УХВАЛА
27 серпня 2026 року
м. Київ
справа № 753/7112/24
провадження № 61-14416ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 липня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2026 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро-Реконструкція» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2024 року ТОВ «Євро-Реконструкція» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просило стягнути з відповідача заборгованість за послуги з постачання теплової енергії та постачання гарячої води у розмірі 42 062,33 грн, інфляційну складову боргу в розмірі 3 463,33 грн, 3% річних у розмірі 706,44 грн.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 17 липня 2024 року позовні вимоги задоволено.
Постановою Київського апеляційного суду від 31 липня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 липня 2024 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
17 серпня 2026 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені судові рішення, відмовити у задоволенні позовних вимог.
Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України, пункт 9 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Конституційний Суд України 22 листопада 2023 року ухвалив Рішення у справі
№ 10-р(ІІ)/2023 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 1, 5 частини шостої статті 19, пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, зокрема, визнав таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), пункт 2частини третьої статті 389 ЦПК України. У пунктах 7.6. - 7.8. Рішення вказано, що Європейський суд із прав людини послідовно обстоює позицію, що для розуміння змісту обмежень права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції, є потреба у врахуванні ролі касаційних судів та визнанні того, що умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги; застосування визначеного у національному праві критерію ratione valoris для подання скарг до Верховного Суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою з огляду на саму суть повноважень Верховного Суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості. Верховний Суд як суд касаційної інстанції у цивільних справах із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та розв`язанні цивільних спорів. Тому внормування процесуальних відносин у спосіб визначення в Кодексі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики.
Не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково (пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України).
Для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пункт 1 частини шостої статті 19 ЦПК України).
У цій справі ціна позову становить 46 232,10 грн, що не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тобто справа є малозначною у силу вимог закону.
У касаційній скарзі заявник зазначає, що справа оскаржується до Верховного Суду згідно з підпунктом а) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню, зокрема, якщо касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики у подібних правовідносинах, посилаючись на те, що у цій справі перед Верховним Судом постає питання щодо можливості покладення на батька особистого обов`язку зі сплати заборгованості за житлово-комунальні послуги у випадку, якщо він сам не є власником відповідного житлового приміщення, не зареєстрований у ньому, не проживає в ньому та не є споживачем відповідних послуг, виключно з огляду на те, що малолітня дитина зареєстрована у такому житловому приміщенні, а батько є її законним представником. Зазначене питання виходить за межі індивідуального спору та має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки потребує визначення меж особистої майнової відповідальності батьків за зобов`язаннями малолітніх дітей, розмежування правових статусів законного представника, споживача та боржника, а також встановлення правової підстави, з якої у батька може виникнути особисте грошове зобов`язання перед постачальником житлово-комунальних послуг.
Суд апеляційної інстанції, встановивши відсутність у нього статусу споживача відповідних послуг, водночас поклав на нього обов`язок зі сплати спірної заборгованості, виходячи з того, що він є батьком малолітньої дитини та її законним представником. Проте статус законного представника та статус особистого боржника є різними правовими категоріями, а стаття 242 ЦК України, яка визначає батьків законними представниками їх малолітніх та неповнолітніх дітей, не встановлює особистої майнової відповідальності батьків за будь-якими майновими зобов`язаннями їхніх дітей. Суд апеляційної інстанції не встановив первинної правової підстави виникнення саме у нього спірного грошового зобов`язання, оскільки він не є власником спірної квартири, не був зареєстрований у ній у період виникнення заборгованості, не є споживачем послуг та не є стороною відповідного договору. Апеляційний суд фактично сформував нову, не передбачену законом підставу цивільно-правової відповідальності.
Крім того, сама по собі реєстрація дитини не може свідчити про її фактичне проживання у квартирі та фактичне споживання нею житлово-комунальних послуг протягом усього періоду, за який заявлено заборгованість. Судом не було встановлено фактичного місця проживання дитини, фактичного користування нею відповідними послугами, а також не встановлено особи власника квартири та правової підстави користування нею, а висновок суду про виникнення у нього особистого обов`язку зі сплати заборгованості ґрунтується на припущеннях.
Проте особа, яка подала касаційну скаргу, не обґрунтовує, чому ця касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. А посилання у касаційній скарзі на необхідність визначення меж особистої майнової відповідальності батьків за зобов`язаннями малолітніх дітей та розмежування статусів законного представника, споживача і боржника фактично зводяться до незгоди заявника із застосуванням судом норм матеріального права до конкретних обставин цієї справи. Доводи заявника щодо фактичного проживання малолітньої дитини та споживання нею житлово-комунальних послуг стосуються встановлення та оцінки фактичних обставин саме цієї справи. Заявник не навів прикладів неоднакового застосування судами відповідних норм права у подібних правовідносинах, не послався на існування різних правових позицій Верховного Суду з цього питання та не обґрунтував необхідності формування нового правового висновку.
Отже, наведені у касаційній скарзі доводи спрямовані на перевірку правильності застосування норм права та оцінку доказів у конкретній справі, а не на вирішення питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Тому доводи касаційної скарги щодо порушеннянорм матеріального та процесуального права фактично підтверджують незгоду особи, яка подала касаційну скаргу, з оскарженими судовими рішеннями і, відповідно, не свідчить, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Посилання на інші випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судове рішення у малозначній справі підлягає касаційному оскарженню, касаційна скарга та додані до неї матеріали не містять.
Відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 260, 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 липня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 липня 2026 року у справі № 753/7112/24.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді Є. В. Краснощоков
Д. А. Гудима
П. І. Пархоменко