму майна. Такий підхід узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, відповідно до якої майно, набуте подружжям під час шлюбу, вважається об`єктом спільної сумісної власності незалежно від того, на ім`я кого з подружжя воно набуте, а обов`язок доведення протилежного покладається на того з подружжя, хто це стверджує.
Таким чином, сам по собі факт оформлення майна на одного з подружжя не є підставою для зміни його правового режиму.
Щодо твердження відповідача, що «апелянт після розірвання шлюбу самостійно сплачував комунальні платежі», зазначає, що такі витрати не створюють право власності. Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 334/7560/20, відповідно до якої сам по собі факт несення витрат на утримання майна не є підставою виникнення права власності, а може враховуватися при вирішенні вимог про компенсацію відповідних витрат.
Таким чином, сукупність досліджених доказів свідчить про те, що спірний житловий будинок є новоствореним об`єктом нерухомого майна, який виник у період шлюбу сторін, а відтак є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
Заявником не надано належних та достовірних доказів які б містили інформацію щодо предмета доказування, а саме того, що вказане - житловий будинок загальною площею 249.3 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_1 не є об`єктом спільною сумісною власністю подружжя.
З врахуванням наведеного вважають, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, таким, що прийняте з врахуванням усіх обставин справи, а апеляційна скарга є необгрунтованою та такою, що не підлягає до задоволення.
У судовому засіданні представник відповідача - адвокат Сампара Н.М. апеляційну скаргу підтримала з мотивів, викладених у ній та просить її задовольнити.
Представник позивача - адвокат Панчук С.М. в судовому засіданні апеляційної скарги не визнав, вважаючи її безпідставною, а рішення суду першої інстанції законними та обґрунтованими.
Розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, проаналізувавши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.
Згідно з ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.
Судом встановлено, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 23.04.2021 року розірвано шлюб між сторонами, який було зареєстровано 24 травня 1997 року виконавчим комітетом Мишковицької сільської ради Тернопільського району, про що складено актовий запис №6.
За час спільного подружнього життя сторін нажито спільне майно, яке складається із житлового будинку по АДРЕСА_1 .
Відповідно до свідоцтва на право власності на нерухоме майно від 29.12.2015 року цілий садибний (індивідуальний) житловий будинок загальною площею 249.3 кв.м, який розташований в АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_1 .
Технічний паспорт на вказаний житловий будинок виготовлений 22.12.2015 року на відповідача ОСОБА_1 .
Вартість житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 станом на 20.07.2022 року становить 377540 грн., що підтверджується висновком про вартість майна, складеного оцінювачем ТОВ «ЕКСПЕРТНО - КОНСУЛЬТАЦІЙНА ФІРМА «ОРІЄНТИР - ОЦІНКА» П. Федоришин.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив із того, що житловий будинок загальною площею 249.3 кв.м, який розташований в АДРЕСА_1 , набутий 29.12.2015 року під час перебування сторін в шлюбі, тому він є спільною сумісною власністю подружжя та частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними. В зв`язку з цим суд вважав необхідним визнати за позивачем право власності на 1/2 частину в ідеальних частаках зазначеного майна.
Крім того, суд виснував, що у разі набуття права позивачем права власності на належну їй частку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , як об`єкта права спільної сумісної власності, у її власність також переходить відповідна частина земельної ділянка площею 0,1195 га, що розташована за вказаною адресою, зокрема, та частина земельної ділянки, на якій розміщена виділена їй частина житлового будинку і та частина земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування виділеної їй частини житлового будинку.
З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів, з огляду на таке.
Щодо позовної вимоги про визнання право власності на ідеальну частку житлового будинку, що розташований по АДРЕСА_1 .
Згідно з частиною третьою статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Положеннями частини першої статті 69 СК України визначено право дружини і чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, яке існує на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання такого майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Конструкція норми частини третьої статті 368 ЦК України і норми статті 60 СК України вказує на презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуто ними в період шлюбу.
Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя.
Заінтересована особа може довести, що хоча майно і було придбано у шлюбі, проте за його (її) особисті кошти. У цьому разі презумпцію права спільної сумісної власності на це майно буде спростовано. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена за її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, то презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
Такі висновки узгоджуються зі змістом постанови Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
У відповідності до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, що спірне майно, а саме: садибний (індивідуальний) житловий будинок загальною площею 249.3 кв.м, що розташований по АДРЕСА_1 набутий (побудований) в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, тому зазначене майно, виходячи з приписів статті 60 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя.
Доводи апеляційної скарги про те, що житловий будинок загальною площею 249,3 кв.м, житловою площею 117 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , не є спільною сумісної власністю подружжя, натомість є реконструкцією будинку, який належав ОСОБА_4 , відповідно до паспорту забудови від 1993 року, є безпідставними, оскільки наданий відповідачем паспорт №1039 на забудову садиби в сільських населених пунктах України від 1993 року, за адресою: АДРЕСА_1 на ім"я ОСОБА_4 є документом, що надає лише право здійснювати будівництво житлового будинку та погодження проекту забудови. Водночас він не підтверджує факту здійснення будівництва, завершення будівельних робіт або існування збудованого об`єкта нерухомого майна.
Крім того, паспорт на забудову не є документом, що засвідчує прийняття об`єкта в експлуатацію, не підтверджує виникнення права власності на новозбудований об`єкт та не може розглядатися як належний і допустимий доказ існування житлового будинку як завершеного об`єкта нерухомості.
Отже, наданий позивачем паспорт №1039 на забудову садиби в сільських населених пунктах України від 1993 року свідчить виключно про наявність наміру здійснити забудову та визначення умов такого будівництва, але жодним чином не підтверджує факту існування вже збудованого житлового будинку, завершення його будівництва чи введення в експлуатацію, що виключає можливість визнання спірного об`єкта реконструкцією. Відтак зазначений документ не є належним, допустимим і достатнім доказом тих обставин, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог.
Також, як видно зі змісту договору дарування земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площею 0,1195 га, укладеного 06.06.2007 між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , що в ньому не зазначено про наявність збудованого будинку на вказаній земельній ділянці, що спростовує доводи апеляційної скарги про те, що спірний будинок був збудований у 1993 році.
Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги про те, що будівництво будинку здійснювалося за рахунок особистих коштів відповідача, оскільки презумпцію спільності права власності подружжя на збудоване в період шлюбу майно відповідач не спростував та не довів належними та допустимими доказами, що спірне майно збудоване за особисті грошові кошти та в особистих інтересах.
Щодо доводів апеляційної скарги про сплату відповідачем житлово-комунальних послуг, то колегія суддів звертає увагу, що сам по собі факт понесення витрат на утримання майна не є підставою виникнення права особистої приватної власності.
Таким чином, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, а саме набуття спірного житлового будинку у період перебування ОСОБА_1 у шлюбі із ОСОБА_3 , суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки спірне майно є об`єктом права спільної сумісної власності, то частки подружжя у такому майні вважаються рівними і воно підлягає поділу між ними.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції правомірно визнав за ОСОБА_3 право власності на ідеальну частку житлового будинку загальною площею 249,3 кв.м, житловою площею 117 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання за позивачкою право власності на ідеальну частку земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0.1195 га, кадастровий номер земельної ділянки [номер приховано]:04:001:0749, на якій розташована належна їй ідеальна частка житлового будинку та яка необхідна для її обслуговування., з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користування іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю, споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Згідно з частиною першою статті 377 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Частиною четвертою статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Отже, системний аналіз змісту наведених норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Відтак, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
Аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 .
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що спірний житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_1 був побудований сторонами за період перебування у шлюбі, тобто є спільною сумісною власністю подружжя.
Житловий будинок, який є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером [номер приховано]:02:003:0041, яка належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі на підставі договору дарування № 2943 від 06.06.2007 року, що стверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯД №186125 від 23.08.2007.
Разом з тим, встановлення судом першої інстанції правового статусу будинку, який розташований по АДРЕСА_1 як спільної сумісної власності подружжя й, відповідно, визнання за позивачем права власності на частину будинку та, враховуючи те, що у кожного із подружжя, який має частку у спільно набутому будинку, у такій самій частці виникає й право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку, дійшов правильного висновку про визнання за позивачем права власності на 1/2 частини спірної земельної ділянки.
Тож, твердження представника заявника в апеляційній скарзі, що земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1195 га, кадастровий номер земельної ділянки [номер приховано]:04:001:0749, належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування земельної ділянки від 06.06.2007, а відтак не є спільною сумісною власністю сторін є помилковими, оскільки на спірній земельній ділянці знаходиться будинок, який є спільною власністю подружжя та який підлягає поділу, то до ОСОБА_3 переходить право власності на земельну ділянку у розмірі частки права власності спільного будинку відповідно до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Інші доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу та не дають підстав для скасування судового рішення, оскільки наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Сампара Надія Миронівна слід залишити без задоволення, а заочне рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 05 грудня 2022 року - залишити без змін, оскільки висновки місцевого суду відповідають обставинам справи, узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права, які судом застосовані правильно, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених відповідачем у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст. ст. 141, 259, 374, 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Сампара Надія Миронівна - залишити без задоволення.
Заочне рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 05 грудня 2022 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення виготовлено 12 серпня 2026 року.
Головуюча Н. М. Храпак
Судді: О.З. Костів
М.В. Хома