ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Справа № 750/5147/26 Суддя (судді) першої інстанції: Б. Крапивний
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 серпня 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Ключковича В.Ю.
Суддів: Кузьмишиної О.М., Осіпової О.О.,
при секретарі судового засідання Кузьмук Б.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, скасування постанови про накладення адміністративного стягнення,-
В С Т А Н О В И В:
У травні 2026 року ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби в Чернігівській області, в якому просить:
- скасувати постанову серії ПН МЧГ № 002018 від 1 квітня 2026 року про притягнення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 203 КУпАП та накладення стягнення у виді штрафу у сумі 3 570,00 гривень, провадження у справі про адміністративне правопорушення закрити;
- визнати протиправним та скасувати рішення головного спеціаліста Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Галепи О.М. про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства № 740113[телефон приховано] від 31 березня 2026 року щодо повернення до країни походження або третьої країни громадянина Еквадору ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позовні вимоги обґрунтувано тим, що громадянин Еквадору ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) на законних підставах проживає в Україні. Рішенням головного спеціаліста Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Галепи О.М. про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства № 740113[телефон приховано] від 31 березня 2026 року вирішено: примусово повернути до країни походження або третьої країни ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) та зобов`язано його покинути територію України у термін до 29 квітня 2026 року. 31 березня 2026 року головним спеціалістом Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Галепою О.М. складено протокол серії ПР МЧГ № 002032 про адміністративне правопорушення, передбачене частиною 2 статті 203 КУпАП, стосовно ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ). Зі змісту протоколу про адміністративне правопорушення вбачається, що позивач порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме: проживав на території України за недійсними документом (посвідка на тимчасове проживання № НОМЕР_1 відкликана з 12 лютого 2026 року), тобто без своєчасного виїзду з України впродовж 7 діб, з 19 лютого 2026 року. Згідно з постановою про накладення адміністративного стягнення серії ПН МЧГ № 002018 від 1 квітня 2026 року позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3570 грн. При цьому відповідачем не враховано, що ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) не був ознайомлений з рішенням про відкликання його посвідки на тимчасове проживання та з 19 лютого 2026 року проходить військову службу за контрактом у Збройних Силах України у Військовій частині НОМЕР_2 , що надає йому право на законне перебування в Україні.
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 травня 2026 року позов ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, скасування постанови про накладення адміністративного стягнення задоволено повністю.
Визнано протиправним і скасовано рішення Управління Державної міграційної служби в Чернігівській області про примусове повернення ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , до країни походження або третьої країни № 740113[телефон приховано] від 31.03.2026.
Скасовано постанову Управління Державної міграційної служби в Чернігівській області про накладення адміністративного стягнення серії ПН МЧГ № 002018 від 01.04.2026 про притягнення ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 КУпАП.
Закрито провадження в справі про притягнення ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 КУпАП у зв`язку з відсутністю в його діях події та складу адміністративного правопорушення.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 8000 грн.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) судовий збір в розмірі 665 грн 60 коп.
Суд дійшов висновку про те, що при прийнятті оскаржуваного рішення про примусове повернення іноземця ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) до країни походження або третьої країни № 740113[телефон приховано] від 31 березня 2026 року посадовими особами Управління проігноровано наявність законних підстав для перебування останнього на території України відповідно до ч. 19 ст. 4 Закону (у редакції від 16.01.2026, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), про що позивач зазначав безпосередньо під час складання цього рішення; не отримання Управлінням інформації на запити в день їх надсилання, здійснені з метою перевірки доводів позивача про проходження ним військової служби, не може слугувати доказом відсутності законних підстав перебування позивача на території України, а свідчить про неналежну перевірку органом державної влади законності підстав перебування іноземця на території України.
Також суд вказав про те, що оскаржувану постанову серії ПН МЧГ № 002018 від 1 квітня 2026 року про притягнення ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 203 КУпАП прийнято без урахування усіх обставин, що мають значення для її прийняття, тобто необґрунтовано. Зважаючи, що з 19 лютого 2026 року, після укладення контракту про проходження військової служби в Збройних Силах України, позивач вважається таким, який перебуває на території України на законних підставах; протокол про адміністративне правопорушення, за наслідками розгляду якого прийнято оскаржувану постанову від 1 квітня 2026 року про притягнення ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 203 КУпАП, складено з порушенням права останнього на перекладача, у зв`язку з чим протокол про адміністративне правопорушення є недопустимим доказом його проживання на території України за недійсними документами, а отже в діях ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) відсутні подія та склад адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 203 КУпАП, тому оскаржувану постанову суд скасував, а провадження по справі про адміністративне правопорушення закрив на підставі п. 1 ч. 1 статті 247 КУпАП.
Щодо судових витрат, виходячи з критерію розумності, пропорційності, співмірності розподілу витрат на професійну правничу допомогу та те, що заявлена сума до відшкодування витрат на правничу професійну допомогу є неспівмірною з вимогами, які заявлені у позові, суд вважав, що розмір вказаних витрат має бути зменшений до 8000 грн. Також на користь позивача з відповідача стягнуто судовий збір у розмірі 665 грн 60 коп.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, представник Управління Державної міграційної служби в Чернігівській області звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 18.05.2026 у справі № 750/5147/26 скасувати повністю та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити повністю; справу розглядати в судовому засіданні за участю представника УДМС у Чернігівській області.
Доводи апеляційної скарги наступні:
- рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 18.05.2026 у даній справі прийняте з неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи; з невідповідністю висновків обставинам справи; з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору по суті;
- при прийнятті рішення суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме частину дев`ятнадцяту статті 4 Закону № 3773-VI, частини другу та четверту статті 21-1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII, пункти 2, 4, 17 Положення про проходження військової служби у Збройних Силах України іноземцями та особами без громадянства, затвердженого Указом Президента України від 10.06.2016 № 248/2016, пункт 65 та абзац 1 пункту 68 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04. 2018 № 322;
- суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, а саме в порушення частини третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України неналежним чином дослідив докази та встановив обставини справи, та при розподілі судових витрат не дотримався вимог частини четвертої статті 134 КАС України щодо необхідності подання учасником справи для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом;
- суд першої інстанції не надав належної оцінки тому, що позивач, який є іноземцем, під час доставлення до УДМС у Чернігівській області співробітниками Управління Служби безпеки України в Чернігівській області не мав при собі жодного документа на підтвердження законних підстав перебування в Україні у зв`язку з проходженням військової служби за контрактом;
- судом першої інстанції фактично перекладено на орган державної влади вину за бездіяльність позивача, який перебував поза межами розташування названої ним військової частини, не маючи при собі військово-облікового документа, що є підтвердженням законного перебування в Україні його як іноземця;
- судом першої інстанції не враховано, що наведена вище частина дев`ятнадцята статті 4 Закону № 3773-VI передбачає наявність законних підстав для тимчасового проживання на території України для іноземців, які уклали контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України саме в установленому порядку; необхідною умовою перебування в Україні на законних підставах є не лише наявність в іноземця контракту про проходження військової служби, але й укладення такого контракту в порядку, встановленому законодавством;
- однією з обов`язкових умов прийняття на військову службу за контрактом іноземця відповідно до законодавства є його перебування на законних підставах на території України; до позовної заяви додана копія контракту про проходження позивачем військової служби від 19.02.2026, проте станом на вказану дату позивач перебував в Україні без законних підстав, оскільки видана йому посвідка на тимчасове проживання була відкликана 12.02.2026;
- позивач не відповідає встановленим законодавством умовами прийняття на військову службу за контрактом іноземця, а саме щодо перебування на території України на законних підставах;
- судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги, що перебування позивача на території України без законних підстав на момент укладення ним контракту про проходження військової служби є обставиною, яка підтверджується матеріалами справи та свідчить про укладення ним зазначеного контракту з порушенням порядку, встановленого законодавством;
- відсутність доказів розірвання контракту чи звільнення позивача з військової служби, на чому наголошує суд першої інстанції, не свідчить про укладення контракту в установленому законодавством порядку;
- позивач після відкликання посвідки не мав підстав для перебування в Україні, що виключає можливість укладення ним контракту про проходження військової служби, натомість він має чітко визначений обов`язок виїхати за межі України в семиденний строк з дня отримання копії рішення про відкликання посвідки, що ним не було виконано;
- доданими скріншотами із системи електронного документообігу «Мегаполіс» підтверджується, що копія рішення про відкликання посвідки на тимчасове проживання в день його прийняття (12.02.2026) була надіслана на адресу особистої електронної пошти позивача, що свідчить про дотримання УДМС у Чернігівській області вимог пункту 65 Порядку; у позовній заяві позивач підтвердив надходження копії рішення про відкликання посвідки на його особисту електронну пошту, зазначивши, що не ознайомився з рішенням у зв`язку з його потраплянням до «спаму»; висновок суду першої інстанції стосовно ігнорування посадовими особами УДМС у Чернігівській області доводів позивача щодо не отримання ним копії рішення про відкликання посвідки є безпідставним;
- самі лише твердження іноземця про його законне перебування в Україні, без належного документального підтвердження, не є обставиною, яка перешкоджає притягненню його до адміністративної відповідальності та прийняттю рішення про примусове повернення через ймовірність отримання відповідей на запити у подальшому;
- позивач усвідомлював, які рішення приймаються стосовно нього, а його власні пояснення щодо проходження військової служби, відображені та засвідчені його підписом у протоколі про адміністративне правопорушення, повністю відповідають змісту поданої ним позовної заяви, що свідчить про надання йому послуг перекладача на належному рівні; висновки суду першої інстанції щодо відсутності доказів володіння перекладачем мовою позивача на достатньому рівні є необґрунтованими та спростовуються вищевикладеним;
- позивачем не надано детального опису робіт (наданих послуг), виконаних його представником; судом першої інстанції при вирішенні питання розподілу судових витрат безпідставно визначено суму витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача, в розмірі 8000 грн; судом першої інстанції безпідставно стягнуто з відповідача в повному обсязі надмірно сплачену позивачем суму судового збору за подання позовної заяви;
- рішення суду першої інстанції не є таким, що ґрунтується на засадах верховенства права, не є законним і обґрунтованим, оскільки прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права та не відповідає засадам адміністративного судочинства, визначеним КАС України, а відтак підлягає скасуванню судом апеляційної інстанції, а у справі має бути прийнято нове правосудне рішення.
Ухвалами колегії Шостого апеляційного адміністративного суду від 9 липня 2026 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні.
28 липня 2026 року позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, яким просить апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 18 травня 2026 року по справі № 750/5147/26 без змін; стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати пов`язані із розглядом даної справи у Шостому апеляційному адміністративному суді.
4 серпня 2026 року відповідачем подано заперечення, у яких просить у задоволенні вимог позивача щодо стягнення з відповідача судових витрат на представництво інтересів позивача в суді апеляційної інстанції відмовити повністю.
11 та 12 серпня 2026 року сторонами подано клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла до наступних висновків.
Відповідно до фактичних обставин справи, 31 березня 2026 року головним спеціалістом Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Галепою О.М. прийнято рішення № 740113[телефон приховано], згідно з яким громадянина Еквадору ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни та зобов`язано останнього покинути територію України у строк до 29 квітня 2026 року.
Таке рішення обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) незаконно проживав на території України, оскільки 12 лютого 2026 року Управлінням прийнято рішення № 740112000007172 про відкликання його посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_1 .
У рішенні також зазначено пояснення ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), згідно з якими він не був ознайомлений зі вказаним рішенням, яке потрапило до спаму його електронної пошти, а з 19 лютого 2026 року він проходив військову службу в Збройних Силах України; підтверджуючих документів останній не надав.
31 березня 2026 року головним спеціалістом Управління Галепою О.М. стосовно ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МЧГ № 002032 за частиною 2 статті 203 КУпАП, в якому останній надав пояснення, що з 19 лютого 2026 року проходив військову службу в Збройних Силах України; підтверджуючих документів останній не надав.
Протокол розглянуто 1 квітня 2026 року першим заступником начальника Управління Кран Ю.О. та за наслідками його розгляду винесено постанову про накладення адміністративного стягнення серії ПН МЧГ № 002018, згідно з якою ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 203 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 3 570 грн.
Згідно з постановою серії ПН МЧГ № 002018 громадянин Еквадору ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме проживав на території України за недійсними документом (посвідка на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , відкликана з 12 лютого 2026 року), тобто без своєчасного виїзду з України впродовж 7 діб, з 19 лютого 2026 року, що є порушенням ч.ч. 1, 3 ст. 3, статті 9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та п. 68 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 322.
Вважаючи наведені рішення міграційної служби протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Надаючи оцінку зазначеним обставинам справи, колегія суддів враховує наступне.
Щодо притягнення до адміністративної відповідальності
Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх виїзду з України.
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.
Відповідно до частини 19 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» у редакції від 16 січня 2026 року іноземці та особи без громадянства, які в установленому порядку уклали контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту, Національній гвардії України, вважаються такими, які на законних підставах тимчасово проживають на території України, на період дії контракту про проходження військової служби у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту, Національній гвардії України та протягом трьох місяців після його припинення (розірвання).
Тимчасове проживання на території України таких іноземців та осіб без громадянства підтверджується військово-обліковим документом (службовим посвідченням) військовослужбовців, форма, порядок оформлення (створення) та видачі якого визначаються відповідно Міністерством оборони України та Міністерством внутрішніх справ України.
Як вбачається з матеріалів справи, з 19 лютого 2026 року законною підставою перебування позивача на території України слугував контракт про проходження іноземцями та особами без громадянства військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу з Міністерством оборони України.
Відповідно до довідки Військової частини НОМЕР_2 форми 5 від 31 березня 2026 року № 563/1040 солдат ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) перебуває на військовій службі за контрактом у вказаній військовій частині з 20 лютого 2026 року. Останнім укладено 19 лютого 2026 року контракт про проходження іноземцями та особами без громадянства військової служби у Збройних Сил України на посадах осіб рядового складу з Військовою частиною НОМЕР_2 .
Оскаржувані у справі рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни № 740113[телефон приховано] від 31 березня 2026 року та постанова про накладення адміністративного стягнення серії ПН МЧГ № 002018 від 1 квітня 2026 року стосовно ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) прийняті відповідачем у зв`язку з незаконним перебуванням останнього на території України у період з 19 лютого 2026 року до 31 березня 2026 року.
Відповідно до частини 2 статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, порушення якої інкримінується позивачу, перевищення іноземцем або особою без громадянства встановленого строку перебування в Україні більш як на 30 днів, а так само проживання на території України без документів на право проживання (перебування) в Україні, за недійсними документами чи документами, термін дії яких закінчився тягнуть за собою накладення штрафу від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Як встановлено судом, громадянин Еквадору ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) документований посвідкою на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , яка відкликана з 12 лютого 2026 року та позивачу надано 7 діб для виїзду з України.
Відповідно до абзацу 1 пункту 68 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 322 іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки, повинні здати посвідку, зняти з реєстрації місце проживання та виїхати за межі України в семиденний строк з дня отримання копії такого рішення.
Вказане рішення отримано позивачем 12 лютого 2026 року засобами електронної пошти, що останнім не заперечується.
Таким чином, у строк до 18 лютого 2026 року включно позивач мав обов`язок виїхати за межі України.
Відповідно до статті 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Згідно частини першої статті 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, іншими документами.
Частиною першою статті 280 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до статті 252 Кодексу України про адміністративні правопорушення орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
Зі змісту частини першої статті 268 Кодексу України про адміністративні правопорушення слідує, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі.
Відповідно до частини другої статті 279 Кодексу України про адміністративні правопорушення головуючий на засіданні колегіального органу або посадова особа, що розглядає справу, оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз`яснює особам, які беруть участь у розгляді справи, їх права і обов`язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і вирішуються клопотання.
Досліджені апеляційним судом обставини справи у контексті їх нормативного регулювання свідчать про те, що станом на дату прийняття відповідачем рішення про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, останній перебував на території України на законних підставах з підстав укладення контракту на проходження військової служби, та вказані обставини повідомлялись відповідачу.
Як зазначає відповідач, з метою з`ясування щодо проходження позивачем військової служби ним направлялись запити до Міністерства оборони України та до командира Військової частини НОМЕР_2 , однак відповіді не отримано.
Наведене свідчить про те, що відповідач не володів іншими/протилежними відомостями про проходження позивачем військової служби, аніж надані останнім.
Колегією суддів враховано висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні від 20.10.2011 р. по справі «Рисовський проти України», в якому ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків.
Судом встановлено, що згідно з листом тимчасово виконуючого обов`язки командира Військової частини НОМЕР_2 на запити відповідача було підтверджено, що солдат ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 з 20 лютого 2026 року. Військовою частиною НОМЕР_2 додано копію контракту від 19 лютого 2026 року про проходження позивачем військової служби в Збройних Силах України, копію витягу із наказу командира Військової частини НОМЕР_2 від 20 лютого 2026 року № 49 ДСК щодо зарахування позивача до списків особового складу військової частини.
На підставі викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для скасування оскаржуваної постанови та закриття провадження по справі у зв`язку з відсутністю в діях позивача події та складу адміністративного правопорушення.
Разом з тим, колегія суддів вбачає підстави для зміни мотивувальної частини рішення суду у вказаній частині позовних вимог, оскільки позивач підтверджував отримання рішення про відкликання його посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_1 у день його прийняття засобами електронної пошти.
Щодо залучення перекладача, колегія суддів враховує пояснення апелянта про те, що залучення Пащенка Д.І. як перекладача з мови, якою володіє позивач, було ініційовано самим позивачем, що підтверджується змістом протоколу про адміністративне правопорушення серії ПР МЧГ № 002032 від 31.03.2026 та рішення про примусове повернення. Також, як вбачається з долученого до позовної заяви договору № 29/04/26 від 29.04.2026 про надання правової (професійної правничої) допомоги, він був укладений у присутності перекладача Пащенка Д.І.
Таким чином, висновки суду першої інстанції щодо відсутності доказів володіння перекладачем мовою позивача на достатньому рівні судова колегія не погоджує, а рішення суду підлягає зміні у мотивувальній частині.
Доводи апелянта щодо доставлення позивача до УДМС у Чернігівській області співробітниками Управління Служби безпеки України в Чернігівській області без наявного при собі документу на підтвердження законних підстав перебування в Україні у зв`язку з проходженням військової служби за контрактом колегія суддів оцінює критично, оскільки вказані обставини підлягали з`ясуванню відповідачем, та, як з`ясовано вище, підтверджені документально.
Заперечення апелянта щодо законності укладення позивачем вищезгаданого контракту на проходження військової служби судова колегія відхиляє, оскільки такі не покладені в основу оскаржуваної постанови, та не досліджувались відповідачем.
Суд зауважує, що суб`єкт владних повноважень не може обґрунтовувати правомірність рішення, що оскаржується, іншими обставинами, ніж ті, що зазначені безпосередньо в рішенні, що оскаржується. За іншого підходу суб`єкт владних повноважень міг би самостійно та довільно змінювати (доповнювати) обґрунтування своїх дій (рішень) після їх вчинення (ухвалення), що не сумісне з принципами правової визначеності та належного урядування, які є фундаментальними для правової держави.
Правомірність індивідуального акта суб`єкта владних повноважень оцінюється виходячи з тих підстав, які прямо зазначені у ньому на момент його прийняття. Відтак суб`єкт владних повноважень не вправі вже на стадії судового оскарження фактично змінювати первісну мотивацію своїх рішень, доповнюючи її новими обставинами, які не були покладені в основу спірних актів.
Положеннями частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено презумпцію неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, згідно якої в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування у спорі покладено на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Водночас суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття рішень, що містять невмотивовані висновки або обґрунтовані загальними фразами, а не конкретними аргументами, що повинні містити відповідь на ключові питання, за яких виник спір. Тому негативне для особи рішення повинно бути належним чином вмотивоване.
Колегія суддів також враховує відсутність доказів розірвання контракту/визнання його недійсним/нечинним або звільнення позивача з військової служби станом на дату прийняття оспорюваних рішень відповідачем.
Щодо примусового повернення до країни походження або третьої країни
Згідно з частиною 3 статті 9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Відповідно до частини 1 статті 15 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» в`їзд в Україну та виїзд іноземців та осіб без громадянства з України здійснюється за паспортним документом за наявності відповідної візи, якщо інший порядок в`їзду та виїзду не встановлено законодавством чи міжнародним договором України. За правилами частин 1, 2 статті 16 цього Закону, реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в`їжджають в Україну, здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України органами охорони державного кордону. Відмітка про реєстрацію іноземця або особи без громадянства в паспортному документі та/або імміграційній картці або інших передбачених законодавством України документах дійсна на всій території України незалежно від місця перебування чи проживання іноземця або особи без громадянства на території України.
Приписами частини 1 статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
З наведеного вбачається, що у випадку вчинення іноземцем дій, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, орган Служби безпеки України або орган охорони державного кордону має право прийняти рішення про примусове повернення такого іноземця в країну походження або третю країну. При цьому строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Зі змісту фактичних обставин справи встановлено, що рішення про примусове повернення в країну походження або третю країну відносно позивача мотивовано тим, що останній незаконно проживав на території України, оскільки 12 лютого 2026 року відповідачем прийнято рішення № 740112000007172 про відкликання його посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_1 .
Колегія суддів зауважує, що означені відповідачем підстави прийняття спірного рішення не передбачені приписами частини 1 статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Зокрема, жодних посилань на порушення позивачем законодавства України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або вчинення дій, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або необхідність прийняття такого рішення для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України, відповідачем не наведено.
Враховуючи наведене колегія суддів погоджується з висновком суду, що рішення Управління Державної міграційної служби в Чернігівській області про примусове повернення ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , до країни походження або третьої країни № 740113[телефон приховано] від 31 березня 2026 року є протиправним та підлягає скасуванню.
Разом з тим, суд першої інстанції помилково ототожнив законність перебування позивача на території України як доказ протиправності рішення примусове повернення №740113[телефон приховано], відтак рішення суду в такій частині позовних вимог підлягає зміні у мотивувальній частині.
Судова колегія також акцентує увагу на наступному.
Приписами статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року та статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Конституційний Суд України зазначав, що встановлення обмежень прав і свобод людини і громадянина є допустимим виключно за умови, що таке обмеження є домірним (пропорційним) та суспільно необхідним (друге речення абзацу шостого підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 жовтня 2009 року № 26-рп/2009); обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016).
Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Цей обов`язок витікає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Суб`єкт владних повноважень під час виконання своїх функцій повинен дотримуватися конституційних гарантій прав іноземців (стаття 26 Конституції України).
Відповідно до частини 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Колегія суддів акцентує увагу на тому, що процесуальний обов`язок, передбачений частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, щодо доказування правомірності винесених рішень, відповідачем не виконаний.
Щодо розподілу судових витрат у суді першої інстанції
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних із розглядом справи, до адміністративного позову представником позивача додано договір 29/04/26 про надання правової (професійної правничої) допомоги від 29 квітня 2026 року, предметом якого є збирання доказів, складання та подання адміністративного позову про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, скасування постанови про накладення адміністративного стягнення; представництво позивача в суді. Вартість послуг за договором узгоджено сторонами в розмірі 36 800 грн.
Згідно з платіжною інструкцією АТ «Укрсиббанк» від 29 квітня 2026 року ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) сплатив за надання правової допомоги 36 800 грн.
У скарзі апелянт наголосив на тому, що позивачем не надано детального опису робіт (наданих послуг), виконаних його представником.
Відповідно до частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Надаючи оцінку таким доводам апелянта колегія суддів зауважує, що розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі та не залежить від обсягу послуг і часу, витраченого представником позивача, а отже є визначеним, а тому не потребує визначення з урахуванням положень частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України.
Вказані висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 10 листопада 2022 року у справі №640/24023/21.
Щодо розміру сплаченого судового збору
Апелянт наголошує на тому, що судом першої інстанції безпідставно стягнуто в повному обсязі надмірно сплачену позивачем суму судового збору (665,60 грн) за подання позовної заяви, яка була подана в електронній формі через підсистему «Електронний суд», що є підставою для застосування коефіцієнту 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про судовий збір».
Так, позивачем оскаржено постанову про притягнення до адміністративної відповідальності.
Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені положеннями Закону України "Про судовий збір" від 08 липня 2011 року №3674-VІ, який набрав чинності з 01 листопада 2011 року.
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення, судовий збір становить 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
При цьому, ч. 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" передбачено, що при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Як вбачається з матеріалів справи, адміністративний позов подано в електронній формі через підсистему "Електронний суд", у зв`язку з чим ставка судового збору обчислюється із застосуванням коефіцієнта 0,8.
Законом України "Про Державний бюджет України на 2026 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлено на 2026 рік у розмірі 3 328, 00 грн.
Таким чином, позивач повинен сплатити судовий збір у розмірі 532,48 грн (3328,00*0,2*0,8).
Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.
Відповідно до положень частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відтак, сума належного до сплати позивачем судового збору у розмірі 532,48 грн підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, а рішення суду підлягає зміні в частині розподілу судових витрат.
Статтею 7 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VI «Про судовий збір» визначено підстави повернення сплаченого судового збору.
Повернення сплаченого судового збору здійснюється відповідно до Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 №787, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.09.2013 № 1650/24182 зі змінами (далі - Порядок № 787).
Згідно з пунктом 5 Порядку № 787 повернення (перерахування) помилково або надміру зарахованих до бюджету або повернення на єдиний рахунок (у разі його використання) податків, зборів, пені, платежів та інших доходів бюджетів, або перерахування між видами доходів і бюджетів коштів, помилково та/або надміру зарахованих до відповідних бюджетів через єдиний рахунок, здійснюється за поданням (висновком, повідомленням) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, а при поверненні судового збору (крім помилково зарахованого) - за судовим рішенням, яке набрало законної сили.
У разі повернення (перерахування) помилково або надміру зарахованих до бюджету зборів, платежів та інших доходів бюджетів (крім зборів та платежів, контроль за справлянням яких покладено на органи ДПС та органи Держмитслужби) орган, що контролює справляння надходжень бюджету, засобами системи Казначейства формує подання в електронній формі згідно з додатком 1 до цього Порядку та подає його до відповідного головного управління Казначейства за місцем зарахування платежу до бюджету, Казначейства.
Для повернення надміру сплаченого судового збору у розмірі 133,12 грн позивачу необхідно звернутись до суду, на рахунок якого перерахований судовий збір із відповідною заявою.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити судове рішення.
Відповідно до частини 4 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що апелянт в апеляційній скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позовних вимог, то таку слід задовольнити частково.
Щодо розподілу судових витрат у суді апеляційної інстанції
Як вбачається зі змісту відзиву на апеляційну скаргу, позивач вказав про те, що попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат пов`язаних із розглядом даної справи у Шостому апеляційному адміністративному суді складається з витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 17 250,00 грн. У прохальній частині такого відзиву позивач просить стягнути з відповідача понесені судові витрати пов`язані із розглядом даної справи у апеляційному суді без визначення конкретної суми.
Відповідно до частини 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Керуючись твердженнями позивача про попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, колегія суддів трактує такі як подання заяви про намір, відповідно підстави для їх розподілу наразі відсутні.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 травня 2026 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Змінити розподіл судових витрат зі сплати судового збору, понесених у суді першої інстанції та стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) судовий збір в розмірі 532,48 грн (п`ятсот тридцять дві гривні сорок вісім копійок).
У іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 травня 2026 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені статтями 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович
Судді: О.М. Кузьмишина
О.О. Осіпова