ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 серпня 2026 року місто Київ
Справа № 760/7076/26
Апеляційне провадження № 22-ц/824/11558/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Желепи О.В., суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В.,
за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Воронковою Оленою Ігорівною, на ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 21 квітня 2026 року про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди (суддя Майстренко О.М.)
ВСТАНОВИВ
23 лютого 2026 року позивач звернувся до суду із цим позовом, у якому просив:
1. Визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління технічного оцінювання та контролю якості озброєння та військової техніки Міністерства оборони України від 21.01.2026 № 10, яким ОСОБА_1 звільнено із займаної посади.
2. Поновити ОСОБА_1 на роботі в Головному управлінні технічного оцінювання та контролю якості озброєння та військової техніки Міністерства оборони України на посаді головного спеціаліста відділу планування діяльності представництв державного замовника управління представництв державного замовника з 30.01.2026.
3. Стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 30.01.2026 по день поновлення на роботі.
4. Стягнути 20 000 грн відшкодування моральної шкоди.
5. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з часу звільнення в межах суми платежу за один місяць.
6. Вирішити питання судових витрат.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наказом від 21 січня 2026 року № 10 державну службу позивача було припинено, а його звільнено з роботи з 30 січня 2026 року у зв`язку з ліквідацією.
Зазначав, що 30 жовтня 2025 року його попереджено про наступне вивільнення, водночас строк перебування на державній службі йому було продовжено до 17 березня 2026 року.
При звільненні позивачу було виплачено грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки, а також грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки служби за стаж державної служби та вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.
Водночас відповідач не дотримався встановленого законом порядку вивільнення працівника, оскільки не запропонував усі наявні вакантні посади, які існували на день попередження та з`явилися до дня звільнення, не довів неможливості переведення позивача на іншу роботу, не надав документів щодо реорганізації або ліквідації відповідного органу та не підтвердив відсутності посад, які позивач міг би обіймати з урахуванням його освіти, кваліфікації та досвіду.
Посилався на те, що правонаступником Головного управління технічного оцінювання та контролю якості озброєння та військової техніки стало Головне управління державного гарантування якості Міністерства оборони України, однак вакантні посади в цьому органі йому запропоновані не були.
Вважав, що внаслідок звільнення було порушено його право на працю, право на повагу до приватного і професійного життя, а також допущено дискримінаційне ставлення порівняно з іншими працівниками, яким, за твердженням позивача, були запропоновані вакантні посади. Моральну шкоду позивач обґрунтовував незаконністю звільнення, втратою роботи та заробітку, погіршенням професійної репутації, душевними стражданнями та необхідністю докладати додаткових зусиль для організації свого життя.
Солом`янський районний суд міста Києва ухвалою від 21 квітня 2026 року відмовив у відкритті провадження у цій справі, роз`яснив позивачу, що розгляд справи віднесено до юрисдикції відповідного окружного адміністративного суду.
Не погодившись із такою ухвалою, представник позивача - адвокат Воронкова О.І. 06 травня 2026 року через систему «Електронний суд» подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій просить оскаржувану ухвалу скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Зазначає, що суд першої інстанції помилково визначив юрисдикцію спору як адміністративну, оскільки спір виник не з приводу проходження військової служби чи реалізації владних управлінських функцій Міністерства оборони, а з трудових правовідносин, в силу перебування позивача на державній службі та звільнення із займаної посади.
Наголошує, що позивач звернувся до суду як працівник, права якого порушені незаконним звільненням, а не як військовослужбовець, а тому його вимоги мають розглядатися за правилами цивільного судочинства з огляду на пряму вказівку про це в ч.ч. 1, 2 ст. 19 ЦПК України.
Вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що сам факт участі у спорі суб`єкта владних повноважень автоматично свідчить про адміністративну юрисдикцію, оскільки участь суб`єкта владних повноважень сама по собі не робить спір публічно-правовим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 352/536/17).
Стверджує, що в цій справі наявний саме спір про приватне право позивача, зокрема право на поновлення на роботі та отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а тому характер спірних правовідносин є приватноправовим, навіть якщо порушення права спричинене управлінськими діями суб`єктів владних повноважень відповідача.
Київський апеляційний суд ухвалою від 07 травня 2026 року відкрив апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою, витребував із Солом`янського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи № 760/7076/26.
На запит суду матеріали справи надійшли 23 липня 2026 року.
Київський апеляційний суд ухвалою від 27 липня 2026 року справу призначив до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
У судовому засідання представник позивача - адвокат Воронкова О.І. апеляційну скаргу підтримала, просила задовольнити.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача Желепи О.В., пояснення представника позивача, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суд першої інстанції виходив із того, що предметом позову є вимоги про скасування наказів Головного управління технічного оцінювання та контролю якості озброєння та військової техніки Міністерства оборони України від 21.01.2026 № 10 про звільнення позивача з на посади державної служби, поновлення позивача на посаді державної служби, стягнення з Міністерства оборони України середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. До компетенції адміністративних судів належать публічно-правові спори з приводу звільнення з публічної служби, якою зокрема є державна служба, а тому розгляд цього спору належить до юрисдикції відповідного окружного адміністративного суду.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, а юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. За змістом статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується, зокрема, за принципом спеціалізації та визначається законом.
Поняття «суд, встановлений законом», закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, охоплює не лише правову основу існування відповідного суду, а й дотримання встановлених законом правил його юрисдикції. Отже, розгляд справи судом належної спеціалізації є складовою права на справедливий судовий розгляд.
Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, із трудових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Таким чином, сама лише трудова природа окремих елементів спірних правовідносин не є безумовною підставою для їх розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо законом відповідну категорію спорів прямо віднесено до юрисдикції адміністративних судів.
За пунктами 1, 2 та 7 частини першої статті 4 КАС України адміністративною справою є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна зі сторін здійснює публічно-владні управлінські функції, а суб`єктом владних повноважень є, зокрема, орган державної влади, орган військового управління, їх посадова чи службова особа або інший суб`єкт під час здійснення ним публічно-владних управлінських функцій.
Пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України визначено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, а також служба в органах місцевого самоврядування.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби.
За змістом статті 1 Закону України «Про державну службу» державна служба є публічною, професійною, політично неупередженою діяльністю із практичного виконання завдань і функцій держави, а державним службовцем є громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади чи іншому державному органі, одержує заробітну плату за рахунок державного бюджету та здійснює повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого органу.
Положеннями статті статті 5 Закону України «Про державну службу» передбачено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Отже, державна служба є особливим видом публічної служби. Відносини, пов`язані з її проходженням та припиненням, мають спеціальне публічно-правове регулювання, хоча до окремих їх елементів субсидіарно можуть застосовуватися положення законодавства про працю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 623/1656/16-ц (Реєстраційний № рішення 86036698), зазначила, що публічна служба є різновидом трудової діяльності. І відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права трудового та адміністративного. Тому правовідносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства. А спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. У цій постанові також вказано, що незважаючи на включення до позову вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, указаний спір повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства.
У постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 815/6096/17, Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що до адміністративної юрисдикції належать не всі трудові спори за участю державного органу, а саме спори, пов`язані з прийняттям особи на публічну службу, її проходженням або звільненням із неї. Для визначення характеру спірних правовідносин необхідно з`ясувати правовий статус займаної особою посади, зокрема, чи належала вона до посад публічної служби.
У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 814/2514/17, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що для набуття спором ознак публічно-правового спірні правовідносини мають безпосередньо випливати з перебування особи на посаді, віднесеній до публічної служби, та здійснення нею відповідної службової діяльності. Натомість спір, який виник із трудових відносин, не пов`язаних із проходженням публічної служби, є приватноправовим незалежно від участі в ньому суб`єкта публічного права.
Таке розмежування юрисдикції підтверджено й у постанові Верховного Суду від 21 січня 2025 року у справі № 758/5470/23, у якій зазначено, що загалом трудові правовідносини мають приватноправову природу, однак винятком є правовідносини щодо проходження публічної, зокрема державної, служби. Тому визначальним є не лише те, що особа звертається до суду як працівник або заявляє вимоги, передбачені трудовим законодавством, а правовий статус посади та безпосередній зв`язок спору з проходженням чи припиненням публічної служби.
Як убачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 обіймав у Головному управлінні технічного оцінювання та контролю якості озброєння та військової техніки Міністерства оборони України посаду головного спеціаліста відділу планування діяльності представництв державного замовника управління представництв державного замовника.
Позивач сам визначає цю посаду як посаду державної служби та зазначає, що оскаржуваним наказом від 21 січня 2026 року № 10 було припинено саме його державну службу і звільнено його із займаної посади державної служби.
Заявлені позовні вимоги спрямовані на скасування наказу про припинення державної служби, поновлення позивача на посаді державної служби та усунення наслідків такого звільнення.
Підставою позову позивач визначив, зокрема, недотримання відповідачем порядку припинення державної служби у зв`язку з ліквідацією або реорганізацією державного органу, невиконання обов`язку запропонувати йому вакантні посади державної служби, зокрема в органі, який позивач вважає правонаступником ліквідованого управління, а також відсутність належного підтвердження неможливості продовження ним державної служби.
Отже, спір стосується не звичайних трудових правовідносин працівника, прийнятого до державного органу за трудовим договором на посаду, яка не належить до державної служби, а законності припинення державної служби, дотримання суб`єктом призначення спеціальної процедури звільнення державного службовця та наявності підстав для його поновлення на посаді державної служби.
Вирішення такого спору потребує перевірки законності рішення суб`єкта призначення про припинення державної служби, дотримання вимог спеціального законодавства про державну службу, обсягу повноважень відповідного державного органу та наявності передбачених законом підстав для поновлення позивача на публічній службі.
Тому спірні правовідносини безпосередньо випливають із проходження позивачем державної служби та її припинення, а отже, відповідно до прямої вказівки пункту 2 частини першої статті 19 КАС України належать до юрисдикції адміністративних судів.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач звернувся до суду як працівник, а не як військовослужбовець, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки адміністративна юрисдикція у цій справі обумовлена проходженням позивачем іншого виду публічної служби - державної служби. Пункт 17 частини першої статті 4 КАС України окремо відносить до публічної служби як військову службу, так і іншу державну службу, а тому відсутність у позивача статусу військовослужбовця не виключає публічного характеру спірних правовідносин.
Посилання заявника на те, що спір виник із трудових правовідносин, також не є підставою для його розгляду за правилами ЦПК України, оскільки публічна служба за своєю природою є різновидом трудової діяльності, проте законодавець установив для спорів щодо прийняття на таку службу, її проходження та звільнення з неї спеціальний порядок судового розгляду. Застосування до державних службовців окремих норм КЗпП України або заявлення способів захисту, характерних для трудових спорів, не змінює правової природи відносин, із яких виник спір, та не усуває прямої норми пункту 2 частини першої статті 19 КАС України.
Не заслуговують на увагу й доводи про те, що участь Міністерства оборони України як суб`єкта владних повноважень сама по собі не може бути підставою для віднесення справи до адміністративної юрисдикції.
Колегія суддів погоджується із тим, що участь у справі суб`єкта владних повноважень автоматично не перетворює будь-який спір на публічно-правовий. Однак у цій справі адміністративна юрисдикція визначається насамперед предметом і підставами позову, а саме оскарженням рішення про припинення державної служби та вимогою про поновлення на посаді державної служби.
Посилання апеляційної скарги на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 352/536/17 не свідчить про помилковість висновків суду першої інстанції, оскільки у зазначеній справі спір виник щодо визначення порядку участі батька у вихованні дитини та стосувався захисту особистих немайнових сімейних прав, а тому Велика Палата Верховного Суду виходила з приватноправової природи відповідних відносин, незважаючи на те, що оскаржувалося рішення органу державної влади.
Посилання апеляційної скарги на частини першу та другу статті 19 ЦПК України ґрунтуються на неповному тлумаченні цих положень, оскільки частина перша зазначеної статті прямо виключає з цивільної юрисдикції справи, розгляд яких законом віднесено до іншого виду судочинства. Для спорів із приводу звільнення з публічної служби таким спеціальним приписом є пункт 2 частини першої статті 19 КАС України.
Колегія суддів також враховує, що відмова у відкритті провадження в порядку цивільного судочинства не позбавляє позивача права на судовий захист, оскільки суд першої інстанції роз`яснив йому, що розгляд заявлених вимог віднесено до юрисдикції окружного адміністративного суду.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Установивши, що позивач оскаржує наказ про припинення державної служби, просить поновити його на посаді державної служби та заявляє похідні вимоги про стягнення середнього заробітку і відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин і дійшов обґрунтованого висновку про те, що цей спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до ототожнення державної служби зі звичайними трудовими відносинами та не враховують спеціального правового статусу державного службовця і пряму вказівку процесуального закону щодо юрисдикції спорів про звільнення з публічної служби, тобто ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм права.
З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно застосував пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують законності та обґрунтованості оскаржуваної ухвали і не дають підстав для її скасування.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Згідно із частиною першою статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки суд першої інстанції повно й правильно визначив характер заявлених вимог, дотримався правил предметної юрисдикції та постановив ухвалу з додержанням норм процесуального права, апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд
ПОСТАНОВИВ
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Воронковою Оленою Ігорівною, - залишити без задоволення.
Ухвалу Солом`янського районного суду міста Києва від 21 квітня 2026 року про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Повна постанова складена 12 серпня 2026 року.
Головуючий О.В. Желепа
Судді: Н.В. Поліщук
В.В. Соколова