УХВАЛА
07 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 160/22939/25
адміністративне провадження № К/990/39380/26
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Дашутіна І.В., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2026 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року у справі № 160/22939/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
установив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області від 13 вересня 2024 року № 1769 к у частині застосування до ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дисциплінарного стягнення у виді звільнення зі служби в поліції;
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області від 23 вересня 2024 року № 1021 о/с у частині звільнення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за пунктом 6 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію»;
- поновити лейтенанта поліції ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на посаді слідчого відділення поліції № 10 Криворізького районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області;
- стягнути з Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу, яку рахувати з 24 вересня 2024 року до дати фактичного поновлення на посаді.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2026 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою.
Під час перевірки поданої касаційної скарги на предмет дотримання вимог статті 330 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) установлено, що у касаційній скарзі не викладені передбачені КАС України підстави для оскарження судових рішень в касаційному порядку.
Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Приписами частини четвертої статті 328 КАС України обумовлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається в чому полягає порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень). Зокрема, якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо недослідження зібраних у справі доказів, неповного встановлення обставин справи, або встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено або обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів та чому, на думку скаржника, останні є недопустимими, або зібрані у справі докази, які судом не досліджені, що могло б давати підстави для висновку про порушення цим судом норм процесуального права.
У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Отже, системний аналіз наведених положень КАС України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у частині першій статті 328 КАС України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
При цьому, обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
У поданій касаційній скарзі скаржник зазначає пункт 1 та пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як підстави касаційного оскарження.
Водночас касаційна скарга не містить належного обґрунтування зазначених підстав для касаційного оскарження.
Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував статтю 29 та частину восьму статті 19 Дисциплінарного статуту Національної поліції України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14 березня 2024 року у справі № 420/11778/22, від 23 листопада 2023 року у справі № 420/14443/22 та від 29 лютого 2024 року у справі № 260/5566/22. Крім того, скаржник посилається на статтю 62 Конституції України та зазначає про порушення принципу презумпції невинуватості, оскільки його вина у вчиненні кримінальних правопорушень не встановлена обвинувальним вироком суду. На думку скаржника, зазначені обставини мають значення для оцінки правомірності висновків про вчинення ним дисциплінарних проступків.
Разом з тим саме по собі посилання на зазначені постанови Верховного Суду та наведення окремих правових позицій, сформульованих у них, не свідчить про належне обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Скаржник не навів конкретного висновку суду апеляційної інстанції щодо застосування статті 29 та частини восьмої статті 19 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, який би суперечив конкретному висновку Верховного Суду, наведеному у зазначених постановах.
Посилання скаржника на статтю 62 Конституції України також не змінює наведеного висновку, оскільки скаржником не наведено, яким саме висновкам Верховного Суду щодо застосування зазначеної норми права суперечить висновок суду апеляційної інстанції, а також не обґрунтовано подібність правовідносин у цій справі та у справах, на які він посилається
Посилання скаржника на те, що суд апеляційної інстанції не врахував відсутність у нього попередніх дисциплінарних стягнень, наявність нагороди, а також відсутність обтяжуючих обставин, за своєю суттю свідчать про незгоду з оцінкою судами обставин конкретної справи та правильністю висновків щодо співмірності застосованого до позивача дисциплінарного стягнення.
При цьому скаржником не обґрунтовано, що наведені ним постанови Верховного Суду стосуються правовідносин, які є подібними з правовідносинами у справі № 160/22939/25 за суб`єктним складом, об`єктом і предметом правового регулювання, фактичними та юридичними підставами притягнення до дисциплінарної відповідальності, а також характером дисциплінарних проступків, за які до позивача застосовано дисциплінарне стягнення у виді звільнення зі служби.
Натомість доводи касаційної скарги фактично спрямовані на доведення того, що суди попередніх інстанцій надали неправильну оцінку характеру вчинених позивачем дисциплінарних проступків, їх тяжкості, наявності пом`якшуючих та обтяжуючих обставин, а також співмірності застосованого дисциплінарного стягнення.
Так, касаційна скарга не містить аргументів подібності правовідносин у справі, рішення у якій ним оскаржуються, до правовідносин у справі, у якій Верховним Судом сформовано висновки щодо застосування норми права, та не зазначено висновок суду апеляційної інстанції, який суперечить позиції Верховного Суду.
Оскільки висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку із обсягом установлених обставин у кожній конкретній справі окремо, за відсутності належного обґрунтування застосовності таких висновків до спірних правовідносин, Суд відхиляє посилання скаржника на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Обґрунтовуючи посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 219 Кримінального процесуального кодексу України у контексті оцінки «несвоєчасності» слідчих дій при притягненні слідчого до дисциплінарної відповідальності.
Водночас для належного обґрунтування пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен чітко визначити конкретну норму права, щодо застосування якої відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, зазначити, у чому саме полягає неправильне застосування цієї норми судами попередніх інстанцій, та обґрунтувати, яким саме чином, на його думку, відповідна норма повинна застосовуватися.
У поданій касаційній скарзі скаржник посилається на частину першу статті 219 Кримінального процесуального кодексу України та зазначає, що у більшості з одинадцяти кримінальних проваджень щодо нього не було повідомлено про підозру, а тому, на його думку, передбачений цією нормою строк досудового розслідування не розпочався.
Разом із тим із наведеного обґрунтування не вбачається, що суди попередніх інстанцій застосували частину першу статті 219 Кримінального процесуального кодексу України як норму, що безпосередньо регулює спірні правовідносини.
Скаржник фактично порушує питання щодо правильності встановлення судами фактичних обставин виконання ним службових обов`язків у конкретних кримінальних провадженнях та оцінки своєчасності здійснення ним слідчих (розшукових) і процесуальних дій.
При цьому скаржник не визначає конкретного правового питання щодо застосування частини першої статті 219 Кримінального процесуального кодексу України, яке має бути вирішене Верховним Судом саме у межах адміністративної справи про правомірність дисциплінарного стягнення, та не обґрунтовує, що вирішення такого питання має значення для правильного застосування норм матеріального права, які регулюють дисциплінарну відповідальність поліцейських.
Саме по собі посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування окремої норми права не є достатнім для обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Крім того, скаржник не навів правового висновку, який, на його думку, має бути сформульований Верховним Судом щодо застосування частини першої статті 219 Кримінального процесуального кодексу України, та не обґрунтував, чому саме такий висновок необхідний для вирішення спору у цій справі.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованим посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Крім того, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій частини першої статті 90 та частини першої статті 308 КАС України, зазначаючи, що суди не надали оцінки його письмовим поясненням щодо чотирьох відеозаписів, наданих відповідачем у межах службового розслідування.
Проте зазначені доводи за своїм змістом стосуються порушення норм процесуального права, а тому не можуть бути обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
У разі оскарження судового рішення з підстав недослідження судами зібраних у справі доказів скаржник повинен належним чином послатися на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України та навести конкретні докази, які не були досліджені судами, зазначивши, яким чином їх недослідження призвело до неможливості встановлення істотних для справи обставин.
Водночас у поданій касаційній скарзі скаржник, хоча й наводить посилання на частини першу статті 90 та статті 308 КАС України, не визначає ці процесуальні порушення як окрему підставу касаційного оскарження відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України та не обґрунтовує їх у взаємозв`язку з положеннями статті 353 КАС України.
Отже, перевіркою змісту поданої у цій справі касаційної скарги встановлено, що у ній не викладені передбачені частиною четвертою статті 328 КАС України підстави для оскарження судових рішень в касаційному порядку.
Ураховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
При цьому, з урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX і які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження.
Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню, як така, що не містить підстав касаційного оскарження.
Керуючись статтями 328, 330, 332, 359 КАС України,
постановив:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13 квітня 2026 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року у справі № 160/22939/25 - повернути скаржнику.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Роз`яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.
Суддя І.В. Дашутін