Ухвала
Іменем України
21 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 487/7635/25
провадження № 61-10897ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу Миколаївської міської ради на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 березня 2026 року в складі судді: Скоринчук К. М., та постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 липня 2026 року у складі колегії суддів: Локтіонової О. В., Крамаренко Т. В., Ямкової О. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - акціонерне товариство «ОщадБанк», про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності на спадкове майно,
ВСТАНОВИВ:
У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Миколаївської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - акціонерне товариство «ОщадБанк», про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності на спадкове майно.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 , після смерті якої відкрилася спадщина у вигляді житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 .
Спадщину після смерті ОСОБА_2 прийняв її чоловік ОСОБА_3 , який на час відкриття спадщини постійно проживав та був зареєстрований зі спадкодавцем за адресою спадкового майна. Після смерті дружини ОСОБА_3 проживав з позивачкою однією сім`єю без реєстрації шлюбу за адресою її постійного місця проживання. 22 липня 2020 року ОСОБА_3 склав заповіт на ім`я позивачки на все належне йому майно.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.
Після смерті ОСОБА_3 позивачка прийняла спадщину, оскільки на час її відкриття постійно проживала із спадкодавцем.
У вересні 2025 року позивач звернулася до нотаріуса з питання оформлення спадкових прав, де дізналася, що за претензією АТ «Ощадбанк» Третьою миколаївською державною нотаріальною конторою Миколаївської області після смерті ОСОБА_4 відкрита спадкова справа № 29/2024.
В жовтні 2025 року позивачка отримала від нотаріальної контори постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, оскільки позивач пропустила строк для прийняття спадщини та не надала доказів у підтвердження її фактичного прийняття шляхом фактичного спільного проживання чи підтвердження зареєстрованого місця проживання за місцем проживання спадкодавця, а також доказів на підтвердження на підтвердження факту прийняття ОСОБА_3 спадщини після її смерті його дружини ОСОБА_2 . Під постійним місцем проживання спадкоємця із спадкодавцем розуміється як факт безпосереднього проживання спадкоємця із спадкодавцем на момент його смерті, так і факт наявності у спадкоємця на момент смерті спадкодавця зареєстрованого у передбаченому законом порядку права на постійне проживання з останнім за однією адресою.
ОСОБА_1 просила:
встановити факт постійного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час відкриття спадщини, а саме на ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , на час відкриття спадщини, а саме на ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
визнати за нею право власності у порядку спадкування за заповітом на цілий житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 березня 2026 року:
частково задоволено позов ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: АТ «ОщадБанк», про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності на спадкове майно;
встановлено факт постійного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 на час відкриття спадщини після її смерті, а саме на ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 на час відкриття спадщини після його смерті, а саме на ІНФОРМАЦІЯ_2 .
в інших позовних вимогах ОСОБА_1 відмовлено;
вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_5 виходила з того, що вона є спадкоємицею майна ОСОБА_3 за заповітом. Разом з тим, не може оформити свої спадкові права нотаріально, оскільки відсутні підтвердження факту її прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , а також факту прийняття останнім спадщини після смерті його дружини, а відтак належності йому спадкового будинку, право власності на який в порядку спадкування за заповітом бажає оформити позивач. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_3 (а. с. 11). За життя, а саме 22 липня 2020 року, ОСОБА_3 залишив заповіт, відповідно до якого усе належне йому на час смерті майно, а також те, на яке за законом він матиме право, заповів ОСОБА_5 (а. с. 19). ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 13, 66 - 67). Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 липня 2007 року за ОСОБА_2 визнано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 . Рішення набрало законної сили та зареєстроване в ММБТІ (а. с. 14). ОСОБА_3 з 25 вересня 2007 року і до часу смерті був зареєстрований за адресою вказаного житлового будинку - АДРЕСА_2 , що підтверджується копією довідки адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради № 130 від 01 грудня 2020 року, а також відміткою у його паспорті, копія якого долучена до матеріалів справи (а. с. 16, 20). За цією ж адресою з 1973 року була зареєстрована ОСОБА_2 . На підтвердження зазначеного позивачем надано копію паспорта померлої з відміткою місця реєстрації та копію форми А (а. с. 7, 17). Інформація, яка міститься у вказаних доказах, узгоджується із обставиною щодо зареєстрованого місця проживання ОСОБА_2 з 1973 року, встановленою рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 липня 2007 року у справі № 2-3550/07;
на день смерті ОСОБА_2 проживала за адресою зареєстрованого місця проживання - в будинку АДРЕСА_1 . Докази на підтвердження іншої адреси реєстрації чи фактичного проживання ОСОБА_2 на час її смерті відсутні. За цією ж адресою із ОСОБА_2 до дня її смерті проживав її чоловік ОСОБА_3 . Доказів протилежного суду не надано;
встановлення факту проживання ОСОБА_3 із ОСОБА_2 на час смерті останньої є необхідним для позивачки для оформлення своїх спадкових прав після смерті ОСОБА_3 . Згідно з інформацією, наданою суду Третьою Миколаївською державною нотаріальною конторою Миколаївської області від 29 жовтня 2025 року за № 925/01-16, спадкова справа після смерті ОСОБА_2 не заводилася (а. с. 51). Разом з тим, ураховуючи фактичні обставини, встановлені судом в ході розгляду справи на підставі неспростованих письмових доказів, суд дійшов висновку, що факт постійного проживання ОСОБА_3 із ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час відкриття спадщини, а саме на ІНФОРМАЦІЯ_1 , за відсутності доказів протилежного, є доведеним;
звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_5 зазначила, що її місце проживання не було зареєстроване разом зі спадкодавцем ОСОБА_3 , проте з 2014 року і до дня його смерті вона проживала разом із ним без реєстрації за адресою свого постійного місця проживання, а саме в будинку АДРЕСА_3 . Встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем підтверджуватиме прийняття нею спадщини після його смерті для оформлення спадкових прав;
частиною третьою статті 1268 ЦК України вимагається наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрація місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного. Такий правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладений у постановах Верховного Суду: від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17; від 18 листопада 2020 року у справі № 523/19010/15-ц; від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19; від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19. Ураховуючи фактичні обставини справи, які були підтверджені в судовому засіданні показаннями допитаних свідків, та відсутність доказів на спростування доводів позивача, суд дійшов висновку, що факт спільного проживання позивачки з ОСОБА_3 з 2014 року до часу його смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 за адресою: АДРЕСА_4 , є доведеним;
як було встановлено судом, 03 жовтня 2025 року приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Рибачук О. В. винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії щодо видачі ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки позивач пропустила строк для прийняття спадщини та не надала доказів на підтвердження її фактичного прийняття шляхом фактичного спільного проживання чи підтвердження зареєстрованого місця проживання за місцем проживання спадкодавця, а також доказів на підтвердження факту прийняття ОСОБА_3 спадщини після смерті його дружини ОСОБА_2 (а. с. 15). В ході розгляду справи суд дійшов висновку про доведення фактів спільного проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_2 на час її смерті та ОСОБА_5 із ОСОБА_3 на час його смерті, що вказує на прийняття ними спадщини після смерті спадкодавців. Встановлені судом факти є підставою для звернення позивачки до нотаріуса для оформлення спадкових прав.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 08 липня 2026 року:
апеляційну скаргу Миколаївської міської ради залишено без задоволення;
рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 березня 2026 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
Миколаївська міська рада в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення суду в частині задоволених вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову;
статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. Відповідно до статті 1264 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Згідно зі статтею 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявності фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрації місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного. Такий правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладений у постановах Верховного Суду: від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 523/19010/15, від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19;
для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації. Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи в санаторії тощо). Відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем та оцінені судом. Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постановах: від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, від 07 червня 2022 року у справі № 175/4514/20;
ухвалюючи рішення про встановлення фактів постійного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на час відкриття спадщини, а саме на ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на час відкриття спадщини, а саме на 05 вересня 2020 року, суд першої інстанції виходив із доведеності позивачем цих вимог належними доказами. Колегія суддів погодилася з таким висновком суду, оскільки він відповідає обставинам справи та вимогам законодавства. Досліджені докази свідчать, що житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 був спільним сумісним майном ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , оскільки був набутий ними під час шлюбу. Після смерті ОСОБА_2 відкрилася спадщина на належну їй частку цього будинку. ОСОБА_3 на час її смерті проживав та був зареєстрований у вказаному будинку, про що свідчать копія паспорта, довідка органу місцевого самоврядування (адміністрація Заводського району Миколаївської міської ради). Твердження відповідача про те, що ОСОБА_3 не проживав постійно з ОСОБА_2 , оскільки відсутні докази про це, колегія суддів відхиляє. Позивачка надала докази реєстрації та проживання ОСОБА_3 у вказаному будинку на час смерті його дружини. Натомість відповідач доказів протилежного не надав. Отже, колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що є доведеним факт постійного проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на час відкриття спадщини, а саме на 10 березня 2014 року;
посилання відповідача на те, що у справі № 487/3403/24 за позовом ОСОБА_6 до Миколаївської міської ради про визнання права власності на спірний житловий будинок за набувальною давністю Верховним Судом у постанові від 30 липня 2025 року було встановлено, що після смерті власниці будинку ОСОБА_2 жодна особа не подала заяву про прийняття спадщини у шестимісячний строк, передбачений частиною першою статті 1270 ЦК України, спадкова справа не заводилась, спадкоємці не заявляли свої права, що свідчит про фактичну відсутність претендентів на вказане майно, і вказане є преюдиційним для справи, яка наразі переглядається, колегія суддів вважає хибними. Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду (частина сьома статті 82 ЦПК України). Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 дійшла висновку, що преюдиційне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувались і встановлювались у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (підпункт 9.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20). Правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (підпункт 9.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20). Правова оцінка суду і встановлені ним обставини не є тотожними поняттями. Висновки (судження) суду щодо прав і обов`язків сторін, зроблені на підставі встановлених при розгляді справи обставин, не є преюдиційними. У справі № 487/3403/24 суд надавав правову оцінку обставинам справи щодо визнання права власності на спірний житловий будинок за набувальною давністю за ОСОБА_6 і дійшов висновку про недоведеність позовних вимог;
також колегія суддів згодна з висновком суду першої інстанції, що є доведеним належними доказами факт постійного проживання ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на час відкриття спадщини, а саме на 05 вересня 2020 року, оскільки це доведено довідкою про поховання ОСОБА_3 ОСОБА_5 , заповітом ОСОБА_3 на її ім`я, показами свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Посилання відповідача на те, що позивачкою для допиту були заявлені інші свідки, а саме ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , однак вони у судове засідання не з`явилися, що є сумнівним, колегія суддів вважає необґрунтованими. Стаття 43 ЦПК України передбачає, що учасники справи мають право подавати докази. У статті 69 ЦПК України визначено, що свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов`язаний з`явитися до суду за його викликом у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття до суду та участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції за викликом суду свідок зобов`язаний завчасно повідомити про це суд. Позивачка повідомила суд, що свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 не можуть з`явитися до суду з об`єктивних причин (хвороба, зайнятість на роботі), а тому заявила клопотання про допит інших свідків, а саме ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які і були допитані судом. Між тим, це не позбавляло відповідача права клопотати перед судом про допит саме свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , але ним цього зроблено не було.
12 серпня 2026 року Миколаївська міська рада засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 березня 2026 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 липня 2026 року у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення суду в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
У клопотанні, яке міститься у касаційній скарзі, Миколаївська міська рада засобами просить поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи тим, що як вбачається з матеріалів справи оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції складена та проголошена 13 липня 2026 року. Миколаївською міською радою зазначену постанову було отримано через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему 14 липня 2026 року (докази додаються). За такого, Миколаївська міська рада має право на продовження строку на касаційне оскарження.
Європейський суд з прав людини вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 3 квітня 2008 року).
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частина друга статті 390 ЦПК України).
Аналіз касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин. Тому суд, на підставі статті 390 ЦПК України, поновлює його.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд апеляційної інстанції безпідставно ототожнив відсутність доказів на спростування позовних вимог із доведеністю таких вимог, чим порушив принцип змагальності сторін;
суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновками суду першої інстанції про доведеність факту проживання позивачки однією сім`єю із спадкодавцем, не врахував наведені правові висновки Верховного Суду, зокрема у постановах Верховного Суду: від 02 листопада 2021 року у справі № 753/11869/18, від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16- ц (провадження № 61-42601св18), щодо необхідності підтвердження такого факту сукупністю належних, допустимих та достатніх доказів;
Верховний Суд від 18 листопада 2020 року у справі № 523/19010/15, від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19, від 25 лютого 2026 року у справі № 624/93/25 зазначив, що для застосування частини третьої статті 1268 ЦК України визначальним є встановлення факту постійного проживання спадкоємця із спадкодавцем на момент відкриття спадщини, а не лише наявність реєстрації місця проживання за однією адресою. Однак, суди попередніх інстанцій фактично визнали доведеним факт прийняття спадщини ОСОБА_3 переважно на підставі лише реєстрації місця проживання та довідки адміністрації Заводського району ММР, не встановивши належними доказами;
матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували ведення позивачкою та спадкодавцем спільного господарства, здійснення спільних витрат, наявність спільного бюджету, спільного майна чи інших обставин, що свідчили б про існування між ними сімейних відносин;
висновки судів попередніх інстанцій про встановлення юридичних фактів, які є підставою для виникнення у позивачки спадкових прав, є передчасними, не підтверджуються належними, допустимими та достатніми доказами, не відповідають фактичним обставинам справи.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 .
Поховання ОСОБА_3 здійснювала ОСОБА_1 , про що свідчать довідка ГУ Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 30 грудня 2025 року про виплату допомоги на поховання ОСОБА_1 09 вересня 2020 року, договір-замовлення на організацію та проведення поховання від 07 вересня 2020 року, квитанція від 07 вересня 2020 року.
За життя, а саме 22 липня 2020 року, ОСОБА_3 склав заповіт, відповідно до якого усе належне йому на час смерті майно, а також те, на яке за законом він матиме право, заповів ОСОБА_1
ОСОБА_3 з 21 лютого 1970 року перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 липня 2007 року, яке набрало законної сили 24 липня 2007 року, за ОСОБА_2 визнано право власності на самочинно збудований житловий будинок АДРЕСА_1 з належними до нього господарськими будівлями та спорудами.
15 серпня 2007 року право власності на будинок було зареєстроване за ОСОБА_2 в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації.
Вказаний будинок був зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_2 з 10 березня 1973 року, а ОСОБА_3 з 25 вересня 2007 року і до часу їх смерті.
Відповідно до технічного паспорту на будинок від 03.04.2007 житловий будинок літ. А був побудований у 1971 році, навіс літ. Б - у 1980 році, сарай літ. И - у 1990 році, літня кухня літ. З - у 1996 році.
Згідно з інформацією Третьої миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області від 29 жовтня 2025 року за № 925/01-16 спадкова справа після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , не заводилася.
Спадкова справа № 29/2024 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 заведена за заявою АТ «Ощадбанк» як кредитора з вимогою до спадкоємців померлого ОСОБА_3 .
Постановою державного нотаріуса Третьої миколаївської державної нотаріальної контори Миколаївської області Фоменка С. П. від 03 жовтня 2025 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на все майно, у тому числі на житловий будинок АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_3 . Причиною відмови стало те, що ОСОБА_1 протягом шести місяців після смерті останнього не зверталася до нотаріального органу із заявою про прийняття спадщини, дані про її реєстрацію разом з померлим на день смерті відсутні. Також відсутні дані, що померлий прийняв спадщину - житловий будинок АДРЕСА_1 після смерті своєї дружини ОСОБА_2 , оскільки відсутні дані про його реєстрацію разом з померлою на день смерті.
Допитаний свідок ОСОБА_7 пояснив суду, що з юності знайомий з позивачкою та перебуває з нею у дружніх стосунках. Він обізнаний про те, що в 2014 році до ОСОБА_1 прийшов ОСОБА_3 , запропонувавши їй проживати спільно, на що вона погодилася. З того часу вони проживали у цивільному шлюбі, вели спільне господарство, купували спільно побутову техніку, мали спільний бюджет та гарні стосунки. Коли ОСОБА_3 хворів, то позивачка здійснювала за ним догляд. Після його смерті вона здійснила поховання.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 пояснила, що вона з 2000 року проживає по сусідству із позивачкою та знає її тривалий час. Повідомила, що ОСОБА_1 з 2014 року проживала спільно з ОСОБА_3 у будинку позивачки по АДРЕСА_5 . У них були гарні стосунки. Часто свідок святкувала з ними різні свята, підтримувала дружні сусідські стосунки, вони ходили один до одного в гості, за необхідності допомагали один одному. Свідкові відомо, що ОСОБА_3 повністю довіряв ОСОБА_1 , вона отримувала його пенсію, доглядала його, забезпечувала ліками, оскільки він хворів, а після смерті здійснила його поховання.
Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень у квітні 2024 року ОСОБА_6 зверталася до Заводського районного суду м. Миколаєва з позовом до Миколаївської міської ради про визнання за нею права власності за набувальною давністю на житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_2 (справа № 487/3403/24). У цьому позові вона вказувала, що проживає у будинку з квітня 2014 року. Свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_9 пояснювали суду, що після смерті ОСОБА_2 сусіди дозволили проживати у будинку АДРЕСА_1 родині ОСОБА_12 через те, що в будинку ніхто не мешкав, а сторонні особи стали заходити на подвір`я будинку та залишати там сміття.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 вересня 2024 року в справі № 487/3403/24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/122505458) позов ОСОБА_6 було задоволено. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 січня 2025 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/124731625), залишеною без змін постановою Верховного Суду від 30 липня 2025 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/129244717), апеляційну скаргу Миколаївської міської ради задоволено, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 вересня 2024 року було скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_6 відмовлено.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (частина третя статті 1268 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже вказувала, що у частині третій статті 1268 ЦК України вимагається проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрація місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного. Зазначений правовий висновок щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладений у постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), від 18 листопада 2020 року у справі № 523/19010/15-ц (провадження № 61-5777св20), від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19 (провадження № 61-6290св20), від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19 (провадження № 61-15380св20), від 07 червня 2022 року у справі № 175/4514/20 (провадження № 61-2387св22), від 26 липня 2023 року у справі № 641/3893/20 (провадження № 61-12472св22), від 26 червня 2024 року у справі № 752/12045/17 (провадження № 61-18363св23), від 09 жовтня 2024 року у справі № 644/4646/23 (провадження № 61-10383св24). У постанові від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц (провадження № 61-3620св21) Верховний Суд виснував, що сама лише реєстрація місця проживання особи разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України не свідчить про своєчасність прийняття спадщини (див. пункти 128 - 130 постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 504/3606/14-ц (провадження № 61-6658сво23));
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2026 року по справі № 462/5662/19 (провадження № 61-8107св24) зазначено, що:
«спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (частина третя статті 1268 ЦК України). Факт прийняття спадщини тісно пов`язаний із постійним проживанням разом із спадкоємцем на час відкриття спадщини. Проте чинне законодавство не передбачає можливості окремо встановити факт прийняття спадщини без встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Отже, юридичні наслідки зумовлює лише факт постійного проживання разом із спадкодавцем. Похідним від нього є факт прийняття спадщини (див. mutatis mutandis постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 9 грудня 2020 року у справі № 554/3192/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 липня 2024 року у справі № 461/7330/15-ц). У справах про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем за наявності спору належними відповідачами є спадкоємці, які прийняли спадщину, а у випадках їхньої відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття - відповідний орган місцевого самоврядування (див. mutatis mutandis постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 серпня 2021 року у справі № 543/994/17)».
Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).
Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (див. пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20) зазначено, що:
«7.10. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо».
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суди встановили, що:
ОСОБА_5 є спадкоємицею за заповітом після смерті ОСОБА_3 ;
03 жовтня 2025 року приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Рибачук О. В. винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії щодо видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки позивач пропустила строк для прийняття спадщини та не надала доказів у підтвердження її фактичного прийняття шляхом фактичного спільного проживання чи підтвердження зареєстрованого місця проживання за місцем проживання спадкодавця, а також доказів на підтвердження на підтвердження факту прийняття ОСОБА_3 спадщини після її смерті його дружини ОСОБА_2 ;
на день смерті ОСОБА_2 проживала за адресою зареєстрованого місця проживання - в будинку АДРЕСА_1 . Докази на підтвердження іншої адреси реєстрації чи фактичного проживання ОСОБА_2 на час її смерті відсутні. За цією ж адресою із ОСОБА_2 до дня її смерті проживав її чоловік ОСОБА_3 . Доказів протилежного суду не надано; встановлення факту проживання ОСОБА_3 із ОСОБА_2 на час смерті останньої є необхідним для позивачки для оформлення своїх спадкових прав після смерті ОСОБА_3 . Згідно з інформацією, наданою суду Третьою Миколаївською державною нотаріальною конторою Миколаївської області від 29 жовтня 2025 року за № 925/01-16, спадкова справа після смерті ОСОБА_2 не заводилася (а. с. 51). Тому доведено факт спільного проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_2 на час її смерті;
доведений належними доказами факт постійного проживання ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на час відкриття спадщини, а саме на 05 вересня 2020 року, оскільки це доведено довідкою про поховання ОСОБА_3 ОСОБА_5 , заповітом ОСОБА_3 на її ім`я, показами свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 ; встановлені судом факти є підставою для звернення позивачки до нотаріуса для оформлення спадкових прав.
За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про встановлення фактів постійного проживання.
Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 02 листопада 2021 року у справі № 753/11869/18, від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16- ц (провадження № 61-42601св18), необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин. Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду Верховний Суд від 18 листопада 2020 року у справі № 523/19010/15, від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19, від 25 лютого 2026 року у справі № 624/93/25 необґрунтовані, оскільки не свідчать про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування вказаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
У пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про необґрунтованість касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Поновити Миколаївській міській раді строк на касаційне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 березня 2026 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 липня 2026 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Миколаївської міської ради на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 березня 2026 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 08 липня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - акціонерне товариство «Ощадбанк», про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності на спадкове майно.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков