УХВАЛА
07 вересня 2026 року
м. Київ
справа №320/42511/24
адміністративне провадження № К/990/40357/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Дашутіна І. В.,
суддів: Загороднюка А. Г., Соколова В. М.,
перевіривши касаційну скаргу Громадської організації «Центр захисту інвалідів» на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 травня 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у справі № 320/42511/24 за адміністративним позовом Громадської організації «Центр захисту інвалідів» до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними дій та бездіяльності,
установив:
Громадська організація «Центр захисту інвалідів» звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати протиправними дії та бездіяльність Офісу Генерального прокурора, що полягали у відмові в особистому прийомі представника Громадської організації «Центр захисту інвалідів» адвоката В. Г. Поляновського заступником Генерального прокурора України І. В. Мустецею на підставі клопотань від 02 травня 2024 року і 03 травня 2024 року та скарг від 11 червня 2024 року і 13 червня 2024 року.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 28 січня 2025 року прийнято до провадження цю справу, відкрито у ній спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами та надано відповідачу строк для подання до суду відзиву на цю заяву, позивачу - відповіді на відзив.
Ухвалою від 17 березня 2025 року Одеський окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні клопотання позивача про розгляд цієї справи в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2025 року, постановленою за результатами розгляду клопотання представника відповідача, провадження у справі закрито з мотивів того, що спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки його вирішення належить до юрисдикції суду кримінальної юрисдикції.
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2025 року ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 25 березня 2025 року про закриття провадження у цій справі скасовано, а справу направлено до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Одеським окружним адміністративним судом ухвалою від 04 червня 2025 року справу прийнято до провадження, відкрито у ній спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 18 червня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотань сторін про розгляд цієї справи за правилами загального позовного провадження.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 травня 2026 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
До Верховного Суду надійшла касаційна скарга Громадської організації «Центр захисту інвалідів» на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 травня 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у справі № 320/42511/24.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, Суд зазначає таке.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеному конституційному положенню кореспондують положення статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частини третьої статті 2 та частини першої статті 13 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Частиною першою статті 328 КАС України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз указаних положень дає підстави для висновку, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Згідно з пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Як вже зазначалося вище, судом першої інстанції вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.
За такого правового врегулювання та обставин справи, оскарження рішення судів першої та апеляційної інстанцій в касаційному порядку можливе лише у випадку наявності обставин, наведених у підпунктах «а»-«г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Таким чином, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Оцінюючи наведені скаржником доводи щодо наявності випадків, передбачених підпунктами «а», «в» та «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, Суд виходить з такого.
Щодо посилання скаржника на підпункт «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України Суд зазначає, що фундаментальне значення питання права для формування єдиної правозастосовчої практики передбачає наявність правової проблеми, вирішення якої Верховним Судом матиме значення не лише для правильного вирішення конкретного спору, а й для формування сталого та уніфікованого підходу до застосування відповідної норми права у невизначеній кількості аналогічних правовідносин.
Верховний Суд, проаналізувавши наведені доводи скаржника зауважує, що правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з якою основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
У Рішенні від 22 листопада 2023 року у справі № 3-88/2021(209/21, 47/22, 77/23,188/23) Конституційний Суд України зазначив, що Верховний Суд як суд касаційної інстанції під час перегляду в касаційному порядку судових рішень має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків судових рішень, а не задля нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у вчиненні правосуддя. Унормування процесуальних відносин у спосіб визначення в у процесуальному законі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики.
У даному випадку слід зазначити, що питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості.
Однак скаржником не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин та не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
У касаційній скарзі скаржник посилається на відсутність судової практики щодо застосування частини правових норм та обмеженість такої практики щодо інших норм, вважаючи це підставою для висновку про важливість касаційного перегляду цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики.
Водночас скаржником не сформульовано конкретного питання права, яке, на його переконання, має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, не наведено відомостей про існування різних підходів до застосування відповідних норм права та не обґрунтовано, у чому полягає необхідність формування Верховним Судом єдиного підходу до їх застосування. Саме по собі посилання на відсутність або обмеженість судової практики щодо застосування певних норм права не свідчить про фундаментальний характер відповідного питання права у розумінні підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Стосовно посилання на підпункт «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України скаржник зазначає про принципове значення цієї справи для позивача, пов`язуючи його із систематичним, на його думку, ухиленням відповідача від виконання функцій щодо організації та проведення особистого прийому та відсутністю інших засобів юридичного захисту. На підтвердження значного суспільного інтересу скаржник також указує, що ця справа перебуває на контролі засобів масової інформації, які висвітлюють та планують надалі висвітлювати діяльність позивача щодо захисту його прав та інтересів.
Вжите національним законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Указане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням і захистом цінностей, утрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства. Наявність значного суспільного інтересу може мати місце й тоді, коли предмет спору зачіпає питання загальнодержавного значення: визначення і зміну конституційного ладу в Україні, виборчого процесу (референдуму), обороноздатності держави, її суверенітету, найвищих соціальних цінностей, визначених Конституцією України тощо.
Касаційна скарга не містить аргументів, які б свідчили про значний суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет даного спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в контексті наведених вище критеріїв.
Посилаючись на наявність значного суспільного інтересу, скаржник зазначає, що ця справа, поряд з іншими судовими процесами за участю позивача, перебуває на контролі засобів масової інформації, які висвітлюють та планують надалі висвітлювати зусилля позивача щодо відновлення його прав та інтересів, порушених, за його твердженням, різними державними органами.
Водночас наведені твердження не свідчать про наявність значного суспільного інтересу саме до цієї справи та порушених у ній питань. Скаржник не зазначає конкретних засобів масової інформації, не посилається на публікації чи інші матеріали, присвячені цій справі, а також не обґрунтовує, чому вирішення спору щодо відмови в особистому прийомі представника позивача заступником Генерального прокурора становить інтерес для суспільства загалом або значної його частини. Саме по собі твердження про увагу засобів масової інформації до діяльності позивача та його судових спорів із державними органами не є достатнім для висновку про наявність значного суспільного інтересу у розумінні підпункту «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Щодо виняткового значення цієї справи для скаржника Суд зазначає, що касаційна скарга не містить належного обґрунтування наявності такої виняткової обставини, зокрема не наведено конкретних обставин чи наслідків ухвалених у цій справі судових рішень, які б свідчили про виняткове значення цієї справи саме для скаржника.
Щодо підпункту «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України скаржник стверджує про помилковість розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, посилаючись, зокрема, на складність справи, необхідність надання представником позивача додаткових усних пояснень, тривалість її розгляду судом першої інстанції та попередні заперечення позивача проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Водночас сам скаржник визнає, що ця справа не належить до категорії справ, які відповідно до частини четвертої статті 12 та частини четвертої статті 257 КАС України підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження.
За змістом частини четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; 6) щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
Статтею 257 КАС України визначено перелік справ, що розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження. Такими справами є: справи незначної складності, а також будь-які інші, за винятком тих, що зазначені у частині четвертій цієї статті а саме: щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб - підприємців - сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"; щодо оскарження індивідуальних актів Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу.
За правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи, які підлягають розгляду за правилами загального позовного провадження у виключному порядку (частина четверта статті 12 КАС України), а також через складність та інші обставини (частина третя статті 12 КАС України).
У цій справі, суд першої інстанції врахувавши вимоги частин третьої та четвертої статті 257 КАС України, розглянув справу за правилами спрощеного позовного провадження. Предмет спору цієї справи не містить ознак, за яких її не можна було розглядати за правилами спрощеного провадження.
Зважаючи на положення частини четвертої статті 12, частини четвертої статті 257 КАС, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження, як вважає позивач, немає. За відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження (відповідно до частини другої статті 257 КАС).
Зі змісту пункту 10 частини шостої статті 12 КАС України можна зробити висновок про те, що суд має право віднести до категорії справ незначної складності справу, яка не передбачена у вищезазначеному переліку, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Суд ураховує, що на первісному етапі розгляду справи, відмовляючи ухвалою від 17 березня 2025 року у задоволенні клопотання позивача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, суд першої інстанції, серед іншого, виходив із положень частини першої статті 257 та пункту 10 частини шостої статті 12 КАС України.
Водночас надалі ухвалою від 25 березня 2025 року провадження у справі було закрито, а постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 травня 2025 року цю ухвалу скасовано та справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Після надходження справи до суду першої інстанції ухвалою від 04 червня 2025 року її прийнято до провадження та визначено здійснювати розгляд за правилами спрощеного позовного провадження. У подальшому ухвалою від 18 червня 2025 року суд відмовив у задоволенні заяв обох сторін про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. При цьому суд виходив із того, що ця справа не належить до категорій справ, які відповідно до частини четвертої статті 12 КАС України підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, та, врахувавши критерії, визначені частиною третьою статті 257 КАС України, характер спірних правовідносин і предмет доказування, дійшов висновку про можливість її розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
Отже, питання щодо порядку розгляду цієї справи неодноразово було предметом оцінки суду першої інстанції, який, урахувавши характер спірних правовідносин, предмет доказування, значення справи для сторін, їхню думку щодо форми позовного провадження та інші передбачені частиною третьою статті 257 КАС України критерії, не встановив обставин, які б зумовлювали необхідність її розгляду за правилами загального позовного провадження.
Наведені у касаційній скарзі доводи про складність справи, необхідність надання представником позивача додаткових усних пояснень, тривалість її розгляду та незгоду позивача з обраною судом формою позовного провадження не спростовують таких висновків суду першої інстанції та самі по собі не свідчать про наявність обставин, які б давали підстави вважати помилковим визначений судом першої інстанції порядок розгляду цієї справи та, відповідно, не підтверджують наявності випадку, передбаченого підпунктом «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.
Отже, наведене скаржником обґрунтування не дає підстав для висновку про наявність у цій справі виняткових обставин, передбачених підпунктами «а», «в» та «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, які б зумовлювали можливість касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» («Levages Prestations Services v. France») від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; «Гомес де ла Торре проти Іспанії» («Brualla Gomes de la Torre v. Spain») від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95).
На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що за поданою касаційною скаргою оскаржуються судові рішення, які не підлягають касаційному оскарженню.
На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 328, 333 КАС України,
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Громадської організації «Центр захисту інвалідів» на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 травня 2026 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2026 року у справі № 320/42511/24 за адміністративним позовом Громадської організації «Центр захисту інвалідів» до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними дій та бездіяльності.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не може бути оскаржена.
Головуючий І. В. Дашутін
Судді А. Г. Загороднюк
В. М. Соколов