Справа №588/302/26
Номер провадження 22-ц/816/2692/26
Категорія - 31
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 вересня 2026 року м. Суми
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Замченко А.О. (суддя-доповідач), суддів: Криворотенка В.І., Худика А.М.,
з участю секретаря судового засідання - Овчаренко М.В.,
у присутності представника відповідачки - адвоката Фідірко Я.С., представника позивача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Фідірко Яни Сергіївни, подану в інтересах ОСОБА_2 ,
на рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 22 червня 2026 року в складі судді Лебедя О.В., ухваленого в м. Тростянець, Сумської області (повний текст виготовлено 22 червня 2026 року)
у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Державний нотаріус Сумської міської державної нотаріальної контори Охріменко Олена Іванівна, про визнання недійсними договорів дарування нерухомого майна,
в с т а н о в и в :
24.02.2026 АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з позовом, який мотивувало тим, що 19.03.2007 між відповідачкою та ЗАТ КБ «ПриватБанк» (у подальшому назву було змінено на АТ КБ «Приватбанк») було укладено кредитний договір №SUH2GK00000031, на підставі якого ОСОБА_2 отримала в кредит 50353 доларів США строком до 17.03.2026. Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором між позивачем та відповідачкою укладено договір іпотеки, предметом якого є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, а саме: квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Банк вказував, що ОСОБА_2 не виконала належним чином взяті на себе зобов`язання за договором, у зв`язку з чим 27.05.2011 рішенням Зарічного районного суду м. Суми в справі №2-447/11 було звернуто стягнення на предмет іпотеки - двокімнатну квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для задоволення вимог банку за кредитним договором №SUH2GK00000031 у розмірі 55802 доларів США 80 центів, що в гривневому еквіваленті становить 440284 грн 10 коп., визнавши право банку на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві в порядку, встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку», встановивши початкову ціну предмету іпотеки 217150 грн.
Але за наявності невиконаного та простроченого грошового зобов`язання перед банком ОСОБА_2 відчужила за договорами дарування належне їй на праві власності нерухоме майно на користь ОСОБА_3 , а саме: були укладені договори дарування житлового будинку і земельних ділянок та безоплатно передано у власність ОСОБА_3 житловий будинок з надвірними, господарчими та побутовими будівлями, та земельні ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , на приватизованій земельній ділянці, загальною площею 0,0473 га.
11.01.2020, тобто до вчинення спірних правочинів, рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 27.05.2011 у справі №2-447/11 було звернуто стягнення на предмет іпотеки та направлено на адресу ОСОБА_2 письмову вимогу про усунення порушень за кредитним договором. Але заборгованість не погашена.
Незважаючи на відкрите виконавче провадження банк позбавлений можливості задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Станом на 16.01.2026 заборгованість за кредитним договором становить 163147 доларів США 76 центів, з яких: 42148 доларів США 94 центи - прострочена заборгованість за тілом кредиту, 85566 доларів США 82 центи - заборгованість за простроченими відсотками, 13932 доларів США - комісія, 21500 доларів США - пеня.
Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсними договори дарування житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ; земельної ділянки площею 0,0473 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0378; земельної ділянки площею 0,1889 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0380; земельної ділянки площею 0,1600 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0379, укладені 11.01.2020 між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .
Рішенням Тростянецького районного суду Сумської області від 22.06.2026 позов задоволено. Визнано недійсними договори дарування житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ; земельної ділянки площею 0,0473 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0378; земельної ділянки площею 0,1889 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0380; земельної ділянки площею 0,1600 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0379, укладених 11.01.2020 між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 . Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 у дольовому порядку на користь АТ КБ «ПриватБанк» по 5990 грн 40 коп. судового збору з кожного.
Не погоджуючись з рішенням суду, адвокат Фідірко Я.С. в інтересах ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що посилання суду першої інстанції в мотивувальній частині рішення на низку норм матеріального права (ст. 509, 11, 530 ЦК України, ст. 48, 1, 2, 10, 50 Закону України «Про виконавче провадження»), а також на постанову Верховного Суду від 24.07.2019 у справі №405/1820/17 є неправильним, вирваним з контексту та не застосовним до спірних правовідносин.
Зазначає, що на момент вчинення спірних правочинів не було відкрито жодного виконавчого провадження щодо стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 27.05.2011 у справі №2-447/11 про звернення стягнення на предмет іпотеки фактично не виконувалося протягом багатьох років з невідомих причин. Проте, суд першої інстанції зробив висновок, що позивач навів аргументи щодо причин тривалості та неефективності виконавчого провадження, які зараз частково пов`язані з обмеженнями воєнного стану, не посилаючись на жодний належний доказ, наявний у матеріалах справи, та не зазначаючи, які саме причини, окрім воєнного стану, запровадження якого датується 24.02.2022.
Вказує, що суд першої інстанції безпідставно посилається на ст. 48, 50 Закону України «Про виконавче провадження», як на підставу майбутньої реалізації прав стягувача (позивача). Але такі висновки є передчасними на випадок відсутності коштів та інших цінностей у відповідачів.
Звертає увагу суду, що на момент дарування активних примусових заходів не здійснювалося, арешту на спірне майно накладено не було. На даний час у відкритому виконавчому провадженні також відсутні арешти на нерухоме майно відповідачки. У таких умовах боржник мав повне право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.
Вважає, що суд неправильно застосував правову позицію, викладену в постанові Верховний Суд від 24.07.2019 у справі №405/1820/17, оскільки фактичні обставини справи суттєво відрізняються.
Звернула увагу, що в даній справі ситуація принципово інша: договори дарування укладено за три роки до нового рішення суду про стягнення (2023 рік), на момент дарування не було активного виконавчого провадження та здійснювалось погашення за кредитним договором; майно, яке дарувалося, це спадкове майно, отримане в 2019 році, а не те, на яке зверталося стягнення в 2011 році, відчуження здійснено не з метою уникнення виконання зобов`язань за кредитним договором, а з метою вирішення гострих сімейних та житлових питань (виселення чоловіка з квартири).
Зазначає, що посилання суду на те, що договір дарування не може використовуватися для уникнення сплати боргу, є правильним лише за наявності доведеного умислу. Суд першої інстанції фактично дозволив кредитору оспорювати правочини, вчинені за відсутності активних виконавчих дій протягом багатьох років. Це порушує засади верховенства права та співмірності заходів примусового виконання.
Вказує, що суд у рішенні вказав низку ознак, які, на його думку, свідчать про фраудаторний характер договорів дарування від 11.01.2020. Але такі висновки є необґрунтованими, побудованими на формальних критеріях без доведення прямого умислу на заподіяння шкоди кредитору.
Зазначає, що суд вважає, що незначний період між отриманням спадщини (27.08.2019) та даруванням (11.01.2020) свідчить про намір уникнути стягнення, але сам по собі короткий проміжок часу не є безумовною ознакою фраудаторності. Верховний Суд неодноразово підкреслював, що для кваліфікації правочину як фраудаторного необхідна сукупність обставин та доведення причинно-наслідкового зв`язку.
Крім того, суд відкинув сімейні мотиви (забезпечення чоловіка житлом після його виселення в 2016 році), зазначивши, що подружжя може користуватися майном без зміни власника, але родинні відносини не є автоматичною ознакою недобросовісності. Постанова Верховного Суду від 08.05.2025 у справі №363/3047/23 прямо вказує, що безоплатність та передача майна подружжю не є достатньою підставою для визнання договору фраудаторним. Суд має оцінювати реальні мотиви сторін. У нашій справі мотиви були обґрунтованими: чоловік ОСОБА_3 був виселений з квартири ще в 2016 році та вимушений винаймати житло. Дарування успадкованого майна мало на меті збереження сім`ї та створення умов для спільного господарства. Це відповідає принципу свободи договору та захисту сімейних відносин.
Також звертає увагу, що суд посилається на безоплатність та суттєву різницю між вартістю в договорі (20000 грн) та оціночною вартістю (274906 грн 62 коп.). Безоплатність є суттю договору дарування і сама по собі не може свідчити про фраудаторність. Оцінка вартості в договорі проводилася на дату укладення (11.01.2020) для нотаріального посвідчення. Суд неправомірно порівнює її з оціночною вартістю на дату розгляду справи. Оцінка майна для кваліфікації фраудаторності має проводитися на момент вчинення правочину, а не на дату подання позову.
Вважає, що суд першої інстанції здійснив формальну, а не всебічну оцінку обставин, що суперечить вимогам ст. 13, 3 ЦК України та усталеній практиці Верховного Суду. Ознаки, на які посилається суд, не утворюють сукупності, необхідної для кваліфікації договорів як фраудаторних. Суд першої інстанції, посилаючись на норми ЦК України та Закону «Про виконавче провадження», а також на практику Верховного Суду, не врахував істотних відмінностей фактичних обставин справи від тих, що були в справах, на які він посилався. Це призвело до неправильного застосування норм матеріального права та порушення принципу законності.
26.08.2026 в. о. завідувача Сумської міської державної нотаріальної контори Калініченко Є. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити, а рішення суду - скасувати.
01.09.2026 АТ КБ «ПриватБанк» подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
У судове засідання відповідачі, представник третьої особи не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином (том 2 а. с. 1, 21 зв., 22). Представник нотаріальної контори подав клопотання про розгляд справи без його участі (том 2 а. с. 51). Інші учасники про причини неявки суд не повідомили.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, представника відповідачки - адвоката Фідірко Я.С., яка підтримала доводи апеляційної скарги, представника позивача ОСОБА_1 , який проти задоволення апеляційної скарги заперечував, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 19.03.2007 між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір №SUH2GK00000031, згідно з яким банк надає позичальниці кредит у сумі 50353 доларів США на наступні цілі: 43000 доларів США - на купівлю квартири, 7353 доларів США - на сплату страхових платежів з відсотковою ставкою 1% на місяць. Термін повернення кредиту і відсотків відповідно до графіка погашення кредиту, відсотків і винагороди, але не пізніше 17.03.2026 (том 1 а. с. 15-17).
19.03.2007 між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, предметом якого є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, а саме: квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (том 1 а. с. 18-19).
Заочним рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 27.05.2011 у цивільній справі №2-447/11 позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Звернуто стягнення на предмет іпотеки: двокімнатну квартиру загальною площею 42,41 м2, житловою площею 27,8 м2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для задоволення вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором №SUH2GK00000031 у розмірі 55802 доларів США 80 центів, що в гривневому еквіваленті становить 440284 грн 10 коп. Виселено громадян, які мешкають у зазначеній квартирі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (том 1 а. с. 20-21).
Відповідно до постанови Зарічного ВДВС у м. Суми Сумського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України 21.04.2016 закінчено виконавче провадження щодо виселення ОСОБА_3 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Державним виконавцем встановлено, що останній виселився самостійно, його речі та особисте майно в квартирі відсутні (том 1 а. с. 167 зв.).
21.04.2016 ОСОБА_2 подала скаргу на постанову державного виконавця від 03.06.2013 про відкриття виконавчого провадження про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні якої ухвалою Зарічного районного суду м. Суми від 20.10.2016 було відмовлено (том 1 а. с. 70-73).
Згідно зі свідоцтвами про право на спадщину за заповітом від 27.08.2019 ОСОБА_2 отримала у спадщину: житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, земельні ділянки площею 0,0473 га та 0,1889 га, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , та земельну ділянку площею 0,1600 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (том 1 а. с. 159-166).
11.01.2020 між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено 4 договори дарування, на підставі якого ОСОБА_2 подарувала останньому житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , земельну ділянку площею 0,0473 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0378 та земельну ділянку площею 0,1889 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0380, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , а також земельну ділянку площею 0,1600 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0379, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 (том 1 а. с. 22-29).
Заочним рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 03.04.2023 позов АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено. Стягнуто на користь банку 12307 доларів США 33 центи боргу за кредитним договором від 19.03.2007 №SUH2GK00000031 (том 1 а. с. 76-77).
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Сумської області Савенка Ю.О. від 21.05.2025 відкрито виконавче провадження №78133620 щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача 519759 грн 46 коп. (12307 доларів США 33 центи, що на день відкриття виконавчого документу становить 514446 грн 39 коп., та судовий збір 5313 грн 07 коп.) (том 1 а. с. 78).
10.06.2025 приватним виконавцем Савенком Ю.О. прийнято постанову про розшук майна боржника, а саме: транспортного засобу CHERY, реєстр. номер НОМЕР_1 , власником якого є ОСОБА_2 (том 1 а. с. 81).
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Сумської області Савенка Ю.О. від 10.06.2025 звернуто стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи ОСОБА_2 , якою здійснюється відрахування доходів у розмірі 20% щомісяця до погашення загальної суми заборгованості (том 1 а. с. 171 зв.-172).
19.01.2026 Департаментом патрульної поліції повідомлено, що станом на 15.01.2026 транспортний засіб марки CHERY, модель KIMO, 2008 року випуску, VIN/номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , перебуває в розшуку за категорією «Розшук ТЗ боржника приватним виконавцем». Відомостей про його тимчасове затримання працівниками територіальних (відокремлених) та інших підрозділів ДПП немає (том 1 а. с. 82).
Відповідно до звітів Головного управління Держгеокадастру у Сумській області у період з червня 2025 до березня 2026 із заробітної плати ОСОБА_2 здійснюються відрахування коштів на погашення заборгованості банку (том 1 а. с. 177-181 зв.).
З виписок по особовому рахунку вбачається, що в період з 01.01.2000 до 16.01.2026 відповідачка частково погашала заборгованість (а. с. 42-69). Станом на 16.01.2026 заборгованість за кредитним договором складає: 163147 доларів США 76 центів, з яких: 42148 доларів США 94 центи - заборгованість за тілом кредиту, 85566 доларів США 82 центи - заборгованість по процентам, 21500 доларів США - пеня, 13932 доларів США - комісія (том 1 а. с. 37-41).
07.09.2017 банк направив ОСОБА_2 вимогу про усунення порушень за кредитним договором від 19.03.2007 №SUH2GK00000031 (том 1 а. с. 74).
Задовольняючи позов банку, суд першої інстанції виходив з того, що оспорювані договори дарування є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору.
Колегія суддів погоджується з такими висновками місцевого суду, оскільки вони відповідають матеріалами справи та вимогам закону.
У постанові Верховного Суду від 26.01.2022 у справі №917/2041/20 зазначено, що в справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору.
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2022 у справі №520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.12.2022 у справі №214/7462/20).
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі №390/34/17, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2019 у справі №337/474/14-ц).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися з урахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.12.2023 у справі №463/13099/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19.02.2024 у справі №567/3/22).
Норми закону полягають у наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 14.05.2024 у справі №357/13500/18, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09.09.2024 у справі №466/3398/21).
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 №2-р (ІІ)/2021 у справі №3-95/2020 (193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває в посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати в конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває в правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває в цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду від 16.06.2021 у справі №747/306/19).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №523/17429/20).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №523/17429/20).
У постанові Верховного Суду від 24.07.2019 у справі №405/1820/17 вказано, що «цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).
Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.
До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 07.10.2020 у справі №755/17944/18, постанову Верховного Суду від 26.04.2023 у справі №644/5819/20).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13.01.2021 у справі №712/7975/17).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі №6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №723/405/17).
Касаційний суд вже зауважував, що недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; у практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (ст. 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду від 05.01.2024 у справі №761/40240/21).
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд у кожній конкретній справі виходячи з встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2024 у справі №916/379/23).
Верховний Суд у постанові від 05.08.2025 у справі №756/19178/21 звернув увагу, що:
відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 20.08.2024 у справі №947/37261/21);
мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 14.08.2024 у справі №504/112/22);
тлумачення статті 220 ЦК України свідчить, що рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. І, відповідно, не виключається визнання договору недійсним, який був визнаний дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення, як такого, що вчинений на шкоду кредитору (фраудаторний договір). Приватно-правовий інструментарій (зокрема, визнання договору дійсним внаслідок відсутності його нотаріального посвідчення) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 18.11.2020 у справі №569/6427/16);
для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду від 13.03.2025 у справі №159/5846/23);
цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором. Боржник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї невістки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору (зокрема після настання строку повернення боргу); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами, які вчиняють фраудаторний правочин, можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові. Наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, невістка, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа) (див. постанову Верховного Суду від 27.02.2025 у справі №347/721/22);
метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05.04.2023 у справі №523/17429/20). Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду від 12.04.2023 у справі №161/12564/21).
У постанові Верховного Суду від 05.08.2025 у справі №756/19178/21 касаційний суд зауважив, що позов про оспорення правочину є споконвічно приватною конструкцією і «покликаний» не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Цей спосіб захисту орієнтований на його використання для «знищення» такого юридичного факту як договір (правочин); на рівні приватноправових норм не міститься обов`язку поєднувати позов про оспорювання правочину фраудаторного правочину з іншою позовною вимогою.
У даній справі позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсними чотирьох договорів дарування, вчинених між боржницею та її чоловіком, з підстав фраудаторності оспорюваних договорів дарування.
Суд першої інстанції, постановляючи рішення про задоволення позовних вимог, дійшов висновку, що договір дарування не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором.
Колегія суддів погоджується з таким висновком місцевого суду та звертає увагу на те, що боржниця, яка 11.01.2020 відчужує належне їй на праві власності майно на підставі безоплатних договорів на користь свого чоловіка, була обізнана про наявність невиконаного нею боргового зобов`язання, яке виникло на підставі кредитного договору від 19.03.2007 на суму 50353 доларів США та яке вона повинна була виконувати шляхом сплати частини тіла кредиту та відсотків щомісячними платежами. Відповідачка діяла очевидно недобросовісно та зловживала правами стосовно кредитора, оскільки уклала договори дарування, які порушують майнові інтереси кредитора і спрямовані на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Заочне рішення Зарічного суду м. Суми від 27.05.2011 у частині звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» у сумі 55802 доларів США 80 центів на даний час залишається невиконаним через введення мораторію.
Вказане свідчить, що ОСОБА_2 , яка безоплатно відчужила цінне нерухоме майно на користь свого чоловіка, знаючи про наявність невиконаних боргових зобов`язань, діяла на шкоду кредитору та вчинила оспорювані правочини, які призвели до порушення законних майнових інтересів кредитора.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що відповідачці ОСОБА_2 на праві власності належать земельні ділянки з кадастровим номером [номер приховано]:01:003:0218 площею 2 га, оціночною вартістю 67627 грн 86 коп., з кадастровим номером [номер приховано]:00:001:0495 площею 0,4404 га, оціночною вартістю 15037 грн 78 коп., з кадастровим номером [номер приховано]:00:001:0919 площею 0,5901 га, оціночною вартістю 5673 грн 68 коп., з кадастровим номером [номер приховано]:00:001:0947 площею 2,7484 га, оціночною вартістю 81199 грн 09 коп., з кадастровим номером [номер приховано]:00:001:0922 площею 0,4762 га, оціночною вартістю 6046 грн 91 коп., з кадастровим номером [номер приховано]:00:001:0493 площею 0,3027 га, оціночною вартістю 2027 грн 88 коп., з кадастровим номером [номер приховано]:00:001:0945 площею 3,0472 га, загальна вартість яких становить 177613 грн 20 коп. (том 1 а. с. 30-36, 79, 83-96). Але вартості вказаних земельних ділянок не вистачає, для погашення заборгованості, яка виникла за кредитним договором 19.03.2007.
Також колегія суддів враховує пояснення представника позивачки - адвоката Фідірко Я.С. про те, що ОСОБА_2 бажає зберегти майно і розрахуватися з банком, для чого виконавчою службою утримуються кошти із заробітної плати останньої.
З огляду на викладене, оскільки оспорювані договори дарування були спрямовані на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про визнання їх недійсними на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Доводи апеляційної скарги про те, що відчуження будинку і трьох земельних ділянок на користь ОСОБА_3 було зумовлено його виселенням з квартири в квітні 2016 року та подальшою потребою в оренді житла, колегія суддів відхиляє. Вказані аргументи є неспроможними, оскільки для забезпечення чоловіка житлом ОСОБА_2 не мала потреби укладати спірні договори та позбавлятися права власності. Своє право на допомогу остання могла реалізувати шляхом надання чоловіку права користування та проживання в будинку без укладення спірних договорів, зберігши при цьому право власності за собою. Крім того, зазначені доводи не пояснюють необхідності дарувати дві земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства.
Доводи апеляційної скарги з посиланням на те, що оспорювані договори були укладені до ухвалення Зарічним районним судом м. Суми рішення від 03.04.2023, яким з неї стягнуто 12307 доларів США 33 центи в порядку ст. 625 ЦК України, не можуть бути підставою для скасування оскарженого судового рішення, оскільки ОСОБА_2 була обізнана про наявність в неї боргу за договорами позики в сумі 50353 доларів США, заборгованість за яким вона сплачувала нерегулярно, та станом на 16.01.2026 нею сплачено лише 8204 доларів США 06 центів на погашення тіла кредиту.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції неправильно застосував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.07.2019 у справі №405/1820/17, колегія суддів відхиляє, оскільки в зазначеній справі вирішувалося питання який саме договір дарування порушує майнові інтереси кредитора та спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Посилання в апеляційній скарзі на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц, та Верховного Суду, викладені в постанові від 24.02.2021 у справі №757/33392/16-ц, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки суду першої інстанції, зроблені за наслідками розгляду справи по суті, не суперечать нормативно-правовим обґрунтуванням та правовим висновкам, викладеним у наведених в апеляційній скарзі постановах.
Оскаржуване судове рішення не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 08.05.2025 у справі №363/3047/23, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, оскільки фактичні обставини в цих справах є різними.
Для визначення подібності правовідносин апеляційний суд враховує правовий висновок, викладений у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, від 08.02.2022 у справі №2-7763/10, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними в порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним та об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Посилання на різні постанови Верховного Суду як таке з вказівкою про неоднакове застосування норм права в різних справах, хоч і в подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.
Верховний Суд висловлює правові висновки в справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
З огляду на встановлені обставини справи, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про задоволення позовних вимог.
Оскільки доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382, 389 ЦПК України,
у х в а л и в :
Апеляційну скаргу адвоката Фідірко Яни Сергіївни, подану в інтересах ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 22 червня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 03 вересня 2026 року.
Головуючий - А.О. Замченко
Судді: В.І. Криворотенко
А.М. Худик