УХВАЛА
м. Вінниця
16 вересня 2026 р. Справа № 120/7995/26
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши матеріали справи за позовом товариства з обмеженою відповідальністю ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, -
ВСТАНОВИВ
У провадженні Вінницького окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправною бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення в повному розмірі за період 16.03.2023 року по 31.12.2023 року.
Ухвалою від 03.06.2026 року відкрито провадження у цій справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.
У вищенаведеній ухвалі, з огляду на відсутність доказів щодо дотримання позивачем строку звернення до суду, витребувано у Військової частини НОМЕР_1 докази набуття позивачем достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплаченого йому грошового забезпечення, що відбулося шляхом вручення письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні.
Відповідачем подано відзив, до якого долучено витребувані докази.
З цього приводу суд зазначає наступне.
Частиною 1 ст. 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до ч.ч. 2 та 3 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Суд зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, і має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного здійснення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. Водночас такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не повинні перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби.
Вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні проміжки часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.07.2024 року у справі №990/156/23 зазначила, що ст. 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", який набрав чинності з 19.07.2022 року, ч.ч. 1 і 2 ст. 233 КЗпП України викладено у такій редакції:
"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст. 116)".
Згодом, на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання праці домашніх працівників", який набрав чинності 24.08.2024 року, ч. 2 ст. 233 КЗпП України доповнено другим реченням такого змісту: "Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права".
Окрім викладеного слід ураховувати, що відповідно до пункту 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року №651 з 24:00 год 30.06.2023 року скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 (термін якого неодноразово продовжувався).
У постанові від 21.03.2025 року у справі №460/21394/23 Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду (далі - Судова палата) сформувала єдиний підхід до застосування ст. 233 КЗпП України в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати.
В означеній постанові Судова палата зазначила, що ч. 1 ст. 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Судова палата урахувала позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, яку неодноразово висловлював Конституційний Суд України, зокрема, у Рішеннях від 13.05.1997 року №1-зп, від 09.02.1999 року №1-рп/99, від 05.04.2001 року №3-рп/2001, від 13.03.2012 року № 6-рп/2012, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Так, Судова палата виснувала, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії ст. 233 КЗпП України в редакції, що була чинною до 19.07.2022 року, та були припинені на момент чинності дії ст. 233 КЗпП України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином:
- правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням ст. 233 КЗпП України у попередній редакції;
- у період з 19.07.2022 року підлягають застосуванню норми ст. 233 КЗпП України у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин";
- з урахуванням пункту 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними ст. 233 КЗпП України, почався 01.07.2023 року.
Повертаючись до обставин даної справи, суд наголошує на необхідності вирішити питання щодо застосування строку звернення з позовними вимогами, які стосуються перерахунку грошового забезпечення військовослужбовця та інших похідних платежів за період 16.03.2023 року по 31.12.2023 року.
Так, дата звільнення з військової служби та вручення позивачу грошового атестата (26.12.2025 року) є подією, з якою пов`язаний початок перебігу строку звернення до суду.
Отже, звернувшись до суду з позовом лише у травні 2026 року, ОСОБА_1 пропустив визначений законом строк звернення до суду.
Так, позивачем заявлено вимоги здійснити нарахування та виплату сум, право на які він набув під час проходження військової служби. При цьому важливим є те, що позов про перерахунок та виплату грошового забезпечення у належному розмірі подано вже після звільнення позивача.
У Рішенні від 05.10.2013 року №8-рп/2013 Конституційний Суд України, аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення‚ виходив з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.
Крім обов`язку оплатити результати праці робітника‚ існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо.
Конституційний Суд України зазначив, що праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому указані виплати‚ гарантовані державою‚ і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
З урахуванням викладеного Конституційний Суд України констатував, що під заробітною платою, що належить працівникові, або‚ за визначенням, використаним у ч. 2 ст. 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022 року)‚ належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Чинна редакція ч. 2 ст. 233 КЗпП України містить поняття "суми, що належать працівникові при звільненні".
З огляду на викладене, спірні правовідносини регулюються ч. 2 ст. 233 КЗпП України, якою визначено тримісячний строк (з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні) звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.
Початок перебігу строку звернення до суду у цій справі, з урахуванням ч. 2 ст. 233 КЗпП України, слід пов`язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому (у період з 16.03.2023 року по 31.12.2023 року) сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо.
Такий підхід застосовано Верховним Судом у вже згаданій постанові від 21.03.2025 року у справі №460/21394/23, у якій сформовано єдиний підхід до застосування ч. 2 ст. 233 КЗпП України, якого дотримується Верховний Суд і у подальшій правозастосовній практиці, зокрема, у постанові від 25.09.2025 у справі №440/9690/24, від 11.12.2025 року у справі №420/3504/25 та інших.
Судом встановлено, що позивача було виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення та вручено грошовий атестат 26.12.2025 року. У грошовому атестаті міститься підпис позивача навпроти п. 14 "Правильність даних, зазначених в атестаті, підтверджую".
Таким чином, відлік тримісячного строку звернення у цьому випадку потрібно обраховувати з 26.12.2025 року, оскільки саме з моменту отримання грошового атестата позивач набув інформацію про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
В аспекті з`ясування значення грошового атестата в спірних правовідносинах, суд зазначає, що за змістом пункту 11.1 Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту (додаток до наказу Міністерства оборони України від 22.05.2017 року №280 (у редакції наказу Міністерства оборони України від 22.04.2021 року №104) грошовий атестат видається військовослужбовцю військовою частиною, у якій він перебуває на грошовому забезпеченні, зокрема, у випадку вибуття до нового місця служби (навчання) з виключенням зі списків особового складу військової частини. Форма грошового атестата встановлена додатком 16 Правил та передбачає відображення в атестаті всіх складових грошового забезпечення військовослужбовця, які йому нараховані та виплачені у день виключення зі списків особового складу військової частини.
Отже, грошовий атестат за правовою природою є документом про остаточний розрахунок з особами рядового і начальницького складу, який видається, зокрема, при звільненні в запас або відставку із призначенням пенсії, та підтверджує виплату належних такій особі складових грошового забезпечення саме на цей день.
З іншого боку, потрібно зауважити, що хоч грошовий атестат і містить інформацію про суми, нараховані та виплачені позивачеві при звільненні, тобто є повідомленням про ці суми у значенні, вжитому в ч. 2 ст. 233 КЗпП України, з отриманням якого ця норма пов`язує початок перебігу тримісячного строку звернення до суду, однак обсяг відомостей, які у ньому мають відображатися, визначено нормативно і з-поміж таких немає інформації про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення з розшифровкою за складовими такого грошового забезпечення за минулі періоди служби.
Суд вважає помилковою позицію позивача, за якої грошовий атестат та наказ про звільнення не є документами, про які йдеться у ч. 2 ст. 233 КЗпП України, оскільки указані документи не містять інформації про те, на підставі яких складових відповідач здійснював розрахунок грошового забезпечення позивачеві.
Так, у постанові від 25.06.2026 року у справі №520/25416/25 та від 02.07.2026 року у справі №240/19671/25 Верховний Суд звертав увагу на те, що подібний підхід до застосування ч. 2 ст. 233 КЗпП України призводить до того, що позивач, отримавши грошовий атестат, тобто документ, що за своєю суттю підпадає під визначення "письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні" у значенні, вжитому в часині другій ст. 233 КЗпП України, набуває можливість, спираючись на відсутність в цьому атестаті відомостей, які потрібні для ініціювання судового розгляду, протягом необмеженого строку без пояснення (доведення) жодних причин і обставин не вчиняти ніяких дій для отримання цієї інформації, однак надалі, у будь-який момент часу на власний розсуд звернутися до відповідача із запитом про отримання такої інформації, та, починаючи від дня надання її відповідачем, набути право упродовж ще трьох місяців додатково до того (необмеженого) строку, що вже минув, звернутися до суду в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 233 КЗпП України.
У цьому контексті Суд наголосив, що в згаданих судових рішеннях Верховний Суд ані в складі Судової палати, ані в складі відповідних колегій суддів, не робив висновків, які б дозволяли застосовувати цю правову норму саме у такий спосіб. Подібне тлумачення надто розширює її нормативний зміст, дозволяє поширювати дію ч. 2 ст. 233 КЗпП України на правовідносини, які нею не охоплюються, та нівелює саму суть строкового обмеження звернення до суду трьома місяцями.
Відповідаючи на аргументи скаржника, Суд зробив висновок, що якщо звернення до суду обґрунтовано положеннями ч. 2 ст. 233 КЗпП України, якою для подання позову установлено тримісячний строк і чітко унормовано момент початку перебігу такого строку - одержання "письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні", водночас суди перевірили і установили момент отримання позивачем грошового атестата, який у межах спірних правовідносин підпадає під визначення такого "письмового повідомлення", то тримісячний строк звернення до суду, установлений цією ж нормою, слід пов`язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому у спірний період, як про це зазначила Судова палата у постанові від 21.03.2025 року у справі №460/21394/23, однак у ці три місяці належить включати й період від дня отримання позивачем грошового атестата до вчинення ним будь-яких інших юридично значимих дій, що слугують меті звернення до суду з позовом у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 233 КЗпП України (у цьому випадку - звернення із запитом).
Таким чином, у ч. 2 ст. 233 КЗпП України законодавець визначив строк у три місяці, протягом якого звільнена особа має право вжити заходів щодо отримання необхідної інформації, пов`язаної з оплатою праці, та за необхідності звернутися до суду.
Підсумовуючи, суд зазначає, що позивач мав право звернутися до суду у тримісячний строк, визначений ч. 2 ст. 233 КЗпП України, після звільнення з військової служби 26.12.2025 року.
Водночас, позивач звернувся до суду лише 18.05.2026 року, тобто із пропуском встановленого строку звернення.
Отже, позивачу слід надати належним чином мотивовану заяву про поновлення строку звернення до суду, у якій вказати підстави для поновлення строку, додавши докази поважності причин його пропуску.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ч. 2 ст. 169 КАС України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтями 160, 161 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня подання позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Керуючись ч. 13 ст. 171, ст.ст. 248, 256 КАС України, -
УХВАЛИВ
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, залишити без руху.
Запропонувати позивачу у 10-денний строк з дня отримання копії ухвали усунути недоліки позовної заяви, шляхом надання мотивованого клопотання про поновлення строку звернення до суду.
Ухвала оскарженню не підлягає та набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.
Суддя Альчук Максим Петрович