ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
8-й під`їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня [телефон приховано], тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
_______________________________________________________________________
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"21" серпня 2026 р. м. Харків Справа № 922/4161/24 (922/2025/26)
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Аюпової Р.М.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Фізичної особи - підприємця Корякіна Дмитра Вадимовича ( АДРЕСА_1 );
до Арбітражного керуючого Паркулаба Володимира Григоровича ( АДРЕСА_2 ),
про стягнення коштів у розмірі 43 802, 98 грн
без виклику учасників справи
ВСТАНОВИВ:
Позивач - Фізична особа - підприємець Корякін Дмитро Вадимович, с. Казанка, звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до відповідача - Арбітражного керуючого Паркулаба Володимира Григоровича, м. Харків, про стягнення збитків у розмірі 43 802, 98 грн.
Згідно протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 05.06.2026 визначено склад суду щодо позовної заяви в межах справи про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Дергачівська фабрика гофрокартону", визначено підстави передачі ч. 2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства, де Аюпова Р.М. - головуючий суддя.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 11.06.2026 прийнято матеріали позовної заяви до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/4161/24 (922/2025/26). Розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) сторін, за наявними у справі доказами. Встановлено відповідачу, згідно зі ст. 250, 251 ГПК України, строк 15 календарних днів з дня вручення даної ухвали для подання відзиву та заяви із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з доказами їхнього надсилання (надання) позивачу.
23.06.2026 відповідач надав відзив на позов (вх. № 15203), в якому заперечуючи проти заявлених позовних вимог, вказує, що обов`язок з передачі документів виконано шляхом їх направлення позивачу поштовим зв`язком, а ризик втрати поштового відправлення покладається на оператора поштового зв`язку; що відсутній повний склад цивільного правопорушення, необхідний для стягнення збитків; що заявлений розмір збитків (номінальна вартість дебіторської заборгованості) не відповідає правовій природі збитків, оскільки позивачем не доведено реальної платоспроможності жодного з контрагентів та реальної можливості стягнення заборгованості, тоді як за придбаний лот фактично сплачено лише 10 891,64 грн; що посилання на ст. 87 Кодексу України з процедур банкрутства є недоречним, оскільки предметом позову є збитки, а не пеня; що акт перевірки Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції не має преюдиціального значення для вирішення спору.
29.06.2026 позивач надав до суду відповідь на відзив (вх. № 15748), в якій вважає позовні вимоги обґрунтованими та просить суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
05.08.2026 відповідач надав до суду клопотання про розгляд даного спору в порядку загального позовного провадження (вх. № 19083), в обґрунтування якого зазначив, що дана справа потребує детального розгляду спору по суті та з`ясування всіх обставин. Справа стосується професійної (цивільно-правової) відповідальності арбітражного керуючого - особи, яка здійснює свої повноваження на підставі ухвали господарського суду в інтересах усіх кредиторів та боржника у справі про банкрутство. Задоволення позову напряму впливає на професійну репутацію та подальшу можливість здійснення відповідачем діяльності арбітражного керуючого, а також може вплинути на хід і результати справи про банкрутство № 922/4161/24, у межах якої відповідач виконує свої повноваження. Наведене, на думку відповідача, свідчить про значення цієї справи, яке виходить за межі звичайного майнового спору незначної складності.
05.08.2026 позивач надав до суду заперечення на клопотання відповідача про розгляд даного спору за правилами загального позовного провадження (вх. № 19136).
Дослідивши матеріали справи та подане відповідачем клопотання про розгляд даного спору за правилами загального позовного провадження, суд не вбачає підстав для його задоволення, з огляду на таке.
За приписами ст. 42 ГПК України - учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
Ст. 7 КУзПБ унормовано, що заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.
За приписами ст. 250 ГПК України - якщо відповідач в установлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача постановляє ухвалу про:
1) залишення заяви відповідача без задоволення;
2) розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну
засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.
Якщо відповідач не подасть у встановлений судом строк такі заперечення, він має право ініціювати перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження лише у випадку, якщо доведе, що пропустив строк з поважних причин.
Так, ухвалою Господарського суду Харківської області від 11 червня 2026 року у справі № 922/4161/24(922/2025/26), відповідачу, згідно зі ст. 250, 251 ГПК України, встановлено строк 15 календарних днів з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву та заяви із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з доказами їхнього надсилання (надання) позивачу.
Згідно ст. 118 ГПК України - право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Ч. 2 ст. 119 ГПК України передбачено, що встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, або з ініціативи суду.
Натомість, відповідач звернувся до суду із відповідним клопотанням лише 05.08.2026.
Відтак, відповідач втратив право на подання до суду заяви із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, оскільки закінчився призначений судом строк для її подачі, і відповідач не довів, що пропустив такий строк з поважних причин. До закінчення цього строку заяви про його продовження відповідач не подавав. Відповідач також не заявив будь-якого клопотання, спрямованого на усунення наслідків пропуску строку, та не навів причин несвоєчасного подання клопотання.
За таких обставин клопотання відповідача про розгляд даного спору за правилами загального позовного провадження (вх. № 19083), підлягає залишенню судом без розгляду.
Отже, матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.
Відповідно до ч. 5 ст. 252 ГПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.
Ч. 4 ст. 240 ГПК України передбачено, що у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Відповідно до протоколу про результати аукціону № BRD001-UA-20250828-31801 від 12.09.2025 позивач визнаний переможцем аукціону з продажу права вимоги дебіторської заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю «Дергачівська фабрика гофрокартону» (далі - боржник) до вісімнадцяти контрагентів на загальну (номінальну, облікову) суму 43 802, 98 грн, запропонувавши найвищу ціну - 10 891, 64 грн.
19.09.2025 сторонами підписано акт про придбання майна на аукціоні, згідно з яким на момент його підписання ціну придбаного майна позивачем сплачено повністю. Того ж дня позивач звернувся до відповідача з письмовою вимогою відступити придбане право вимоги та передати документи, які засвідчують права, що передаються.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 24.11.2025 у справі № 922/4161/24 відповідача зобов`язано передати позивачу документи, які засвідчують передані (відступлені) права, та іншу пов`язану з ними інформацію.
Як вказує позивач, завертаючись до суду з даним позовом, на даний час вказана ухвала відповідачем не виконана; доказів фактичного отримання позивачем документів, що засвідчують перехід права вимоги, матеріали справи не містять.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним вище обставинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Аналогічний за змістом обов`язок випливає з ч. 1 ст. 87 КУзПБ, згідно з якою придбане на аукціоні майнове право передається, а право вимоги відступається покупцю після повної сплати запропонованої ним ціни.
Верховний Суд у постанові від 29.03.2023 у справі № 926/4807-б/21 зазначив, що договір про відступлення права вимоги є реальним договором, тому право вимоги виникає і може бути визнано судом лише після передачі документів (як майна) про право вимоги (ч. 1 ст. 517 ЦК України, а не передання новому кредитору документів, які засвідчують права, що передаються, створює для нового кредитора ризики, пов`язані з невиконанням боржником своїх зобов`язань саме на його користь.
Суд відхиляє доводи відповідача про повне та належне виконання обов`язку з передачі документів шляхом їх направлення поштою. Факт відправлення поштової кореспонденції сам по собі не є доказом її вручення адресату та не підтверджує фактичного переходу до позивача документів, необхідних для реалізації набутого права вимоги. Крім того, ухвалою Господарського суду Харківської області від 24.11.2025 у справі № 922/4161/24, яка набрала законної сили, встановлено обов`язок відповідача передати позивачу відповідні документи; невиконання цієї ухвали станом на час розгляду цієї справи підтверджує триваючий характер порушення.
Відповідно до ч. 2 ст. 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання; належних і достатніх доказів вручення документів позивачу чи вжиття відповідачем усіх необхідних для цього заходів (зокрема, направлення цінного листа з описом вкладення та повідомленням про вручення, контролю за доставкою) матеріали справи не містять.
Суд також враховує сформований Верховним Судом висновок за яким обов`язок, що передбачає передачу документа поштою, вважається виконаним належним чином лише за умови доведення не тільки факту відправлення, а й факту вручення адресату або повернення відправлення з фіксацією причин невручення; сам факт відправлення кореспонденції без підтвердження її вручення не є доказом виконання відповідного обов`язку (за аналогією - постанова Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 16.01.2018 у справі № 607/2713/16-ц).
У даній справі відповідач не надав доказів вручення позивачу відправлених документів або повернення відправлення з зазначенням причин невручення, що не дозволяє визнати обов`язок з передачі документів виконаним належним чином.
Водночас, суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 27.09.2021 у справі № 5026/886/2012, згідно з якою ч. 1 ст. 517 ЦК України "не містить імперативної вимоги щодо передачі первісним кредитором новому кредитору оригіналів первинних документів як умови переходу права вимоги", а "обставина непередачі новому кредитору документів, які засвідчують права, що передаються, створює певні ризики для нового кредитора, пов`язані із невиконанням боржником своїх зобов`язань на користь саме нового кредитора. Однак відсутність передачі новому кредитору таких документів не може свідчити про відсутність передачі права вимоги взагалі".
Із змісту ч. 1 ст. 87 КУзПБ також вбачається, що право вимоги відступається покупцю саме після повної сплати запропонованої ним ціни; оскільки позивач сплатив повну ціну лота 18.09.2025, право вимоги вважається відступленим йому з цієї дати незалежно від подальшої фактичної передачі документів.
Цей підхід узгоджується також із новітньою практикою Верховного Суду щодо особливого (відмінного від договірної цесії) характеру переходу права вимоги дебіторської заборгованості банкрута до переможця аукціону: перехід відбувається в силу спеціального регулювання КУзПБ, як реалізація єдиного майнового активу боржника на публічних торгах, а не за правилами добровільного відступлення права вимоги за ЦК України (постанова Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 18.05.2026 у справі № 904/3057/22). Таким чином, момент і підстава переходу права вимоги до позивача визначаються імперативними приписами ч. 1 ст. 87 КУзПБ (повна сплата ціни лота), а не фактом отримання ним документів від відповідача.
Отже, невиконання відповідачем обов`язку з передачі документів не позбавило позивача набутого права вимоги як такого (яке вже перейшло до нього в силу закону), а створило для нього ризики та практичні перешкоди в реалізації цього права, зокрема в частині підтвердження перед контрагентами-боржниками обсягу та підстав вимоги.
З огляду на викладене, суд визнає встановленим факт протиправної поведінки відповідача, яка полягає у невиконанні обов`язку з передачі позивачу документів, що засвідчують передане (відступлене) право вимоги, а також наявність причинно-наслідкового зв`язку між цією поведінкою та ускладненням для позивача реалізації набутого на аукціоні права, що враховується судом надалі при визначенні розміру дійсних (реальних) збитків, а не як підстава для висновку про повну втрату позивачем цінності набутого активу.
Арбітражний керуючий зобов`язаний неухильно дотримуватися вимог законодавства (ст. 12 КУзПБ).
Відповідно до ст. 25 КУзПБ шкода, заподіяна особі внаслідок неумисних дій або помилки арбітражного керуючого, відшкодовується за рахунок арбітражного керуючого або страхових виплат у разі укладення ним договору страхування; шкода, заподіяна внаслідок умисних дій чи бездіяльності, відшкодовується арбітражним керуючим.
Судом не встановлено доказів навмисного ухилення відповідача від передачі документів, водночас, з огляду на презумпцію вини боржника, що порушив зобов`язання (ч. 2 ст. 614 ЦК України), і недоведеність відповідачем вжиття усіх залежних від нього заходів для забезпечення фактичного отримання позивачем документів, суд визнає наявність вини відповідача у формі необережності (недбалості), що є підставою для покладення на нього відповідальності за завдану шкоду в порядку ч. 2 ст. 25 КУзПБ.
Натомість, суд відхиляє доводи позивача про визначення розміру збитків шляхом ототожнення з номінальною (обліковою) вартістю дебіторської заборгованості контрагентів у сумі 43 802, 98 грн, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другою цієї статті є реальні збитки - втрати, яких особа зазнала, а також витрати, які вона зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, та упущена вигода - доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. За змістом цієї норми, стягнення упущеної вигоди вимагає доведення реальної, а не гіпотетичної можливості одержання доходу.
Так, матеріали справи не містять доказів фактичної платоспроможності жодного з вісімнадцяти контрагентів, право вимоги до яких увійшло до складу придбаного лота, а значна частина номінальних сум заборгованості (від 0,01 грн до 148,80 грн) має ознаки символічної або безнадійної. Акт № 1 інвентаризації розрахунків з дебіторами і кредиторами боржника від 31.12.2024, на який посилається позивач, підтверджує виключно облікові (бухгалтерські) дані щодо заборгованості контрагентів і сам по собі не є доказом ні дійсної (ринкової) вартості відповідного права вимоги, ні реальної можливості його стягнення.
Водночас дійсна (ринкова) вартість відступленого позивачу права вимоги дебіторської заборгованості визначена самими учасниками аукціонної процедури: позивач, як переможець аукціону, погодився придбати відповідне право вимоги за ціною 10 891, 64 грн, що прямо узгоджується з ч. 1 ст. 87 КУзПБ, згідно з якою, право вимоги відступається покупцю саме після повної сплати запропонованої ним ціни, тобто ціна, сформована за результатами аукціону, є погодженим сторонами еквівалентом дійсної вартості набутого активу.
За таких обставин реальні майнові втрати позивача, спричинені невиконанням відповідачем обов`язку з передачі документів, що засвідчують перехід права вимоги, і, відповідно, неможливістю реалізувати набуте право, обмежуються сумою коштів, фактично сплачених позивачем за придбання цього права на аукціоні, а саме - 10 891, 64 грн, що підтверджується платіжними інструкціями № BP45-79H0-7PKE-TCC0 від 15.09.2025 та № 19193 від 18.09.2025.
Таким чином, суд доходить висновку, що саме ця сума є доведеними реальними збитками позивача в розумінні ст. 22, 1166 ЦК України.
Зазначений підхід узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, згідно з якою упущена вигода є розрахунковою величиною втрат очікуваного приросту в майні, що повинна ґрунтуватися на документах, які безсумнівно підтверджують реальну можливість одержання потерпілим суб`єктом грошових сум за звичайних обставин, а не на абстрактних чи теоретичних припущеннях, і вимагає доведення вжитих кредитором заходів для одержання таких доходів (постанова Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16.06.2021 у справі № 910/14341/18).
При цьому, в разі доведеності факту завдання шкоди та причинного зв`язку, але об`єктивної складності точного встановлення розміру збитків, суд, керуючись стандартом вірогідності доказів (ст. 79 ГПК України) та принципом справедливості, визначає розмір відшкодування з урахуванням усіх обставин справи (постанова Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20).
У даній справі найбільш вірогідним і документально підтвердженим показником дійсної вартості відступленого права вимоги, а відповідно й розміру реальних втрат позивача, є ціна, сформована за результатами аукціону та фактично сплачена позивачем, - 10 891, 64 грн, тоді як номінальна (облікова) вартість дебіторської заборгованості жодним належним доказом реальної стягуваності не підтверджена.
Таким чином, на користь позивача підлягає стягненню сума збитків у розмірі 10 891, 64 грн. У задоволенні решти позовних вимог у розмірі 32 911,34 грн (43 802, 98 грн - 10 891,64 грн) суд відмовляє як в недоведених.
Щодо посилання позивача на результати перевірки арбітражного керуючого Паркулаба В.Г., проведеної Східним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України лише обставини, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не потребують доведення в іншій справі; аналогічного преюдиціального значення акт перевірки органу Міністерства юстиції не має. Тому висновки такого акта самі по собі не є достатньою підставою для визнання доведеним розміру заявлених збитків і оцінюються судом лише в сукупності з іншими доказами у справі.
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України). Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Підсумовуючи викладене, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.
Щодо інших аргументів сторін, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться в рішенні суду, позаяк не покладаються судом в основу цього судового рішення, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, рішення від 10.02.2010).
Відповідно до п. 2 ч. 1, п. 3 ч. 4 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають з інших підстав, судовий збір та інші судові витрати покладаються на сторони, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. 14, 73-79, 129, 236-238, 241, 247-252 ГПК України, суд
ВИРІШИВ:
У задоволенні позову відмовити частково.
Стягнути з арбітражного керуючого Паркулаба Володимира Григоровича (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ; відомості про дату народження відсутні) на користь Фізичної особи-підприємця Корякіна Дмитра Вадимовича (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ; відомості про дату народження відсутні) 10 891, 64 грн збитків та 662, 01 грн судового збору.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного рішення.
Позивач - Фізична особа-підприємець Корякін Дмитро Вадимович (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 );
Відповідач - арбітражний керуючий Паркулаб Володимир Григорович (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ; відомості про дату народження відсутні).
Повне рішення складено 21.08.2026 (після виходу судді Аюпової Р.М. з відпустки).
Суддя Р.М. Аюпова
справа № 922/4161/24 (922/2025/26)