25.08.26
22-ц/812/1940/26
Провадження № 22-ц/812/1940/26 Головуючий суду першої інстанції Чернявська Я.А.
Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
25 серпня 2026 року м. Миколаїв Справа № 488/3689/26
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Царюк Л.М.,
суддів - Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,
при секретарі судового засідання - Коростієнко Н.С.,
за участі скаржника - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2026 року, постановлену під головуванням судді Чернявської Я.А., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця щодо незняття арешту з нерухомого майна, заінтересована особа - Корабельний відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України,
В С Т А Н О В И В:
17 липня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця щодо не зняття арешту з нерухомого майна, заінтересована особа - Корабельний відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Корабельний ВДВС).
В обґрунтування заяви посилався на те, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно міститься запис про обтяження № 9643124, внесений на підставі постанови про арешт майна боржника ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження АА № 215428 від 22 березня 2010 року Корабельним ВДВС старшим державним виконавцем Зимою О.М.
Листом Корабельного ВДВС від 07 липня 2026 року ОСОБА_1 повідомлено, що при винесені державний виконавцем 02 червня 2017 року постанови про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 7 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» не було вирішено питання про припинення чинності арешту майна боржника.
Така обставина свідчить про те, що державний виконавець Корабельного ВДВС безпідставно не зняв арешт з майна ОСОБА_1 під час прийняття рішення про закінчення виконавчого провадження № 3240210, в рамках якого виконавець наклав арешт на майно заявника.
Оскільки виконавче провадження закінчено ще у 2017 році, матеріали провадження знищені, а Корабельний ВДВС не може підтвердити наявність чинного виконавчого провадження чи існування заборгованості, подальше збереження арешту є безпідставним та порушує права заявника.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправною бездіяльність Корабельного ВДВС щодо не зняття арешту з нерухомого майна. Зобов`язати Корабельний ВДВС зняти арешт накладений постановою АА№215428 від 22 березня 2010 року.
Ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2026 року у прийнятті скарги ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця щодо незняття арешту з нерухомого майна відмовлено.
Ухвала суду мотивована тим, що на момент звернення ОСОБА_1 до суду зі скаргою виконавче провадження № 3240210 не перебувало на виконанні, виконавчі дії державним виконавцем у межах такого провадження не здійснювалися, а тому відсутній предмет судового контролю у порядку розділу VII ЦПК України.
За таких обставин, вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України, а підлягають вирішенню в порядку позовного провадження шляхом звернення до суду з позовом про зняття арешту з нерухомого майна.
Не погодившись з ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив її скасувати та повернути справу для розгляду до суду першої інстанції.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції фактично змінив предмет поданої скарги. ОСОБА_1 не оскаржував постанову про арешт майна. Предметом звернення була саме бездіяльність державного виконавця, яка полягає у незняті арешту після завершення виконавчого провадження.
Суд неправильно застосував постанову Верховного Суду у справі № 208/9810/21. В даному випадку скаржник був боржником у виконавчому провадженні, отже є належним суб`єктом звернення зі скаргою відповідно до статті 447 ЦПК України.
Саме бездіяльність державного виконавця призвела до продовження обмеження права власності скаржника.
Суд не перевірив законність бездіяльності, неправильно застосував статтю 186 ЦПК України та помилково дійшов висновку, що заявник повинен звертатись виключно з позовом про зняття арешту.
Відмовляючи у прийнятті скарги, суд першої інстанції фактично позбавив скаржника можливості оскаржити бездіяльність державного виконавця.
На день розгляду справи відзиву на апеляційну скаргу від інших учасників не надходило.
За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно міститься запис про обтяження № 9643124, внесений на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження АА № 215428 від 22 березня 2010 року, винесеної Корабельним ВДВС ММУЮ старшим державним виконавцем Зимою О.М.
ОСОБА_1 є власником 1/3 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, виконавче провадження № 3240210 закінчено 02 червня 2017 року на підставі пункту 7 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».
Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене без дотриманням норм процесуального права.
Згідно зі статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина 1 статті 13 ЦПК України).
Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним.
У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 викладено висновок про те, що відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
Верховний Суд у постанові від 30 травня 2024 року у справі № 541/1409/22 зазначив, що судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється у спеціальному порядку, передбаченому для цього законодавством, а не у позовному провадженні Такий підхід до застосування норм є усталеним і був передбачуваним для позивача (пункт 19.2. постанови).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року у cправі № 2/1522/11652/11 зазначено:
«87. Законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:
- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);
- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.
Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження та у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.
Повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за виключенням випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року у справі № 2/1522/11652/11 вказано, що:
«71. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду (частина п`ята статті 60 Закону № 606-XIV; частина п`ята статті 59 Закону № 1404-VIII).
72. Отже, визначення посадової особи, яка має повноваження зняти арешт з майна боржника, накладеного у виконавчому провадженні, залежить від конкретних обставин і підстав зняття такого арешту.
73. У цій справі судами встановлено, що 23 травня 2013 року державним виконавцем першого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Білик Р.В. у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 винесено постанову, якою накладено арешт на все рухоме, нерухоме майно та автотранспортні засоби, що належать ОСОБА_1 , в межах суми звернення стягнення та оголошено заборону на відчуження будь-якого майна боржника в межах суми боргу. Також постанови про арешт майна ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження виносилися Приморським відділом державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції 03 червня 2015 року та 19 жовтня 2015 року.
74. Зазначені арешти майна ОСОБА_1 є чинними на час розгляду скарги боржника. При цьому матеріали виконавчих проваджень з примусового виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, виданого Приморським районним судом м. Одеси 26 квітня 2013 року, знищені, оскільки їх строк зберігання закінчено.
75. 24 жовтня 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) із заявою про скасування вказаних арештів. Листом Першого Приморського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі від 03 листопада 2022 року ОСОБА_1 повідомлено, що стаття, на підставі якої завершено виконавчі провадження, не передбачає зняття арешту з майна відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». При цьому конкретні обставини та підстави завершення цих виконавчих проваджень не вказано.
76. Водночас заявниця стверджує, що упродовж багатьох років ОСОБА_4 виконував рішення суду, у 2019 році він помер і виконавче провадження щодо нього було припинене. На підставі договору факторингу право вимоги за кредитним договором № 010/2-0-1/07-341 від 21 червня 2007 року перейшло до ТОВ ФК «Форінт», однак суди відмовили у задоволенні його заяви про заміну сторони виконавчого провадження. Тому заявниця вважає, що вона уже не є боржником Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», а отже, наявні правові підстави для скасування накладеного на її майно арешту.
77. З наведеного вбачається, що суди попередніх інстанцій при розгляді скарги ОСОБА_1 не встановили конкретних обставин та підстав завершення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2/1522/11652/11, від яких залежить як задоволення заяви боржника про зняття арешту, так і визначення посадової особи, яка уповноваження зняти такий арешт.
78. Разом із тим нормою пункту 16 розділу VІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень (в редакції від 01 листопада 2022 року) визначено, що у разі якщо виконавче провадження, за яким подано заяву про зняття арешту з майна боржника або скасування інших заходів примусового виконання рішення, знищено у зв`язку із закінченням строку його зберігання, виконавець вживає заходів щодо відновлення матеріалів виконавчого провадження за допомогою відомостей автоматизованої системи та інших документів, інформації, одержаних ним, у тому числі від сторін виконавчого провадження.
79. Отже, отримавши заяву ОСОБА_1 про скасування арештів, накладених у межах знищеного виконавчого провадження, Перший Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління юстиції (м. Одеса) повинен був вжити заходів з відновлення матеріалів виконавчого провадження, за результатами їх розгляду встановити конкретні підстави завершення цього провадження (проваджень) та після цього прийняти рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1.
80. У свою чергу, місцевий суд, розглядаючи скаргу ОСОБА_1 на відмову у задоволенні її заяви про скасування арештів, мав зобов`язати Перший Приморський відділ державної виконавчої служби у місті Одесі надати матеріали відновленого виконавчого провадження, встановити підставу завершення цього виконавчого провадження та в залежності від цього прийняти рішення за скаргою ОСОБА_1.
81. Відповідно до статті 447 ЦПК України (в редакції від 06 листопада 2022 року) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
82. Згідно із частиною першою статті 450 ЦПК України скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються.
83. У статті 451 ЦПК України зазначено, що за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
84. Натомість, розглядаючи скаргу ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій не дослідили матеріали відновленого виконавчого провадження та не встановили обставин і підстав його завершення, від чого залежить обґрунтованість або необґрунтованість скарги ОСОБА_1.
85. Оскільки за змістом частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 02 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року слід скасувати, а справу - передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
86. Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід врахувати наведені в цій постанові висновки, встановити конкретні обставини та підставу завершення виконавчого провадження у межах якого накладався арешт на майно ОСОБА_1 та за результатами цього прийняти мотивоване рішення про задоволення або відмову в задоволенні скарги».
Звертаючись до суду зі скаргою у цій справі, ОСОБА_1 зазначав, що попри відсутність заборгованості по аліментам перед стягувачем та закінчення 02 червня 2017 року виконавчого провадження № 3240210, державним виконавцем у порушення вимог закону не було знято арешт майна боржника та заборона на його відчуження, накладені постановою від 22 березня 2010 року (обтяження № 9643124), оскільки в постанові про закінчення провадження відомості про скасування цього заходу примусового виконання відсутні. Зазначене перешкоджає йому у здійсненні його права власності.
Відповідно до частини 1 статті 59 Закону № 1404-VIII особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
При цьому, в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
Так, відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».
Встановивши, що заявник є боржником у виконавчому провадженні, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 не може звертатися до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця щодо зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений саме такий спосіб судового захисту, а саме: оскарження боржником рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах: від 27 березня 2024 року у справі № 303/6292/20, від 15 січня 2025 року у справі № 592/5020/24.
Апеляційний суд погоджується із доводами апеляційної скарги про те, що боржник не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом, зокрема розділом VII ЦПК України, у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту. ОСОБА_1 , з урахуванням заяви від 06 грудня 2024 року, звернувся саме зі скаргою у порядку передбаченому розділом VII ЦПК України, проте суд першої інстанції помилково відмовив у прийнятті заяви, дійшовши висновку, що заявнику необхідно звертатися в позовному провадженні, а тому це не є підставою для скасування оскаржуваного рішення.
При цьому апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу суду першої інстанції, що відповідно до частини 1 статті 448 ЦПК України скарги подаються стороною виконавчого провадження до суду, який розглянув справу.
З урахуванням викладеного, колегія суддів апеляційного суду дійшла до висновку, що постановлена судом першої інстанції ухвала є передчасною та не відповідає вимогами статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення, а отже право заявника на доступ до правосуддя, закріплене у статті 55 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було порушено.
Враховуючи наведене, оскаржувана ухвала постановлена судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, й підлягає відповідно до вимог пункту 4 статті 379 ЦПК України скасуванню, а справа поверненню до суду для продовження розгляду.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Судові витрати позивача по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги на зазначену ухвалу суду першої інстанції підлягають розподілу після вирішення справи по суті спору.
Керуючись статтями 379, 382 ЦПК України, апеляційний суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Корабельного районного суду м. Миколаєва від 17 липня 2026 року скасувати.
Справу за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Корабельного відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Л.М. Царюк
Судді: Т.М. Базовкіна
Ж.М. Яворська
Повне судове рішення складено 26 серпня 2026 року.