ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
П О С Т А Н О В А
Іменем України
08 вересня 2026 року
м. Харків
справа № 953/8213/25
провадження № 22-ц/818/4703/26
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Мальованого Ю.М., Пилипчук Н.П.,
за участю секретаря - Шнайдер Д.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, примусове виселення та зняття з реєстрації місця проживання за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Мизиненко Ірини Олександрівни на рішення Київського районного суду м.Харкова від 11 травня 2026 року, постановлене під головуванням судді Власової Ю.Ю.,-
п о с т а н о в и в:
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, примусове виселення та зняття з реєстрації місця проживання.
Рішенням Київського районного суду м.Харкова від 11 травня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні належною їй на праві власності квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом їх виселення з квартири. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у іншій їх частині відмовлено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 211,20 гривень, по 605,60 гривень.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Мизиненко Ірина Олександрівна просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зазначає, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не звернув увагу на той факт, що апелянт є співвласником 4/5 часток квартири, оскільки вони були придбані під час шлюбу подружжям, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог не оспорюється, тому судом апеляційної інстанції не переглядається.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що у даній справі, спір виник між ОСОБА_1 , як власником квартири, та її колишнім чоловіком ОСОБА_2 , який після розірвання шлюбу з позивачем залишається зареєстрованим та продовжує проживати у квартирі, та повнолітньою донькою ОСОБА_3 , яка також проживає та зареєстрована у квартирі. Суд зауважив, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули право користування квартирою (особистий сервітут) як члени сім`ї позивача. Після розірвання шлюбу з позивачем ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та досягненням ОСОБА_3 повноліття ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) сервітут припинився, оскільки відповідачі втратили статус члена сім`ї позивача (ст. 3 СК України). Вони не довели правомірність подальшого проживання, всупереч волі власника (ч. 3 ст. 12 ЦПК України). Таким чином, оцінивши баланс конкуруючих інтересів власника квартири ОСОБА_1 та її колишнього чоловіка і повнолітньої доньки на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та належним чином дослідивши докази у їх сукупності, суд доходить висновку про задоволення позовних вимог позивача в частині зобов`язання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні належною їй на праві власності квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом їх виселення. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 в частині, якою вона просить усунути їй перешкоди у користуванні квартирою шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням (ст. 72 ЖК України), та виселення відповідачів з квартири без надання іншого жилого приміщення (ст. 116 ЖК України) слід відмовити, оскільки такі вимоги не стосуються предмета доказування у даній справі. Крім того, суд не вбачав підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у вказаній квартирі, як передчасні, оскільки відповідно до ст. 18 Закону України від 05.11.2021 року № 1871-IX «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» та Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою КМУ № 265 від 07.02.2022 року, зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі звернення до органу реєстрації або через центр надання адміністративних послуг за місцем задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла приватної форми власності, поданої у паперовій формі, стосовно повнолітньої особи, місце проживання (перебування) якої зареєстровано або задекларовано в житлі, що належить власнику на підставі права власності.
Такі висновки суду першої інстанції, в оскаржуваній частині, не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судом встановлено, що з 27.08.1999 року та з 22.08.2017 року ОСОБА_4 перебувала із ОСОБА_2 у зареєстрованих шлюбах, які розірвано рішеннями суду від 11.08.2014 року та 29.07.2022 року, відповідно.
Позивачка є власницею спірної квартири за адресою : АДРЕСА_2 , зокрема на підставі Свідоцтва про право власності, р№ 2-98-143336-Ц2, виданого 07.12.1998 року ХМЦПДЖФ (1/5 частка) та на підставі договору купівлі-продажу від 11.06.2001 року - 4/5 частин квартири.
Як на підставу позовних вимог ОСОБА_1 посилалась на те, що перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 два рази. Перший шлюб розірвано на підставі рішення Київського районного суду м. Харкова від 11.08.2014 року у справі № 640/12995/14-ц. Повторний шлюб між ними зареєстровано 22.08.2017 року Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області, про що зроблено відповідний актовий запис № 3141. У подальшому цей повторний шлюб розірвано на підставі рішення Київського районного суду міста Харкова від 29.07.2022 року у справі № 953/3795/22, а сімейні відносини із ОСОБА_2 фактично припинені з січня 2021 року, спільного господарства вони не ведуть проживають окремо один від одного. Вказує, що після розірвання шлюбу відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишилися проживати та на даний час проживають у квартирі, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , що належить їй на праві приватної власності, та відмовляються у добровільному порядку зніматися з місця реєстрації та виселятися. Тобто, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 порушують її права щодо вільного володіння, користування та розпорядження приватною власністю. Вказує, що самостійно намагалася домовитися з відповідачами щодо їх добровільного виселення та зняття з реєстрації місця проживання з квартири, проте вказані заходи виявилися безрезультатними, і останні продовжують проживати у квартирі, використовують та розпоряджаються її майном всупереч волі власника, експлуатують та погіршують її стан.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не в повній мірі.
Предметом позову у цій справі є вимога про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення.
Конституцією України передбачено, як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За правилами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Наведеною нормою матеріального права визначено право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Судом першої інстанції встановлено, та підтверджується матеріалами справи, що під час перебування сторін у шлюбі, на підставі Договору купівлі-продажу від 11.06.2001 року ними було придбано 4/5 часток квартири АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 . Право власності на зазначене майно було зареєстровано за ОСОБА_1 .
Відповідно до ст.22 Кодексу про шлюб та сім`ю України, станом на час придбання майна визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно із частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до частини другої статті 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
У разі, якщо спірне майно учасниками справи набуто в період перебування в шлюбі, той факт, що воно зареєстровано на одного з подружжя, не позбавляє іншого права на частку в такому майні. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 654/5243/14-ц (провадження № 61-524св18).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Ані суду першої, ані суду апеляційної інстанцій, позивачкою - ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на спростування презумпції права спільної сумісної власності подружжя на 4/5 частини АДРЕСА_6 .
Отже, відповідач ОСОБА_2 є співвласником вищевказаної квартири.
Оскільки відповідач ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири, він має право на користування, володіння та розпорядження нею на підставі ст. 361 ЦК України.
Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та безпідставно вирішив питання про задоволення позовних вимог щодо ОСОБА_2 .
Підстав для позбавлення його права на користування квартирою шляхом виселення не вбачається.
Щодо вимоги про усунення перешкод в користування власністю шляхом виселення повнолітньої доньки ОСОБА_3 , судова колегія зазначає наступне.
Відповідачка ОСОБА_3 є донькою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Частиною 1 статті 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Оскільки ОСОБА_2 є батьком ОСОБА_3 та є співвласником 4/5 частин квартири АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , визнає за нею право користування квартирою, а тому донька, як член сім`ї має право на проживання разом із своїм батьком у спірній квартирі.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Виходячи з вищевикладеного судова колегія вважає, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 .
Тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції в оскаржуваній частині судового рішення.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно із положеннями статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову в цій частині.
Частиною 13 ст.141 ЦПК України визначено, що суд апеляційної чи касаційної інстанціях, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Частиною 1 та п.2 ч.2 ст.141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
Під час звернення до суду із апеляційною скаргою ОСОБА_2 сплачено судовий збір у розмірі 4 360,32 грн.
Виходячи з вищевикладеного з ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подачу апеляційної скарги на користь ОСОБА_2 в розмірі 4 360,32 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 370, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -
п о с т а н о в и в:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Мизиненко Ірини Олександрівни - задовольнити.
Рішення Київського районного суду м.Харкова від 11 травня 2026 року в частині задоволення позовних вимог- скасувати та ухвалити нове.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити в повному обсязі.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 4 360,32 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: Ю.М. Мальований
Н.П. Пилипчук