ф
УХВАЛА
17 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 160/24816/25
адміністративне провадження № К/990/35365/26
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Шевцової Н.В., перевіривши касаційну скаргу Мозолевської сільської ради на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19.03.2026 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 01.07.2026 у справі №160/24816/25 за позовом Керівника Нікопольської окружної прокуратури Пашаєва Руслана Шахіновича в інтересах держави в особі Відділу освіти, сім`ї, молоді та спорту, культури та туризму Виконавчого комітету Мозолевської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, Міністерства культури України до Мозолевської сільської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
У серпні 2025 року до суду звернувся Керівник Нікопольської окружної прокуратури Пашаєв Руслан Шахінович в інтересах держави в особі Відділу освіти, сім`ї, молоді та спорту, культури та туризму виконавчого комітету Мозолевської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, Міністерства культури та стратегічних комунікацій України до Мозолевської сільської ради, в якому позивач просив:
- визнати протиправною бездіяльність Мозолевської сільської ради, яка полягає у не укладенні з відділом освіти, сім`ї, молоді та спорту, культури та туризму виконавчого комітету Мозолевської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області охоронного договору на об`єкт культурної спадщини - пам`ятку археології національного значення курган "Нечаєва-Гегелина могила" охоронний номер 040011-Н, що розташований на відстані 3,7 км на північний схід від східної околиці с. Лебединське (4 км від центру села), на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768;
- зобов`язати Мозолевську сільську раду протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з відділом освіти, сім`ї, молоді та спорту, культури та туризму виконавчого комітету Мозолевської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області охоронний договір на об`єкт культурної спадщини - пам`ятку археології національного значення курган "Нечаєва-Гегелина могила" охоронний номер 040011-Н, що розташований на відстані 3,7 км на північний схід від східної околиці с. Лебединське (4 км від центру села), на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19.03.2026, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 01.07.2026, позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Мозолевської сільської ради (код ЄДРПОУ 03315885), яка полягає у не укладенні з відділом освіти, сім`ї, молоді та спорту, культури та туризму виконавчого комітету Мозолевської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області (код ЄДРПОУ 41887496) охоронного договору на об`єкт культурної спадщини - пам`ятку археології національного значення курган «Нечаєва-Гегелина могила» охоронний номер 040011-Н, що розташований на відстані 3,7 км на північний схід від східної околиці с. Лебединське (4 км від центру села), на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768.
Зобов`язано Мозолевську сільську раду (код ЄДРПОУ 03315885) протягом одного місяця з дати набрання рішенням суду законної сили укласти з відділом освіти, сім`ї, молоді та спорту, культури та туризму виконавчого комітету Мозолевської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області (код ЄДРПОУ 41887496) охоронний договір на об`єкт культурної спадщини - пам`ятку археології національного значення курган «Нечаєва-Гегелина могила» охоронний номер 040011-Н, що розташований на відстані 3,7 км на північний схід від східної околиці с. Лебединське (4 км від центру села), на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1768.
На зазначені рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду представниця відповідача - адвокат Шашликова Т. Ф. подала касаційну скаргу, яку зареєстровано у Верховному Суді 28.07.2026.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, Верховний Суд зазначає наступне.
У касаційній скарзі скаржник зазначив, що вона подана на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
В обґрунтування наявності зазначеної підстави касаційного оскарження заявник зазначає, що суди першої і апеляційної інстанцій неправильно застосували положення частини другої статті 19 , частин 4, 5 статті 54, пункт 7 частини першої статті 92 Конституції України , частини 2 та 3 ст.326 Цивільного кодексу України, частини другої, пункту «г» частини четвертої статті 84 , частин першої, другої, п`ятої, шостої статті 17 , ч. 1 ст. 18, статей 23, 25 Закону України «Про охорону культурної спадщини» ( далі - Закон № 1805-ІІІ) , пункту 2, 12, 13, 14, 16, 18 Порядку укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1768 від 28.12.2001 (далі Порядок №1768) без врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21 (про те, що пам`ятки археології нерозривно пов`язані із земельними ділянками, на яких вони розташовані, а тому правовий режим земельної ділянки не може відрізнятися від правового режиму пам`ятки; пам`ятки археології та відповідні землі не можуть перебувати у приватній чи комунальній власності, вони є виключно державною власністю), постанові Верховного Суду від 16 вересня 2025 року справа № 420/8947/24 (про те, що охоронний договір відповідно до статті 23 Закону № 1805 III укладається власником (або уповноваженим ним органом) пам`ятки з органом охорони культурної спадщини. У випадку пам`ятки археології належним суб`єктом укладення охоронного договору є уповноважений державний орган, а не орган місцевого самоврядування за відсутності делегування повноважень від держави.
Зазначає, що помилкове визначення органу місцевого самоврядування стороною охоронного договору не узгоджується з положеннями статей 17 та 23 Закону № 1805 ІІІ ) та у постановах Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 826/4605/16, від 08 травня 2024 року справа № 240/17530/23, від 20 січня 2025 року справа № 120/10793/22 (про те, що обов`язок укладення охоронного договору покладається на юридичних або фізичних осіб, у власності чи користуванні яких перебуває об`єкт культурної спадщини, і саме вони повинні укласти договір встановленого зразка з відповідним органом охорони культурної спадщини), від 18 червня 2024 року у справі № 922/1976/22 (про те, що стаття 17 Закону № 1805-III гарантує виключне право державної власності на пам`ятки археології, а відчуження з державної власності земельних ділянок, на яких вони розташовані, унеможливлює реалізацію державою права користування і розпорядження такими об`єктами).
Так, скаржник вважає, що суди першої та апеляційної інстанції в порушення конституційних норм про те, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а правовий режим власності має визначатися виключно законами України, а також положення цивільного законодавства про те, що від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідно органи державної влади, управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами, за відсутності у Мозолевської сільської ради делегованих повноважень від власника пам`ятки археології - держави на укладення охоронного договору пам`ятки археології, не застосувавши норми закону про правовий режим земельної ділянки, на якій розташована пам`ятка археології, та неправильно застосував положення статей 17 та 23 Закону № 1805-ІІІ про те, що обов`язок укладення охоронного договору покладається саме на власника або законного користувача пам`ятки або уповноважений ним орган, яким Відповідач не є, прийшли до помилкового висновку про що відповідач - Мозолевська сільська рада, як користувач пам`ятки, у силу вимог п.16 Постанови КМУ №1768 від 28.12.2001 та п. 7 паспорту пам`ятку археології має законодавчо визначені повноваження з укладення охоронного договору на пам`ятку археології.
Саме в цій частині, на думку скаржника, апеляційний суд застосував частину 2 статті 19 , частини 4, 5 ст. 54, пункт 7 частини першої статті 92 Конституції України частину 2, пункт «г» частини четвертої статті 84, частини 2 та 3 ст.326 Цивільного кодексу України, частин першої, другої, п`ятої, шостої статті 17 , ч.1 статті 18 статті 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини» , пункти 2, 12, 13, 14, 16, 18 Порядку укладення охоронних договорів на пам`ятки культурної спадщини, щойно виявлені об`єкти культурної спадщини чи їх частини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1768 від 28.12.2001 без урахування правових висновків Верховного Суду, зокрема у постановах від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, від 16 вересня 2025 року справа № 420/8947/24, від 13 грудня 2018 року у справі № 826/4605/16, від 08 травня 2024 року справа № 240/17530/23, від 20 січня 2025 року справа № 120/10793/22 , від 18 червня 2024 року у справі № 922/1976/22.
Скаржник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2024 року у справі № 927/1206/21, Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 826/4605/16, від 8 травня 2024 року у справі № 240/17530/23, від 18 червня 2024 року у справі № 922/1976/22, від 20 січня 2025 року у справі № 120/10793/22 та від 16 вересня 2025 року у справі № 420/8947/24.
Водночас скаржник, навівши окремі висновки із зазначених постанов, не обґрунтовує подібності правовідносин у цих справах із правовідносинами у справі, що переглядається.
Верховний Суд зазначає, що цитування уривків з постанови Верховного Суду, не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Суд вважає, що підстави касаційного оскарження викладаються в касаційній скарзі з вказівкою (наведенням) конкретних висновків суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які застосовані цим судом при прийнятті відповідного висновку. Скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було неправильно застосовано, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися.
Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права.
Таким чином, межі касаційного перегляду судових рішень обмежено підставами, на яких подається касаційна скарга, викладеними скаржником, та зазначеними в ухвалі суду підставами для відкриття касаційного провадження.
Пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України встановлено, що касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, зокрема якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Враховуючи приписи пункту 4 частини п`ятої статті 332 КАС України, та не викладення скаржником підстав для касаційного оскарження судових рішень у даній справі, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а тому касаційну скаргу необхідно повернути особі, яка її подала.
Керуючись статтею 248, пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України,
УХВАЛИВ:
Повернути касаційну скаргу Мозолевської сільської ради на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19.03.2026 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 01.07.2026 у справі №160/24816/25 за позовом Керівника Нікопольської окружної прокуратури Пашаєва Руслана Шахіновича в інтересах держави в особі Відділу освіти, сім`ї, молоді та спорту, культури та туризму Виконавчого комітету Мозолевської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, Міністерства культури України до Мозолевської сільської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії.
Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та не може бути оскаржена
Суддя-доповідач Н.В. Шевцова