ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 вересня 2026 року
м. Чернівці
справа № 727/10918/20
провадження № 22-ц/822/1831/26
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Одинака О. О.
суддів: Кулянди М. І., Литвинюк І. М.
за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.
заявник (боржник) - ОСОБА_1
стягувач - ОСОБА_2
заінтересована особи - Другий відділ державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції
апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівців від 17 липня 2026 року
головуюча в суді першої інстанції суддя Слободян Г. М.
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст заявлених вимог
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
Просив суд визнати виконавчий лист № 727/10918/20, виданий 15 листопада 2021 року Шевченківським районним судом міста Чернівців про стягнення з нього на користь ОСОБА_2 заборгованості у розмірі 1 419 481 гривні, таким, що не підлягає виконанню.
Заява обґрунтована тим, що заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців було задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 та стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість за договором позики. На примусовому виконанні у Другому відділі державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження № 69559707, відкрите 05 серпня 2022 року на підставі вказаного виконавчого листа.
Заявник наголошував, що фактично заборгованість була повністю повернута ним стягувачу 13 липня 2021 року, тобто ще до видачі виконавчого документа та відкриття виконавчого провадження. Вказує, що кошти для погашення боргу були отримані за рахунок реалізації майна його сім`ї (зокрема, через укладення договорів купівлі-продажу транспортного засобу та земельної ділянки). На підтвердження факту повного та добровільного розрахунку заявник посилається на письмову заяву самого стягувача ОСОБА_2 від 23 листопада 2022 року.
Враховуючи те, що зобов`язання було добровільно виконано поза межами виконавчого провадження та до моменту фактичної видачі виконавчого листа, заявник просить суд, керуючись статтею 432 ЦПК України, визнати цей виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Чернівців від 17 липня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відмовлено.
Ухвала суду мотивована тим, що згідно з частиною другою статті 432 ЦПК України виконавчий документ може бути визнаний таким, що не підлягає виконанню, лише якщо його видано помилково, або якщо обов`язок боржника відсутній через його припинення (зокрема, шляхом добровільного виконання).
Суд встановив, що виконавчий лист № 727/10918/20 був виданий 15 листопада 2021 року на підставі заочного рішення від 20 серпня 2021 року. Згодом, ухвалою від 13 листопада 2025 року, це заочне рішення було переглянуто та скасовано, а 05 травня 2026 року суд ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 .
Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», скасування рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, є самостійною і достатньою підставою для закінчення виконавчого провадження. Крім того, виконавче провадження за цим листом вже було закінчено 05 грудня 2022 року на підставі заяви стягувача про пряму сплату боргу (згідно з пунктом 9 частини першої статті 39 Закону).
Відтак суд дійшов висновку, що оскільки на момент видачі виконавчий лист був законним, а заочне рішення було скасовано значно пізніше, то наслідком цього є закінчення виконавчого провадження за нормами Закону України «Про виконавче провадження», що виключає потребу окремо і додатково визнавати цей виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню в порядку статті 432 ЦПК України.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить ухвалу Шевченківського районного суду міста Чернівців від 17 липня 2026 року скасувати та постановити нове судове рішення, яким визнати виконавчий лист, який виданий Шевченківським районним судом міста Чернівців 15 листопада 2021 року у справі № 727/10918/20 таким, що не підлягає виконанню.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апелянт не погоджується з ухвалою суду першої інстанції, вважає її незаконною, необґрунтованою, постановленою з неправильним застосуванням норм процесуального права та неправильним тлумаченням норм Закону України «Про виконавче провадження».
Вказує, що суд неповно з`ясував обставини справи та залишив поза увагою наявність одразу двох підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. По-перше, матеріально-правової - заборгованість була добровільно та повністю сплачена стягувачу поза межами виконавчого провадження (що підтверджується заявою стягувача від 23 листопада 2022 року). По-друге, процесуально-правової - заочне рішення, на підставі якого видавався лист, було скасоване, а за результатами нового розгляду справи 05 травня 2026 року у задоволенні позову було відмовлено повністю. Суд допустив ситуацію правової невизначеності, коли обов`язок визнано припиненим, рішення скасовано, але виконавчий лист формально не визнано таким, що не підлягає виконанню.
На переконання апелянта, суд першої інстанції безпідставно звузив зміст та сферу застосування частини другої статті 432 ЦПК України, помилково звівши її дію лише до випадків триваючого (активного) виконавчого провадження. Апелянт наголошує, що закінчення виконавчого провадження саме по собі не позбавляє боржника права на звернення до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, оскільки законодавець не встановлює таких обмежень. Суд змішав два різні правові механізми: дії державного виконавця щодо закінчення провадження та судовий контроль за існуванням виконавчого документа.
Крім того, апелянт стверджує, що суд неправильно застосував положення Закону України «Про виконавче провадження». Суд послався на пункт 5 частини першої статті 39 Закону (скасування рішення) як на підставу для закінчення провадження, проігнорувавши той факт, що це виконавче провадження вже було закінчено державним виконавцем значно раніше - 05 грудня 2022 року на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону (фактичне повне виконання рішення). Відтак, посилання суду на пункт 5 є юридично неефективним, оскільки провадження не може бути «повторно закінчене».
Особливу увагу апелянт звертає на те, що суд повністю проігнорував реальний майновий інтерес боржника. У межах відкритого виконавчого провадження було винесено постанову про стягнення виконавчого збору в сумі 141 948 гривні 10 копійок. Закінчення провадження за пунктом 9 частини першої статті 39 Закону не скасовує цього збору автоматично. Відповідно до частини сьомої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий збір не стягується (а стягнутий повертається) саме у разі визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. Відмовивши у задоволенні заяви, суд залишив для боржника ризик примусового стягнення непропорційно великого збору за неіснуючим боргом та скасованим рішенням.
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 серпня 2021 у справі №727/10918/20 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики були задоволені повністю і стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 30 000 доларів США боргу за розпискою від 08 серпня 2018 року, що станом на 07 грудня 2020 року еквівалентно по курсу НБУ - 841 730 гривень та 20 000 доларів США штрафу, що станом на 07 грудня 2020 року по курсу НБУ становить - 565 820 гривень, а також судовий збір в розмірі 10 931 гривень та 1 000 гривень витрат за надані послуги на правничу допомогу (т. 1, а. с. 78-81).
15 листопада 2021 року Шевченківським районним судом м. Чернівці було видано виконавчий лист №727/10918/20 (т. 1, а. с. 87).
Постановою державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 05 грудня 2022 закінчено виконавче провадження, оскільки за заявою стягувача від 23 листопада 2022 року боржником заборгованість сплачено напряму стягувачу (т. 1, а. с. 86).
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Чернівців від 13 листопада 2025 року переглянуто та скасовано заочне рішення по справі № 727/10918/20 від 20 серпня 2021 року(т. 2, а. с. 25).
05 травня 2026 року Шевченківським районним судом м. Чернівці у справі ухвалено рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики. Рішення набрало законної сили 05 червня 2026 року (т. 2, а. с. 222-226).
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови
Відповідно до частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відтак, апеляційний суд переглядає рішення суду першої інстанції у межах зазначених вище доводів апеляційної скарги.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Апеляційний суд вважає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції не в повній мірі відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.
Щодо вирішення скарги по суті
Відповідно до пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 18 ЦПК України однією з основних засад судочинства є обов`язковість судових рішень.
Виконання рішення суду будь-якої інстанції необхідно розглядати як важливу частину «судового провадження» відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а отже принцип справедливого правосуддя розповсюджується і на цю стадію судового провадження.
За змістом статті 1 Закону України № 1404 від 02 червня 2016 «Про виконавче провадження» (далі - Закону № 1404), виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону № 1404 виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
За частиною першою статті 18 Закону № 1404 виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Частиною другою статті 432 ЦПК України регламентовано, що суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Наслідком визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до пункту 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» є закінчення виконавчого провадження.
Підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.
Процесуально-правовими підставами для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, є обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред`явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього листа до виконання.
До матеріально-правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна віднести ті обставини, що свідчать про припинення обов`язку боржника з передбачених законом підстав.
Відповідно до частини першої статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Однією з визначених матеріальним законом підстав припинення зобов`язань є прощення боргу (статті 605 ЦК України).
Сутність процедури визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, полягає насамперед у встановленні обставин та фактів, що підтверджують відсутність матеріального обов`язку боржника, які виникли після ухвалення судового рішення, або наявність процесуальних підстав, які свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа.
Вказаних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 24 червня 2020 року у справі № 520/1466/14-ц, провадження № 61-43447св18, від 09 вересня 2021 року у справі № 824/67/20, провадження № 61-10482ав21, від 09 червня 2022 року у справі № 2-118/2001, провадження № 61-1762ав22.
Аналіз вищенаведених норм процесуального права дає підстави вважати, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження має на меті забезпечити примусове виконання судового рішення. На виконання судового рішення видається виконавчий лист, який є виконавчим документом. З пред`явленням виконавчого листа до примусового виконання і відкриття виконавчого провадження правовідносин учасників спору переходять у площину правовідносин у сфері примусового виконання судового акту, тобто у площину публічного права, в яких учасники виконавчого провадження набувають комплекс прав та обов`язків (боржник і стягувач), в тому числі ініціювати вирішення процедурних питань, та повноваження (виконавець). Натомість, визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, у зв`язку із прощенням боргу може мати місце до моменту видачі виконавчого документа, тобто до моменту переходу правовідносин у стадію виконавчого провадження (примусового, а не добровільного виконання судового рішення) з метою забезпечення виконання судового рішення. Після відкриття виконавчого провадження питання щодо виконання зобов`язання, в даному випадку, а передбачає обов`язкову участь в цьому процесі виконавця, який може ухвалити рішення про закінчення виконавчого провадження з підстав, установлених законом, що фактично й було зроблено державним виконавцем у даній справі. Норми процесуального права не передбачають ретроактивного фактичного скасування виконавчого документа, який був виданий у спосіб та в порядку, встановлених законом.
Крім цього, при закінченні виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором виконавець також має вирішити питання про кошти виконавчого провадження, зокрема виконавчого збору та витрат виконавчого провадження (пункти 1 і 3 частини першої статті 42 Закону № 1404), оскільки зазначені витрати фактично понесені державою.
Таким чином, для процедури визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, не властиво легітимізувати право боржника уникнути витрат виконавчого провадження, на що обґрунтовано звернув увагу суд першої інстанції.
З пред`явленням виконавчого документа до примусового виконання та відкриття виконавчого провадження подальший рух виконавчого провадження і питання, що підлягають вирішенню на стадії виконавчого провадження, вирішуються виконавцем у спосіб прийняття відповідних рішень та в порядку, визначеному законом.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, на підставі виконавчого листа № 727/10918/20, виданого 15 листопада 2021 року Шевченківським районним судом міста Чернівці, постановою державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 05 серпня 2022 року було відкрито виконавче провадження № 69559707 про примусове виконання вказаного судового рішення.
У подальшому, 23 листопада 2022 року, стягувач ОСОБА_2 звернувся до державного виконавця із письмовою заявою, у якій вказав, що боржник розрахувався з ним напряму, заборгованість за виконавчим документом сплачена, а тому майнових претензій до боржника він не має.
На підставі вказаної заяви стягувача, постановою державного виконавця від 05 грудня 2022 року виконавче провадження № 69559707 було закінчено відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом).
У постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 308/6024/14 зазначено, зокрема, що обов`язок боржника може припинятися з передбачених законом підстав. Підстави припинення цивільно-правових зобов`язань, зокрема, містить глава 50 розділу І книги п`ятої ЦК. Так, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.
До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 червня 2020 року у справі № 520/1466/14-ц.
Отже, закон передбачає можливість визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, якщо він виданий компетентним судом і є належним виконавчим документом, проте є обставини, які виключають необхідність проведення виконавчих дій за цим виконавчим документом.
Щодо матеріально-правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню
Оцінюючи матеріальну складову заявлених вимог в частині доведення факту та моменту виконання зобов`язання, апеляційний суд виходить з наступного.
Так, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.
У разі, якщо виконання зобов`язання за судовим рішенням відбулося в межах виконавчого провадження, стягувач має право подати до виконавця письмову заяву, на підставі якої виконавець приймає відповідну постанову, що й мало місце у даній справі. Однак, сплата боржником боргу, яка відбулась вже у відкритому виконавчому провадженні, не може бути підставою для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
Виконання грошового зобов`язання має підтверджуватися належними, допустимими та фіксованими у часі розрахунковими або іншими письмовими документами. Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Стверджуючи про повне погашення боргу 13 липня 2021 року (до видачі виконавчого листа), заявник вказує на те, що кошти для цього були отримані від реалізації майна його сім`ї. Проте, наявність у матеріалах справи договорів купівлі-продажу транспортного засобу чи земельної ділянки підтверджує виключно факт відчуження майна та гіпотетичне отримання доходу родиною боржника. Зазначені договори не є первинними документами, що фіксують рух коштів безпосередньо між боржником та стягувачем, а тому жодним чином не є матеріальним доказом фактичної передачі грошових коштів стягувачу ОСОБА_2 в рахунок погашення конкретного боргу.
Єдиним доказом, на який посилається заявник на підтвердження добровільного виконання зобов`язання, є письмова заява стягувача від 23 листопада 2022 року, адресована державному виконавцю.
Дослідивши зміст вказаної заяви крізь призму матеріального права, апеляційний суд констатує, що вона лише фіксує факт відсутності у стягувача майнових претензій до боржника станом на момент її написання (листопад 2022 року), що і стало підставою для закінчення виконавчого провадження. Водночас зміст цієї заяви не містить жодних вказівок на те, що матеріальне виконання зобов`язання (фактична передача суми боргу) відбулося саме 13 липня 2021 року, як про це стверджує апелянт.
Крім цього, колегія суддів враховує, що частина друга статті 18 Закону про виконавче провадження передбачає, що виконавець зобов`язаний, зокрема: 1) надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження (пункт 2); 2) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання (пункт 3); 3) роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки (пункт 5).
Пункт 1 частини третьої статті 18 Закону про виконавче провадження наділяє виконавця правом здійснення перевірки виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до Закону про виконавче провадження.
Частина перша статті 19 Закону про виконавче провадження передбачає, що сторони виконавчого провадження провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, мають право доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження, право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.
Водночас частина четверта статті 19 Закону про виконавче провадження передбачає, що у разі певних подій у виконавчому провадженні, включаючи й факт його відкриття, сторони зобов`язані невідкладно, не пізніше наступного робочого дня після настання відповідних обставин, письмово повідомити виконавцю про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, а також про виникнення обставин, що обумовлюють обов`язкове зупинення вчинення виконавчих дій, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі зміну їх реєстрації) або місцезнаходження.
Документи виконавчого провадження органам та особам, які мають електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), яка забезпечує обмін документами, надсилаються виключно в електронній формі (частина друга статті 28 Закону про виконавче провадження).
Як вбачається з матеріалів справи, що переглядається, після відкриття 05 серпня 2022 року виконавчого провадження № 69559707, постанову про його відкриття було належним чином надіслано боржнику за адресою: АДРЕСА_1 (ця адреса також зазначена апелянтом в апеляційній скарзі). Факт направлення підтверджується трекінгом відправлення Укрпошти за № 5802502455815 від 12 серпня 2022 року.
Більше того, як слідує з матеріалів виконавчого провадження, під час виконання рішення суду представник боржника неодноразово з`являвся до Другого відділу ДВС у місті Чернівці щодо ознайомлення з інформацією про хід виконання провадження. Однак, всупереч прямим вимогам частини четвертої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження», жодної інформації чи документального підтвердження про сплату даної заборгованості до відкриття провадження (на що боржник посилається як на підставу своїх вимог) державному виконавцю так і не надавалося.
Про факт погашення боргу виконавцю стало відомо виключно від стягувача, який лише 23 листопада 2022 року подав заяву про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з повною сплатою заборгованості.
Боржником не надано суду жодного доказу, складеного до 15 листопада 2021 року (дати видачі виконавчого листа) - ані розписки стягувача, датованої липнем 2021 року, ані банківських виписок, платіжних доручень чи квитанцій про переказ коштів, які б достовірно, матеріально та у часі фіксували момент виконання грошового обов`язку.
Колегія суддів зауважує, що заява свідка на підтвердження вказаної обставини не може бути належним та достатнім доказом виконання апелянтом боргового зобов`язання у строки, вказані ним у заяві.
За змістом статті 83 ЦПК України такі докази ОСОБА_1 мав подати одночасно із поданою до суду заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню (повне розкриття доказів (discovery)), так як саме відповідач ініціював дане провадження.
Згідно з частинами першою, третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За таких обставин, матеріальна складова доводів заявника ґрунтується виключно на його власних твердженнях. Відсутність розрахункових документів чи письмових підтверджень кредитора, які б фіксували факт передачі коштів у визначену боржником дату (13 липня 2021 року), позбавляє суд можливості встановити, що матеріально-правовий обов`язок припинився шляхом його добровільного виконання ще до моменту видачі виконавчого документа.
Сутність процедури визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню полягає, насамперед, у встановленні обставин та фактів, що свідчать про відсутність матеріального обов`язку боржника, які виникли після ухвалення судового рішення, або наявність процесуальних підстав, які свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа.
Проаналізувавши вказані норми права, взявши до уваги правову позицію Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що оскільки станом на день звернення із цією заявою до суду першої інстанції рішення суду було чинним, виконавчий лист у справі № 727/10918/20 від 15 листопада 2021 року вже пред`явлено до примусового виконання, виконавче провадження було відкрито і вчинялись відповідні дії у даному виконавчому провадженні, свій обов`язок ОСОБА_1 вчинив у межах правомірно відкритого виконавчого провадження, то підстави передбачені статтею 432 ЦПК України для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, станом на день звернення ОСОБА_1 із цією заявою - відсутні.
Близькі за змістом висновки наведені Верховним Судом у постанові від 21 грудня 2023 року у справі № 824/2/22.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що припинення обов`язку боржника за виконавчими листами у зв`язку прощенням боргу є достатньою підставою для визнання виконавчого листа такими, що не підлягають виконанню, з огляду на встановлені у цій справі обставини, колегія суддів вважає помилковим.
Щодо процесуально-правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню
Щодо доводів апелянта про необхідність визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, з процесуально-правових підстав, зокрема у зв`язку із скасуванням 13 листопада 2025 року заочного рішення та ухваленням 05 травня 2026 року нового рішення, про відмову в позові, апеляційний суд виходить з такого.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (принцип диспозитивності).
З матеріалів справи вбачається, що із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, боржник ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції у червні 2025 року. Свої вимоги заявник обґрунтовував виключно фактом добровільного виконання зобов`язання (матеріально-правова підстава).
Станом на час звернення із цією заявою до суду заочне рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 20 серпня 2021 року було чинним і не скасованим. Відповідно, подана заява не містила доводів щодо скасування рішення суду як підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
Незважаючи на те, що ухвала про скасування заочного рішення була постановлена 13 листопада 2025 року, заявник у передбаченому процесуальним законом порядку свої вимоги не уточнював, заяву новими підставами не доповнював та відповідних доводів на розгляд суду першої інстанції не виносив.
Оскільки доводи про скасування судового рішення наведені боржником лише в апеляційній скарзі та не були заявлені як підстава для задоволення вимог у суді першої інстанції, апеляційний суд, з огляду на закріплений у статті 13 ЦПК України принцип диспозитивності та встановлені межі апеляційного перегляду, позбавлений процесуальної можливості надавати їм оцінку та брати їх до уваги під час перегляду оскаржуваної ухвали. Суд першої інстанції обґрунтовано мав розглядати заяву виключно в межах тих підстав (добровільне виконання), які були заявлені ініціатором звернення.
З огляду на те, що матеріально-правова підстава (добровільне виконання до відкриття виконавчого провадження) свого підтвердження не знайшла, а процесуально-правова підстава (скасування рішення) не була предметом розгляду суду першої інстанції в межах заявлених вимог, суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 .
Водночас, мотиви такої відмови, викладені в оскаржуваній ухвалі, підлягають зміні, оскільки суд першої інстанції залишив поза увагою недоведеність факту добровільного виконання у заявлений період, порушення боржником обов`язку щодо своєчасного повідомлення виконавця про виконання свого зобов`язання, а також помилково вдався до оцінки обставин скасування рішення суду, які заявником як підстава заяви не визначалися.
Щодо доводів скаржника про порушення його прав у зв`язку з винесенням державним виконавцем постанови про стягнення із нього виконавчого збору
Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги у цій частині, колегія суддів звертається до висновків наведених у постанові Верховного Суду від 19 березня 2026 року у справі № 500/2556/23 (провадження № К/990/43404/23):
«Касаційне провадження у цій справі відкрито за для формування правового висновку щодо питання застосування частини сьомої статті 27 Закону № 1404-VIII, з урахуванням обставин цієї справи.
Колегія суддів зазначає, що статтею 27 Закону № 1404-VIII урегульовано стягнення виконавчого збору.
Так, відповідно до частин першої, другої статті 27 Закону № 1404-VIII (у редакції, чинній на момент прийняття спірної постанови) виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Отже, виконавчий збір становить 10 відсотків від суми, стягнутої державним виконавцем, або вартості майна, і напряму залежить від суті рішення та правомірності виконавчого документа.
При цьому законодавцем передбачено повернення особі сплаченого виконавчого збору у разі скасування рішення, що підлягало виконанню чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню. Тобто обов`язок сплати виконавчого збору виникає в особи виключно за наявності чинного рішення, що підлягає виконанню, чи виконавчого документу.
Наведене підтверджується частиною сьомою статті 27 Закону № 1404-VIII, відповідно до якої у разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
Отже, Законом урегульовано питання наслідків скасування рішення, що підлягає виконанню, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, до закінчення виконавчого провадження, як не стягнення виконавчого збору, а стягнений виконавчий збір підлягає поверненню боржнику.
Однак Закон не регулює питання щодо повернення сплаченого виконавчого збору у ситуації, коли рішення, що підлягає виконанню, чи виконавчий документ визнано судом таким, що не підлягає виконанню, після стягнення виконавчого збору та закінчення виконавчого провадження.
Тобто Закон містить прогалину у правовому регулюванні питання чинності постанови про стягнення виконавчого збору, яка відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII є окремими виконавчим документом, обов`язку сплати особою виконавчого збору, а при фактичному стягнені виконавчого збору його повернення у випадку скасування рішення, яке підлягає виконанню, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, після закінчення виконавчого провадження чи повернення виконавчого документу стягувачу за його заявою.
Вирішення цієї проблеми зачіпає конвенційні та конституційні права особи, її інтереси, а також стосується забезпечення верховенства права під час здійснення виконавчого провадження.
Так, виконання судового рішення є складовою частиною судового розгляду і завершальною стадією судового провадження. Виконавче провадження, серед іншого, здійснюється з дотриманням такої засади як справедливість (пункт 5 частини першої статті 2 Закону № 1404-VIII).
Стягнення з боржника виконавчого збору за виконання судового рішення, яке згодом визнано таким, що не підлягає виконанню, тягне за собою витрати. Ця обставина може розглядатися як непропорційний тягар на боржника.
Також це суперечить принципам остаточності судового рішення та законності, оскільки створює невизначеність для сторін.
При цьому, згідно із пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України суб`єкт владних повноважень під час прийняття рішень, вчинення дій серед іншого повинен керуватися принципом пропорційності, зокрема дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Верховний Суд зауважує, що з-поміж учасників виконавчого провадження в рамках спірних правовідносин у зв`язку з неповнотою законодавчого регулювання саме боржник перебуває у найбільш уразливому становищі, якого зобов`язано сплатити за виконання виконавчого документа, який згодом визнано таким, що не підлягає виконанню.
Указана проблематика, яка зумовлена неповнотою законодавства, стосується й аспекту дієвого юридичного захисту індивідуальних прав від їх порушення суб`єктами владних повноважень та питання ефективного способу захисту, який повинен забезпечити поновлення порушеного права й бути адекватним наявним обставинам.
У цьому контексті насамперед необхідно зауважити, що означене питання (про визнання постанови про стягнення виконавчого збору такою, що не підлягає виконанню, унаслідок скасування рішення, яке підлягає виконанню, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню) полягає у тому, що хоча постанова про стягнення виконавчого бору є окремим виконавчим документом, але є похідною від рішення, що підлягає виконанню, чи виконавчого документу.
Виконавче законодавство містить норму, у якій обумовлений випадок, коли виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню - у разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню (частина сьома статті 27 Закону № 1404-VIII).
Поняття й процедура, наведені у цій нормі, стосується інших правовідносин, ніж ті, що наявні у справі, що розглядається, оскільки у випадку Приватного акціонерного товариства «Агро-Продукт» виконавчий документ (наказ господарського суду) визнано таким, що не підлягає виконанню, після стягнення виконавчого збору та закінчення виконавчого провадження.
Однак, на відміну від решти положень виконавчого законодавства, тільки ця норма Закону № 1404-VIII регулює подібні правовідносини.
Так, ця норма містить правило стосовно того, що у разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
Логічний і цільовий способи уяснення частини сьомої статті 27 Закону № 1404-VIII свідчать, що у даному випадку її приписи мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати виконавчий збір, а у випадку стягнення - повернути виконавчий збір.
Указана норма спрямована на те, щоб не допустити стягнення з боржника виконавчого збору у разі закінчення виконавчого провадження у зв`язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, а стягнутий виконавчий збір повернути боржнику. Ця норма покликана звільнити особу від відповідальності за невиконання у добровільному порядку рішення чи виконавчого документу, у разі скасування такого рішення, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню.
Тож її застосування дозволяє розв`язати спір стосовно чинності постанови про стягнення виконавчого збору, яка відповідно до пункту 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII є окремими виконавчим документом, обов`язку сплати особою виконавчого збору, а при фактичному стягнені виконавчого збору - його повернення, у випадку скасування рішення, яке підлягає виконанню, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, після закінчення виконавчого провадження чи повернення виконавчого документу стягувану за його заявою.
Згідно із частиною четвертою статті 6 КАС України забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
За правилами частини шостої статті 7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону).
Ураховуючи викладене, Верховний Суд уважає, що для розв`язання означеної проблеми та з метою ефективного захисту прав й інтересів осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України), до подібних правовідносин необхідно застосувати за аналогією закону частину сьому статті 27 Закону № 1404-VIII.
Застосування частини сьомої статті 27 Закону № 1404-VIII до спірних правовідносин дає Верховному Суду підстави зробити такий висновок: у разі скасування рішення суду, що підлягає виконанню, чи визнанні судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, після завершення виконавчого провадження у зв`язку з поверненням виконавчого документу стягувачу за його заявою та під час виконання постанови про стягнення виконавчого збору в окремому провадженні, що відкрите відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII, то надалі виконавчий збір не стягується.
У разі стягнення виконавчого збору на момент скасування рішення, що підлягало виконанню, чи визнання судом виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
Застосування аналогії закону дозволяє Верховному Суду також зробити висновок, що у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, що здатний відновити й захистити права боржника, полягає у визнанні постанови про стягнення виконавчого збору такою, що не підлягає виконанню, та поверненні стягнутого виконавчого збору (у разі стягнення виконавчого збору та закінченні виконавчого провадження), чи закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору (у разі виконання постанови про стягнення виконавчого збору в окремому провадженні, що відкрите відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII).»
Отже, з наведеного слід виснувати, що постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору є самостійним (окремим) виконавчим документом. Спір щодо правомірності її подальшого виконання, а також питання звільнення від сплати чи повернення вже стягнутого виконавчого збору у зв`язку із подальшим скасуванням рішення суду, за своєю правовою природою є публічно-правовим спором.
Як вказав Касаційний адміністративний суд у наведеній постанові, належним та ефективним способом захисту прав боржника у такій ситуації є ініціювання саме адміністративного спору про визнання такою, що не підлягає виконанню, саме постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору (або про закінчення виконавчого провадження з його стягнення).
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної частини.
Враховуючи наведене вище, ухвалу суду першої інстанції від 17 липня 2026 року частково постановлено із порушенням норм процесуального права, а тому слід змінити її мотивувальну частину відповідно до змісту цієї постанови.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 379, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд,
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Змінити мотивувальну частину ухвали Шевченківського районного суду міста Чернівців від 17 липня 2026 року відповідно до змісту цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.
Постанова суду апеляційної інстанції касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених статтею 389 ЦПК України.
Повна постанова складена 04 вересня 2026 року.
Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК
Судді : Мирослава КУЛЯНДА
Ірини ЛИТВИНЮК