КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи № 761/24143/19 Головуючий у суді першої інстанції - Осаулов А.А.
Номер провадження № 22-ц/824/10956/2026 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 серпня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
за участю секретаря - Діденка А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 квітня 2026 року, постановлену під головуванням судді Осаулова А.А., у м. Київ, у справі за скаргою Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського на дії головного державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Руденка Юрія Олексійовича, зацікавлена особа: ОСОБА_1 ,-
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2026 року Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського звернувся до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Руденка І.О., у якій просив суд визнати незаконними та скасувати постанови про накладення штрафу, про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання постанов про накладення штрафу, стягнення виконавчого збору, мінімальних витрат виконавчого провадження.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 07 квітня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі за скаргою боржника Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського на дії головного державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Руденка І.О., зацікавлена особа ОСОБА_1 .
Відмовляючи у відкритті провадження за вищевказаною скаргою суд першої інстанції зазначив, що заявник оскаржує рішення виконавця щодо виконання рішень постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження та штрафів.
Водночас, рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Так, стаття 287 КАС України встановлює особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, згідно якої надається право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, а не скаргою на дії приватного виконавця.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського подав апеляційну скаргу, відповідно до якої просить скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції помилково застосував частину 2 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», дійшовши висновку про належність спору до юрисдикції адміністративного суду.
Водночас оскаржувані постанови державного виконавця винесені у виконавчому провадженні, відкритому на виконання виконавчого листа, виданого Шевченківським районним судом м. Києва.
Відтак їх оскарження регулюється частиною 1 статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» та статтею 447 ЦПК України і підлягає розгляду судом, який видав виконавчий документ. Тому вважає, що висновок суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження є помилковим.
Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.
При апеляційному розгляді справи представник Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського - Риков В.В. підтримав, доводи викладені в апеляційній скарзі, та просив її задовольнити, ухвалу суду скасувати та направити справу для подальшого розгляду до Шевченківського районного суду м. Києва.
Інші належним чином повідомлені учасники справи не з`явились.
У відповідності до вимог ст. 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача у справі, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Суд першої інстанції відмовляючи у відкриття провадження у порядку цивільного судочинства за заявою Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського у даній справі мотивував своє рішення тим, що заявник оскаржує рішення виконавця щодо виконання рішень постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження та штрафів, що відповідно до положень ст. ст. 74 ч. 2 Закону України «Про виконавче провадження» віднесено до компетенції адміністративного суду.
Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті відповідає з огляду на наступне.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Згідно зі статтею 447 ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому цим розділом.
Відповідно до статті 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди є виконавчими документами (пункт 5 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»).
Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, і накладенням штрафу.
Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Отже, крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного нормами процесуального законодавства, Закон України «Про виконавче провадження» встановлює спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, згідно з яким відповідні спори належать до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово робила висновки про те, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. Такі правові висновки викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 906/515/17 (провадження № 12-246гс18), від 16 січня 2019 року у справі № 910/22695/13 (провадження № 12-277гс18), від 07 лютого 2019 року у справі № 927/769/16 (провадження № 12-273гс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 925/138/18 (провадження № 12-74гс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19), від 15 січня 2020 року у справі № 1.380.2019.001073 (провадження № 11-709апп19), від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19) та інших.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 754/2223/15-ц (провадження № 14-568цс19) зазначила, що імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» - закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, а також про накладення штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, такі документи видані.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
З матеріалів вказаної справи вбачається, що заявником у вказаній справі звертаючись зі скаргою на рішення державного виконавця були заявлені вимоги якими останній просив:
- визнати незаконною та скасувати постанову головного державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Руденко Юрія Олексійовича від 17 березня 2026 року про накладення штрафу в розмірі 10 200 грн (ВП № 63996055) з Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського;
- визнати незаконною та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження від 19 березня 2026 року (ВП № 80547374), якою відкрито виконавче провадження з виконання постанови № 63996055, виданої 17 лютого 2021 року Шевченківським відділом ДВС у м. Києві про накладення штрафу в розмірі 5 100 грн;
- визнати незаконною та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження від 19 березня 2026 року (ВП № 80547464), якою відкрито виконавче провадження з виконання постанови № 63996055, виданої 17 березня 2026 року Шевченківським відділом ДВС у м. Києві про накладення штрафу в розмірі 10 200 грн;
- визнати незаконною та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження від 19 березня 2026 року (ВП № 80547300), якою відкрито виконавче провадження з виконання постанови № 63996055, виданої 24 грудня 2020 року Шевченківським відділом ДВС у м. Києві про стягнення виконавчого збору в розмірі 20 000 грн;
- визнати незаконною та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження від 19 березня 2026 року (ВП № 80547194), якою відкрито виконавче провадження з виконання постанови № 63996055, виданої 24 грудня 2020 року Шевченківським відділом ДВС у м. Києві про стягнення мінімальних витрат в розмірі 200 грн.
Оскільки у цій справі боржник оскаржує саме постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, визначення витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, а також про накладення штрафів, такий спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства.
Отже, суд першої інстанцій дійшов правильних висновків про відмову у відкритті провадження у справі, оскільки саме юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, та накладення штрафів, прийнятих у межах виконавчих проваджень щодо примусового виконання виконавчих документів, незалежно від органу, яким видано відповідний виконавчий документ.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 369/12781/21 (провадження № 61-15681св23), від 19 лютого 2025 року у справі № 753/19205/21 (провадження № 61-11019св24), від 09 липня 2025 року у справі № 636/3930/23 (провадження № 61-8594св24).
Із змісту скарги вбачається, що заявник просив визнати неправомірними та скасувати конкретні постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, визначення мінімальних витрат виконавчого провадження та накладення штрафів. Саме ці індивідуальні акти стали предметом судового оскарження, а не абстрактні дії щодо виконання судового рішення ухваленого по суті спору.
Правова позиція щодо розмежування юрисдикції з цього питання викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 754/2223/15-ц (провадження № 14-568цс19), відповідно до якої спори щодо оскарження зазначених постанов державного виконавця підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про належність спору до адміністративної юрисдикції, оскільки суть спірних правовідносин полягає у здійсненні судового контролю за виконанням конкретного судового рішення, ухваленого в порядку цивільного судочинства, що відповідно до статей 447-448 ЦПК України відноситься до юрисдикції суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду не може визнати обґрунтованим, оскільки вказані доводи спростовуються встановленими обставинами справи з урахуванням заявлених вимог, у відповідності до вимог закону.
Також безпідставними є посилання про необхідність розгляду спору судом, який видав виконавчий лист, з огляду на те, що предметом оскарження є владні рішення посадової особи органу державної виконавчої служби щодо застосування заходів примусового виконання, що віднесено законом до адміністративної юрисдикції.
Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що заявлені вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а мають вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, у зв`язку з чим підстав для задоволення апеляційної скарги немає.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене судове рішення в оскаржуваній частині відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 07 квітня 2026 року, залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 13 серпня 2026 року.
Головуючий суддя М.А. Яворський
Судді : Т.Ц. Кашперська
В.О.Фінагеєв