Провадження № 2/522/8728/26
Справа № 522/1427/26-Е
УХВАЛА
14 серпня 2026 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси
у складі: судді - Бондар В.Я.,
за участю секретаря судового засідання - Костинюк В.В.,
розглянувши у підготовчому засіданні матеріали цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,
ВСТАНОВИВ:
Позивач 03.02.2026 звернувся до Приморського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
На підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.02.2026 справу передано судді Бондарю В.Я. 04.02.2026.
Ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 09.02.2026 справу передано за підсудністю до Київського районного суду м.Одеси.
Не погоджуючись з ухвалою суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в результаті розгляду якої, постановою Одеського апеляційного суду від 20.05.2026 апеляційна скарга задоволена, ухвала Приморського районного суду м.Одеси від 09.02.2026 скасована, а справа направлена для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Справа 01.06.2026 надійшла до Приморського районного суду м.Одеси і на підставі протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 01.06.2026, передана судді Бондарю В.Я. 02.06.2026.
Ухвалою від 02.06.2026 відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання на 02.07.2026.
У підготовчому засіданні 02.07.2026 проведеному за участі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд задовольнив клопотання позивача про відкладення, наступне засідання призначено на 06.08.2026.
До суду 05.08.2026 надійшла заява ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про затвердження мирової угоди та мирова угода, згідно якої сторони домовилася, що мирова угода припиняє зобов`язання відповідача по поверненню боргу у загальному розмірі 45 500 доларів США та є підставою для виникнення права власності на нежитлове приміщення виставочного салону-офісу за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .
У судовому засіданні 06.08.2026 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили затвердити мирову угоду.
Згідно ч.4 ст.259 ЦПК України для постановлення ухвал, що оформлюються окремим документом, суд оголошує перерву.
Суд перейшов до стадії ухвалення рішення, у зв`язку з чим оголосив перерву до 14.08.2026 о 13:30 год.
Дослідивши матеріали справи та проаналізувавши зміст мирової угоди, суд приходить до наступного.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно частини першої статті 207 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб.
Відповідно до частини другої статті 207 ЦПК України сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу.
Частиною четвертою статті 207 ЦПК України укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією ж ухвалою одночасно закриває провадження у справі.
Відповідно до частини п`ятої статті 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо: 1) умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є невиконуваними; або 2) одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Таким чином, затвердження мирової угоди є не формальною дією суду, а процесуальним рішенням, яке може бути ухваленим лише після перевірки її умов на відповідність вимог чинного законодавства.
Крім того, наявність згоди сторін на укладення мирової угоди не означає автоматичного обов`язку суду затвердити таку угоду.
Суд зобов`язаний перевірити, чи не суперечить мирова угода закону, чи не виходить вона за межі прав та обов`язків сторін, чи є її умови виконуваними, а також чи не порушує вона права або охоронювані законом інтереси третіх осіб.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 липня 2026 року у справі №509/7082/24.
Мирова угода є двостороннім волевиявленням, спрямованим на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. Вона укладається сторонами і може стосуватися лише їхніх прав та обов`язків та предмета спору з урахуванням загальних правил вчинення правочинів у письмовій формі. Її умови мають бути такими, щоб у разі відмови сторони у подальшому від мирової угоди, вона могла бути виконана примусово. При цьому суд зобов`язаний перевірити, чи не суперечить мирова угода законодавству, а також, чи не порушує вона прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.
Метою мирової угоди є врегулювання спору між сторонами, а її умови можуть стосуватися лише прав та обов`язків сторін і предмету спору, тобто матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Не може визнаватися судом мирова угода, умови якої не пов`язані зі спірними правовідносинами. Укладена в цивільному процесі мирова угода породжує права та обов`язки для осіб не тільки процесуальні, а й матеріальні. Тому мирова угода має матеріальний зміст, укладається сторонами, затверджується судом відповідно до вимог цивільного процесуального права, з урахуванням норм матеріального цивільного права.
Зі змісту мирової угоди вбачається, що її предметом є передача у власність позивача об`єкта нерухомого майна.
Згідно частини першої статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до приписів статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Частини перша та друга статті 319 Цивільного кодексу України встановлюють, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до частин першої та другої статті 334 Цивільного кодексу України, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв`язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов`язання доставки.
Частиною третьою статті 334 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Згідно частини четвертої статті 334 Цивільного кодексу України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Так первісним предметом спору є вимога позивача про стягнення грошової заборгованості, яка виникла з договору позики. Позивач не заявляв вимог щодо нерухомого майна, не просив про визнання за ним права власності на такий об`єкт та не ставив питання про припинення права власності відповідача.
Умови запропонованої мирової угоди не обмежуються визначенням способу виконання грошового зобов`язання, а передбачають виникнення у позивача речового права на індивідуально визначений об`єкт нерухомого майна. Отже, такі умови породжують самостійні правові наслідки щодо нерухомого майна, які не були предметом первісного спору.
При цьому саме по собі положення частини першої статті 207 ЦПК України про можливість виходу сторін мировою угодою за межі предмета спору не звільняє суд від обов`язку відповідно до частини п`ятої статті 207 ЦПК України перевірити відповідність умов мирової угоди закону, можливість її виконання та відсутність порушення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.
Таким чином, суд повинен встановити, чи є передача нерухомого майна лише погодженим сторонами способом припинення спірного грошового зобов`язання, чи фактично мирова угода містить самостійний правочин щодо відчуження нерухомого майна, для якого законом встановлено спеціальні вимоги до форми, змісту та державної реєстрації.
Можливість виходу мирової угоди за межі предмета спору не означає звільнення сторін від дотримання імперативних вимог матеріального законодавства щодо форми правочину та порядку виникнення і державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
Вказана правова позиція наведена у рішеннях Верховного Суду від 25.04.2023 справа № 7/127, та від 23.01.2018 № 2-2544/10.
Відтак, умови мирової угоди, запропоновані сторонами, суперечать закону, оскільки фактично, за умовою мирової угоди, суд має визнати за позивачем право власності на нерухоме майно, що в свою чергу не відповідає вимогам Цивільного кодексу України.
Укладення мирової угоди неможливе і в тих випадках, коли ті чи інші відносини одночасно врегульовані законом і не можуть змінюватись волевиявленням сторін. Умови мирової угоди повинні безпосередньо стосуватися предмета позову, що виключає зазначення в ній дій, коштів чи майна, які не відносяться до предмету спору.
Суд не затверджує мирову угоду, якщо вона не відповідає закону, або за своїм змістом вона є такою, що не може бути виконана у відповідності з її умовами, або якщо така угода остаточно не вирішує спору чи може призвести до виникнення нового спору.
За таких обставин, враховуючи те, що мирова угода, яка укладається сторонами у справі може стосуватись лише предмету позову у цій справі, суд дійшов висновку, що умови мирової угоди не відповідають нормам статті 207ЦПК України, а тому підстави для її визнання у суду відсутні.
Відповідно до частини п`ятої статті 207 ЦПК України, суд постановляє ухвалу про відмову у затвердження мирової угоди і продовжує розгляд справи, якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є не виконуваними; або одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє.
За таких умов суд приходить до висновку, що заява про затвердження мирової угоди не підлягає задоволенню, відтак у її затвердженні необхідно відмовити та продовжити судовий розгляд.
Керуючись ч. 7 ст. 49, ст. 207, п. 5 ч. 1 ст. 255, 258, 260, 353 ЦПК України
ПОСТАНОВИВ:
Спільну заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про затвердження мирової угоди від 05 серпня 2026 року - залишити без задоволення.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Повний текст ухвали суду складено 14 серпня 2026 року.
Суддя В.Я.Бондар