ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 серпня 2026 року м. Львів Справа № 260/10504/23 пров. № А/857/29706/26
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Матковської З.М.,
суддів: Гінди О.М., Заверухи О.Б.
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 травня 2026 року у справі № 260/10504/23 за позовом ОСОБА_1 до Виноградівської міської ради Закарпатської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії,
головуючий суддя першої інстанції - Калинич Я.М., місце ухвалення - м. Ужгород, дата складання повного тексту - 18.05.2026.
В С Т А Н О В И В :
14 травня 2026 року до суду від позивача ОСОБА_1 надійшла заява у порядку ст.383 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій просить суд встановити факт протиправної бездіяльності відповідачів та винести окрему ухвалу за фактом виявлення недоліків у діяльності відповідача та вимагає вжити спеціальних заходів впливу на боржника для спонукання добросовісного виконання процесуальних обов`язків, а саме виконання судового рішення.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 травня 2026 року у задоволенні заяви відмовлено.
Не погоджуючись із ухвалою суд першої інстанції, позивачем подана апеляційна скарга.
Апелянт зазначає, що ухвала Закарпатського окружного адміністративного суду від 18.05.2026 є такою, що винесена з порушенням норм матеріального процесуального права і підлягає скасуванню.
Апелянт вважає невірними висновки суду першої інстанції про те, що під час примусового виконання рішення у цій справі державний виконавець перевірив факт виконання цього рішення і встановив, що рішення фактично виконано. Зазначає, що оскаржив до суду постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження.
Крім цього зауважує, що судове рішення у цій справі станом на 25.05.2026 р. не виконано.
З урахуванням наведеного просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення по суті заявлених у заяві, поданій в порядку ст. 383 КАС України, вимог.
Відповідач правом подання відзиву не скористався.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено та з матеріалів справ слідує, що рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Виноградівської міської ради Закарпатської області, міського голови Виноградівської міської ради Бочкая Степана Золтановича про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії було задоволено: визнано протиправними дії міського голови Виноградівської міської ради Бочкая Степана Золтановича щодо неналежного розгляду поданої ОСОБА_1 заяви від 14 листопада 2023 року; зобов`язано Виноградівську міську раду повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 14 листопада 2024 року у порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 №393/96-ВР, з урахуванням висновків суду; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Виноградівської міської ради Закарпатської області на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань 1073,60 грн. судових витрат.
Вказане рішення суду набрало законної сили з 24.06.2024 року.
29 грудня 2025 року було видано виконавчий лист у справі.
Позивач, уважаючи, що відповідач рішення суду не виконує, звернувся до суду із заявою в порядку ст. 383 КАС України.
Суд першої інстанції в задоволенні заяви відмовив з тих підстав, що звернення рішення суду до примусового виконання є обов`язковою передумовою для подання заяви в порядку статті 383 КАС України, позаяк повноваження щодо вчинення дій з примусового виконання рішення суду, зокрема і щодо перевірки його виконання, належать насамперед до повноважень виконавців, а звернення до суду в порядку наведеної статті є винятковим заходом, до якого позивач може вдатися, коли вичерпає всі можливі механізми на стадії примусового виконання рішення суду.
Постановою від 23 січня 2026 року заступник начальника відділу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Закарпатській області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України закінчив виконавче провадження №79898990 щодо виконання виконавчого листа виданого 29.12.2025 року по справі №260/10504/23, на підставі п.9 ч.1 ст.39, ст.40 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з фактичним повним виконанням рішення згідно з виконавчим документом.
Отже, під час примусового виконання рішення суду від 23 травня 2024 року у справі №260/10504/23 державний виконавець перевірив факт виконання цього рішення і встановив, що таке рішення фактично виконане.
У даному ж випадку закінчення виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення у зв`язку із його фактичним та повним виконанням боржником, унеможливлює встановлення судового контролю за виконанням такого судового рішення. У такому разі, якщо позивач (стягувач) вважає, що боржником не у повному обсязі виконане судове рішення, закон гарантує право на оскарження відповідного рішення державного виконавця в порядку, передбаченому статтею 287 КАС України.
Апеляційний суд вважає висновки суду першої інстанції вірними з огляду на наступне.
Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення.
Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.
Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Як визначено статтею 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон № 1402-VIII) суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
У статті 13 Закону № 1402-VIII розтлумачено зміст такої конституційної засади судочинства як обов`язковість судових рішень, відповідно до якої судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом.
Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Згідно зі статтею 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, складовою права на справедливий суд.
Процесуальне законодавство визначає види судового контролю за виконанням судового рішення, а саме, зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу (ст. 382 КАС України) та визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду (ст. 383 КАС України).
Наведені норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення і підставами для їх застосування є невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС України (ст. 382 КАС України), який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення; не передбачає такої можливості і положення ст. 383 КАС України.
З огляду на вищенаведене, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, за КАС України. Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.
Існування спеціального порядку судового контролю за виконанням судових рішень, передбаченого ст.ст.382, 383 КАС України, не позбавляє особу права на звернення до суду з новим адміністративним позовом, якщо дії чи рішення суб`єкта владних повноважень, хоч і вчинені в контексті виконання попереднього рішення, за своєю суттю виходять за межі простого механізму його виконання, стосуються нових правових підстав, нових обставин, що не були охоплені попереднім рішенням, та створюють нові юридичні наслідки для особи, які, на її думку, порушують її права. Позовне провадження у таких випадках є належним та процесуально допустимим способом захисту і не суперечить логіці інституту судового контролю, який має вужчу спрямованість - на забезпечення реалізації вже винесеного судового акту в тій частині, в якій права та обов`язки сторін були чітко визначені.
Водночас, необхідно чітко розмежовувати ситуації, коли йдеться виключно про невиконання або неналежне виконання вже ухваленого судового рішення, що охоплюється ст.ст.382, 383 КАС України, та ситуації, коли на підставі або у зв`язку з виконанням попереднього рішення суб`єкт владних повноважень вчиняє нові дії або приймає нові рішення, які, на думку позивача, знову порушують його права, або коли спір стосується аспектів, які не були предметом розгляду в попередній справі, хоча й виникли у зв`язку з нею.
Відповідно до ч. 1 ст.383 КАС України, особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
За наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу ( ч. 6 ст. 383 КАС України).
Відповідно до статті 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
Вищезазначені правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Правовий інститут контролю за виконанням рішення суду, механізм якого унормований у тому числі і приписами статті 383 КАС України, підлягає застосуванню виключно у разі наявності протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо виконання рішення суду, що порушує права та законні інтереси позивача, в свою чергу, що має бути підтверджено відповідними доказами.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 5 лютого 2020 року у справі № 640/10843/19, від 28 квітня 2020 року у справі № 611/26/17.
Як уже зазначалось вище, у цій справі рішенням суду від 23 травня 2024 року зобов`язано Виноградівську міську раду повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 14 листопада 2024 року у порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 №393/96-ВР, з урахуванням висновків суду.
Судом встановлено, що постановою від 23 січня 2026 року заступник начальника Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Закарпатській області Івано-Франківського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України закінчив виконавче провадження №79898990 щодо виконання виконавчого листа виданого 29.12.2025 року по справі №260/10504/23, на підставі п.9 ч.1 ст.39, ст.40 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з фактичним повним виконанням рішення згідно з виконавчим документом.
Апеляційний суд зауважує, що відповідно до ч. 4 ст. 383 КАС України, заяву може бути подано протягом десяти днів з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, але не пізніше дня завершення строку пред`явлення до виконання виконавчого листа, виданого за відповідним рішенням суду.
Тобто процесуальним законом чітко визначено строки подання заяви в порядку 383 КАС України, а саме протягом десяти днів з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, але не пізніше дня завершення строку пред`явлення до виконання виконавчого листа, виданого за відповідним рішенням суду.
Як уже зазначалось вище, виконавче провадження у справі завершено у зв`язку із повним та фактичним виконанням рішення суду 23.01.2026 р.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що закінчення виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення у зв`язку із його фактичним та повним виконанням боржником, унеможливлює встановлення судового контролю за виконанням такого судового рішення.
Колегія суддів зауважує, що стаття 383 КАС України є інструментом судового контролю за виконанням рішення. Якщо виконавче провадження закінчено на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» (фактичне виконання в повному обсязі), то рішення суду вважається виконаним, а порушене право - поновленим.
Тобто, повнота виконання вже підтверджена державним виконавцем.
У такому разі, якщо позивач (стягувач) вважає, що боржником не у повному обсязі виконане судове рішення, закон гарантує право на оскарження відповідного рішення державного виконавця в порядку, передбаченому статтею 287 КАС України.
Доводи апелянта про те, що він оскаржив постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження є безпідставними, оскільки як станом на день подання позивачем заяви в порядку ст. 383 КАС України, так і її розгляду, постанова державного виконавця від 23.01.2026 р. про закінчення виконавчого провадження - не скасована.
Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів апеляційної інстанції вважає зазначені в апеляційній скарзі доводи безпідставними, а висновки суду першої обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для скасування чи зміни оскаржуваної ухвали відсутні.
Суд апеляційної інстанції враховує, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків не спростовують, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними і трактуванні їх на власний розсуд.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, оскільки підстав для скасування ухвали суду першої інстанції колегія суддів не знаходить.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 травня 2026 року у справі № 260/10504/23 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя З. М. Матковська
судді О. М. Гінда
О. Б. Заверуха