Справа №:755/5828/24
Провадження №: 2/755/2372/26
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"06" серпня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді - Гаврилової О.В.,
за участю секретаря - Гречаної Ю.О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - адвокат Міліруд Є.О.,
відповідач - ОСОБА_2 ,
представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Михайлик С.І.,
представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Садаклієв І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики, -
в с т а н о в и в:
Позивач ОСОБА_1 звернулась до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики.
Згідно заявлених вимог, позивач просить суд: визнати недійсним договір позики, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 02.05.2019 у формі розписки.
Вимоги позову обґрунтовані тим, що в травні 2023 року ОСОБА_3 пред`явив до Дніпровського районного суду міста Києва позов до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики. Позивач зазначає, що з пред`явлення цього позову вона довідалась про існування розписки від 02.05.2019, яку написав ОСОБА_2 . ОСОБА_3 нібито внаслідок отримання від останнього 145 000,00 доларів США. В розписці зазначено, що гроші ОСОБА_2 нібито позичив для придбання будинку і земельної ділянки для його сім`ї, проте в інтересах сім`ї ОСОБА_2 гроші не витрачав, тому що від ОСОБА_3 він їх не отримував. Доходу в розмірі необхідному для повернення боргу ОСОБА_2 не мав, водночас родина мала власні заощадження в розмірі необхідному для купівлі будинку й земельної ділянки. Крім того, будинок був придбаний не у спільну сумісну власність, а кожен придбав в особисту власність по будинку. Крім того, під час нібито передачі грошей позивач не була присутня, ОСОБА_2 про нібито заборгованість ніколи не згадував, у тому числі й в пред`явленому ним позові про поділ майна подружжя. Виходячи з наведеного вище обґрунтування, позивач вважає розписку від 02.05.2019 фіктивною, оскільки вона створює правові наслідки також і для ОСОБА_1 . За доводами позовної заяви, ОСОБА_2 не витрачав 145 000,00 доларів США в інтересах сім`ї тому, що він не отримував гроші на підставі розписки від 02.05.2019, тому позивач вважає розписку фіктивною. В пред`явленому ОСОБА_3 позові останній стверджує, що гроші ОСОБА_2 отримав у присутності ОСОБА_1 , що не відповідає дійсності, адже позивач ОСОБА_3 ніколи не бачила та ніколи про нього не чула, 02.05.2019 позивач не залишала межі м. Києва. ОСОБА_2 не мав доходу необхідного для того, щоб повернути позику при цьому він мав власні заощадження в розмірі достатньому для придбання будинку. Також позивач посилається на відсутність у ОСОБА_3 доходу, який дозволив би йому позичити 145 000,00 доларів США. Наведене, на думку позивача, свідчить про те, що грошові кошти не передавалися, а розписка є фіктивною. На переконання позивача, ОСОБА_2 за допомогою стягнення боргу за фіктивною розпискою прагне змінити фактичні наслідки у справі про поділ майна подружжя, а також отримати вплив при визначенні місця проживання дітей сторін, які проживають з позивачем за межами України. Крім того, позивач стверджує, що розписка була створена набагато пізніше зазначеної на ній дати. Також позивач зазначає, що будинок і земельна ділянка в с. Гнідин Київської області були придбані за власні кошти ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , в позичанні коштів вони не мали потреби, адже загальна вартість, яку вони сплатили за будинок і земельну ділянку складала 75 053,00 доларів США, а оскільки вказане майно було придбане в рівних частках, кожен сплатив по 37 526,50 доларів США. При цьому кожен із них мав власні заощадження, достатні для придбання майна. Правовими підставами позову позивач визначила положення ч. 4 ст. 65 СК України, ч. 3 ст. 203, ст. 215, 234 ЦК України.
Справа була передана в провадження судді Яровенко Н.О., у відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 03 квітня 2024 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. (а.с. 70 том 1)
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 09 квітня 2024 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання. (а.с.85 том 1)
12 вересня 2024 року представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Михайлик С.І. подала відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити в задоволенні позову та зазначає, що 02.05.2014 між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено шлюб, до якого відповідач за особисті кошти придбав квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 , для розширення житлової площі подружжя обрало будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_3 , фактична вартість яких становила 180 000,00 доларів США. 02.05.2019 ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 , в присутності його дружини ОСОБА_1 та свідків грошові кошти в сумі 145 000,00 доларів США на придбання вказаних вище будинку та земельної ділянки, після чого ОСОБА_4 було придбано це нерухоме майно. При цьому, на прохання продавця, з метою зменшення розміру обов`язкових платежів, в договорі було зазначено меншу вартість будинку та земельної ділянки. За доводами відповідача, позивач, зважаючи, що позивач була стороною попереднього договору купівлі-продажу та була присутньою при отриманні позики, остання вводить суд в оману. Також відповідач вказує на суперечливість позиції позивача щодо наявних у родини заощаджень та на неналежність доказів, на які посилається позивач з цього приводу. При цьому відповідач зазначає, що позивач з 2016 по 2019 роки перебувала в декретній відпустці, крім того, за час перебування сторін у шлюбі було придбано рухоме та нерухоме майно, тому позивачем не доведено наявність у подружжя достатніх коштів для придбання будинку та земельної ділянки. Вважає недоречними посилання позивача на наявність судових спорів з поділу майна та визначення місця проживання дітей, адже ОСОБА_2 є таким самим боржником, як і позивач. Зазначає, що він мав право самостійно погасити борг та звернутись за відшкодуванням до позивача, однак ОСОБА_3 вирішив подати позов до обох з подружжя. Також у відзиві наводяться доводи щодо безпідставності позову в цій справі та недобросовісність позивача, яка має на меті затягування розгляду справи про стягнення боргу. Крім того, відповідач посилається на безпідставність доводів позовної заяви щодо відсутності у ОСОБА_3 коштів для надання позики, вказуючи на наявність у останнього нерухомого майна, а також на те, що той є учасником та директором значної кількості юридичних осіб, здійснює господарську діяльність як ФОП. Також у відзиві надається оцінка доводам та доказам позивача з приводу її перебування на час отримання позики в м. Києві. Крім того, відповідачем оцінюються як недопустимі й інші надані позивачем докази, посилання на які не наведене в позовній заяві та зазначається про недоведеність ознак фіктивності правочину. (а.с.217-226 том 1)
14 квітня 2025 року через систему «Електронний суд» представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Самойлов Д.Є. подав до суду відповідь на відзив, за доводами якого ОСОБА_1 дізналась про існування розписки тільки у червні 2023, коли ОСОБА_3 подав позов про стягнення боргу проти позивача та відповідача 1, під час оформлення розписки ОСОБА_1 не була присутня, грошових коштів, отриманих ОСОБА_2 по розписці, ОСОБА_1 не отримувала, грошові кошти на спільні цілі, в інтересах сім`ї позивача та відповідача 1 не витрачались. Також у відповіді зазначається, що ОСОБА_1 не знайома, жодного разу не зустрічалась із ОСОБА_3 , не була присутня при оформленні розписки, зі слів відповідачів начебто позивач знаходилась під час оформлення розписки та при наданні-отримані грошових коштів, та була зацікавлена в отриманні позики, але згадка (фіксування) її присутності та її підпис відсутні в розписці від 02.05.2019. Також свідки в тексті розписки не підтверджують присутність позивача під час оформлення самої розписки та надання грошових коштів у позику. ОСОБА_1 не брала, не отримувала начебто «позичені» грошові кошти, не отримала для себе ніякої фінансової чи матеріальної переваги чи вигоди, тому позивач не може бути боржником по фотокопії розписки. Житловий будинок було придбано позивачем та відповідачем 1 у спільну часткову власність (1/2 - кожному), згідно п. 6.6. договору купівлі-продажу житлового будинку від 03.05.2019 №725, за 9 887,00 доларів США, земельна ділянка придбана позивачем та відповідачем 1 у спільну часткову власність (1/2 - кожному), згідно - п. 6.6. договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03.05.2019 №729, за 65 166,00 доларів США. При цьому, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 володіли сумою, достатньою для придбання будинку та земельної ділянки, потреби в отриманні додаткових грошових коштів вони не мали. Також, не відповідає дійсності твердження ОСОБА_2 про вартість будинку та земельної ділянки у розмірі 180 000,00 доларів США, а його твердження про умисне зменшення вартості будинку та земельної ділянки в договорах, на думку позивача, призводить до визнання такого правочину недійсним відповідно до ч. 1 ст. 232 ЦК України, а також є засобом ухилення від сплати податків і кримінальним правопорушенням, передбаченим ст. 212 КК України. При цьому ані Договір купівлі-продажу житлового будинку від 03.05.2019 №725, ані договір купівлі-продажу земельної ділянки від 03.05.2019 №729 не містить жодного посилання на попередні договори, тому зазначене твердження ОСОБА_2 позивач вважає маніпуляцією. Також позивач в чергове вказує на відсутність доказів наявності у ОСОБА_3 грошових коштів, достатніх для надання позики згідно із розпискою від 02.05.2019 та вважає нелогічним посилання ОСОБА_2 на ненадання позивачем доказів відсутності грошових коштів у відповідача 2, оскільки позивач не має доступу до фінансових декларацій відповідача 2, це підлягає доказуванню саме з боку відповідачів. Крім того, розписка не має дати народження та паспортних даних ОСОБА_3 . Крім того, у відповіді зазначається, що ОСОБА_2 бере позику, а також оформлює заставу будинку, який знаходиться у сумісної власності, без письмової згоди ОСОБА_1 , що протирічить ч. 1, 2 ст. 65 СК України. У відповіді наводяться підстави визнання розписки недійсним правочином (за умови її реального оформлення саме 02.05.2019): невідповідність форми договору позики; невідповідність валюти зобов`язання; невідповідність спрямованості правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (направлення позики на цілі сім`ї); не підтвердження реальності укладення договору позики у вказаний час; не підтвердження факту отримання грошових коштів відповідачем 1 від відповідача 2. З посиланням на положення ч. 1, 4, 5 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, позивач зазначає, що розписка має бути визнана недійсним правочином. Також позивач сумнівається, що відповідач 1 буде взагалі колись повертати гроші відповідачу 2. При цьому, ОСОБА_3 жодного разу протягом надання та користування позикою не направляв претензії, нагадування, вимоги щодо повернення грошових коштів - ані відповідачу 1, ані позивачу. Позивач та її представник спілкувались із ОСОБА_3 з метою обговорити питання позики. Однак він відмовився обговорювати ці питання та повідомив, що усі питання по розписці потрібно вирішувати саме із ОСОБА_2 . Ця відповідь, на думку позивача, дає підстави стверджувати про наявність змови між відповідачами у бажанні стягнути зайві грошові кошти із позивача. Крім того, посилання з боку відповідача 2 до відповідача 1 - з метою вирішення питань, пов`язаних із розпискою, протирічить позовним вимогам відповідача 2 про небажання та відмову відповідача 1 повертати борг по розписці. ОСОБА_1 вважає, що ініціювання такого судового процесу пов`язано із бажанням ОСОБА_2 отримати інструмент тиску на позивача в інших судових процесах (зокрема, щодо розподілу майна). Процедуру та бажання ОСОБА_1 захистити власні права намагаються характеризувати як «зловживання процесуальними правами», а правовідносини щодо встановлення місця проживання дітей взагалі не має ніякого значення при розгляді цієї справи. (а.с. 34-37 том 2)
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 15 квітня 2025 року, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, відмовлено в задоволенні клопотання про допит свідків. (а.с. 44 том 2)
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 15 квітня 2025 року, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, поновлено строк та прийнято відзив на позовну заяву. (а.с. 45 том 2)
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 15 квітня 2025 року, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, прийнято відповідь на відзив. (а.с. 46 том 2)
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва року від 15 квітня 2025 року клопотання представника позивача про витребування доказів залишено без задоволення. (а.с. 53 том 2)
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва року від 15 квітня 2025 року в задоволенні клопотання представника відповідача 1 про залишення позову без розгляду відмовлено. (а.с. 51-52 том 2)
06 травня 2025 року через систему «Електронний суд» представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Михайлик С.І. подала заперечення, а яких зазначено, що у відповіді на відзив представник позивача зазначає, що позивач з відповідачем 2 не знайома, грошові кошти в борг від нього не отримувала, при написанні розписки присутня не була, що, нібито, підтверджується відсутністю її підпису на розписці. Водночас, жодних доказів вказаних обставин, окрім тверджень, Позивач не надає. При цьому, підтвердити присутність позивача при укладенні розписки та отриманні коштів можуть свідки, зазначені в розписці, а відсутність підпису безпосередньо позивача на розписці не свідчить про фіктивність правочину. В запереченнях вказується на те, що доказами укладення оспорюваного правочину в інтересах сім`ї є мета отримання коштів, зазначених у розписці, та її подальша реалізація, шляхом придбання земельної ділянки та будинку, власником 1/2 частки яких є безпосередньо позивач. При цьому, наявність обов`язкового підпису іншого з подружжя на договорі СК України не вимагає. Щодо твердження позивача про вартість будинку, відповідач зауважує, що 23.04.2019 між ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було укладено попередній договір, відповідно до умов якого вартість будинку та земельної ділянки складає 180 000,00 доларів США. З метою надання гарантій щодо подальшого придбання нерухомого майна за вказаною вартістю покупцями було надано аванс у розмірі 10 000,00 доларів США. Грошові кошти у розмірі 180 000,00 доларів США були передані продавцю ОСОБА_5 03.05.2019 в повному обсязі, що підтверджується розпискою ОСОБА_5 від 03.05.2019. При цьому, доказів розірвання або оспорювання попереднього договору від 23.04.2019, оспорювання розписки ОСОБА_5 , витребування у ОСОБА_5 коштів, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки та будинку недійсним позивачем не надано. Водночас, позивач не заявляє клопотання про допит свідка ОСОБА_5 для підтвердження дійсної вартості нерухомого майна. При цьому і попередній договір, і основний договір купівлі-продажу стосуються одного і того ж майна та мають одні і ті ж сторони. Більш того, обидва договори були посвідчені нотаріально, що підтверджує наявність волевиявлення позивача на їх укладення. При цьому, щодо посилання позивача на ст. 212 КК України, зауважено, що позивач так само як і відповідач 1 була стороною як попереднього договору, так і основного договору купівлі-продажу та є співвласником нерухомого майна, а отже є співучасником можливого вчинення кримінального правопорушення. Щодо посилання позивача на наявність у подружжя грошових коштів, достатніх для придбання будинку, зазначено, що посилання позивача на подану нею декларацію перед звільненням, де дійсно у відповідача 1 були заощадження, наводиться з викривленням фактичних обставин, зокрема, декларація була подана позивачем за 2016 рік, в той час як будинок і земельна ділянка купувались в 2019 році. При цьому, позивач перебувала у декретній відпустці та не мала джерел доходу, тому на утримання родини витрачались родинні заощадження. Окрім того, за час перебування в шлюбі, за родинні заощадження було придбано: машиномісце 9 в підземному паркінгу, розташоване за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 13,90 кв.м.; транспортний засіб KIA NIRO 2017 року випуску, д.н.з НОМЕР_1 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 ; автомобіль марки AUDI Q7, д.н.з. НОМЕР_3 , 2013 року випуску. Зауважено, що вказані грошові кошти були заощадженнями Відповідача 1, отриманими до укладення шлюбу внаслідок продажу майна в м. Донецьк в 2013 році. Таким чином, наявність на момент придбання будинку та ділянки родинних заощаджень у необхідному розмірі, що на думку позивача свідчить про фіктивність розписки, позивачем не доведено. З приводу майнового стану Відповідача 2 зазначено, що жодні правові норми чи практика Верховного Суду не визначає обов`язку для кредитора по розписці доводити його майновий стан. Окрім того, в Україні відсутній обов`язок для фізичних осіб подавати декларацію про доходи. При цьому, як вбачається з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у ОСОБА_3 станом на сьогоднішній день наявні об`єкти нерухомого майна, що свідчить про наявність в нього грошових коштів та активів. Окрім того, як вбачається з відкритих даних, ОСОБА_3 є власником та директором значної кількості юридичних осіб та здійснює господарську діяльність як фізична особа-підприємець. Зазначене свідчить, що декларації, подані відповідачем 2 як фізичною особою-підприємцем, не можуть вважатися підтвердженням його майнового стану, оскільки дохід від господарської діяльності може бути не єдиним джерелом доходу відповідача 2. При цьому, доказів відсутності у нього коштів, достатніх для надання позики, позивачем не надано. Щодо повернення позики відповідачем 1 зазначаємо, що він віддав кошти, які накопичував для повернення боргу відповідачу 2, позивачу, коли в березні 2022 року вона виїжджала з дітьми за кордон. На вказані грошові кошти позивач разом з дітьми і батьками досі проживає в Нідерландах. Наразі відповідач 1 намагається знайти ресурси для повернення коштів відповідачу 2 та планує це зробити найближчим часом. Щодо наведених позивачем підстав для визнання розписки недійсним правочином у запереченнях зазначається, що озивач стверджує про невідповідність форми договору позики, оскільки в ній відсутні паспортні дані та дата народження відповідача 2, а також про недотримання письмової форми договору. При цьому, вказана інформація не відповідає дійсності, так як розписка містить паспортні дані та РНОКПП відповідача 2, що дозволяє здійснити його ідентифікацію як кредитора. Водночас, позивач не посилається на правові норми, які вимагали б обов`язкового зазначення дати народження кредитора в борговому документі.
Таким чином, письмової форми договору сторонами було дотримано. Твердження про невідповідність валюти зобов`язання також не заслуговує на увагу. Також зауважено, що позивачем не надано підтвердження наявності у подружжя грошових коштів, достатніх для придбання нерухомого майна за реальною вартістю саме в 2019 році на момент його придбання, не доведено її необізнаність про джерело походження коштів на придбання будинку та здійснення в ньому ремонтних робіт, враховуючи їх рівень доходу з відповідачем 1, а також не спростовано факт укладення правочину відповідачами, враховуючи наявність свідків. Зазначене свідчить про недоведеність позивачем підстав для визнання правочину недійсним, що має наслідком відмову у задоволенні позову. (а.с. 57-60 том 2)
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва року від 17 червня 2025 року клопотання представника позивача про витребування доказів задоволено. Витребувано від Державної податкової служби України Декларації про майновий стан та доходи ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 (як фізичної особи та ФОП) за 2016-2023 роки.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва року від 17 червня 2025 року клопотання представника позивача про призначення технічної експертизи документів та витребування доказів задоволено. Призначено у даній цивільній справі технічну експертизу документів, проведення якої доручено експертам Київського науково-дослідного інституту судових експертиз. Витребувано від ОСОБА_3 оригінал боргової розписки від 02 травня 2019 року. Провадження по справі до отримання висновку експертизи зупинено.
01 серпня 2025 року від представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Садаклєіва Івана Ілліча до суду надійшла заява про неможливість надання витребуваного доказу.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2025 року, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, поновлено провадження у справі.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2025 року в задоволенні клопотання представника відповідача 1 - Михайлик С.І. про закриття провадження у справі відмовлено.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2025 року в задоволенні клопотання представника відповідача 2 - Садаклєіва І.І. про закриття провадження по справі відмовлено.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2025 року, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначити до судового розгляду по суті.
Розпорядженням керівника апарату Дніпровського районного суду міста Києва призначено повторний автоматизований розподіл вказаної справи.
Справу було передано в провадження судді Гаврилової О.В. у відповідності до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 29 квітня 2026 року справу прийнято до провадження судді Гаврилової О.В., постановлено проводити розгляд справи в порядку загального позовного провадження та призначено судове засідання. (т.2 а.с.221-223)
Позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Міліруд Є.О. в судовому засіданні підтримали позов та просили заявлені в ньому вимоги задовольнити.
Позивач надала пояснення аналогічні доводам, викладеним у заявах по суті справи та додатково зазначила, що відповідачі не надали оригіналу оспорюваної розписки. Вважає договір не укладеним, а розписку - недійсною, створеною для майнових вимог до неї. Також пояснила, що будинок на час придбання був уже збудований, придатний для проживання потребував незначних доробок. Наполягала на достатності коштів для придбання будинку.
Представник позивача пояснив, що сторони при придбанні майна мають право змінювати умови договору, сім`я сторін була заможною, не було необхідності в позичанні коштів, підкреслив відсутність оригіналу оспорюваної розписки. Решта пояснень представника є аналогічною доводам, викладеним у заявах по суті справи.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Михайлик С.І. в судовому засіданні просили в задоволенні позову відмовити, надали пояснення аналогічні доводам, викладеним у заявах по суті справи.
Представник відповідача додатково пояснила, що ОСОБА_3 подав позов про стягнення боргу, коли дізнався, що шлюб між ОСОБА_1 розірвано, а дійсність договору позики підтверджується його виконанням ОСОБА_2 .
Відповідач додатково пояснив, що на час придбання будинку той не міг коштувати 80 000,00 доларів США, борг був ним погашений у травні 2025 року, отже, коли стало питання про надання оригіналу розписки, її вже не було, адже позика була погашена. До погашення боргу розписка знаходилась у ОСОБА_3 , після погашення була надана відповідна розписка. Отримання коштів у позику було обумовлено недостатністю коштів для придбання будинку та земельної ділянки.
Представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Садаклієв І.І. в судовому засіданні просив відмовити в задоволенні позову та пояснив, що 02.05.2019 відповідач надав позику в присутності двох свідків, кошти позичались на придбання будинку, оскільки позика не була повернута та ОСОБА_3 дізнався, що будинок було оформлено на обох з подружжя, він звернувся з позовом до суду, при написанні розписки була присутня жінка. Після повернення боргу розписка була знищена. Підкреслив, що визнання договору недійсним матиме для ОСОБА_3 негативні наслідки - звернення до нього з позовом про стягнення повернутих коштів. Зауважив про наявність у ОСОБА_3 належного доходу.
Вислухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. (ч.3, 4 ст.12 ЦПК України)
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1. ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).
Згідно частин 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Як роз`яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторонами у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не заперечується, що вони з 03 травня 2014 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 12 липня 2023 року.
Предметом судового спору в цій справі є визнання недійсним договору позики, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 02.05.2019 у формі розписки, з підстав його фіктивності як такого, що спрямований на створення порушення прав позивача, як другого з колишнього подружжя, до якого на підставі цього договору може бути пред`явлено вимоги про стягнення заборгованості.
Так, згідно наявної в матеріалах справи копії боргової розписки в отриманні суми позики від 02 травня 2019 року, складеної ОСОБА_2 вбачається, що він отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 145 000,00 доларів США на придбання та ремонт будинку, земельної ділянки під будинком для своєї сім`ї за адресою: АДРЕСА_3 , які зобов`язався повернути позикодавцю у строк до 31 грудня 2020 року. В разі неможливості повернення боргу у зазначені вище строки, зобов`язався в рахунок погашення боргу переоформити вказаний вище будинок на ОСОБА_3 . В розписці також зазначено, що гроші отримані позичальником до підписання розписки в присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Розписка містить підпис позичальника, а також дописи та підписи ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 1 а.с. 73)
Також у матеріалах справи наявна копія розписки про отримання повернення боргу від 09 травня 2025 року, згідно якої ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 повернення коштів у сумі 145 000,00 доларів США, які він дав йому в борг згідно розписки від 02 травня 2019 року, претензій до позичальника не має. (т.2 а.с.89)
При цьому представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Садаклієв І.І. в судовому засіданні пояснив, що після повернення боргу розписка від 02 травня 2019 року була знищена.
Крім того, з наявних у матеріалах справи копій документів убачається, що 23 квітня 2019 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений попередній договір, предметом якого є зобов`язання першого - продати, а останніх - купити в рівних частках - по кожен, належний сторні-1 житловий будинок та земельну ділянку кадастровий номер: [номер приховано]:01:010:0347, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 . Згідно п. 2.2. цього попереднього договору, в цілому сума договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки повинна складати еквівалент 180 000,00 доларів США. (т.1 а.с.227-228)
03 травня 2019 року між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 (покупці) було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу житлового будинку, відповідно до умов якого продавець продає, а покупці купують в рівних частках - по кожен житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3 . Згідно п. 2.1. цього договору, продаж житлового будинку вчинено за 262 587,00 грн, що становить еквівалент 9 887,00 доларів США. (т.1 а.с.37-38)
Цього ж числа між ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 (покупці) було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до умов якого продавець продає, а покупці купують в рівних частках - по кожен земельну ділянку площею 0,1862 га, яка розташована за адресою: Київська область, Бориспільський район, с. Гнідин, кадастровий номер: [номер приховано]:01:010:0347. Згідно п. 2.1. цього договору, продаж земельної ділянки вчинено за 1 730 815,00 грн, що становить еквівалент 65 166,00 доларів США. (т.1 а.с.39-40)
З наявної в матеріалах справи копії розписки вбачається, що цього ж числа (03 травня 2019 року) ОСОБА_5 складено та підписано розписку про те, що ним отримано від ОСОБА_2 , ОСОБА_1 суму оплати за договором про продаж будинку та земельної ділянки в розмірі 180 000,00 доларів США, копія розписки долучена відповідачем ОСОБА_2 до відзиву на позовну заяву (т.1 а.с.228-зворот).
Також, з наявних у матеріалах справи копій процесуальних документів убачається, що в провадженні Дніпровського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа №755/7062/23 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
Так, ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року прийнято від позивача ОСОБА_3 , в інтересах якого діє представник - адвокат Садаклієв І.І., відмову від позову та закрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.
За змістом цієї ухвали суду вбачається, що « ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до відповідачів - ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , з вимогами: «Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 солідарно на користь ОСОБА_3 суму боргу у розмірі 145 000,00 доларів США, що станом на 23 травня 2023 року за офіційним курсом Національного банку України (1 долар США -36,5686 гривень), становить 5 302 447,00 гривень.
18 липня 2023 року Дніпровським районним судом м. Києва постановлено ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі
11 липня 2025 року (ввх.№Еп-8023) представник позивача - адвокат Садаклієва І.І. подав до суду заяву про відмову від позову та закриття провадження у цивільній справі №755/7062/23 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, на підставі п.4 ч.1 ст.255 Цивільного процесуального кодексу України, мотивуючи свою позицію посилається на наступні обставини, що 09 травня 2025 року ОСОБА_2 повернув ОСОБА_3 борг у сумі 145000 доларів США, які були ним позичені 02 травня 2019 року, на вимогу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було складено відповідну розписку, яка долучається до цієї заяви.»
Зустрічного позову у справі №755/7062/23 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, останньою подано не було.
Відповідно до статті 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За приписами частини першої статті 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Згідно із частиною 2 статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджуються укладення договору, його умови, а також вони засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою, кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та у постановах Верховного Суду: від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору, зміст його умов, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц, від 10 серпня 2022 року у справі № 504/369/18.
Вимогу про визнання правочину недійсним може заявити особа, яка не є стороною відповідного правочину, однак має самостійний охоронюваний законом інтерес (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц (пункт 58); від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц (пункт 42); від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18 (пункт 49)).
Звертаючись в окремому судовому провадженні з вимогою про визнання договору позики недійсним, позивач ОСОБА_1 вказує на те, що цей договір був підставою для звернення ОСОБА_3 до неї з позовом про солідарне стягнення заборгованості.
Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).
Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26 серпня 2025 року в справі № 204/3602/23.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у пункті 62 постанови від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц, що солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями виникає з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
При цьому суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, чи надавав інший з подружжя згоду на укладення договору позики (див.: постанови Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 520/6471/17, від 21 вересня 2022 року у справі № 348/2263/19).
За таких обставин, згідно з нормами сімейного законодавства, умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.
Отже мета отримання та фактичне використання одержаних у позику одним із подружжя коштів, мають встановлюватися судом у разі пред`явлення позикодавцем позову до того з подружжя, який не був стороною договору позики, а не шляхом пред`явлення окремого позову про визнання правочину недійсним.
Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів встановлені статтями 215, 216 ЦК України.
Так, за положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).
Правила, встановлені цими нормами, застосовуються в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої-третьої, п`ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057-1 ЦК України.
Згідно із статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованими на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Згідно зі статтею 545 ЦК України кредитор, прийнявши виконання зобов`язання, повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Отже, частина перша статті 545 ЦК України містить положення про підтвердження виконання зобов`язання, яке має бути здійснене шляхом видачі кредитором боржникові на вимогу останнього розписки про одержання виконання частково або в повному обсязі.
У постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18), від 07 серпня 2019 року у справі № 753/22661/14 (провадження № 61-10263св19), від 11 червня 2020 року у справі № 753/20532/14-ц (провадження № 61-46033св18), від 17 лютого 2021 року у справі № 233/4822/18 (провадження № 61-20667св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19), від 01 вересня 2021 року у справі № 266/5745/18 (провадження № 61-7017св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 640/9165/19 (провадження № 61-14705св20), від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18 (провадження № 61-12851св21), від 09 грудня 2021 року у справі № 570/5689/16 (провадження № 61-258св21) викладено такі правові висновки щодо застосування статті 545 ЦК України: у частині другій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».
З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця згідно зі статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання, чи навпаки, непередання грошових коштів або речей доводить та сторона, яка посилається на таку обставину. При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається неукладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ч.1, 2 ст.2 ЦПК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див.: постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України).
У мотивувальній частині рішення зазначаються, зокрема, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду (п. 4 ч. 4 ст. 265 ЦПК України).
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України).
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У §145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
В абзаці 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 вказано, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2022 року у справі № 686/4698/20 (провадження № 61-5079св21) зазначено, що: «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (такий висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20)).
Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності повторного звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. mutatis mutandis постанови від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14).
За змістом ч. 1 ст. 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).
Отже, застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі №333/6816/17 (провадження № 14-87цс20) зазначено, що «ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою. Не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом, спрямованим на оцінювання доказів, зібраних в інших справах, на предмет їх належності та допустимості, або з метою створення підстав для звільнення від доказування в іншій справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи)».
Як вже зазначалось вище, ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 16 липня 2025 року у справі №755/7062/23 прийнято відмову позивача ОСОБА_3 від позову та закрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.
Позивач ОСОБА_1 , обґрунтовуючи свою позицію в судовому засіданні, наполягала як на тому, що кошти за договором позики не передавались, оскільки в їх одержанні не було потреби через статки сім`ї ОСОБА_4 , а ОСОБА_3 не володів вказаною в розписці сумою, тому не міг її позичити, так і на тому що метою написання оспорюваної розписки було перерозподілити набуте в шлюбі майно.
Проте, жодного доказу на підтвердження умислу обох відповідачів (сторін оспорюваного правочину) на укладання фіктивного правочину, позивачем надано не було.
При цьому, як вже зазначалось вище, саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.
Посилання позивача на те, що ОСОБА_2 , при зверненні до суду з позовом про поділ майна подружжя не намагався ділити боргові зобов`язання за розпискою від 02 травня 2019 року, не заслуговують на увагу, оскільки учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).
Посилання позивача на відсутність доказів наявності у ОСОБА_3 станом на дату укладання оспорюваного договору позики достатньої суми коштів для надання їх у позику ОСОБА_2 не можуть бути як підставою для визнання договору позики недійсним, так і підставою для твердження про те, що договір позики є фіктивним у розумінні ст. 234 ЦК України.
При цьому суд вважає за доцільне зазначити, що згідно правових висновків, наведених у постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 559/2587/19 (провадження № 61-1059св22), безпідставним є і висновок апеляційного суду про безгрошовість договору позики, оскільки наявність/відсутність у кредитора доходів у певний період часу сам по собі не свідчить про неможливість надання у борг певної суми грошових коштів.
Схожі правові висновки наведені в постанові Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 642/1970/19 (провадження № 61-2901св21), згідно яких посилання у касаційній скарзі на те, що згідно інформації ДФС України про задекларовані доходи ОСОБА_5 за 2013-2016 роки у останнього були відсутні грошові кошти в обумовленій договором позики від 25 березня 2016 року сумі, не дає підстав вважати про відсутність у позикодавця інших джерел доходу.
Що ж стосується доводів позивача ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 зможе звернутися до суду з позовом до неї про стягнення половини (або іншої частини) повернутих ним ОСОБА_3 за договором позики коштів, суд зазначає, що в разі подання ОСОБА_2 такого позову, що є припущенням ОСОБА_1 , вона й матиме можливість доводити відсутність підстав для їх стягнення, а використання окремого судового процесу з метою оцінювання доказів, які гіпотетично можуть бути покладені в обґрунтування самостійних позовних вимог, не відповідає завданням цивільного судочинства.
Щодо інших доводів сторін, викладених у заявах по суті справи та усних поясненнях, суд зазначає, що у п. 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 (заява №63566/00) «Пронін проти України» зазначено, що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України).
З огляду на викладене вище, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики.
У відповідності до положень ст.141 ЦПК України, суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок позивача, в розмірі, сплаченому при зверненні до суду з даним позовом.
Згідно ч.8 ст. 141 ЦПК України витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
До закінчення судових дебатів у справі, представником відповідача ОСОБА_2 зроблена відповідна заява.
За таких обставин, суд вважає за необхідне встановити вказаному відповідачу строк на подання доказів щодо розміру витрат на правничу допомогу.
На підставі викладеного, статтями 1, 3, 11-16, 203, 215, 234, 1046, 1047, 1049, 1051 Цивільного кодексу України, статтями 2, 4, 5, 10, 12, 13, 76-83, 89, 141, 209, 258, 259, 263-265, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
у х в а л и в :
У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_5 , місце проживання: АДРЕСА_5 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_6 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_6 ), ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 ) про визнання недійсним договору позики - відмовити.
Встановити відповідачу ОСОБА_2 строк для подання доказів щодо розміру понесених судових витрат на правничу допомогу - до 11 серпня 2026 року включно.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Повне рішення суду складено 14 серпня 2026 року.
Суддя: